Рішення

від 21.02.2018 по справі 826/14367/17

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

21 лютого 2018 року 18:07 № 826/14367/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Пащенка К.С., суддів: Скочок Т.О., Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю Інсігнія Резорт доКабінету Міністру України про представники сторін:визнання незаконною та скасування постанови в частині, позивача: Земницький Д.П., відповідача: Шокун О.В., ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю Інсігнія Резорт (далі - позивач, ТОВ Інсігнія Резорт ) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також - відповідач, КМУ), в якому просить:

визнати незаконною та скасувати з моменту прийняття постанову Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570 Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу в частині першого речення третього абзацу пункту 51 Порядку організації та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570, наступного змісту: Продавець виконує свої зобов'язання щодо постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу після надходження коштів від покупця у повному обсязі відповідно до умов договору купівлі-продажу ;

зобов'язати Кабінет Міністрів України опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому було офіційно оприлюднено постанову Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570 Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу .

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на перевищення відповідачем наданих законом повноважень при прийнятті оскаржуваної постанови (щодо регламентації порядку розрахунків та поставки нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу реалізованих на біржових аукціонах), зокрема, позивач стверджує, що визначені такою постановою, в оскаржуваній частині, правовідносини мають бути врегульовані виключно на рівні закону, а не акту Кабінету Міністрів України. Також позивач зазначає про невідповідність оскаржуваної постанови актам вищої юридичної сили.

Представником відповідача подано до суду відзив на позов, в якому він просив відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на їх безпідставність та необґрунтованість.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) в бюлетені Офіційний вісник України від 24.11.2017 № 92, надруковано оголошення про оскарження вказаного акта у даній справі.

В судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав та просив задовольнити їх в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні.

Також судом при розгляді даної адміністративної справи витребувано та досліджено в судовому засіданні матеріали справи № 826/1933/15 за позовом ПАТ Укрнафта до Кабінету Міністрів України, Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, третя особа без самостійних вимог на предмет спору - НАК Нафтогаз України , про визнання протиправними та скасування в частині постанови Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570 Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу і спільного наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 22.01.2015 № 39/27, а також залучено копії судових рішень Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.07.2015 та Київського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2015, відповідні копії матеріалів в якості доказів за згодою представників сторін до даної справи.

При цьому, за результатами розгляду вказаної справи, названою постановою від 10.07.2015, залишеною без змін вказаною ухвалою від 28.09.2015, у задоволенні позову відмовлено повністю.

В судовому засіданні відповідно до ч. 1 ст. 250 КАС України проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення).

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів встановила наступне.

16.10.2014 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу № 570 (далі - Постанова № 570), пунктом 1 якої затверджено Порядок організації та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу (далі - Порядок № 570).

Відповідно до першого речення третього абзацу пункту 51 Порядку № 570 продавець виконує свої зобов'язання щодо постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу після надходження коштів від покупця у повному обсязі відповідно до умов договору купівлі-продажу.

Вирішуючи питання щодо правової природи оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень суд виходить з наступного.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово.

Вказане випливає з Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 № 34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 15.05.2013 № 883/5) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661, відповідно до якого, нормативно-правовий акт - офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законом формі та порядку, який встановлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахований на неодноразове застосування.

При цьому, згідно з п. 18 ч. 1 ст. 4 КАС України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

За таких умов, суд приходить до висновку, що відповідач, передбачивши у вказаному пункті Порядку № 570 умови виконання зобов'язань за договором купівлі-продажу після надходження коштів від покупця у повному обсязі, фактично встановив норми права, як для тих суб'єктів, що вже приймають участь у правовідносинах з приводу участі у біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу, так і для тих, які будуть укладати відповідні договори у майбутньому.

Отже, оскаржувана Постанова № 570 встановлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахована на неодноразове застосування.

Щодо наявності порушеного права позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як видно з матеріалів справи, 29.08.2017 позивачем через ПрАТ Українська Міжбанківська Валютна Біржа подано заявку від 28.08.2017 № 28/08-1 на участь в аукціоні № 226Д та, як наслідок, отримано пакет документів, серед яких договір купівлі-продажу нафти та газового конденсату власного видобутку ПАТ Укрнафта (далі - Договір).

Відповідно до пп. 4.1.2 п. 4.1 Договору продавець (ПАТ Укрнафта ) зобов'язаний здійснити поставку нафти покупцю відповідно до графіку поставки в додатку 1 до цього Договору після отримання продавцем оплати за нафту відповідно до п. 5.2 цього Договору, при забезпеченні покупцем умов для відвантаження нафти трубопровідним, залізничним чи автомобільним транспортом відповідного до п. 4.2.2 цього Договору.

Згідно з пп. 4.2.1 п. 4.2 Договору покупець зобов'язаний сплатити на рахунок продавця, вказаний в розділі 10 цього Договору, вартість нафти відповідно до п. 5.2 цього Договору.

При цьому, пунктом 5.2 Договору передбачено, що покупець здійснює попередню оплату за нафту відповідно до п. 5.1 цього Договору за наведеним графіком.

Відповідно до п. 5.1 Договору покупець проводить оплату нафти по цьому Договору шляхом перерахування грошових коштів на рахунок продавця, вказаний в розділі 10 цього Договору.

Згідно з абз. 2 п. 6.3 Договору у випадку несвоєчасної оплати за нафту відповідно до п. 5.2 даного Договору, незабезпечення покупцем умов для відвантаження нафти трубопровідним, залізничним чи автомобільним транспортом в терміни, зазначені в Додатку 1 до даного Договору, продавець не несе відповідальності за непоставку нафти в повному обсязі. Обсяг поставки нафти може бути зменшений на величину щодобового відвантаження нафти пропорційно кількості днів неоплати нафти або невідвантаження оплаченого обсягу. Непоставлені обсяги нафти реалізуються на наступному аукціоні.

В той же час, пунктом 6.5 Договору передбачено, що якщо покупець не перерахував кошти у повному обсязі на рахунок продавця в терміни, визначені п. 5.2 цього Договору, гарантійний внесок покупця (отриманий продавцем відповідно до п. 4.3.1 цього Договору у сумі, зазначеній у п. 5.2 цього Договору) як штраф (компенсація) за неналежне виконання ним своїх зобов'язань залишається у продавця. Зарахування продавцем зазначених коштів як штрафу не звільняє покупця від відповідальності за виконання цього Договору згідно з умовами Договору і законодавством.

У судовому засіданні представник позивача зазначив, що отримавши вказаний договір та проаналізувавши його, позивачу стало відомо, що умова такого договору визначена продавцем - ПАТ Укрнафта , відповідно до положень абзацу третього пункту 51 Порядку № 570.

З матеріалів справи також видно, що листом від 29.08.2017 вих. № 29/08-01 позивач звернувся до ПАТ Укрнафта , в якому просив розглянути пропозицію про внесення до типового договору купівлі-продажу змін, якими передбачити, що оплата за придбану нафту буде здійснюватися у формі безвідкличного покритого документарного акредитиву. Умови оплати в акредитивній формі можуть бути викладені по аналогії із тим, як це рекомендовано Кабінетом Міністрів України та НБУ у спільній постанові від 21.06.1995 № 444, із урахуванням того, що розрахунки будуть здійснюватися в національній валюті України - гривні. З огляду на що, позивач запропонував ПАТ Укрнафта розглянути такий лист як пропозицію для укладення договору купівлі-продажу нафти, що підлягатиме оформленню за результатами аукціону, та повідомити, чи погоджується ПАТ Укрнафта змінити порядок оплати за нафту з попередньої оплати на оплату на підставі акредитиву.

За результатами розгляду вказаного листа, ПАТ Укрнафта листом від 30.08.2017 № 05-07-3 повідомило позивачу, що умови в проекті договору купівлі-продажу щодо попередньої оплати, зокрема п.п. 5.2, 5.2, викладені у відповідності до вимог п. 51 Порядку № 570.

Отже, вважаючи протиправною Постанову № 570 в частині першого речення третього абзацу пункту 51 Порядку № 570, позивач звернувся до суду з даним позовом та просив визнати незаконною та скасувати з моменту прийняття вказану постанову у зазначеній частині.

З огляду на викладені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що позивач є учасником правовідносин, на які розповсюджуються спірна постанова, у зв'язку з чим твердження представника відповідача щодо відсутності порушеного права позивача є необґрунтованим та безпідставним, а тому судом до уваги не приймається.

При цьому, колегія суддів, вирішуючи даний спір, вважає за необхідне звернути увагу на необхідності дотримання принципів правової визначеності та передбачуваності законодавства при прийнятті нормативних актів, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

В цьому контексті варто відмітити, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997.

Разом з тим, ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, у рішеннях від 09.11.1999 у справі Шпачек проти Чеської Республіки , від 05.01.2000 у справі Беєлер проти Італії , від 07.07.2011 у справі Сєрков проти України ЄСПЛ зазначив, що ведучи мову про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції та вимагає, перш за все, щоб заходи мали підстави в національному законодавстві, і відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

Крім того, у рішенні від 11.04.2013 у справі Вєренцов проти України ЄСПЛ зазначив, що будь-які обмеження, які накладаються, мають базуватися на положеннях основного законодавства. Саме законодавство має бути сформульованим з достатньою чіткістю, щоб надати особі можливість визначити, чи буде її поведінка суперечити закону, та якими можуть бути вірогідні наслідки порушень. Передбачення у національному законодавстві чітких визначень є істотною умовою для того, щоб закон залишався нескладним для розуміння та застосування, а також для запобігання спробам регулювати діяльність, яка не підлягає регулюванню.

У відповідності до рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Водночас, у рішенні від 01.07.2003 у справі Суомінен проти Фінляндії ЄСПЛ зазначив, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

У рішенні від 20.10.2011 у справі Рисовський проти України ЄСПЛ вказав на те, що принцип належного урядування , зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.

При цьому, у рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 Конституційний Суд України зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У рішенні від 10.04.2008 у справі Вассерман проти Росії ЄСПЛ також наголосив на тому, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством.

Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог якості закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи. Так, у рішенні від 10.12.2009 у справі Михайлюк та Петров проти України (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено, що Суд нагадує, що вираз згідно із законом насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (рішення у справі Полторацький проти України (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява № 38812/97, п. 155).

У рішенні Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 02.11.2004 № 15-рп/2004 суд зазначив, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3); права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); кожен має право на повагу до його гідності (ч. 1 ст. 28); права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55); однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (п. 2 ч. 3 ст. 129).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Також в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01.04.2008 № 4-рп/2008 суд вказав, що у частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону.

У такий спосіб Конституція України встановила, що лише Верховна Рада України у відповідному законі має право визначати організацію і порядок діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та статус їх посадових осіб.

Логічним є те, що й іншими нормами Конституції України передбачено однакові правові підходи до нормативного механізму врегулювання порядку організації і діяльності органів державної влади, їх посадових осіб.

Зважаючи на наведене, оскаржувана частина Порядку № 570 за висновком колегії суддів повинна відповідати принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких, як вже зазначено судом, неодноразово наголошувалося у вказаній практиці ЄСПЛ.

Водночас, оскаржуючи Постанову № 570 в частині, позивач вказує, що положення Порядку № 570 суперечать Конституції України, Закону України Про Кабінет Міністрів України , Господарському кодексу України, Цивільному кодексу України та Закону України Про захист економічної конкуренції .

Аналізуючи наведені доводи позивача, заперечення відповідача, а також наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів виходить з наступного.

З приводу повноважень Кабінету Міністрів України, у тому числі щодо видання в межах своєї компетенції відповідних актів, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України).

Верховна Рада України, відповідно до вимог ст. 75 Конституції України, є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Таким чином, Конституція України покладає функцію зі створення та прийняття законів на єдиний законодавчий орган - Верховну Раду України.

В свою чергу, ст. 113 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно з п. 10 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює інші повноваження, визначені Конституцію та законами України.

Аналогічне положення закріплено і в ст. 3 Закону України Про Кабінет Міністрів України , якою передбачено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. При цьому, організація, повноваження і порядок діяльності, зокрема, Кабінету Міністрів України, визначаються Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 120 Конституції України).

Стаття 2 Закону України Про Кабінет Міністрів України визначає основні завдання Кабінету Міністрів України, до яких, зокрема, належать: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України Про Кабінет Міністрів України діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 20 Закону України Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України у сфері економіки та фінансів, зокрема, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури; забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника.

Здійснення повноважень Кабінету Міністрів України визначено ст. 41 Закону України Про Кабінет Міністрів України , зокрема, Кабінет Міністрів України спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції та законів України здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону (ч.ч. 1 та 2 вказаної статті).

Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону України Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Відповідно до ч. 3 ст. 50 Закону України Про Кабінет Міністрів України проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.

Отже, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності щодо видання постанов і розпоряджень, у тому числі у разі внесення таких йому на розгляд міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями, повинен виходити із повноважень, закріплених за ним Конституцією та законами України.

В той же час, прийнята Кабінетом Міністрів України постанова може вважатися законною у випадку, якщо вона прийнята на підставі прямої норми Конституції України, закону України, у тому числі з урахуванням основних завдань та спрямованості діяльності Кабінету Міністрів України, або, якщо така пряма норма відсутня - коли така постанова не суперечить Конституції або законам України, а також вказаним завданням та спрямованості діяльності.

Стосовно меж повноважень Кабінету Міністрів України щодо винесення оскаржуваної Постанови № 570 суд зазначає таке.

Статтею 6 Закону України Про нафту і газ , якою врегульовано питання щодо державного управління в нафтогазовій галузі, встановлено, що Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у нафтогазовій галузі та здійснює законодавче регулювання відносин у ній. Кабінет Міністрів України та інші уповноважені на це органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом, реалізують державну політику в нафтогазовій галузі та здійснюють управління нею.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 4 1 Закону України Про нафту і газ підприємства, частка держави у статутному капіталі яких 50 відсотків та більше, господарські товариства, 50 відсотків та більше акцій (часток, паїв) яких знаходяться у статутних капіталах інших господарських товариств, акціонером яких є держава і володіє в них контрольним пакетом акцій, а також дочірні підприємства, представництва та філії таких підприємств і товариств, учасники договорів про спільну діяльність, та/або особи, уповноважені договорами про спільну діяльність, укладеними за участю зазначених підприємств, щомісячно здійснюють продаж нафти сирої і газового конденсату власного видобутку, видобутих на підставі спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами (крім обсягів, що використовуються на власні технологічні потреби), а також скрапленого газу - виключно на біржових аукціонах. Порядок організації та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої і газового конденсату власного видобутку, скрапленого газу, визначення стартових цін на таких аукціонах, надбавок за якість для нафти сирої і газового конденсату, а також порядок визначення обсягів реалізації на біржових аукціонах скрапленого газу для потреб населення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пп. 213.3.11 п. 213.3 ст. 213 Податкового кодексу України операціями з підакцизними товарами, які звільняються від оподаткування є реалізація скрапленого газу на спеціалізованих аукціонах для потреб населення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Виходячи з системного аналізу наведених вище положень Конституції України, Закону України Про Кабінет Міністрів України та Закону України Про нафту і газу , колегія суддів приходить до висновку, що визначення основних напрямків державної політики у нафтогазовій галузі та законодавче регулювання нафтогазової галузі здійснюється єдиним законодавчим органом - Верховною Радою України, а Кабінет Міністрів України, як орган виконавчої влади, лише реалізує відповідну державну політику, діючи при цьому виключно в межах повноважень, визначених законом.

Тобто, у рамках спірних правовідносин, відповідач повинен діяти виключно в межах повноважень, визначених ст. 4 1 Закону України Про нафту і газ , якою останньому надані повноваження встановити Порядок організації та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої і газового конденсату власного видобутку, скрапленого газу, визначення стартових цін на таких аукціонах, надбавок за якість для нафти сирої і газового конденсату, а також порядок визначення обсягів реалізації на біржових аукціонах скрапленого газу для потреб населення.

Проте, здійснюючи надані ст. 4 1 Закону України Про нафту і газ щодо встановлення порядку організації та проведення біржових аукціонів (визначення стартових цін на таких аукціонах, надбавок за якість для нафти сирої і газового конденсату, порядку визначення обсягів реалізації на біржових аукціонах скрапленого газу для потреб населення) повноваження, відповідач за висновком колегії суддів вийшов за їх межі та у пункті 51 Порядку № 570 встановив норму, яка стосується не порядку організації та проведення біржових аукціонів, а порядку виконання зобов'язань з постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу, а також визначення у відповідному договорі способу оплати та порядку розрахунку і постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу, повноваження щодо визначення чого, ні Законом України Про нафту і газу , ні Податковим кодексом України відповідачу надано не було.

В контексті наведеного, колегія суддів вважає за необхідне також відзначити необґрунтованість та безпідставність твердження представника відповідача про те, що позовна вимога щодо скасування Постанови № 570 у названій частині є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки в силу вимог чинної на момент звернення позивача до суду ст. 171 КАС України та ст. 264 КАС України, у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, до компетенції суду належить розгляд адміністративних справ щодо законності постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Стосовно невідповідності Порядку № 570 в оскаржуваній частині актам вищої юридичної сили, суд зазначає наступне.

За змістом ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

При цьому, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України.

Статтею 6 Господарського кодексу України (далі - ГК України) у якості загального принципу господарювання в Україні визначено заборону незаконного втручання органів державної влади, їх посадових осіб у господарські відносини.

Відповідно до змісту ст. 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

В той же час, відповідно до ч. 2 ст. 320 ЦК України законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності.

Наведене свідчить, що чинними законами України гарантовано невтручання держави у здійснення права власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 179 ГК України Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори.

Згідно з ч. 3 ст. 184 ГК України укладення господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених статтею 179 цього Кодексу, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами статті 181 цього Кодексу та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.

Таким чином, у сфері регулювання господарських відносин ГК України надано право Кабінету Міністрів України затверджувати або примірні договори або типові договори, встановлення ж обов'язкових норм щодо порядку виконання зобов'язань за договорами у нормативно-правових актах, які не є актами про затвердження примірних або типових договорів, є таким, що за висновком суду суперечить вимогам ч. 2 ст. 179 ГК України.

Крім того, встановивши в пункті 51 Порядку № 570 вимогу про те, що продавець виконує свої зобов'язання щодо постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу після надходження коштів від покупця в повному обсязі, Кабінет Міністрів України, тим самим, визначив, що оплата придбаного за результатами аукціонів товару має бути проведена виключно у грошовій формі - на що вказує словосполучення надходження коштів .

Так, відповідно до ч. 3 ст. 202 ГК України до відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов'язань на певних підставах не допускається.

З аналізу змісту вказаних норм видно, що виключно договором або законом можуть визначатися підстави припинення окремих видів господарських зобов'язань та, відповідно, неможливість їх припинення в інший спосіб, не передбачений договором або законом.

Отже, визначивши в оскаржуваній частині пункту 51 Порядку № 570 умови про можливість припинення зобов'язання по оплаті вартості нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу лише шляхом перерахування коштів, відповідач прийняв Постанову № 570, яка в незаконний спосіб обмежує право, як позивача, так і інших потенційних учасників біржових аукціонів на припинення господарського зобов'язання перед продавцями по оплаті в інший спосіб, не передбачений законом України.

Разом з тим, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору.

Згідно з ст. 5 ГК України конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять, зокрема: визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, економічна багатоманітність, забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку.

Відповідно до ст. 6 ГК України загальними принципами господарювання в Україні є, у тому числі, обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві.

Відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 1087 ЦК України розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов'язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 1088 ЦК України при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням платіжних доручень, акредитивів, розрахункових чеків (чеків), розрахунки за інкасо, а також інші розрахунки, передбачені законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Сторони у договорі мають право обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд. Порядок здійснення безготівкових розрахунків регулюється цим Кодексом, законом та банківськими правилами.

Отже, порядок здійснення розрахунків, у тому числі безготівкових, регулюється ЦК України, законом та банківськими правилами, зокрема, статтями 1089, 1093, 1102 ЦК України, якими передбачено розрахунки із застосуванням платіжних доручень, розрахункових чеків, розрахунки за акредитивом.

Таким чином, спірна частина пункту 51 Порядку № 570 за висновком суду суперечить вимогам ст.ст. 5, 6, 179, 202 ГК України, ст.ст. 3, 598, 1088 ЦК України, оскільки обмежує суб'єктів господарювання у праві на припинення грошових зобов'язань в інший спосіб, передбачений законами України, і порушує право на свободу договору, що є однією з загальних засад цивільного законодавства, зокрема, право учасників біржових аукціонів обрати будь-який вид безготівкових розрахунків на свій розсуд, а також порушує наведені загальні принципи господарювання та конституційні основи правового господарського порядку в Україні.

Щодо тверджень позивача про те, що Кабінет Міністрів України, прийнявши пункт Порядку № 570 в оскаржуваний частині вчинив антиконкурентну дію, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 15 Закону України Про захист економічної конкуренції дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами, а також надання окремим суб'єктам господарювання переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції є різновидом антиконкурентних дій.

Згідно з ч. 1 ст. 15 названого Закону прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції є антиконкурентними діями органів влади.

Відповідно до ч. 3 ст. 18 ГК України органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.

Обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів є дискримінацією суб'єктів господарювання, що не допускається, винятки з даного загального правила можуть встановлюватись виключно законом і лише з метою забезпечення національної безпеки, оборони, загальносуспільних інтересів (ст. 31 ГК України).

За таких обставин, судом встановлено, що пунктом 51 Порядку № 570 в оскаржуваній частині - умови про необхідність здійснення 100%-ої попередньої оплати, створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності суб'єктів господарювання за ознакою фінансової спроможності, оскільки, по-перше, останнім визначено право на участь в аукціонах лише для тих суб'єктів господарювання, які мають значні вільні фінансові ресурси для їх використання для оплати на зазначених умовах, по-друге, створено штучні перешкоди доступу до участі в аукціонах для юридичних осіб - середніх та малих суб'єктів господарювання та практичну неможливість їх участі в аукціонах з продажу нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу, що суперечить вимогам ст. 15 Закону України Про захист економічної конкуренції та ст.ст. 18, 31 ГК України.

Підводячи підсумки наведеному вище у сукупності, проаналізувавши оскаржуване положення Порядку № 570, беручи до уваги пояснення позивача та відповідача, колегія суддів прийшла до висновку, що визначення в пункті 51 Порядку № 570 умови щодо здійснення постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу після надходження коштів від покупця у повному обсязі, суперечить вимогам ст.ст. 5, 6, 18, 31, 179, 202 ГК України, ст.ст. 3, 598, 1088 ЦК України, а також ст. 15 Закону України Про захист економічної конкуренції , а прийнятий нормативний акт в оскаржуваній частині має антиконкурентний та дискримінаційний характер.

З огляду на встановлені судом обставини, оскаржувана частина Порядку № 570 за висновком колегії суддів також не відповідає принципу правової визначеності та передбачуваності законодавства, на важливості та необхідності застосування яких неодноразово наголошувалося у наведеній вище практиці ЄСПЛ.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, а саме визнання нормативного акта незаконним та його скасування в частині з моменту прийняття, суд зазначає про таке.

За змістом ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є, зокрема, верховенство права.

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 3 КАС України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до змісту ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Як видно з матеріалів справи, позивач звернувся з даним позовом 08.11.2017, тобто до набрання чинності Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів .

Враховуючи вказане, суд бере до уваги вимоги ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з ч. 8 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону України від 06.07.2005 № 2747-IV, чинної на момент звернення позивача до суду, суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині.

Відповідно до ч. 9 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII, суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині.

Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При цьому, відповідно до усталеної судової практики адміністративних судів, що існувала на момент звернення позивача до суду, судами неодноразово наголошувалось, що відмінність між встановленою судом незаконністю (протиправністю) актів індивідуальних та нормативно-правових є істотною і полягає, зокрема в моменті втрати чинності такими актами. У разі визнання незаконним (протиправним) індивідуальний акт є таким, що не діє з моменту його прийняття, а нормативно-правовий, якщо інше не встановлено законом або не зазначено судом, втрачає чинність після набрання законної сили судовим рішенням. Така позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 08.12.2009 у справах № 09/235 та № 21-1573во09, ухвалах Вищого адміністративного суду України від 04.02.2010 у справі № К-13305/07, від 25.02.2010 у справах № К-8000/09, № К-9895/07, від 04.03.2010 у справі № К-9951/07, від 01.04.2010 у справі № К-14648/07, від 15.06.2010 у справі № К-5230/08, від 17.06.2010 у справі № К-20436/07, від 14.09.2010 у справі № К-4219/08, від 13.05.2015 у справі № К/9991/2324/12, від 09.06.2016 у справі № К/800/7520/16, від 05.09.2017 у справі № К/800/10533/16, постановах Вищого адміністративного суду України від 04.03.2010 у справі № К-9166/07, від 08.04.2010 у справі № К-3187/09, від 08.09.2010 у справі № К-19067/10.

В той же час, згідно з п. 10.2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 № 7 Про судове рішення в адміністративній справі одночасне застосування обох способів захисту порушеного права - визнання спірного акта нечинним та скасування такого акта - є помилковим. Скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили. Водночас, у разі визнання акта незаконним суд повинен скасувати його, якщо він є актом індивідуальної дії, або визнати нечинним, якщо він є нормативно-правовим актом, про що зазначити у резолютивній частині постанови.

Проаналізувавши обставини справи та викладені норми чинного законодавства, дослідивши оскаржувану частину Постанови № 570 та матеріали справи, обираючи необхідний, належний, достатній, повний, виважений та ефективний спосіб захисту порушених прав позивача, а також визначаючи момент втрати чинності спірною частиною Постанови № 570, колегія суддів виходить з наступного:

по-перше, невідповідності оскаржуваної частини Постанови № 570 нормам актів вищої юридичної сили, а саме: ст.ст. 5, 6, 18, 31, 179, 202 ГК України, ст.ст. 3, 598, 1088 ЦК України, ст.ст. 4 1 , 6 Закону України Про нафту і газ , а також ст. 15 Закону України Про захист економічної конкуренції вже на момент її прийняття;

по-друге, визначеного на момент звернення позивача до суду порядку розгляду спорів щодо оскарження нормативно-правових актів, способу захисту порушених прав позивача, про який він просив у позовній заяві, та існуючої усталеної практики адміністративних судів у таких спорах;

по-третє, наведеної практики ЄСПЛ, зокрема, щодо застосування принципів правової визначеності та передбачуваності законодавства,

колегія суддів приходить до висновку, що Постанова № 570 в оскаржуваній частині є незаконною з моменту прийняття, а відтак має бути визнана нечинною з моменту її прийняття.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення постанови в оскаржуваній частині.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.

За таких умов, судові витрати, здійснені позивачем, стягуються відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 241-246, 250, 255, 264, 265 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю Інсігнія Резорт (40000, Сумська обл., місто Суми, Майдан Незалежності, будинок 1, поверх 1, код ЄДРПОУ: 39682453) задовольнити частково.

2. Визнати незаконною та нечинною з моменту прийняття постанову Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570 Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу в частині першого речення третього абзацу пункту 51 Порядку організації та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570, наступного змісту: Продавець виконує свої зобов'язання щодо постачання нафти сирої, газового конденсату і скрапленого газу після надходження коштів від покупця у повному обсязі відповідно до умов договору купівлі-продажу. .

3. Зобов'язати Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому було офіційно оприлюднено постанову Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 570 Про організацію та проведення біржових аукціонів з продажу нафти сирої, газового конденсату власного видобутку і скрапленого газу , після набрання рішенням законної сили.

4. Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інсігнія Резорт за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 3200,00 грн. (три тисячі двісті гривень 00 коп.).

Рішення відповідно до ст. 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддя К.С. Пащенко

Судді Т.О. Скочок

О.М. Чудак

Повний текст рішення виготовлено 01.03.2018.