Постанова

від 21.02.2018 по справі 24/234

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" лютого 2018 р. Справа№ 24/234

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Коротун О.М.

Суліма В.В.

секретар судового засідання: Бойко І.О.

за участю представників згідно з протоколом судового засідання від 21.02.2018.

розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння"

на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.01.2018 (дата підписання повного тексту ухвали - 22.01.2018)

у справі №24/234 (суддя М.Є. Літвінова)

за позовом Державного підприємства "Львівський науково - дослідний радіотехнічний інститут"

до Державного підприємства "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння"

про стягнення 1 749 639, 10 грн.,-

В С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.2002 у справі № 24/234 позовні вимоги задоволено; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" на користь Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту кошти в сумі 925 639 грн. 10 коп., що становлять суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" на користь Закритого акціонерного товариства "ІВІС" кошти в сумі 824 000 грн., що становлять суму основного боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних; стягнуто з Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" в доход державного бюджету України 1 700 грн. державного мита.

На виконання рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2002 у справі № 24/234, 26.03.2003 видано відповідні накази, що відповідають резолютивній частині вказаного рішення.

Ухвалою від 13.11.2013 Господарським судом міста Києва допущено заміну відповідача Казенного підприємства "Науково-технічний центр артилерійсько-стрілецького озброєння" його правонаступником - Державне підприємство "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння".

03.01.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла заява Державного підприємства "Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут" про скасування постанови Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві про повернення виконавчого документа стягувачеві від 30.10.2014 ВП №2691333; поновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234; видачу дублікату наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі №24/234.

В обґрунтування поданої заяви, Державне підприємство "Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут" зазначило, що на його адресу не надходили копії постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.10.2015 та оригінал виконавчого документа. Крім того, заявник вказав, що про повернення наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 він дізнався лише 19.12.2017 року під час судового засідання в Київському апеляційному господарському суді.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.01.2018 у справі №24/234 заяву Державного підприємства "Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут" задоволено частково. Поновлено Державному підприємству "Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут" строк для пред'явлення до виконання наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234. Видано Державному підприємству "Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут" дублікат наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234. В іншій частині заяви відмовлено.

Суд першої інстанції частково задовольняючи скаргу виходив з того, що строк пред'явлення до виконання наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 пропущений заявником з поважних причин. Крім того, місцевий господарський суд дійшов висновку, що вимога заявника про видачу дублікату наказу підлягає задоволенню, оскільки оригінал наказу було втрачено, а рішення Господарського суду міста Києва у справі в добровільному порядку боржником не виконано.

Не погоджуючись з прийнятою ухвалою, Державне підприємство "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить визнати доводи скаржника неправомірними, скаргу Державного підприємства "Львівський науково - дослідний радіотехнічний інститут" залишити без задоволення.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що місцевим господарським судом прийнято ухвалу з порушенням норм матеріального та процесуального права, не досліджено всіх обставин справи, що мають суттєве значення для справи.

Апелянт мотивував апеляційну скаргу тим, що строк пред'явлення до виконання постанови про повернення виконавчого документу від 30.10.2015 ВП №2691333 закінчився 30.10.2016. Також зазначив, що судом першої інстанції не досліджено, що оригінал виконавчого документу не втрачено, а він знаходиться в матеріалах виконавчого провадження.

Представником Державного підприємства "Львівський науково - дослідний радіотехнічний інститут" на підставі ст. 263 ГПК України надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу - без змін. У відзиві позивач наголосив, що на адресу Державного підприємства "Львівський науково - дослідний радіотехнічний інститут" не надходило жодного листа від Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, виконавчий документ підриємству не був повернутий. Про винесення постанови ВП № 2691333 про повернення виконавчого документа - наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 підриємству стало відомо лише 19.12.2017.

Учасники процесу були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази. Однак, учасники судового процесу наданими їм процесуальними правами не скористалися та в судове засідання не з'явилися, своїх повноважних представників не направили, про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю останніх.

Відповідно до ч. 1 ст. 271 ГПК України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявими у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2002 у справі № 24/234 видано наказ, який пред'явлено до виконання відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у місті Києві.

01.09.2014 старшим державним виконавцем цього відділу винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 2691333 з примусового виконання наказу від 26.03.2003 Господарського суду міста Києва по справі №24/234 про стягнення з державного підприємства "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння" на користь Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту кошти в сумі 925 639,10 грн.

30.10.2015 державним виконавцем винесено постанову ВП № 2691333 про повернення виконавчого документа - наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, яка діяла на момент прийняття даної постанови).

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 1 статті 326 Господарського процесуального кодексу України).

Частиною 1 статті 327 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції

Згідно із Законом України "Про виконавче провадження" умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Цим Законом регламентовано порядок та особливості проведення кожної стадії (дії) виконавчого провадження і відповідних дій державних виконавців.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження")

Стаття 55 Конституції України вказує, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Однією з засад виконавчого провадження є забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження").

Згідно із ч. 1 ст. 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Стаття 339 Господарського процесуального кодексу України вказує, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Звертаючись до суду першої інстанції із даною заявою, стягувач просив скасувати постанову про повернення виконавчого документа від 30.10.2015, винесену головним державним виконавцем Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Стаценко М.А. у виконавчому провадженні № 2691333.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що фактично оскаржувана постанова про повернення виконавчого документа стягувачеві була прийнята державним виконавцем 30.10.2015, а заявником в поданій заяві було допущено описку в даті оскаржуваної постанови і замість 30.10.2015 помилково вказано 30.10.2014.

Статтею 47 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції на момент вчинення оскаржуваної дії) передбачено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: 1) є письмова заява стягувача; 2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення; 4) стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат на організацію та проведення виконавчих дій, авансування яких передбачено цим Законом, незважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа; 5) у результаті вжитих державним виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з'ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані за безпосередньої участі боржника); 6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом має передати стягувачу, або майно, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; 7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, у зв'язку з втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи майно боржника, розшук яких здійснювався органами Національної поліції, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку; 8) коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно; 9) наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Про наявність обставин, зазначених у частині першій цієї статті, державний виконавець складає акт.

У разі повернення виконавчого документа з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, стягувачу повертаються невикористані суми внесеного ним авансового внеску разом із звітом державного виконавця про його використання.

Про повернення стягувачу виконавчого документа та авансового внеску державний виконавець виносить постанову з обов'язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. Копія постанови у триденний строк надсилається сторонам і може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону.

30.10.2015 року державним виконавцем винесено постанову ВП № 2691333 про повернення виконавчого документа - наказу господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 стягувачу на підставі пункту 9 частини 1 статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції, яка діяла на момент прийняття даної постанови).

Місцевий господарський суд вірно встановив, що в постанові державного виконавця зазначено, що Державне підприємство "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння" включено до Переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України "Про перелік об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації". Частиною 9 статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" встановлено, що нерухоме майно об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене, передане до статутного капіталу господарських організацій і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження. Крім того, Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна. У боржника відсутнє майно, що не забезпечує ведення виробничої діяльності підприємства.

Таким чином, державний виконавець при прийнятті постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 30.10.2015 діяв у відповідності до чинних на той час вимог Закону України "Про виконавче провадження", а скаржник у поданій заяві не зазначив жодних обставин, які б свідчили про порушення вказаними діями державного виконавця його прав та не навів жодних доводів які саме вимоги Закону України "Про виконавче провадження" були порушені державним виконавцем.

Частинами 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. При цьому, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій

Також, зазначена норма Господарського процесуального кодексу України кореспондується з вимогами частини 1 статті 74 цього ж Кодексу, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

З огляду на вищевикладене, оскільки заявником всупереч вимог статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України не наведено жодних обставин та не надано будь-яких доказів на підтвердження своїх вимог щодо скасування оскаржуваної постанови державного виконавця, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлена вимога про скасування постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві від 30.10.2015, у виконавчому провадженні № 2691333 є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив, що заявником не було пропущено строк на звернення із даною заявою.

Так, відповідно до ч. 1, 2 статті 341 Господарського процесуального кодексу України скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Таким чином, встановлений у частині першій статті 341 Господарського процесуального кодексу України десятиденний строк для подання скарги є процесуальним і тому може бути відновлений за наявності поважних причин його пропуску.

Заявник стверджує, що про факт прийняття оскаржуваної постанови про закінчення виконавчого провадження він дізнався 19.12.2017 під час судового засідання у Київському апеляційному господарському суді. Доказів на підтвердження протилежного боржником не надано, судом не встановлено. З даною заявою заявник звернувся 28.12.2018, про що свідчить відтиск штампу поштового відділення на конверті, в якою заява надійшла до суду.

Отже, з огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявником не було пропущено визначений положеннями частини 1 статті 341 Господарського процесуального кодексу України десятиденний строк з дня коли стягувач дізнався про порушення його прав.

Що стосується вимог заявника про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання та видачу дублікату наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324, колегія суддів зазначає наступне.

У разі пропуску строку для пред'явлення наказу, судового наказу до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (ч. 1 ст. 329 ГПК України)

Поновлення пропущеного процесуального строку є правом суду, яким останній користується виходячи із поважності причин пропуску строку та наявності обставин, які об'єктивно перешкоджали стягувачу реалізувати своє право на пред'явлення наказу до виконання протягом законодавчо встановленого терміну.

Господарський процесуальний кодекс України не пов'язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку, тобто у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування заяви про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.

Клопотання чи заява про відновлення процесуального строку повинна містити роз'яснення причин пропуску і підстав, з яких стягувач вважає ці причини поважними. В клопотанні чи заяві повинні бути докази того, що здійснити відповідні процесуальні дії у визначений строк у стягувача не було можливості.

Відновлення пропущеного процесуального строку означає, що суд дає дозвіл особі вчинити процесуальну дію, незважаючи на те, що строк для її вчинення пропущений.

У заяві стягувач стверджує, що про повернення наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 він дізнався лише 19.12.2017 року під час судового засідання в Київському апеляційному господарському суді, оскільки оригінал виконавчого документа та копії постанови про повернення виконавчого документа від 30.10.2015 на його адресу не надходили. Доказів на підтвердження протилежного матеріали справи не містять.

Отже, стягувач був позбавлений можливості повторно пред'явити наказ від 26.03.2003 у справі № 24/324 для примусового виконання до органів виконавчої служби в межах встановленого строку.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що строк пред'явлення до виконання наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 пропущений заявником з поважних причин, у зв'язку з чим подана ним заява в цій частині підлягає задоволенню.

Також п. 43 рішення Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява N 60750/00) та п. 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Отже, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і, водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

Суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").

Місцевий господарський суд вірно встановив, що докази повного виконання рішення Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 відсутні.

Таким чином, колегія суддів вважає заяву в частині вимог про відновлення пропущеного строку для пред'явлення до виконання наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/324 обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Пунктом 19.4 розділу ХІ Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у разі втрати виконавчого документа суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий документ, може видати його дублікат, якщо стягувач або державний виконавець, приватний виконавець звернувся із заявою про це до закінчення строку, встановленого для пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Господарський процесуальний кодекс України не надає права відмовити у задоволенні заяви про видачу дублікату наказу з мотивів її необґрунтованості та не зобов'язує стягувача наводити причини втрати наказу.

Таким чином, стягувач був позбавлений можливості повторно пред'явити наказ від 26.03.2003 у справі № 24/324 для примусового виконання до органів виконавчої служби в межах встановленого строку, у зв'язку з його втратою. Відсутність наказу у стягувача унеможливило виконання рішення суду та порушує права заявника.

Оскільки стягувачем подано заяву з дотриманням встановлених Господарським процесуальним кодексом України вимог та в добровільному порядку рішення господарського суду у даній справі боржником не виконано, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення заяви про видачу дублікату наказу.

Згідно з ч. 4 статті 13, ч. 1 статті 17, ч. 1 статті 55, ч. 5 статті 124, п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012), а також Рішення від 26.червня 2013 року, № 5-рп/2013.

Право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Крім того, видача дублікату наказу жодним чином не порушує права боржника та не покладає на нього додаткових зобов'язань, оскільки дублікат наказу має повністю відтворювати втрачений наказ, у тому числі містити й дату його видачі.

Щодо доводів боржника, що оригінал наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 міститься в матеріалах виконавчого провадження № 2691333, то колегія суддів зазначає наступне.

Частинами 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Частинами 2 та 3 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Однак, боржником не надано жодних належних доказів, які б підтверджували те, що оригінал наказу Господарського суду міста Києва від 26.03.2003 у справі № 24/234 міститься в матеріалах виконавчого провадження № 2691333 і його не було втрачено, як і не надано доказів неможливості їх подання до суду з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Таким чином, колегія суддів зазначені доводи боржника не приймає до уваги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що ухвала суду у даній справі є обґрунтованою, прийнятою з додержанням норм матеріального та процесуального права та такою, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для її скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Державного підприємства "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння" є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.

Порушень норм процесуального права, які могли бути підставою для скасування або зміни оскарженої ухвали у відповідності до норм статті 277 Господарського процесуального кодексу України судом апеляційної інстанції не виявлено.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 129, 255, 267-271, 273, 275, 276, 281-285 та розділом ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

П О С Т А Н О В И В :

1.Апеляційну скаргу Державного підприємства "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.01.2018 у справі №24/234 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 15.01.2018 у справі №24/234 залишити без змін.

3. Матеріали оскарження ухвали №24/234 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає оскарженню, крім випадків передбачених ст. 287 Господарського процесуального кодексу України та у строки, встановлені ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді О.М. Коротун

В.В. Сулім