Постанова

від 29.03.2018 по справі 904/4573/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/4573/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду :

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення та виклику учасників справи касаційну скаргу Приватного підприємства "Справедливість 2015" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017

за позовом Приватного підприємства "Ван-Пур"

до Приватного підприємства "Справедливість 2015"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Дніпропетровська міська рада,

про визнання права власності на майно та витребування його із незаконного володіння

Учасники справи: не викликалися та не повідомлялися.

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просив суд визнати за ним право власності на автостоянку, об'єкт нежитлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 яка в цілому складається з будівлі вартової літ А-1, загальною площею 8, 8 м.кв., сходів літ а, загальною площею 4 м.кв., споруди мощення №1-2, І-ІІ; а також витребувати з незаконного володіння Приватного підприємства "Справедливість 2015" зазначене майно.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ПП "Ван-Пур" є власником автостоянки на підставі договору купівлі-продажу від 15.11.2003. Крім того вказаний факт також встановлений при розгляді справи №904/7389/15, в рішенні якого зазначено, що ПП "Ван-Пур" є власником автостоянки за адресою: АДРЕСА_1 Вказуючи, що ПП "Ван-Пур" не має доступу до спірної автостоянки, оскільки її незаконно захоплено ПП "Справедливість 2015", а також посилаючись на ст. 392,387 ,388 ЦК України просить визнати за ним право власності та витребувати спірне майно з чужого незаконного володіння.

Рішенням господарського суду Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 року (головуючий суддя Юзіков С.Г., судді Загинайко Т.В., Петрова В.І.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 (головуючий Орєшкіна Е.В., судді Кузнецова І.Л., Подобєд І.М.) у справі №904/4573/16, позов задоволено;

- визнано право власності ПП "Ван-Пур" на автостоянку, об'єкт нежитлової нерухомості, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, АДРЕСА_1, яка в цілому складається з: будівлі вартової літ А-1, загальною площею 8,8 м 2 ., сходи літ а, загальною площею 4 м 2 ., споруди, мощення №1-2,1-ІІ;

- витребувано із незаконного володіння ПП "Справедливість 2015" на користь ПП "Ван-Пур" автостоянку, об'єкт нежитлової нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 674626012101;

- з ПП "Справедливість 2015" на користь ПП "Ван-Пур" стягнуто 2 756 грн. судового збору та 689 грн. судового збору за розгляд заяви про забезпечення позову.

Судові рішення мотивовані тим, що ПП "Справедливість 2015" є недобросовісним набувачем. При цьому суди дійшли висновку, що власником спірного нерухомого майна є позивач і воно вибуло з його володіння не з його волі, за прийнятим судом неправомірним рішенням, в подальшому скасованим судом апеляційної інстанції, а також встановивши, що ПП "ОПО" не був належним власником спірного нерухомого майна і не мав права його відчужувати, тому позовні вимоги є правомірними та обґрунтованими. Крім того, суди вказали на те, що чинне на момент укладення договору купівлі-продажу від 15.11.2003 законодавство не визначало як обов'язкову нотаріальну форму договору купівлі-продажу нерухомого майна, крім жилого будинку (у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа) (ст.227 Цивільного кодексу УРСР), тому для договору купівлі-продажу від 15.11.2003 не була передбачена як обов'язкова нотаріальна форма. Також вказали, що положеннями Цивільного кодексу УРСР 1963 року, який діяв на час спорудження спірного майна, виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права .

04.10.2017 (згідно реєстраційним штампом ДАГС) ПП "Справедливість 2015" подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 у справі № 904/4573/16 до Вищого господарського суду України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 16.11.2017 відновлено Приватному підприємству "Справедливість 2015" пропущений строк для подання касаційної скарги, касаційну скаргу Приватного підприємства "Справедливість 2015" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 у справі №904/4573/16 прийнято до провадження та призначено до розгляду на 11.12.2017.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 11.12.2017 розгляд касаційної скарги відкладено на 18.12.2017.

На підставі підпунктів 4, 6 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ) за розпорядженням керівника апарату Вищого господарського суду України № 38-р від 15.12.2017 вказану касаційну скаргу разом зі справою № 904/4573/16 передано до Касаційного господарського суду.

19.01.2018 касаційна скарга була отримана Касаційним господарським судом у складі Верховного суду.

19.01.2018 за результатом автоматизованого розподілу справи була визначена колегія суддів: суддя-доповідач Кушнір І.В., судді Краснов Є.В., Мачульський Г.М.

29.01.2018 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі та здійснення розгляду касаційної скарги у порядку письмового провадження без виклику та повідомлення учасників справи. При цьому касаційним судом було відмовлено Приватному підприємству "Справедливість 2015" у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 у справі № 904/4573/16 до закінчення його перегляду в касаційному порядку.

Скаржник (відповідач) мотивує свою касаційну скаргу тим, що суди попередніх судових інстанцій дійшли неправомірного висновку про те, що позивач є законним власником спірної автостоянки. При цьому скаржник зазначає, що право власності виникає тільки після проведення реєстрації, а договір купівлі-продажу від 15.11.2003 зареєстрований не був, тому вважає, що позивач не набув право власності на нього.

Крім того скаржник вважає, що посилання судів попередніх судових інстанцій на рішення у справі №904/7389/15 є помилковим, оскільки, на його думку, зазначена справа стосувалася інших правовідносин та інших сторін. Вважає, що ПП "Справедливість 2015" є добросовісним набувачем, оскільки придбала спірну автостоянку за відплатним правочином у також добросовісного набувача - ОСОБА_4

Також вважає, що позивач не має правових підстав для звернення з віндикаційним позовом до суду, оскільки на звернення до суду з віндикаційним позовом має власник майна.

З огляду на викладене, відповідач у касаційній скарзі просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017, судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Позивачем наданий відзив на касаційну скаргу, в кому він просить суд залишити скаргу без задоволення, а судові рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначеного судового рішення, доходить висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

У системі правових норм, що регулюють цивільно-правовий захист права власності, центральне місце займають норми, які передбачають такий речово-правовий спосіб захисту права, як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикація.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина 1 статті 387 ЦК України).

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Тобто, витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України, зокрема якщо майно вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (було загублено, викрадено, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Як було встановлено судами, предметом спору у цій справі є вимога позивача про визнання за ним право власності на спірну автостоянку та витребування з незаконного володіння Приватного підприємства "Справедливість 2015" зазначене майно на підставі, зокрема, статей 317-319, 321, 387 та 388, 392 Цивільного кодексу України.

Звертаючись з даним позовом позивач зазначав, що право власності на автостоянку у нього виникло на підставі договору купівлі-продажу від 15.11.03 №15/11, укладеного з ТОВ "КРІОЛІТ", відповідно до норм ЦК УРСР 1963, який діяв на той час. При цьому вказує на те, що оскільки ТОВ "КРІОЛІТ " набуло право власності на новозбудовану автостоянку у 1998, а ПП "Ван-Пур" у 2003 на підставі договору купівлі-продажу з ТОВ "КРІОЛІТ", тобто до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", то виникнення права власності на автостоянку не залежало від державної реєстрації прав, а було набуто відповідно до законодавства, що діяло на той час. Оскільки з 09.12.2015 року автостоянка була зайнята працівниками відповідача, доступ до неї позивач не має, тому вказана причина стала підставою для звернення до суду з даним позовом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради з Товариством з обмеженою відповідальністю "Кріоліт" укладено договір №335 від 28.05.1998 року на право тимчасового користування землею, за яким Виконком ДМР передав ТОВ "Кріоліт" прийняв в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 1 712 кв.м на ж/м Тополя -1 для проектування та будівництва автостоянки.

Рішенням Виконкому ДМР від 20.08.1998 року №1536 затверджено акт Державної технічної комісії від 10.07.1998 року про прийнята в експлуатацію автостоянки на ж/м Тополя-1, збудованої ТОВ "Кріоліт".

15.11.2003 року ТОВ "Кріоліт" (продавець) з ПП "Ван-Пур" (покупець) уклали договір купівлі-продажу №15/11, за яким продавець передав, а покупець прийняв у власність автостоянку за адресою: м. Дніпропетровськ, ж/м Тополя -1 (в районі будинку 60), яка розташована в межах земельної ділянки площею 0,1712 га, кадастровий №1210100000:02:186:0083, яка складалась з наступного майна: сторожка на трубах; бокс, площею 104, 3 м.2; огорожа: металева сітка, обрамлена металічним кутом на металічних стовпах, в кількості 60 секцій, загальною довжиною 157, 10 метрів, влаштована по периметру ділянки; ворота: металева сітка, обрамлена металічним кутом (3,3*1,5 м) в кількості 4 шт.; мостіння; зовнішні електричні мережі лінії електропередач на залізобетонних стовпах; прожектори (2 шт.); світильники зовнішнього освітлення по периметру автостоянки (12 шт.)

В силу ст.224 Цивільного кодексу УРСР (чинному на момент укладення вищезазначеного договору), за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу від 15.11.2003 року укладено до набрання чинності Цивільним кодексом України, у зв'язку з чим при вирішенні питання стосовно його відповідності вимогам щодо форми, змісту, волі сторін (тобто умовам дійсності угод) підлягають застосуванню норми, що діяли в момент укладення такого договору, тому судами попередніх судових інстанцій правильно застосовані норми Цивільного кодексу УРСР.

Згідно зі ст.47 Цивільного кодексу УРСР нотаріальне посвідчення вказаної угоди обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч.2 ст.48 Цивільного кодексу УРСР.

Чинне на момент укладення договору купівлі-продажу від 15.11.2003 року законодавство не визначало як обов'язкову нотаріальну форму договору купівлі-продажу нерухомого майна, крім жилого будинку (у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа) (ст.227 Цивільного кодексу УРСР).

Таким чином, колегія суддів вважає, що судами вірно визначено, що для договору купівлі-продажу від 15.11.2003 року не була передбачена обов'язкова нотаріальна форма.

Згідно зі ст.128 Цивільного кодексу УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Матеріали справи свідчать, що за актом прийому-передачі від 15.11.2003 року ТОВ "Кріоліт" вищезазначене майно передано ПП "Ван-Пур", тому позивач з моменту передачі йому автостоянки вважається таким, що правомірно нею володіє.

Відповідно до ст.ст. 2, 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень даних про право власності особи на об'єкт нерухомого майна, збудований до набрання зазначеним Законом чинності, не породжує в особи цього права, а засвідчує офіційне визнання і підтвердження державою факту наявності в особи цього права. Право власності на збудований до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" об'єкт нерухомого майна виникає в порядку, який існував на час його будівництва (правова позиція, викладена у Постанові Верховного суду України від 13.06.2012 року у справі №6-54цс 12).

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що відповідно до положень Цивільного кодексу УРСР 1963 року, який діяв на час спорудження спірного майна, виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання скаржника на Інструкцію про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затверджену наказом Держкомбуду N 21 від 09.06.98, оскільки:

- по-перше, вона вимагала реєстрації саме права власності, а не договору, на підставі якого дане право власності набуте, в т.ч. і договору купівлі-продажу;

- по-друге, дана Інструкція є підзаконним нормативно-правовим актом і не може змінювати чи доповнювати положення саме Закону, яким в даному випадку є Цивільний кодекс УРСР, який, в свою чергу, вищевказаною статтею 128 чітко передбачав, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Також судами встановлено, що заочним рішенням Бабушкінського районного суду м.Дніпро-петровська від 03.06.2015 року у справі № 200/7824/15-ц позов ПП "ОПО" до ОСОБА_5 (надалі - ОСОБА_5.) про розірвання договору та визнання права власності задоволено; розірвано інвестиційний договір від 01.11.2014 року за №011114, укладений ПП "ОПО" з ОСОБА_5, за ПП "ОПО" визнано право власності на ряд об'єктів нерухомого майна, в тому числі на автостоянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, яка складається з Літ А-1 - будівля вартової площею 8,8 м 2 .; Літ - а сходи площею 4 м 2 .; літ №1 огорожа площею 322,1 м 2 .; Літ І - замощення площею 2237,2 м 2 .

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 11.02.2016 року у справі №200/7824/15-ц (провадження №22-ц/774/1105/16) заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 03.06.2015 року в частині визнання права власності на об'єкти нерухомого майна за ПП "ОПО" скасоване.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна №60111087 від 28.05.2016 року, ПП "ОПО" стало власником автостоянки по АДРЕСА_1 на підставі рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 03.06.2015 року у справі №200/7824/15-ц.

Судами також встановлено, що право власності ПП "ОПО" на автостоянку припинено 04.03.2016 року та право власності на зазначений об'єкт визнано за новим власником - ОСОБА_4 на підставі свідоцтва №417 від 04.03.2016 року. В подальшому, право власності на автостоянку зареєстроване за ПП "Справедливість 2015" на підставі договору купівлі-продажу 1/2 частини автостоянки від 20.04.2016 року з ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є.В., зареєстрованим в реєстрі за №1295, номер запису про право власності 14257676; договору купівлі-продажу 1 / 2 частини автостоянки від 20.04.2016 року з ОСОБА_4, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рудкевич Є. В., зареєстрованим в реєстрі за № 1299, номер запису про право власності 14257738.

Крім того, в провадженні Господарського суду Дніпропетровської області перебувала справа №904/7389/15, позивачем у якій виступало ПП "ВАН-ПУР", а Третьою особою - ПП "Справедливість 2015". ПП "Справедливість 2015" було придбано спірну автостоянку після прийняття Господарським судом Дніпропетровської області рішення від 14.04.2016 року у справі №904/7389/15 , яким суд встановив обставини будівництва, введення в експлуатацію автостоянки та набуття ПП "Ван-Пур" права власності на автостоянку , та до участі у якій ПП "справедливість 2015" залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні КП "Міськавтопарк". Тобто у зв'язку з участю у справі №904/7389/15 ПП "Справедливість 2015" (представник приймав участь в судовому засіданні) відповідачу було відомо про вищезазначені обставини.

Таким чином, колегія суддів погоджується з судами попередніх інстанцій, що ПП "Справедливість 2015" є недобросовісним набувачем.

Згідно ст.392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою , а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

В даному випадку відповідач вважає себе власником спірного майна і не визнає право власності позивача на це майно, при цьому, сторони не перебувають між собою у зобов'язальних відносинах.

На підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Зазначене спростовує доводи скаржника про взаємовиключність позовних вимог, оскільки першою позовною вимогою позивач просить визнати, що саме він є власником спірного майна і це право власності виникло до, а не внаслідок рішення суду по даній справі (постанови Верховного Суду України від 18.02.2015 №6-244цс14 та від 24.06.2015 №6-318цс14), і другою позовною вимогою, як власник майна, право власності якого підтверджено судом за першою позовною вимогою, просить витребувати його з чужого незаконного володіння.

Можливість одночасного заявлення таких позовних вимог підтверджується постановами Верховного Суду України по справах №5028/12/106/2011 від 29 квітня 2015 року, №48/340, №52/250-45/540-2012 від 4 лютого 2015 року, №5002-1/2762-2011, №5002-26/3170-2011, №5002-5/3128-2011 від 25 листопада 2014 року, №16-13-28/17-438-2011, №2/92, №901/2493/13 від 18 листопада 2014 року, №47/296 від 4 листопада 2014 року, №62/84 від 28 жовтня 2014 року, №51/227 від 16 вересня 2014 року.

Встановивши, що апеляційним судом Дніпропетровської області було скасовано заочне рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 03.06.2015 року у справі №200/7824/15-ц в частині визнання права власності на об'єкти нерухомого майна за ПП "ОПО", обставини придбання автостоянки ОСОБА_4 та відповідачем, суди попередніх інстанцій вірно встановили, що спірний об'єкт нерухомості вибув з володіння позивача поза його волею.

З огляду на викладене, врахувавши, що власником спірного нерухомого майна є позивач і воно вибуло з його володіння не з його волі, суди дійшли обґрунтованих висновків про задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, встановлення по новому фактичних обставин справи, а також скаржником не зазначено порушення або неправильного застосування яких конкретно норм матеріального або процесуального закону припустилися суди попередніх інстанцій у прийнятих оскаржуваних судових рішеннях, в чому саме полягали ці порушення і яким чином вони могли вплинути на прийняття цих рішень.

Разом з тим, суд касаційної інстанції, в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України позбавлений права самостійно досліджувати та перевіряти зазначені докази та самостійно встановлювати по новому фактичні обставини справи, наявність певних фактів чи їх відсутність.

Згідно з ч.1 ст.300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє виключно правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтованих доводів щодо неправильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права касаційна скарга не містить.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

" Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

На підставі викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу відповідача без задоволення, а судові рішення першої та апеляційної інстанцій - без змін, як такі, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає в силі раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на відповідача витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Приватного підприємства "Справедливість 2015" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 у справі №904/4573/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2017 у справі №904/4573/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський