Постанова

від 27.03.2018 по справі 469/1290/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №469/1290/16-ц 27.03.2018

Провадження №22-ц/784/390/18

Провадження №22-ц/784/390/18

Категорія 5

П О С Т А Н О В А

Іменем України

27 березня 2018 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Кушнірової Т.Б. та Прокопчук Л.М.,

із секретарем судового засідання: Богуславською О.М.

за участі: прокурора Цвікілевич Н.В., представника Миколаївської облдержадміністрації - Михайленко Г.В., представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засідання цивільну справу № 469/1290/16-ц за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення, яке постановив Березанський районний суд Миколаївської області під головуванням судді Гапоненко Наталії Олександрівни о 13 годині 9 хвилині у приміщенні цього суду 14 грудня 2017 року за позовом першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Березанської районної державної адміністрації Миколаївської області та ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство Очаківське лісомисливське господарство , про визнання незаконним та скасування розпорядження та витребування земельної ділянки,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2016 р. перший заступник прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації звернувся до суду з позовом до Березанської районної державної адміністрації (далі - Березанська РДА), ОСОБА_5, ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпорядження, визнання недійсним державного акту, витребування земельної ділянки.

В обґрунтування позову зазначав, що розпорядженням Березанської РДА № 771 від 13 грудня 2012 р. ОСОБА_5 надано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 0,1 га, розташовану за межами населеного пункту на території Рибаківської сільської ради для індивідуального дачного будівництва.

На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_5 19 грудня 2012 р. видано державний акт НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером НОМЕР_2.

Вказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу №624 від 31 липня 2013 р. відчужено на користь ОСОБА_2

Однак, спірна земельна ділянка належала до земель лісового фонду державної власності та перебувала у постійному користуванні Державного підприємства Очаківське лісомисливське господарство (далі - ДП Очаківське ЛМГ ), урочище Рибаківка, тому повноваження щодо розпорядження спірною земельною ділянкою належать обласній державній адміністрації, у зв'язку з чим Березанською РДА вилучено земельну ділянку у постійного земелекористувача та надано її ОСОБА_5 у приватну власність в односторонньому та позасудовому порядку, незаконно, поза волею належного власника (розпорядника) та постійного землекористувача.

Будь-яких рішень Миколаївської обласної державної адміністрації щодо вилучення земельної ділянки не приймалось, погодження територіального органу центральної виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин, та органу лісового господарства щодо проекту землеустрою з відведення вказаної земельної ділянки не надавались; на момент прийняття розпорядження діяв мораторій, встановлений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. №610-р, на прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних ділянок лісогосподарського призначення, їх передачу у власність та оренду зі зміною цільового призначення.

Крім того, спірна земельна ділянка розташована у межах прибережної захисної смуги Чорного моря, у пляжній зоні, та може перебувати виключно у державній та комунальній власності і надаватися лише у користування для спеціально визначених цілей, а тому надання її у власність для ведення індивідуального дачного будівництва суперечить вимогам земельного та водного законодавства.

При цьому можливість індивідуального дачного будівництва в межах прибережної захисної смуги Чорного моря та в зоні рекреації забороняється існуючими будівельними нормами та містобудівною документацією.

Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати незаконним та скасувати вищевказане розпорядження Березанської РДА, визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку на ім'я ОСОБА_5 та на підставі п.3 ч.1 ст.388 ЦК України витребувати від ОСОБА_2 як добросовісного набувача на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації зазначену земельну ділянку, а також стягнути з відповідачів на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір за подачу позову.

Ухвалою суду від 07 березня 2017 р. провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_5 щодо визнання недійсним виданого на її ім'я державного акта на право власності серії ЯО №302084 від 19 грудня 2012 р. на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 закрито в зв'язку зі смертю відповідача ОСОБА_5

У судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.

Представник Миколаївської обласної державної адміністрації в судове засідання не з'явився, направив до суду письмову заяву про розгляд справи без його участі та підтримання заявлених вимог, а також письмові пояснення, у яких посилається на зазначені прокурором у позовній заяві підстави позову.

Представник відповідача Березанської райдержадміністрації в судове засідання не з'явився.

Представник відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_6. проти задоволення позову заперечувала, посилаючись як на недоведеність позовних вимог, зокрема стосовно віднесення спірної земельної ділянки до земель державного лісового фонду, так і пропуск прокурором позовної давності.

Представник третьої особи - ДП Очаківське ЛМГ в судове засідання не з'явився, направив до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2017 р. позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Березанської РДА № 771 від 13 грудня 2012 р. в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_5 земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

Зобов'язано ОСОБА_2 повернути державі в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_2, розташовану за межами населеного пункту в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

Стягнуто з Березанської РДА та ОСОБА_2 на користь прокуратури Миколаївської області судовий збір в сумі 1722 грн. 50 коп. з кожного.

Рішення мотивовано тим, що спірна земельна ділянка віднесена до прибережної захисної смуги та лісового фонду, а тому законом не передбачено виділення таких земель у приватну власність, будівництво на цій земельній ділянці суперечить містобудівній документації, а Березанська РДА не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 вказує, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права і просить його скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що з урахуванням положень ст.ст. 122, 123 ЗК України, ст. 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації Березанська РДА, передавши ОСОБА_5 у власність земельну ділянку, діяла в межах своїх повноважень, судом невірно застосовано положення ст. 388 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а висновки суду щодо віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду та відсутності підстав для застосування положень закону щодо пропуску позовної давності суперечать наявним у справі доказам.

У відзиві на апеляційну скаргу прокурор у справі ОСОБА_8 вказує на безпідставність її доводів, зокрема щодо заперечень віднесення спірної земельної ділянки до земель лісового фонду та пропуску прокурором строку звернення до суду за захистом прав, і просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав.

В силу вимог ст. 376 ЦПК України (частини 1, 2) підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, серед інших, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України).

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи і таке встановив суд першої інстанції, розпорядженням Березанської РДА №771 від 13 грудня 2012 р. Про затвердження проекту землеустрою та надання у власність земельних ділянок громадянам, у тому числі ОСОБА_5, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для індивідуального дачного будівництва із земель державної власності (запасу) за межами населеного пункту в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області (т.1 а.с.11).

19 грудня 2012 р. на підставі вказаного розпорядження ОСОБА_5 видано державний акт НОМЕР_1 на право власності на вказану земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_2 (т. 1 а.с.12).

За договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Мартинюк О.Б. 31 липня 2013 року за реєстровим № 624, право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2, що підтверджено витягом з поземельної книги, інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а.с.30-36).

Розпорядженням Березанської РДА № 358 від 26 грудня 2016 р. спірній земельній ділянці присвоєно адресу: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с.106).

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови, землі водного фонду, землі лісогосподарського призначення. Віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання, відповідно до ст. 21 ЗК України, недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, тощо.

За положеннями ч. 1 ст. 3 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

Частина 2 ст. 3 ВК України визначає, що до водного фонду України належать: поверхневі води: природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Як випливає зі змісту ст. 59 ЗК України, чинним законодавством встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду. Так, хоча й у ч. 1 ст. 59 ЗК України передбачено, що такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, разом з тим ст. 59 ЗК України у частинах 2-4 закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 83 ЗК України та ч. 4 ст. 84 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми (ч. 2 ст. 59 ЗК України).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерела; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60 - 62 ЗК України та статтями 1, 88 - 90 ВК України. Так, згідно зі ст. 61 ЗК України, ст. 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг. Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Відповідно до ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (ч. 3 ст. 60 ЗК України).

Згідно із пунктом 2.9. Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 Водного кодексу України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року N 486 Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них , з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50 - 54 Законом України Про землеустрій .

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини, вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486 Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них . Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а відтак надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі суперечить нормам статей 59,83, 84 ЗК України.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 22 квітня 2015 р. у справі № 6-52 цс15.

Спірна земельна ділянка, як встановлено судом першої інстанції, розташована на приблизній відстані від урізу Чорного моря 160-170 м до південної межі та 190-200 м. до північної межі, що вбачається з повідомлення відділу Держгеокадастру у Березанському районі Миколаївської області (т. 1 а.с.22) та узгоджується з наявними у матеріалах справи картографічними даними і висновком судової земельно-технічної експертизи № 17-281/282 з питання щодо відстані спірної ділянки до урізу води Чорного моря (т. 1 а.с.144).

Врахувавши наведені обставини справи та положення закону, правову позицію Верховного Суду України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна земельна ділянка розташована у прибережній смузі, що виключало передачу її у приватну власність, незважаючи на відсутність проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги. Належність спірної земельної ділянки до прибережної захисної смуги також визнано в суді представником відповідача ОСОБА_2

Також судом першої інстанції при визначенні правомірності передачі спірної земельної ділянки у приватну власність обґрунтовано враховано наступне.

Відповідно до ст.17 Закону України Про основи містобудування основою для вирішення питань про вилучення (викуп), передачу (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб є містобудівна документація.

Абзацем 2 ст. 48 Закону України Про охорону земель передбачено, що розміщення і будівництво об'єктів житлово-комунального, промислового, транспортного, іншого призначення здійснюються відповідно до затверджених у встановленому порядку містобудівної документації та проектів цих об'єктів.

Містобудівною документацією, що діяла на момент прийняття розпорядження про передачу у власність земельної ділянки ОСОБА_5, був Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області , затверджений постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 р. №112, який є основою для розробки проектів планування та забудови населених пунктів, промислових та сільськогосподарських комплексів, зон відпочинку та туризму, а також вибору та відведення земельних ділянок для різноманітних потреб. У розділі 4 вказаного Проекту передбачено, що в межах 3-х кілометрової зони узбережжя в Березанському районі розташовані села Морське, Рибаківка, околиці сел Коблеве та Лугове, та що в цих межах, відповідно до Постанови РМ УРСР № 272 від 22 квітня 1969 р. заборонено будівництво промислових об'єктів, які не пов'язані з розвитком та обслуговуванням курорту, а також індивідуальне будівництво (т. 1 а.с.25-27).

Аналогічна заборона щодо будівництва індивідуальних будинків встановлена п.10.17 ДБН 360-92 Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень , затверджених наказом Держкоммістобудування № 44 від 17 квітня 1992 р., які відповідно до ст.1 Закону України Про будівельні норми є обов'язковими у сфері будівництва, містобудування та архітектури, в яких зазначено, що у трикілометровій зоні узбережжя Азовського і Чорного морів забороняється будівництво, в тому числі індивідуального житла, крім населених пунктів, вказаних у розпорядженні Кабінету Міністрів України.

Отже, будівництво індивідуального дачного будинку в 3-х кілометровій зоні узбережжя Чорного моря суперечить містобудівній документації та діючому містобудівному законодавству, будівельним нормам, державним стандартам і правилам.

Суд правильно не взяв до уваги посилання представника відповідача ОСОБА_2 на втрату чинності Проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженого постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 р. № 112. Так, відповідно до п.4 Прикінцевих положень Закону України Про регулювання містобудівної діяльності проекти забудови територій, розподілу територій, містобудівні обґрунтування з відповідними умовами та обмеженнями забудови земельних ділянок, будівельні паспорти, документи на введення об'єктів в експлуатацію та їх сертифікацію, розроблені та/або оформлені до набрання чинності цим Законом, можуть бути затверджені та використані після набрання чинності цим Законом. Зважаючи на те, що Проект планування та забудови Березанського району Миколаївської області затверджений до набрання чинності вказаним Законом, а тому, за змістом п.п.2-4 Прикінцевих положень є діючим.

Оскільки сам факт розміщення спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги виключає законність надання її у приватну власність відповідно до норм статей 59, 83, 84 ЗК України, а також враховуючи наведені обмеження щодо забудови трьохкілометрової смуги у Березанському районі Миколаївської області, доводи апеляційної скарги про неправильність висновку суду щодо заборони дачного будівництва на землях прибережної захисної смуги є необґрунтованим. До того ж, згідно зі ст. 61 ЗК України, ст. 89 ВК України існує пряма заборона будівництва будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо у прибережних захисних смугах.

Обґрунтовуючи позов, прокурор посилався, між іншим, на те, що зазначена земельна ділянка входила до складу земель лісового фонду.

Згідно зі ст. 55 ЗК України до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Відповідно до статей 56, 57 ЗК України землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення (Таке саме правило встановлене статтею 12 ЛК України).

Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Порядок використання земель лісового фонду визначається законом (ст. 57 ЗК України).

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісового фонду, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність, який визначається нормами Конституції України, ЗК України, іншими законами й нормативно-правовими актами.

За правилами статей 83, 84 ЗК України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

При цьому, згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України.

Водночас у пункті 2 статті 5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства. Відтак застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватись на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об'єктом земельних правовідносин, то суб'єктний склад і зміст таких правовідносин повинно визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. б ч. 1 ст. 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням.

Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

За ст. 17 ЗК України до повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає визначення меж і внутрігосподарська організація території лісового фонду, що перебуває у користуванні постійних лісокористувачів; виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів (ч. 2 ст. 93 ЛК України).

У матеріалах лісовпорядкування дається комплексна оцінка ведення лісового господарства, використання лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду, розробляються основні положення організації та розвитку лісового господарства (ч. 1 ст. 94 ЛК України).

Матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища. Вони є основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами (ч. 2 ст. 94 ЛК України).

Крім того, ведеться державний облік лісів і державний лісовий кадастр, які містять систему відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді (ч. 2 ст. 95 ЛК України).

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр ведуться державними органами лісового господарства на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету (ч. 1 ст. 95 ЛК України).

Порядок ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 96 ЛК України).

За статтею 48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об'єкта лісовпорядкування.

Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування.

У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об'єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону.

Згідно з нормами статей 181 - 184, 202 - 204 ЗК України, законів України Про Державний земельний кадастр та Про землеустрій дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Таким чином, ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання земельних ділянок.

Правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначається нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного та лісового кадастру.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі №6-212цс14.

Суд першої інстанції правильно встановив, що на час прийняття оспорюваного розпорядження райдержадміністрації спірна земельна ділянка входила до державного лісового фонду урочища Рибаківка , відносилась відповідно до матеріалів лісовпорядкування до земель лісогосподарського призначення, перебувала у державній власності та у постійному користуванні ДП Очаківське ЛМГ (до 2005 року - Очаківське державне лісомисливське господарство) відповідно до наказу Миколаївського обласного виробничого лісогосподарського підприємства Миколаївліс від 04 квітня 1989 р. № 11, яким зі складу Миколаївського лісгоспзагу виділено та передано до складу Очаківського ДЛМГ Березанське лісництво земельну ділянку загальною площею 2124 га, Василівське лісництво - загальною площею 9597 га та Очаківське лісництво загальною площею - 385 га з усіма основними фондами та оборотними засобами, товарно-матеріальними цінностями тощо. І таке цільове призначення земельної ділянки, що є предметом спору, виключало можливість передачі її у власність громадянину для дачного будівництва.

У свою чергу, Миколаївський лісгоспзаг Миколаївського району Миколаївської області отримав зазначену земельну ділянку у складі єдиного земельного масиву у постійне користування відповідно до акта на право користування землею (т. 1 а.с.13-21).

Перебування земельної ділянки у складі державного лісового фонду Березанського лісництва ДП Очаківське ЛМГ станом на 01 січня 2013 р. підтверджується також повідомленнями ВО Укрдержліспроект з фрагментом накладки картографічної бази даних (т. 1 а.с.13-14) та ДП Очаківське лісомисливське господарство (т. 1 а.с.15).

Суд першої інстанції обґрунтовано не погодився із запереченнями представника відповідача ОСОБА_2 щодо недоведеності зазначених обставин, і колегія суддів також не може взяти до уваги такі твердження, викладені в апеляційній скарзі, оскільки ці обставини встановлено судом на підставі належних та допустимих доказів і відповідачем не спростовані.

Зокрема, хибним є посилання в апеляційній скарзі на відомості, зазначені в інформаційній довідці з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 20 жовтня 2016 р. та витягу з поземельної книги, згідно із якими спірна земельна ділянка віднесена до земель житлової та громадської забудови, є власністю ОСОБА_2 та не перебуває у користуванні ДП Очаківське ЛМГ , оскільки такі дані були внесені саме на підставі оскаржуваного розпорядження Березанської РДА і свідчать про незаконну зміну цільового призначення цієї земельної ділянки.

Також не можна вважати обґрунтованим посилання в апеляційній скарзі на висновок судової земельно-технічної експертизи № 17-281/282 із зазначеного питання, з таких підстав.

При призначенні судової земельно-технічної експертизи судом, серед інших, на дослідження експертів поставлено питання: Чи є порушення меж (або накладення) земельних ділянок, а саме земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером НОМЕР_2, яка належить на праві власності ОСОБА_2 та земельної ділянки площею 907,40 га, яка у відповідності з актом на право користування землею від 15 листопада 1964 р. виділялась Миколаївському лісгоспзагу Миколаївського району Миколаївської області?

Сформульована експертом відповідь на зазначене питання (т. 1 а.с.146) містить висновок про відсутність можливості визначення у межах наданої експерту документації факту того, що належна ОСОБА_2 земельна ділянка повністю або частково входить до земель Миколаївського лісгоспзагу Миколаївського району Миколаївської області.

Тобто експертом фактично не надано відповідь на поставлене судом питання, а тому цей висновок не може бути доказом у справі.

Крім того, вказаний висновок, що міститься у резолютивній частині документа, суперечить висновку, зробленому експертом у дослідницькій частині щодо відсутності підстав вважати, що земельна ділянка ОСОБА_2 повністю чи частково входить до земель Миколаївського лісгоспзагу (т. 1 а.с.143).

Відповідно до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Відповідно до норм ч. 5 ст. 116 ЗК України (в редакції, що була чинною на момент прийняття розпорядження), земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Згідно з повідомленнями ДП Очаківське лісомисливське господарство підприємство не подавало заяв про відмову від права постійного користування спірною земельною ділянкою до органу влади, який мав право розпоряджатися земельними ділянками державної власності Держлісфонду, а також згода на вилучення спірної земельної ділянки ним не надавалася (т. 1 а.с.15).

Повноваження державних адміністрацій з питань земельних та лісових відносин визначаються Законом України Про місцеві державні адміністрації , нормами земельного та лісового законодавства.

Відповідно до статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації , статті 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, зокрема передачу у власність, надання у постійне користування для ведення лісового господарства земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території (п.4).

Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування передбачені статтею 122 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного розпорядження), відповідно до частини п'ятої якої обласним державним адміністраціям надано право передавати земельні ділянки на їхній території із земель державної власності у власність, або у користування, у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною третьою, якою передбачено передачу земельних ділянок райдержадміністрацією у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; індивідуального дачного будівництва, а також частиною восьмою цієї статті, якою передбачено повноваження Кабінету Міністрів щодо передачі земельних ділянок у випадках, визначених ст. 149 ЗК.

На підставі ст. 149 ЗК України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом; вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ч. 5 ст. 149 ЗК України районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: сільськогосподарського використання; ведення водного господарства; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.

Згідно із ч. 6 ст. 149 ЗК України обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п'ятою, дев'ятою цієї статті.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

При цьому частиною 4 статті 31 Лісового кодексу України до повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій віднесено передання у власність, надання у постійне користування для ведення лісового господарства земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Проаналізувавши наведені нормативні акти, суд першої інстанції зробив вірний висновок про відсутність у Березанської РДА повноважень на розпорядження землями лісового призначення, розташованих за межами населеного пункту, для будь-яких потреб, оскільки, повноваження власника цієї земельної ділянки належать Миколаївській обласній державній адміністрації.

Враховуючи наведене, а також встановлене вище, а саме що спірна земельна ділянка розташована за межами населеного пункту, в межах прибережної захисної смуги Чорного моря та трикілометрової зони рекреації, у якій індивідуальне дачне будівництво заборонено, а також відноситься до земель лісогосподарського призначення, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що Березанська РДА не мала повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності та передачі її у власність ОСОБА_5 для індивідуального дачного будівництва, а тому спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави - поза його волею у порушення встановленого порядку зміни цільового призначення.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 3 ст. 43 Закону України Про місцеві державні адміністрації , розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

З урахуванням викладеного суд дійшов обґрунтованого висновку про незаконність розпорядження Березанської РДА №771 від 13 грудня 2012 р. як такого, що суперечить вимогам законам України, а тому і передача спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_5 є незаконною.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Згідно з п. 3 ч. 1 ст.388 Цивільного кодексу України, якщо майно було набуте за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав та не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати його від добросовісного набувача у разі, коли майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки земельна ділянка вибула з володіння держави поза волею власника, повноваження якого здійснює Миколаївська обласна державна адміністрація, суд також вірно вважав, що вимоги прокурора щодо витребування у добросовісного набувача, яким є відповідачка ОСОБА_2, спірної земельної ділянки на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації підлягають задоволенню на підставі п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Між тим, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги про неправильність застосування судом положень ст. 388 ЦК України.

Твердження представника відповідача про те, що положення даної статті не підлягають застосуванню оскільки земельна ділянка за відплатним договором була відчужена вже новим власником - ОСОБА_5 ґрунтуються на хибному розумінні вимог закону.

Так права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Тобто саме передбачений ст. 388 ЦК України механізм захисту прав власника застосовується, якщо після незаконного вибуття з володіння власника майно відчужено третім особам.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах: № 6-107 цс 12 від 7 листопада 2012 року, № 6-348 цс 15 від 10 червня 2015 року, № 6-67 цс 15 від 13 травня 2015 року.

Також у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними судам роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Правильно дійшовши висновку про застосування положень ст. 388 ЦК України, суд не звернув уваги на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України (у редакції закону, яка була чинною на час вирішення справи судом) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 4 ЦПК України (у редакції закону, яка була чинною на час вирішення справи судом) передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Всупереч зазначеним положенням закону, заявленим позовним вимогам, в яких прокурор просив застосувати наслідки, передбачені ч. 1 ст. 388 ЦК України - витребувати від ОСОБА_2 на користь держави спірну земельну ділянку, суд, задовольняючи позов, вийшов за межі позовних вимог та у резолютивній частині рішення застосував інший спосіб захисту, а саме - зобов'язав відповідача повернути земельну ділянку державі.

Враховуючи, що судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення неправильного рішення в частині застосування способу захисту прав позивача, рішення суду в силу ч. 2 ст. 376 ЦПК України підлягає зміні із застосуванням належного способу захисту, який відповідає вимогам ст. 388 ЦК України та заявленим позовним вимогам.

Колегія суддів не погоджується з посиланням в апеляційній скарзі на порушення судом вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини, зокрема рішенню у справі Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії № 44277/98 від 24 червня 2003 р.

Зокрема, у названій справі, яка розглядалася Європейським судом з прав людини були встановлені інші ніж в даній справі фактичні дані, а саме - заявником було на законних підставах набуто право оренди земельної ділянки безпосередньо від місцевого органу влади, але порушення прав заявника відбулося при вирішенні питання щодо продовження строку дії договору.

Щодо питання порушення вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Частиною 1 ст. 319 та частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. При цьому, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу.

Принцип пропорційності передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності протиправно, через прийняття завідомо незаконних рішень органом місцевого самоврядування.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності ОСОБА_2 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у справі, яка переглядається, суспільним , публічним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель водного (прибережної захисної смуги) та лісового фондів та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок державної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. Суспільний , публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Як вже було зазначено, законно набути право приватної власності на спірну земельну ділянку, яка знаходиться в межах прибережної захисної смуги та має лісогосподарське призначення, площею 0,1 га із земель державної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, але ОСОБА_2 набула такого права власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті прийняття органом місцевого самоврядування незаконного рішення та відчуження її в подальшому за відплатним договором.

Тоді як ОСОБА_2 в силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих, характерних ознак, а саме - розташування земельної ділянки у безпосередній близькості до урізу води, знала або, проявивши розумну обачність, могла знати про те, що ділянка вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить її добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Крім того, витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_2 на користь держави відповідає критерію законності: витребування з його власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм ст. 153 ЗК України, ст. 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ВК України, ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб'єктів звернення в правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

За таких обставин результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції 13 лютого 2017 р. представником відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3 подано заяву про застосування наслідків пропуску строків звернення до суду з даним позовом (т. 1 а.с. 91-95).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

На позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного, в тому числі незаконними рішеннями органу державної влади поширюються положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Як встановив суд і таке вбачається з матеріалів справи, прокурор звернувся з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації 27 жовтня 2016 р.

Судом встановлено, що про оскаржуване розпорядження Миколаївська обласна державна адміністрація дізналася лише у 2016 році під час підготовки прокурором позову до суду, а саме - з листа першого заступника прокурора області від 19 жовтня 2016 р. (т. 1 а.с. 38-39), а тому строк на звернення до суду з даним позовом не є пропущеним.

Надані представником відповідача повідомлення Березанської РДА про щомісячне направлення всіх прийнятих розпоряджень до Миколаївської обласної державної адміністрації та відповідний супровідний лист від 03 січня 2013 року (т. 1 а.с. 96-101) не містять інформації щодо отримання Миколаївською обласною державною адміністрацією саме оспорюваного розпорядження, а тому не можуть вважатися належним доказом пропуску позовної давності позивачем.

За такого і посилання в апеляційній скарзі на отримання оспорюваного розпорядження Миколаївською обласною державною адміністрацією 03 січня 2013 р. ґрунтуються на припущеннях і не підтверджені наявними у справі доказами.

Щодо доводів про можливість державних органів дізнатися про відповідне розпорядження Березанської РДА і перехід права власності на спірну земельну ділянку до фізичних осіб, то з відомостей з державного реєстру не можливо зробити висновки щодо розташування певної земельної ділянки на місцевості, а запис у поземельній книзі, яка є загально доступною, відносно спірної земельної ділянки створено 26 вересня 2016 р. (т. 1 а.с. 30-32).

З урахуванням викладеного рішення суду підлягає зміні в частині зазначення способу захисту порушеного права, а в решті - залишенню без змін як таке, що відповідає вимогам матеріального та процесуального закону.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 378 ЦПК України,

п о с т а н о в и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2017 року змінити в частині визначення способу захисту порушеного права.

Зазначити у резолютивній частині рішення спосіб захисту порушеного права замість покладення обов'язку на ОСОБА_2 повернути державі земельну ділянку - витребувати від ОСОБА_2 на користь держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер НОМЕР_2, розташовану за межами населеного пункту в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Т.Б. Кушнірової

Л.М. Прокопчук

Повний текст постанови виготовлено 29 березня 2018 року