Постанова

від 20.03.2018 по справі 752/15215/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №752/15215/16-ц

Апеляційне провадження:

№22-ц/796/1360/2018

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.

при секретарі Іванову В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Саєр-Україна на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 вересня 2017 року (суддя Шкірай М.І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю Саєр-Україна про стягнення належних сум, невиплачених при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку,

встановила:

у вересні 2016р. позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості по виплаті належних сум, невиплачених при звільненні, у розмірі 11 763рн. 64коп. та суми середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 25 липня 2016р. по день прийняття рішення судом.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 13 квітня 2016р. він працював на посаді інженера про насосному обладнанню ТОВ Саєр-Україна . 25 липня 2016р. його було звільнено з займаної посади на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України у зв'язку із невиплатою відповідачем заробітної плати.

Позивач стверджував, що його не було ознайомлено з наказом про звільнення та у день звільнення не було виплачено всі належні суми, а саме: заборгованість про заробітній платі за період з 13 квітня 2016р. по 25 липня 2016р. у розмірі 6 000грн., компенсацію за 6 днів невикористаної відпустки у розмірі 363грн. 64коп. та вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України, у розмірі 5 400грн.

Позивач зазначав, що його заяви щодо проведення розрахунку залишаються без відповіді та станом на 19 вересня 2016р. розрахунок так і не проведено.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 29 вересня 2017 року позов задоволено, стягнуто з ТОВ Саєр-Україна на користь ОСОБА_1 заборгованість по виплаті належних сум при звільненні та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у загальному розмірі 36 963грн. 64коп.

Додатковим рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 7 грудня 2017 року стягнуто з ТОВ Саєр-Україна на користь держави судовий збір у сумі 551грн. 20коп.

У поданій апеляційній скарзі ТОВ Саєр-Україна просить рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку у сумі 36 963грн. 64коп. скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні цих

- 2 -

позовних вимог

Відповідач посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, не врахування тієї обставини, що позивач був відсутній в день звільнення на робочому місці, про що складено відповідний акт, який міститься в матеріалах справи і якому судом не було надано належної оцінки, та не було розглянуто клопотання про допит в якості свідка керівника ТОВ Саєр-Україна , яка не заповняла трудову книжку позивача.

Крім того, відповідач стверджує, що позивач після звільнення не звертався до підприємства з вимогою про розрахунок, тому підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку не має.

Позивач відзив на апеляційну скаргу не подав.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника позивача, який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності позовних вимог.

Проте, повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції не можна.

Статтею 213 ЦПК України, редакція якої діяла на момент ухвалення рішення, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак, вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

З наявних матеріалів справи вбачається, що 13 квітня 2016р. позивача було зараховано на посаду інженера по насосному обладнанню ТОВ Саєр-Україна .

Наказом № 12 від 25 липня 2016р. позивача звільнено з роботи за здійснення прогулу без поважних причин згідно ч. 4 ст. 40 КЗпП України (с.с.35).

Наявність запису у трудовій книжці позивача про його звільнення з роботи на підставі ст. 38 КЗпП України не є належним доказом даної обставини.

За змістом ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу.

Згідно ч. 2 ст. 47 КЗпП України у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Отже, укладення та припинення трудового договору оформляється наказом.

Посилання представника позивача на те, що наказ відповідача про звільнення позивача за прогул виданий з порушенням норм трудового законодавства, належними доказами не підтверджені, так як позивач наказ у встановленому законом порядку не оспорював.

Крім того, позивачем не було надано суду доказів подання відповідачу заяви про звільнення з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

За таких обставин, суд першої інстанції не мав правових підстав вважати, що позивача було звільнено з роботи на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, не міститься такого запису і у трудовій книжці позивача.

Статтею 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день

- 3 -

звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України Про оплату праці .

Стаття 2 Закону України Про оплату праці у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, редакція якої діяла на момент ухвалення рішення, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частина 1 статті 57 ЦПК України, редакція якої діяла на момент ухвалення рішення, передбачала, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторони, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач не заперечував, що не виплачував відповідачу заробітну плату.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що його щомісячний посадовий оклад становив 1800грн. Однак, належних доказів у підтвердження вказаним обставинам суду першої інстанції позивачем надано не було.

Разом з тим, згідно наданих відповідачем суду першої інстанції відомостей про нарахування заробітної плати за час роботи позивача йому було нараховано 4 480грн. заробітної плати (с.с.30-33), що також підтверджено відомостями з Пенсійного Фонду України (с.с.55).

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України, редакція якої діяла на момент ухвалення судом рішення, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи розбіжності у розмірі заробітної плати, які зазначав позивач та визнавав відповідач, суд першої інстанції зобов'язаний був з'ясувати дійсний розмір заробітної плати позивача, витребувати у відповідача належні документи, які підтверджують розмір

- 4 -

заробітної плати, що судом першої інстанції зроблено не було.

З наданих апеляційному суду відповідачем документів вбачається, що у квітні 2016р. посадовий оклад позивача становив 1378грн., а з травня 2016р. по день звільнення - 1450грн., тому за період роботи йому була нарахована заробітна плата у розмірі 4480грн. відповідно до відпрацьованого робочого часу (с.с.171).

У порядку ст. 12 ЦПК України апеляційним судом представнику позивача була надана можливість спростувати надані відповідачем до апеляційної інстанції докази, однак такою можливістю представник позивача скористатися відмовився.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не мав правових підстав для висновку, що заборгованість відповідача перед позивачем по заробітній платі становить 6 000грн., а також, що відповідач зобов'язаний виплатити позивачу вихідну допомогу відповідно до ст. 44 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

У пункті 11 постанови № 14 Пленуму Верховного Суду України Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009р. зазначено, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог . Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК).

Однак, судом першої інстанції не наведено жодного розрахунку задоволених позовних вимог.

Згідно п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995р., обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Пунктом 7 розділу IV Порядку визначено, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Згідно ч. 1 ст. 6 Закону України Про відпустки щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Враховуючи, що позивач працював у ТОВ Саєр-Україна з 13 квітня 2016р. по 25 липня 2016р., він має право на отримання компенсації за 6 днів невикористаної відпустки.

За фактично відпрацьований позивачем період кількість календарних днів становила 104 днів, з яких 5 днів були святковими та неробочими днями, тому компенсація за 6

- 5 -

календарних днів невикористаної відпустки становить 271грн. 52коп. ( 4480:99х6).

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ч. 2 ст. 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Під час апеляційного розгляду встановлено порушення судом норм процесуального права при розгляді даної справи та неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення даного спору в частині задоволення позовних вимог про стягнення заробітної плати, вихідної допомоги та компенсації за невикористану відпустку, тому колегія суддів вважає за можливе вийти за межі доводів апеляційної скарги та скасувати рішення суду першої інстанції в цій частині з ухваленням нового рішення про часткове задоволення цих позовних вимог.

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до часини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, за положеннями статті 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

З наданого суду першої інстанції наказу про звільнення позивача вбачається, що останній звільнений за відсутність на робочому місці 25 липня 2016р. без поважних причин (прогул).

Вказана обставина також підтверджена актом про відсутність на роботі, який складено 25 липня 2016р. (с.с.34), та поясненнями свідків ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які були опитані під час розгляду справи судом першої інстанції.

У порушення вимог ст. 212 та 215 ЦПК України, редакція яких діяла на момент ухвалення судом рішення, суд першої інстанції вказаним доказам належної оцінки не надав та не навів мотивів неприйняття їх до уваги при ухваленні рішення.

Разом з цим, у порушення вимог ст. 60 ЦПК України, редакція якої діяла на момент розгляду справи судом першої інстанції, позивач вказаних доказів у визначений законом спосіб не спростував, обмежившись посиланням на запис у його трудовій книжці та видачу йому трудової книжки.

Проте, під час судового розгляду було встановлено, що запис у трудовій книжці позивача не відповідає змісту наказу про його звільнення, який був виданий відповідачем, також у відповідача відсутні відомості про дату отримання позивачем трудової книжки, а представник відповідача пояснив, що належний облік трудових книжок відповідачем не здійснювався, а доступ до печатки товариства мали всі співробітники.

За таких обставин, позивач повинен був надати суду докази у спростування акту про його відсутність на роботі 25 липня 2016р. та показів допитаних судом свідків.

- 6 -

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що відповідачем суду першої інстанції надано належні та достатні докази у підтвердження того, що позивач у день звільнення не працював, а відтак у відповідача обов'язок провести виплату позивачу всіх належних йому сум настає тільки у разі звернення позивача.

Під час судового розгляду позивачем суду не було надано доказів звернення до відповідача з приводу виплати йому заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, нарахованих при звільненні, тому вина відповідача у невиплаті сум розрахунку при звільненні судом не встановлена, а відтак відсутні підстави для застосування положень ст. 117 КЗпП України.

Вказані обставини не були враховані судом першої інстанції, тому суд прийшов до помилкового висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини справи, обставини, які суд першої інстанції визнав встановленими, є недоведеними, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та наданим сторонами доказам, рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, тому колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст.367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Саєр-Україна задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 29 вересня 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Саєр-Україна , ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 39887551, яке знаходиться у м. Києві, вул. Сумська, 2-а, на користь ОСОБА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, який проживає у АДРЕСА_1, заборгованість по заробітній платі у сумі 4 480грн., компенсацію за невикористану відпустку у сумі 271грн. 52коп., а всього 4 751грн. 52коп. (сума зазначена без вирахування обов'язкових платежів).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Головуючий:

Судді: