Постанова

від 15.05.2018 по справі 521/14556/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/3282/18

Номер справи місцевого суду: 521/14556/16-ц

Головуючий у першій інстанції Плавич І. В.

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.05.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах :

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Кононенко Н.А.,

Цюри Т.В.,

за участю:

секретаря Цихиселі Л.Р.,

представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4,

представника ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року у цивільній справі за позовом Головного територіального управління юстиції в Одеській області, в інтересах ОСОБА_3, до ОСОБА_5 про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки, третя особа - Київська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування,

встановив:

Позивач - Головне територіальне управління юстиції в Одеській області (далі - ГТУЮ в Одеській області), яке діє в інтересах ОСОБА_3, звернулось до суду із зазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 знаходились у фактичних шлюбних відносинах, в період яких у сторін на території Італійської Республіки народилась дитина - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка України.

В подальшому, 25 жовтня 2014 року відповідач ОСОБА_5 виїхала із дитиною в Україну та до Італійської Республіки більше не поверталась.

Сторона позивача свідчить, що ОСОБА_3 не давав своєї згоди на переміщення ОСОБА_5 спільної дитини в Україну на невизначений строк або на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання.

Представник Головного територіального управління юстиції в Одеській області вважає, що відповідач ОСОБА_5 самовільно змінила місце проживання спільної дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням батьківських прав ОСОБА_3, у зв'язку з чим представник управління звернувся з даним позовом до суду від імені та в інтересах ОСОБА_3, в якому просив визнати незаконним вивезення та утримування ОСОБА_5 на території України неповнолітньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійську Республіку за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідач ОСОБА_5 та її представник заявлені позовні вимоги не визнали, просили суд у задоволенні позову відмовити.

Представник Київської районної адміністрації Одеської міської ради у відкрите судове засідання не з'явилась, адміністрація повідомлялась судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки суду не повідомили, але представник брав участь у засіданнях по справі, просив ухвалити рішення з урахуванням інтересів дитини.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року у задоволенні позовних вимог ГТУЮ в Одеській області, в інтересах ОСОБА_3 було відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ставить питання про скасування зазначеного судового рішення із ухваленням нового про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення учасників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Так, та обставина, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, від яких у них народилась дитина - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка є громадянкою України і що її батьками зазначені сторони: ОСОБА_3 та ОСОБА_5, визнані сторонами та підтверджуються матеріалами справи, а тому у відповідності до ч.1 ст. 82 ЦПК України вважаються встановленими і не підлягають доказуванню.

Спірним в даному випадку є питання стосовно порушення прав позивача вивезенням дитини до України і щодо забезпечення її повернення до Італійської Республіки.

Так, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції правомірно виходив із того, що на момент народження дитини ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на законних підставах постійно проживали на території Італійської Республіки, що підтверджується довідкою Відділу обліку та реєстрації населення Муніципалітету міста Тревіньяно провінції Тревізо №3809 від 12 листопада 2014 року, згідно якої ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_5, у встановленому порядку зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 (т.1, а.с.29).

Сторонами не заперечувався той факт, що 25 жовтня 2014 року ОСОБА_5 разом з малолітньою ОСОБА_7 виїхала в Україну. Станом на теперішній час спільна дитина сторін проживає з матір'ю - ОСОБА_5 - за адресою: Україна, АДРЕСА_1.

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, ГТУЮ в Одеській області посилалось а те, що виїзд ОСОБА_5 разом з малолітньою ОСОБА_7 в Україну був здійснений незаконно та порушує права позивача ОСОБА_3 як батька, що підпадає під регламентацію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаага, 25 жовтня 1980 року), до якої Україна приєдналась на підставі Закону України №3303-IV від 11 січня 2006 року, яка набрала чинності для України 01 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Італійською Республікою - 01 березня 2007 року (надалі за текстом - Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року).

Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У відповідності до Преамбули, Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, держави, що підписали цю Конвенцію, твердо переконані в тому, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них, бажаючи надати дітям захист у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування і створити процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави їхнього постійного проживання, а також забезпечити захист прав доступу, вирішили з цією метою укласти Конвенцію.

За змістом ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування. Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Згідно ст. 5 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, для цілей цієї Конвенції: a) права піклування включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини; b) права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.

Відповідно до статті 13 СК України, частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що після народження спільної дитини відносини між її батьками - ОСОБА_3 та ОСОБА_5 - погіршились, у тому числі - у зв'язку з труднощами економічного характеру в забезпеченні належного рівня життя. Погіршення стосунків регулярно проявлялось у непорозумінні, сварках, скандалах.

Сторонами був визнаний той факт, що безпосередньому від'їзду ОСОБА_5 з малолітньою ОСОБА_7 в Україну передував значний скандал, під час якого за місцем проживання сторін були присутні малолітня ОСОБА_7 та ОСОБА_8, 2001 року народження - дитина ОСОБА_5 від попереднього шлюбу.

Обставини даного скандалу та від'їзду ОСОБА_5 неодноразово були предметами розгляду компетентних правоохоронних органів Італійської Республіки, у зв'язку із взаємними звинуваченнями ОСОБА_3 та ОСОБА_5

Суд зазначив, що в процесі розгляду справи ОСОБА_3 та ОСОБА_5 вдались до взаємних звинувачень у виникненні та розвитку ситуації, що склалась. Але надаючи оцінку реальним стосункам осіб, що передували народженню спільної дитини та подальшому конфлікту, яка була здійснена на підставі досліджених матеріалів справи у сукупності із показаннями самих сторін та допитаних свідків, - суд встановив, що взаємовідносини ОСОБА_3 та ОСОБА_5 первісно ґрунтувались на взаємній повазі, довірі та почутті любові.

Такий висновок ґрунтується на фотографіях з особистого архіву ОСОБА_3 за відповідний період, матеріалах особистих листувань через електронні засоби зв'язку та безпосередньо на письмових і усних свідченнях сторін, що вказують на добрі, родинні стосунки між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, а також на належне ставлення і ОСОБА_3, і ОСОБА_5 до ОСОБА_8, 2001 року народження, та ОСОБА_7, 2012 року народження.

Проте, в подальшому правовідносини між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 погіршились, що призводило до постійних сварок і скандалів, у тому числі в присутності малолітньої ОСОБА_7, що негативно відображалось на її усвідомленні сімейних стосунків між батьками.

Зазначені сварки призвели до того, що сторони втратили взаємні позитивні почуття одне до одного, що в свою чергу, змусило відповідача ОСОБА_5 залишити позивача ОСОБА_3, який на той час перебував у шлюбі з іншою жінкою, і виїхати з Італійській Республіки до місця свого постійного проживання - в Україну, разом з дворічною донькою ОСОБА_7.

При цьому, матеріали справи не мають доказів того, що позивач ОСОБА_3 не дав своєї згоди на їх виїзд до України.

Навпаки, наступні дії ОСОБА_3 дають суду підстави вважати, що він таку згоду надав, проте вважав, що ОСОБА_5 разом з донькою ОСОБА_7 повернуться до Італійської Республіки, однак цього не відбулось.

Зазначені обставини підтверджуються тим, що ОСОБА_5 виїхала до України разом з донькою 25 жовтня 2014 року, а звернувся позивач до компетентних органів щодо вивезення дитини із Італійської Республіки лише в січні 2015 року, що ним було особисто підтверджено в суді апеляційної інстанції.

До Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини він звернувся лише 16.08.2016 року (т.1, а.с.10).

Крім того, колегією суддів враховано, що згідно законодавства Італійської Республіки згоди одного із батьків на вивезення його дитини іншим із батьків до іншої держави, не потрібно, що також було підтверджено сторонами та їх представниками в суді апеляційної інстанції.

З цих підстав, доводи позивача ОСОБА_3 про викрадення дитини ОСОБА_7 її матір'ю - відповідачем у справі ОСОБА_5 і про незаконне утримання дитини в Україні, є безпідставними і необгрунтованими.

При цьому, слід врахувати, що згідно довідки Генерального консульства України в Мілані (Італійська Республіка) №557 від 20 серпня 2012 року, ОСОБА_7 зареєстрована громадянином України (т.1, а.с.157).

Крім того, як вбачається із Посвідки про тимчасове перебування відповідачак ОСОБА_5 в Італійській Республіці НОМЕР_1, то час її перебування у вказаній державі закінчувався 13.01.2015 року, а тому після вказаної дати, її перебування в Італійській Республіці було б незаконним (т.2, а.с.6).

Що стосується посилання позивача та його представника на рішення Першого цивільного відділу Суду в місті Тревізо (Італійська Республіка) від 14 липня 2015 року за позовом ОСОБА_3, залишеного без змін постановою Апеляційного суду в цивільних і кримінальних справах в місті Венеція (Італійської Республіки) від 06 червня 2016 року, згідно якого ОСОБА_3 було визнано одноосібним опікуном дитини - ОСОБА_7, із наданням права побачень з дитиною матері - ОСОБА_5, колегія суддів зазначає наступне.

Так, зазначене рішення було винесене більше ніж через 8 місяців після виїзду ОСОБА_5 з малолітньою донькою ОСОБА_7 до України, а тому не може свідчити про незаконність їх виїзду із Італійської Республіки і про порушення цим виїздом прав батька ОСОБА_3, якого було визнано одноосібним опікуном ОСОБА_7.

Крім того, аналізуючи вказані рішення судів Італійської Республіки, суд першої інстанції обгрунтовано вказав, що правовий аналіз мотивувальної частини даного судового рішення, не ставлячи при цьому під сумнів його законність та компетентність суду, - свідчить проте те, що визнання ОСОБА_3 одноосібним опікуном малолітньої ОСОБА_7 здебільшого ґрунтується лише на самому факті виїзду ОСОБА_5 з малолітньою ОСОБА_7 в Україну, внаслідок чого судом було встановлене порушення батьківських прав позивача ОСОБА_3

У зв'язку з цим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ухвалення судового рішення про одноосібну опіку не є безпосередньою підставою для повернення дитини до запитуваної держави відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року. Такий висновок прямо кореспондується з положеннями статті 17 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, в якій зазначено, що сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції.

Так, статті 3, 12, 13, 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що: заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (пункт a) частини 1 статті 13); заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт а) частини 1 статті 13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт b) частини 1 статті 13); дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина 2 статті 13); повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20); з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (частина 2 статті 12); чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (стаття 3).

Відповідне рішення суду повинно містити встановлені юридичні факти, передбачені статтями 3, 12, 13 та 20 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов'язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні.

Суд першої інстанції виходив із того, що посилання сторони ОСОБА_5 на те, що ОСОБА_3 не дбав та не мав намірів дбати про спільну дитину сторін, грубо поводився із дитиною, мав неконтрольовані сплески агресії, що б викликали або могли викликати обґрунтовані побоювання у ОСОБА_5 за особисту безпеку та безпеку дітей ОСОБА_8, 2001 року народження, та ОСОБА_7, 2012 року народження, не доведені матеріалами справи.

Разом з тим, колегія суддів зазначає що вищевказані доводи ОСОБА_5 частково підтверджуються заявою прийомної доньки ОСОБА_3 - ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_6 до Управління поліції м. Тревізо Італійської Республіки, згідно якої позивач ОСОБА_3 має насильницький характер, був запальним і міг розлютитись з будь-якої причини, бив її і карав, позбавляючи її подарунків і віддавав їх тільки після того, як вона мала вибачитись перед ним тисячу разів і вже майже благала його, брав одяг із її шафи і різав його, або підписував його маркером, що не змивається, роблячи цей одяг непридатним для носіння (т.5, а.с.235-236).

Крім того, у відповідності до постанови Суду м. Тревізо від 07 липня 2016 року позивачу ОСОБА_3 було пред'явлено звинувачення за жорстоке поводження з сином ОСОБА_5 від першого шлюбу - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_7.

Так, позивач ОСОБА_3 був засуджений до штрафу у розмірі 7500 євро замість одного місяця тюремного ув'язнення (т.5, а.с.231-232).

У вказаній постанові зазначено, що позивач ОСОБА_3 бив багато разів ОСОБА_8 (приблизно 8/9 разів в період з квітня 2012 року по жовтень 2014 року), в той час коли проживав з ним і відповідачем ОСОБА_5, кидав його на землю, використовував для побиття провід від комп'ютера, наносив йому удари по обличчю, що призвело до гематоми ока, кидав його на телевізор, одного разу закрив його в гаражі в якості покарання, використовував інші види покарання фізичного і психологічного характеру, що створювало загрозу фізичному і психологічному здоров'ю неповнолітнього.

Саме в цей період часу разом з позивачем ОСОБА_3 і відповідачем ОСОБА_5 в сім'ї проживала неповнолітня ОСОБА_7, що додатково свідчить про негативне сприйняття нею умов проживання разом з позивачем у справі.

Зазначені обставини свідчать про те, що у ОСОБА_5 все ж таки були підстави побоювання за особисту безпеку та безпеку дітей ОСОБА_8, 2001 року народження - сина від її першого шлюбу, та ОСОБА_7, 2012 року народження.

Саме цими обставинами відповідач ОСОБА_5 обгрунтовує свою категоричну відмову від повернення її особисто та малолітньої ОСОБА_7 до Італійської Республіки. Тим більше вона заперечує проти повернення малолітньої ОСОБА_7 до Італійської Республіки, до позивача ОСОБА_3, без неї, оскільки це призведе до грубих порушень не тільки її прав як матері дитини, а і прав самої ОСОБА_7, яка з дворічного віку, тобто біля чотирьох років проживає в Україні

Так, як вбачається з матеріалів справи, протягом цього часу малолітня ОСОБА_7 відвідувала та продовжує відвідувати дошкільні освітні заклади, музичну школу, знаходиться на обліку в закладі охорони здоров'я тощо. В дитини сформувалось певне коло спілкування з однолітками з дитячого садку та дітьми, що проживають по сусідству в будинку №2-б по вулиці Авдєєва-Чорноморського в місті Одесі, малолітня ОСОБА_7 встигла завести друзів.

Письмовими доказами, в тому числі - фотографіями з сімейного архіву ОСОБА_5, підтверджені сталі родинні стосунки дитини безпосередньо з матір'ю, а також з бабкою і дідом по лінії матері. ОСОБА_5 забезпеченні належні умови для гармонійного розвитку дитини.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції вказав, що всі викладені обставини вказують на високий рівень соціалізації малолітньої ОСОБА_7, глибоку інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в місті ОСОБА_10, що відбулось протягом останніх трьох років та чим суд не вправі нехтувати.

Згідно ч. 2 ст. 1 СК України, регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

У відповідності до ч. 7 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно частини 1 статті 3, частин 1, 3 статті 9 Конвенції про права дитини, схваленої резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), ратифікованої постановою Верховної ради Української РСР від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. При цьому держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Відповідно до Принципу 6, затвердженого Декларацією прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю.

З цих підстав, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в даному випадку враховуються безперечні батьківські права та законні інтереси ОСОБА_3 відносно малолітньої ОСОБА_7, прагнення реалізації батьківських обов'язків з виховання дитини тощо. Однак, відповідні права батька не мають превалювати над правами і законними інтересами дитини, та примусова зміна способу і укладу життя, місця проживання та складу родини може призвести до негативних наслідків для малолітньої ОСОБА_7

З огляду на викладене суд дійшов правильного висновку, з чим повністю погоджується колегія суддів, про необхідність відмови в задоволенні заявленого позову.

Разом з тим, суд обгрунтовано вказав, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України). Статтями 15, 16 Закону України Про охорону дитинства передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Тобто, відмова у забезпеченні повернення малолітньої ОСОБА_7 до Італійської Республіки не обмежує та не має тлумачитись як обмеження прав батька на участь у вихованні дитини, яке повинно вирішуватись батьками спільно (частина 1 статті 157 Сімейного кодексу України), та той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею (частина 2 стаття 157 Сімейного кодексу України).

Що стосується посилання позивача ОСОБА_10 і його представника на те, що в Італійській Республіці на даний час в суді слухається кримінальна справа по звинуваченню відповідача ОСОБА_5 у викраденні дитини, та заявлення вимог про зупинення у зв'язку з цим провадження у даній справі (т.8, а.с.61-62), то колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, дійсно на даний час у м. Тревізо Італійської Республіки слухається справа щодо звинувачення ОСОБА_5 стосовно незаконного вивезення ОСОБА_7 із Італійської Республіки. Однак, на думку колегії суддів, зазначені обставини не є підставою для зупинення провадження у зазначеній справі, оскільки матеріали справи не містять об'єктивної неможливості розгляду даної справи, так як зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Тобто рішення у вищевказані кримінальні справі, яке може бути ухвалено в майбутньому, щодо законності чи незаконності вивезення малолітньої ОСОБА_7 із території Італійської Республіки, не може слугувати підставою для задоволення або відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 по даній справі, оскільки в них різні предмети спору і обставини, яким обгрунтовуються доводи учасників справи.

Крім викладеного, колегія суддів також вважає за необхідне вказати, що у відповідності до постанови апеляційного суду Одеської області від 24.04.2018 року, яке набрало законної сили (т.8, а.с.76-79), з позивача по даній справі ОСОБА_3 на користь малолітньої доньки ОСОБА_7 було стягнуто аліменти у розмірі 6000 грн. щомісячно, починаючи з 20.10.2015 року і до досягнення дитиною повноліття,тобто до 31.07.2030 року.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного рішення суду та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду повністю відповідає зазначеним вимогам, є законним і обгрунтованим, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у повній відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

У зв'язку з цим, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст.375, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено: 23.05.2018 року

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

Н.А. Кононенко

Т.В. Цюра