Постанова

від 21.03.2018 по справі 127/27408/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 березня 2018 року

м. Київ

справа № 127/27408/14-ц

провадження № 61-3658св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представники позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю - фірма Будівельник ,

представник відповідача - Лісунь Михайло Вікторович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 грудня 2015 року у складі судді Федчишена С. А. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 22 лютого 2016 року у складі колегії суддів: Медяного В. М., Ковальчука О. В., Жданкіна О. В.,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю - фірма Будівельник (далі - ТОВ - фірма Будівельник ) про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації за невикористану відпустку.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до наказу від 08 лютого 2012 року № 5 його прийнято на роботу в ТОВ - фірма Будівельник на посаду директора.

31 березня 2014 року його звільнено з посади директора відповідно до протоколу від 31 березня 2014 року № 1.

За період роботи йому було виплачено 2 938 грн 50 коп. заробітної плати. З 08 лютого 2012 року по 31 березня 2014 року він мав отримувати заробітну плату в розмірі, не меншому за мінімальну заробітну плату, а тому (за його особистими розрахунками) відповідач має заборгованість перед ним із заробітної плати в розмірі 26 654 грн 50 коп.

Також за лютий та березень 2014 року він мав отримати не менше 1 218 грн заробітної плати за кожен місяць. У лютому та березні 2014 року було по 20 робочих днів, отже, його середньоденна заробітна плата мала складати 60 грн 90 коп. Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку із виплат заробітної плати складає 8952 грн 30 коп.

Крім цього, за час його роботи з 08 лютого 2012 року по 31 березня 2014 року ним не було використано право на щорічну відпустку і при звільненні відповідач не провів з ним розрахунок у передбаченому законом порядку.

З березня 2013 року по лютий 2014 року він мав отримати 13 977 грн (з березня по листопад 2013 року мінімальна заробітна плата складала 1 147 грн, а з грудня 2013 року по лютий 2014 року - 1 218 грн).

Таким чином, компенсація за невикористану відпустку становить 1 980 грн 10 коп.

З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив стягнути на свою користь з ТОВ - фірма Будівельник 17 839 грн у рахунок погашення заборгованості із виплати заробітної плати, 3 150 грн 54 коп. - у рахунок стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку із виплати заробітної плати, 845 грн 32 коп. - грошової компенсації за невикористану відпустку, 3 500 грн - витрат на правову допомогу, а рішення суду про стягнення заробітної плати в розмірі 17 839 грн допустити до негайного виконання.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 10 грудня 2015 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що жодних умов щодо оплати праці, у тому числі розмір посадового окладу директора ТОВ - фірма Будівельник , наказом від 08 лютого 2012 року № 5, виданим засновником ТОВ - фірма Будівельник ОСОБА_5, не встановлювалось, позивач цього наказу не оскаржував, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

На виконання вимог ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 25 грудня 2015 року додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 січня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 22 лютого 2016 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 грудня 2015 року залишено без змін.

Ухвалу суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що на день звільнення позивача з роботи і припинення трудових відносин між сторонами у справі товариство не мало перед ним жодних фінансових зобов'язань, а правовою підставою для покладення відповідальності за затримку розрахунків із найманим працівником при звільненні з роботи згідно зі статтею 117 КЗпП України має бути встановлена вина власника або уповноваженого ним органу (роботодавця), що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачем та його представником не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2016 року, ОСОБА_1 просить скасувати оскаржувані рішення судів першої і апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм процесуального права й неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ухвалюючи оскаржувані судові рішення про відмову у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій помилкового вважали, що відсутність у наказі про прийняття на роботу положення про розмір та умови оплати праці є підставою для невиплати заробітної плати взагалі, оскільки законодавство України не встановлює обов'язкової форми та реквізитів для наказів про призначення на роботу та не передбачає використання праці на безоплатній основі. Судом першої інстанції не розглянуто вимог про стягнення з відповідача на його користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, тоді як апеляційним судом наведено лише законодавчі норми щодо надання відпустки без висловлення своєї правової позиції щодо вказаного питання на підставі наданих позивачем доказів. Висновки судів про те, що на день звільнення ОСОБА_1 з роботи і припинення трудових відносин між сторонами у справі товариство не мало перед ним жодних фінансових зобов'язань, оскільки в заяві про звільнення та у наказі не зазначено про жодні належні йому до виплати суми згідно зі статтею 116 КЗпП України, не ґрунтуються на вимогах трудового законодавства України. Крім того, оскільки розрахунок з ОСОБА_1 проведено не було, відповідно до положень статті 117 КЗпП України на його користь з відповідача підлягають стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

16 травня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 листопада 2016 року справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ - фірма Будівельник про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку та компенсації за невикористану відпустку призначено до судового розгляду.

Відзивів на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходило.

Статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-7111 Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Пунктом 4 частини першої Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

24 січня 2018 року вказану справу передано до Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що зазначеним вимогам судові рішення в повному обсязі не відповідають.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною третьою статті 15 Закону України Про оплату праці оплата праці працівникам підприємства здійснюється в першочерговому порядку, всі інші платежі здійснюються після виконання зобов'язань щодо оплати праці.

Відповідно до положень статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 95 КЗпП України, статтею 3 Закону України Про оплату праці мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Стаття 21 Закону України Про оплату праці визначає, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до статті 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариства є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд попередніх інстанцій встановили та виходили з того, що згідно з наказом від 08 лютого 2012 року № 5 засновника ТОВ - фірма Будівельник ОСОБА_5 позивача ОСОБА_1 було призначено на посаду директора цього товариства. Однак жодних умов щодо оплати праці, у тому числі розмір посадового окладу директора, цим наказом не встановлювались, а позивач цього наказу не оскаржував, а тому товариство не має фінансових зобов'язань перед ним за період з 08 лютого 2012 року по 31 травня 2013 року (у зв'язку з відсутністю підстав для нарахування заробітної плати). Крім того, за період роботи ОСОБА_1 на 0,25 штатної ставки на посаді директора ТОВ - фірма Будівельник з 01 червня 2013 року по 31 березня 2014 року він отримував заробітну плату відповідно до окладу, передбаченого штатними розписами товариства, які затверджені та введені в дію ним з 01 червня 2013 року та з 01 грудня 2013 року.

Колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій щодо відсутності у товариства перед позивачем заборгованості з виплати заробітної плати за вказані періоди, оскільки такий висновок судів попередніх інстанцій відповідає фактичним обставинам справи та узгоджується з її матеріалами.

Разом з тим, вирішуючи питання про наявність у ТОВ - фірма Будівельник заборгованості перед ОСОБА_1 за невикористані дні щорічної відпустки, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для її обрахування, оскільки заява ОСОБА_1 про звільнення від 31 березня 2014 року не містила вимог до товариства щодо заборгованості з виплати компенсації за невикористані відпустки.

З таким висновком судів попередніх інстанцій колегія суддів не може погодитись, з огляду на наступне.

Статтею 2 Закону України Про відпустки передбачено, що право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Згідно зі статтею 6 Закону України Про відпустки щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам (частина дванадцята статті 10 Закону України Про відпустки ).

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України Про відпустки у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Відсутність у заяві ОСОБА_1 про звільнення від 31 березня 2014 року та відповідному наказі вимог щодо проведення розрахунку за невикористані дні щорічної відпустки не може бути безумовною та самостійною підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині, оскільки право на таку компенсацію (у разі її наявності в зв'язку з невикористанням днів щорічної відпустки) прямо передбачено трудовим законодавством України та не може бути обмеженим.

На зазначене вище апеляційний суд, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, уваги не звернув.

Крім того, при посиланні на відсутність вказаних вище вимог з боку позивача (як працівника) судами не зазначено відповідні норми матеріального права, які регулюють порядок відмови у здійснення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в такий спосіб.

Вимоги статей 60 , 179, 213, 214, 301 ЦПК України 2004 року зобов'язують суд з'ясувати обставини, що обґрунтовують заявлені вимоги, на підставі наданих на їх підтвердження доказів.

Встановивши період перебування сторін у справі у трудових відносинах, суди не з'ясували обставин стосовно ведення на підприємстві обліку відпусток, що надаються працівникам, перебування ОСОБА_1 у відпустці, наявності в нього днів невикористаної відпустки за відповідний період.

Беручи до уваги зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що, перевіряючи законність рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов передчасних висновків про відсутність підстав для стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Крім того, встановивши наявність таких підстав суду необхідно вирішити питання про виплату працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до вимог статті 117 КЗпП України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України року щодо законності й обґрунтованості, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення апеляційного суду - скасуванню в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь з ТОВ - фірма Будівельник грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку із виплати заробітної плати, з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з передбачених частиною четвертою статті 411 ЦПК України підстав.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до положень пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини першої статті 415 ЦПК України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги приймає постанову відповідно до правил, встановлених статтею 35 та главою 9 розділу III цього Кодексу, з особливостями, зазначеними в статті 416 цього Кодексу.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення із порушенням норм процесуального права, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 22 лютого 2016 року в частині залишення без змін рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 грудня 2015 року щодо відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення на його користь з ТОВ - фірма Будівельник грошової компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку із виплати заробітної плати, скасувати. Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б.І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк