Ухвала

від 15.01.2018 по справі 24/234

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

15.01.2018Справа № 24/234

За заявою Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний

інститут, місто Львів

про видачу дублікату виконавчого документа, поновлення строку його

пред'явлення до виконання та скасування постанови державного виконавця

За позовом Державного підприємства Львівський науково - дослідний радіотехнічний

інститут , місто Львів

до Казенного підприємства Науково - технічний центр артилерійсько -

стрілецького озброєння (КП НТЦ АСО ), місто Київ

про стягнення 1 749 639, 10 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників судового процесу:

від заявника (стягувача): не з'явився;

від боржника: Пашун С.О. за довіреністю № 1219 від 28.12.2017;

державний виконавець: не з'явився.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 19.06.2002 у справі № 24/234 позовні вимоги задоволено; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" на користь Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту кошти в сумі 925 639 грн. 10 коп., що становлять суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" на користь Закритого акціонерного товариства "ІВІС" кошти в сумі 824 000 грн., що становлять суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" в доход державного бюджету України 1 700 грн. державного мита.

Ухвалою від 13.11.2013 господарським судом міста Києва допущено заміну відповідача Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" його правонаступником - Державне підприємство "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння".

03.01.2018 року до господарського суду міста Києва надійшла заява Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут про:

- скасування постанови Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві про повернення виконавчого документа стягувачеві від 30.10.2014 ВП № 2691333;

- поновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234;

- видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.01.2018 розгляд вищевказаної заяви призначено на 15.01.2018 року.

11.01.2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником боржника подано пояснення щодо викладених в заяві вимог, відповідно до змісту яких боржник проти задоволення заяви заперечує.

Представник заявника та державний виконавець в судове засідання 15.01.2018 року не з'явились, про причину неявки суд не повідомили.

Представник боржника в судовому засіданні 15.01.2018 року заперечив проти викладених в заяві вимог.

В судовому засіданні 15.01.2018 року судом розглянуто подану Державним підприємством Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут заяву та вирішено задовольнити її частково враховуючи наступне.

Частиною 1 статті 18 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Згідно з частиною 1 статті 327 Господарського процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції

Закон України Про виконавче провадження визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Названим Законом регламентовано порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.

Згідно зі статтею 1 Закону України Про виконавче провадження виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Положеннями статті 2 Закону України Про виконавче провадження передбачено, що однією з засад виконавчого провадження є забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Частиною 1 статті 74 Закону України Про виконавче провадження передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Положеннями статті 339 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

В даному випадку, на розгляд суду передано вимогу про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 30.10.2014, постановлену головним державним виконавцем Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стаценко М.А. у виконавчому провадженні № 2691333.

Суд зазначає, що фактично оскаржувана постанова про повернення виконавчого документа стягувачеві була прийнята державним виконавцем 30.10.2015, а заявником в поданій заяві було допущено описку в даті оскаржуваної постанови і замість 30.10.2015 року помилково вказано 30.10.2014 р.

Розглянувши вищевказану вимогу, суд зазначає наступне.

Статтею 47 Закону України Про виконавче провадження (в редакції на момент вчинення оскаржуваної дії) передбачено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо:

1) є письмова заява стягувача;

2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення;

4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа;

5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника);

6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

8) коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно;

9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Про наявність обставин, зазначених у частині першій цієї статті, державний виконавець складає акт.

У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску разом із звітом державного виконавця про його використання.

Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску державний виконавець виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

Зі змісту оскаржуваної постанови державного виконавця вбачається, що Державне підприємство Конструкторське бюро Артилерійське озброєння включено до Переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України Про перелік об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації . Частиною 9 статті 11 Закону України Про управління об'єктами державної власності встановлено, що нерухоме майно об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження. Крім того, Законом України Про введення мораторію на примусову реалізацію майна встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. У боржника відсутнє майно, що не забезпечує ведення виробничої діяльності підприємства.

З огляду на вищевикладене, 30.10.2015 року державним виконавцем винесено постанову ВП № 2691333 про повернення виконавчого документа - наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 47 Закону України Про виконавче провадження (в редакції, яка діяла на момент прийняття даної постанови).

З наведеного вбачається, що державний виконавець при прийнятті постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.10.2015 діяв у відповідності до чинних на той час вимог Закону України Про виконавче провадження , а скаржник у поданій заяві не зазначив жодних обставин, які б свідчили про порушення вказаними діями державного виконавця його прав та не навів жодних доводів які саме вимоги Закону України Про виконавче провадження були порушені державним виконавцем.

Частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Зазначена норма Господарського процесуального кодексу України кореспондується з вимогами частини 1 статті 74 цього ж Кодексу, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи вищевикладене, оскільки заявником всупереч вимог статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України не наведено жодних обставин та не надано будь-яких доказів на підтвердження своїх вимог щодо скасування оскаржуваної постанови державного виконавця, суд дійшов висновку, що заявлена вимога про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 30.10.2015, постановленої головним державним виконавцем Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стаценко М.А. у виконавчому провадженні № 2691333 є безпідставною та задоволенню не підлягає.

При цьому, суд не погоджується з доводами боржника щодо пропуску заявник встановленого строку на оскарження дій державного виконавця з огляду на наступне.

Частиною 1 статті 341 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Проте, відповідно до частини 2 статті 341 Господарського процесуального кодексу України пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Отже, встановлений у частині першій статті 341 Господарського процесуального кодексу України десятиденний строк для подання скарги є процесуальним і тому може бути відновлений за наявності поважних причин його пропуску.

В даному випадку, заявник стверджує, що про факт прийняття оскаржуваної постанови про закінчення виконавчого провадження він дізнався 19.12.2017 року під час судового засідання у Київському апеляційному господарському суді. Доказів на підтвердження протилежного боржником не надано, судом не встановлено.

З даною заявою заявник звернувся 28.12.2018 року, про що свідчить відтиск штампу поштового відділення на конверті, в якою заява надійшла до суду.

З наведеного вбачається, що заявником не було пропущено визначений положеннями частини 1 статті 341 Господарського процесуального кодексу України десятиденний строк на оскарження дій державного виконавця, а доводи боржника в цій частині не знайшли свого підтвердження під час розгляду заяви.

Водночас, розглянувши заявлені вимоги про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324, суд вирішив задовольнити їх, враховуючи наступне.

Відповідно до частини 1 статті 329 Господарського процесуального кодексу України у разі пропуску строку для пред'явлення наказу, судового наказу до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено.

Поновлення пропущеного процесуального строку є правом суду, яким останній користується виходячи із поважності причин пропуску строку та наявності обставин, які об'єктивно перешкоджали стягувачу реалізувати своє право на пред'явлення наказу до виконання протягом законодавчо встановленого терміну.

При цьому, Господарський процесуальний кодекс України не пов'язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку, тобто у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування заяви про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Клопотання чи заява про відновлення процесуального строку повинна містити роз'яснення причин пропуску і підстав, з яких стягувач вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у стягувача не було можливості.

Відновлення пропущеного процесуального строку означає, що суд дає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущений.

Як стверджує заявник, про повернення наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 він дізнався лише 19.12.2017 року під час судового засідання Київського апеляційного господарського суду, оскільки ані оригіналу виконавчого документа, ані копії постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.10.2015 на його адресу не надходило. Доказів на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

Таким чином, стягувач був позбавлений можливості повторно пред'явити наказ від 26.03.2003 у справі № 24/324 для примусового виконання до органів виконавчої служби в межах встановленого строку.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що строк пред'явлення до виконання наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 пропущений заявником з поважних причин, у зв'язку з чим подана ним заява в цій частині підлягає задоволенню.

При цьому, суд зазначає, що в п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява N 60750/00) суд наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Доказів повного виконання рішення господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 матеріали справи не містять.

Приймаючи до уваги вищевикладені обставини, суд вважає заяву в частині вимог про відновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до п.19.4 розділу ХІ Господарського процесуального кодексу України у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Господарський процесуальний кодекс України не надає права відмовити у задоволенні заяви про видачу дублікату наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов'язує стягувача наводити причини втрати наказу.

В даному випадку, стягувач був позбавлений можливості повторно пред'явити наказ від 26.03.2003 у справі № 24/324 для примусового виконання до органів виконавчої служби в межах встановленого строку, у зв'язку з його втратою.

Відсутність наказу у стягувача унеможливило виконання рішення суду та порушує права заявника.

Задовольняючи заяву стягувача про видачу дублікату наказу, суд виходить з того, що стягувачем означену заяву подано з дотриманням встановлених Господарським процесуальним кодексом України вимог, а також того, що в добровільному порядку рішення господарського суду у даній справі боржником не виконано.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 17, частина перша статті 55, частина п'ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012), а також Рішення від 26.червня 2013 року, № 5-рп/2013.

Водночас, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Стаття 6 Конвенції з прав людини гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін.

Також, суд звертає увагу на те, що видача дублікату наказу жодним чином не порушує права боржника та не покладає на нього якихось додаткових зобов'язань, оскільки дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити й дату його видачі.

При цьому, доводи боржника в частині того, що оригінал наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 міститься в матеріалах виконавчого провадження № 2691333 судом до уваги не приймаються враховуючи наступне.

Як зазначалось судом вище, частиною 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Зазначена норма Господарського процесуального кодексу України кореспондується з вимогами статті 74 цього ж Кодексу, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

При цьому, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до частин 2 та 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Проте, боржником всупереч вимог статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України не надано суду жодних належних доказів, які б підтверджували те, що оригінал наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 міститься в матеріалах виконавчого провадження № 2691333 і його не було втрачено, як і не надано доказів неможливості їх подання до суду з причин, що об'єктивно не залежали від нього, у зв'язку з чим його доводи в цій частині суд вважає безпідставними та до уваги не приймає.

З огляду на вищевикладене, керуючись статтями 329, 342, пунктом 19.4 Розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,-

УХВАЛИВ:

1. Заяву Державного підприємства Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут задовольнити частково.

2. Поновити Державному підприємству Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут строк для пред'явлення до виконання наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234.

3. Видати Державному підприємству Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут дублікат наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234.

4. В іншій частині заяви відмовити.

5. Ухвала набрала законної сили 15.01.2018 року та може бути оскаржена в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст ухвали складено та підписано 22.01.2018 року.

Суддя М.Є. Літвінова