Рішення

від 14.12.2017 по справі 521/14556/16-ц

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа №521/14556/16-ц

Провадження №2/521/1212/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2017 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого судді - Плавича І.В.,

при секретарі - Дукіній Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування, -

ВСТАНОВИВ:

В проваджені суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування.

Обґрунтовуючи пред'явлений позов представник управління юстиції посилалась на ті обставини, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знаходились у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В подальшому 25 жовтня 2014 року відповідач ОСОБА_2 виїхала із дитиною в Україну та до Італійської Республіки більше не поверталась.

Сторона позивача свідчить, що ОСОБА_1 не давав своєї згоди на переміщення ОСОБА_2 спільної дитини в Україну на невизначений строк або на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання.

Представник Головного територіального управління юстиції в Одеській області вважає, що відповідач ОСОБА_2 самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_1, у зв'язку з чим представник управління звернувся з даним позовом до суду від імені та в інтересах ОСОБА_1, в якому просив визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_2 на території України неповнолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійську Республіку за адресою: вулиця К. Леві, будинок №1/4, місто Фальце-ді-Тревіньяно, Італійська Республіка, 31040.

Представник Головного територіального управління юстиції в Одеській області у відкрите судове засідання з'явилась, заявлені вимоги підтримала, просила суд позов задовольнити у повному обсязі.

Представник ОСОБА_1 у відкрите судове засідання з'явилась, заявлені вимоги підтримала, просила суд позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 та представник особи у відкрите судове засідання з'явились, заявлені вимоги не визнали, просили суд в задоволенні позову відмовити.

Представник Київської районної адміністрації Одеської міської ради у відкрите судове засідання не з'явилась, адміністрація повідомлялась судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки суду не відомі, але представник брав участь у засіданнях по справі, просив ухвалити рішення з урахуванням інтересів дитини.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, прийнявши до уваги пояснення сторін, дослідивши письмові докази, допитавши свідків, надавши належну юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами по справі, суд доходить висновку про відмову у задоволенні заявленого позову - виходячи з наступного.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 знаходились у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у сторін народилась дитина - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно свідоцтва про народження №ТЕ4002 від 06 серпня 2012 року, виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану Муніципалітету міста ОСОБА_4 Батталья провінції Тревізо, ОСОБА_3 народилась 31 липня 2012 року в місті Монтебеллуна, провінція Тревізо (Італійська Республіка). Батьками дитини зазначені ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Згідно довідки Генерального консульства України в Мілані (Італійська Республіка) №557 від 20 серпня 2012 року, ОСОБА_3 зареєстрована громадянином України.

На момент народження дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на законних підставах постійно проживали на території Італійської Республіки. Як випливає з довідки Відділу обліку та реєстрації населення Муніципалітету міста Тревіньяно провінції Тревізо №3809 від 12 листопада 2014 року, зокрема ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, у встановленому порядку зареєстровані за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, провінція Тревізо (Італійська Республіка).

Сторонами не заперечувався той факт, що 25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 разом з малолітньою ОСОБА_3 виїхала в Україну. Станом на теперішній час спільна дитина сторін проживає з матір'ю - ОСОБА_2 - за адресою: Україна, АДРЕСА_1.

Правова позиція Головного територіального управління юстиції в Одеській області ґрунтується на тому, що виїзд ОСОБА_2 разом з малолітньою ОСОБА_3 в Україну був здійснений незаконно та порушує права позивача ОСОБА_1 як батька, що підпадає під регламентацію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаага, 25 жовтня 1980 року), до якої Україна приєдналась на підставі Закону України №3303-IV від 11 січня 2006 року, яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Італійською Республікою - 01 березня 2007 року (надалі за текстом - Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року).

Як регламентує частина 1 статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

В силу частин 1, 7 статті 7 Сімейного кодексу України, сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 13 Сімейного кодексу України, частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Згідно Преамбули Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, держави, що підписали цю Конвенцію, твердо переконані в тому, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них, бажаючи надати дітям захист у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування і створити процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави їхнього постійного проживання, а також забезпечити захист прав доступу, вирішили з цією метою укласти Конвенцію.

Як встановлює стаття 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

При цьому в силу статті 5 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, для цілей цієї Конвенції: a) права піклування включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини; b) права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що після народження спільної дитини відносини між її батьками - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - погіршились, в тому числі - у зв'язку з труднощами економічного характеру в забезпеченні належного рівня життя. Погіршення стосунків регулярно проявлялось у непорозумінні, сварках, скандалах.

Сторонами був визнаний той факт, що безпосередньому від'їзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну передував значний скандал, під час якого за місцем проживання сторін були присутні малолітня ОСОБА_3 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4 - дитина ОСОБА_2 від попереднього шлюбу.

Обставини даного скандалу та від'їзду ОСОБА_2 неодноразово були предметами розгляду компетентних правоохоронних органів Італійської Республіки у зв'язку із взаємними звинуваченнями ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Судом звернуто увагу, що рішенням Першого цивільного відділу Суду в місті Тревізо (Італійська Республіка) від 14 липня 2015 року за позовом ОСОБА_1, залишеного без змін постановою Апеляційного суду в цивільних і кримінальних справах в місті Венеція (Італійської Республіки) від 06 червня 2016 року, ОСОБА_1 було визнано одноосібним опікуном дитини - ОСОБА_3, із наданням права побачень з дитиною матері - ОСОБА_2

Правовий аналіз мотивувальної частини даного судового рішення, не ставлячи при цьому під сумнів його законність та компетентність суду, - свідчить проте те, що визнання ОСОБА_1 одноосібним опікуном малолітньої ОСОБА_3 здебільшого ґрунтується лише на самому факті виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну, внаслідок чого судом було встановлене порушення батьківських прав позивача ОСОБА_1

Ураховуючи викладене суд вважає, що ухвалення судового рішення про одноосібну опіку не є безпосередньою підставою для повернення дитини до запитуваної держави відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Такий висновок прямо кореспондується з положеннями статті 17 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, в якій зазначено, що сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції.

В процесі розгляду справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вдались до взаємних звинувачень у виникненні та розвитку ситуації, що склалась. Але надаючи оцінку реальним стосункам осіб, що передували народженню спільної дитини та подальшому конфлікту, яка була здійснена на підставі досліджених матеріалів справи у сукупності із показаннями самих сторін та допитаних свідків, - суд встановив, що взаємовідносини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 первісно ґрунтувались на взаємній повазі, довірі та почутті любові.

Такий висновок ґрунтується на фотографіях з особистого архіву ОСОБА_1 за відповідний період, матеріалах особистих листувань через електронні засоби зв'язку та безпосередньо на письмових і усних свідченнях сторін, що вказують на добрі, родинні стосунки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також на належне ставлення і ОСОБА_1, і ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5.

Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що: заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт a) частини 1 статті 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт а) частини 1 статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт b) частини 1 статті 13); дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина 2 статті 13); повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина 2 статті 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (стаття 3).

Відповідне рішення суду повинно містити встановлені юридичні факти, передбачені статтями 3, 12, 13 та 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов'язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні.

В процесі розгляду цивільної справи не знайшли свого підтвердження посилання сторони ОСОБА_2, надані в обґрунтування своїх заперечень проти позову, що ОСОБА_1 не дбав та не мав намірів дбати про спільну дитину сторін, грубо поводився із дитиною, мав неконтрольовані сплески агресії, що б викликали або могли викликати обґрунтовані побоювання у ОСОБА_2 за особисту безпеку та безпеку дітей ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5. Пояснення свідків, допитаних по справі, стосовно цих обставин не витримують критичної оцінки, мають суперечливий характер та не відповідають письмовим доказам.

Однак при цьому суд зазначає, що з моменту виїзду ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 в Україну (жовтень 2014 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки (серпень 2016 року), пройшло близько двох років.

За матеріалами справи, протягом цього часу малолітня ОСОБА_3 відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу, знаходиться на обліку в закладі охорони здоров'я тощо. В дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками з дитячого садку та дітьми, що проживають по сусідству в будинку №2-б по вулиці Авдєєва-Чорноморського в місті Одесі, малолітня ОСОБА_3 встигла завести друзів.

Безпосередньо письмовими доказами, в тому числі - фотографіями з сімейного архіву ОСОБА_2, підтверджені сталі родинні стосунки дитини безпосередньо з матір'ю, а також з бабкою і дідом по лінії матері. ОСОБА_2 забезпеченні належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Викладені обставини вказують на високий рівень соціалізації малолітньої ОСОБА_3, глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в місті Одесі, що відбулось протягом останніх трьох років та чим суд не вправі нехтувати.

Як регламентує частина 2 статті 1 Сімейного кодексу України, регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Згідно частини 7 статті 7 Сімейного кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно частини 1 статті 3, частин 1, 3 статті 9 Конвенції про права дитини, схваленої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), ратифікованої постановою Верховної ради Української РСР від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Згідно Принципу 6, затвердженого Декларацією прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю.

Як зобов'язує процесуальний закон, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, виключно в межах заявлених вимог та не вправі на власний розсуд виходи за рамки цих вимог чи змінювати осіб, до яких такі вимоги заявлено (статті 11, 33 Цивільного процесуального кодексу України).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 Цивільного кодексу України). Однак в силу статті 60 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Виходячи з викладеного, суд враховує безперечні батьківські права та законні інтереси ОСОБА_1 відносно малолітньої ОСОБА_3, прагнення реалізації батьківських обов'язків з виховання дитини тощо. Однак при цьому суд виходить з того, що відповідні права батька не мають превалювати над правами і законними інтересами дитини, та примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_3

Відтак, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заявленого позову, однак при цьому вбачає доцільним застережити наступне.

Мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України). Статтями 15, 16 Закону України Про охорону дитинства передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Тобто, відмова у забезпеченні повернення малолітньої ОСОБА_3 до Італійської Республіки не обмежує та не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини, яке повинно вирішуватись батьками спільно (частина 1 статті 157 Сімейного кодексу України), та той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (частина 2 стаття 157 Сімейного кодексу України).

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 57, 60, 79, 88, 208, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: