Постанова

від 24.04.2018 по справі 904/6786/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2018 року

м. Київ

Справа № 904/6786/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Львова Б.Ю. (головуючий), Булгакової І.В. і Сухового В.Г.,

за участю секретаря судового засідання Крапивної А.М.,

представників учасників справи:

позивача - комунального закладу "Нікопольська міська лікарня № 1" (далі - Лікарня) - не з'явився,

відповідача - приватного підприємства "Фірма Медсервіс" (далі - Підприємство) - не з'явився,

третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Дніпропетровської обласної ради (далі - Рада) - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Підприємства

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2017 (суддя Татарчук В.О.)

та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 (колегія суддів: Орєшкіна Є.В. (головуючий), судді Широбокова Л.П., Подобєд І.М.)

за позовом Лікарні до Підприємства,

третя особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Рада,

про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Лікарня звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про зобов'язання Підприємства звільнити займане нежитлове вбудоване приміщення, загальною площею 24 м 2 , розташоване на першому поверсі двоповерхової будівлі, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська область, місто Нікополь, пр. Трубників, 50 (далі - Приміщення), та передати Приміщення Лікарні шляхом підписання акта приймання-передачі нерухомого майна.

Позовна заява з посиланням, зокрема, на приписи статей 204, 210, 215, 220, 638, 640, 793, 794 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивована тим, що Підприємство безпідставно користується Приміщенням, яке закріплене на праві оперативного управління за Лікарнею.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.11.2017, позов задоволено: зобов'язано Підприємство звільнити займане Приміщення та передати його Лікарні шляхом підписання акта приймання-передачі нерухомого майна.

Судові рішення попередніх інстанцій мотивовано тим, що: договір найму (оренди) індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що належить до комунальної власності, від 01.01.2008 № 5 (далі - Договір), з урахуванням додаткової угоди від 31.12.2012 № 2 (далі - Додаткова угода), підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, чого сторонами здійснено не було, а тому він є нікчемним, тобто недійсним в силу закону з моменту його вчинення; у відповідача відсутні будь-які правові підстави для користування Приміщенням.

Підприємство, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, які мають значення для вирішення спору, і неповне дослідження доказів, просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові акти попередніх судових інстанцій зі справи скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Так, згідно з доводами відповідача, викладеними в касаційній скарзі:

- судами попередніх інстанцій безпідставно не враховано доводи Підприємства про те, що матеріалами справи не підтверджується право власності чи речові права Лікарні на Приміщення;

- протягом одного місяця після закінчення дії Додаткової угоди, починаючи з 31.12.2013, позивачем не було заявлено заперечень щодо продовження дії Договору, а тому відповідно до частин другої і третьої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (далі - Закон) Договір вважається поновленим на строк, встановлений ним, тобто до 31.12.2014, й надалі таким самим чином дія Договору продовжується;

- незалежно від форми власності об'єкта оренди суди повинні виходити з того, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладання договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами;

- судами попередніх інстанцій не дано правової оцінки обставинам та нормам матеріального права стосовно того, що Лікарнею пропущено строки позовної давності.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- Лікарнею (наймодавцем) і Підприємством (наймачем) укладено Договір, відповідно до пункту 1.1 якого з метою ефективного використання комунального майна наймодавець передає, а наймач приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нерухоме (або інше) майно, що належить до комунальної власності і знаходиться на балансі наймодавця, - Приміщення, балансова вартість якого на день укладення Договору становить 3 540 грн., а згідно з експертною оцінкою станом на 28.02.2003 - 4 265 грн.;

- згідно з пунктом 1.3 Договору майно передається в найм (оренду) з метою використання його під аптечний пункт аптеки, що реалізує готові ліки;

- пунктом 2.1 Договору передбачено, що наймач вступає у строкове платне користування майном у термін, зазначений в Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна;

- рішенням Дніпропетровської обласної ради від 21.10.2011 № 185-9/VI "Про приймання-передачу майна спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Дніпропетровської області" з комунальної власності територіальної громади м. Нікополя до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області прийнято Лікарню та її майно;

- на підставі акта приймання-передачі від 30.12.2011 передано майно лікарні, у тому числі будівлі та споруди, загальною вартістю 3 711 057 грн., до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області в оперативне управління Лікарні для забезпечення надання вторинної медичної допомоги;

- Додатковою угодою внесено зміни до пункту 8.1 Договору і викладено його в наступній редакції: "Цей договір укладено строком з 01 січня 2013 року до 31 грудня 2013 року включно";

- пунктом 8.8 Договору на орендаря покладено обов'язок у разі припинення договору повернути орендодавцю об'єкт оренди у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду з урахуванням нормального зносу;

- відповідно до пункту 8.9 Договору, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку Договору, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця Договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений Договором;

- у листі від 14.11.2014 № 295 відповідач заперечив щодо необхідності укладення нового договору оренди та вказав на пролонгацію Договору на строк, який був раніше встановлений і на тих самих умовах, що були передбачені Договором.

- Лікарня направила Підприємству лист від 23.12.2014 № 1937 з вимогою звільнити Приміщення до 31.12.2014, повернути його позивачу та додала акт приймання-передачі приміщення;

- відповідач відмовився звільнити Приміщення, про що листом від 18.03.2015 № 310 повідомив позивача.

Причиною виникнення спору зі справи стала відмова Підприємства звільнити і передати Лікарні займане Приміщення.

Частиною першою статті 12 Закону передбачено, що договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Нормами спеціального Закону врегульовано питання щодо моменту укладення договору оренди державного та комунального майна, проте даний Закон не містить положень, які регулювали б питання щодо форми договору оренди, його нотаріального посвідчення чи державної реєстрації.

Відповідно до частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі статтею 794 ЦК України (в редакції, що діяла на момент укладення Договору) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж на три роки, підлягає державній реєстрації.

Частиною третьою статті 640 ЦК України (в редакції, що діяла на момент укладення Договору) встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з приписами частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суди попередніх інстанцій, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх поданими сторонами доказами, яким надали необхідну оцінку, з дотриманням наведених норм права, взявши до уваги відсутність доказів нотаріального посвідчення і державної реєстрації Договору, укладеного більше ніж на трирічний строк, а також те, що такий правочин не створює прав та обов'язків для сторін, у зв'язку з чим у Підприємства відсутні правові підстави займати спірне Приміщення, - дійшли заснованого на законі висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на наведену норму процесуального права не можуть бути предметом розгляду та перевірки в Касаційному господарському суді викладені у касаційній скарзі доводи Підприємства, спрямовані на заперечення встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи та переоцінку доказів у ній.

Аргументи відповідача стосовно наявності підстав вважати Договір поновленим відповідно до частин другої і третьої статті 17 Закону не заслуговують на увагу, оскільки пролонгація можлива виключно щодо чинного (дійсного), а не нікчемного договору оренди.

Посилання у касаційній скарзі на правові позиції, викладені в постановах Вищого господарського суду України від 26.01.2016 у справі № 909/794/15 і від 27.12.2010 у справі № 31/213-10, відхиляються Верховним Судом, оскільки відповідні постанови Вищим господарським судом України прийнято за іншої фактично-доказової бази, ніж у даній справі № 904/6786/17.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, доводи заявника касаційної скарги про порушення норм процесуального і матеріального права під час прийняття оскаржуваних процесуальних документів не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових рішень Касаційний господарський суд не вбачає.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє в задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи те, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 300, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2017 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 зі справи № 904/6786/17 залишити без змін, а касаційну скаргу приватного підприємства "Фірма Медсервіс" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Б. Львов

Суддя І. Булгакова

Суддя В. Суховий