Постанова

від 23.05.2018 по справі 426/17106/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 426/17106/16-ц

Провадження № 22ц/782/229/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2018 року, травня місяця, 23-го дня, Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого Яреська А.В. (судді - доповідача), суддів: Гаврилюка В.К., Коротенка Є.В., за участю секретаря: Єгорової О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань Апеляційного суду Луганської області у місті Сєвєродонецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 - законного представника неповнолітньої ОСОБА_2 на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 16 лютого 2018 року у цивільній справі (№ 426/17106/16-ц суддя 1 інстанції Попова О.М.) за позовом ОСОБА_1 - законного представника неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: Управління служби у справах дітей Індустріального району м.Харкова про встановлення права спільного користування та стягнення упущеної вигоди і неустойки, -

в с т а н о в и в :

У грудні 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_5 та ОСОБА_2 в особі їх представників про припинення права на частку у спільному майні - просили суд припинити право власності ОСОБА_5 на: 1/5 частці квартири АДРЕСА_1; 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2; 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, об'єм двигуна 4164, тип ТЗ - легковий (універсал), № шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_2, реєстраційний № НОМЕР_1. 2. Припинити право власності ОСОБА_2 на: 1/5 частці квартири АДРЕСА_1: 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2; 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, об'єм двигуна 4164, тип ТЗ - легковий (універсал), № шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_3, реєстраційний № НОМЕР_1. 3. Визнати за ОСОБА_3 право власності на: 1/5 частці квартири АДРЕСА_1 вартістю 61940.00 (шістдесят одна тисяча дев'ятсот сорок) грн.; 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2 вартістю 59826.00 (п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот двадцять шість) грн.; 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, об'єм двигуна 4164, тип ТЗ - легковий (універсал), № шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_3, реєстраційний № НОМЕР_1 вартістю 49246.00 (сорок дев'ять тисяч двісті сорок шість) грн. Всього на суму 171012.00 (сто сімдесят одна тисяча дванадцять) грн. 4. Визнати за ОСОБА_4 право власності на: 1/5 частці квартири АДРЕСА_1 вартістю 61940.00 (шістдесят одна тисяча дев'ятсот сорок) грн.; 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2 вартістю 59826.00 (п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот двадцять шість) грн.; 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, об'єм двигуна 4164, тип ТЗ - легковий (універсал), № шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_3, реєстраційний № НОМЕР_1 вартістю 49246.00 (сорок дев'ять тисяч двісті сорок шість) грн. Всього на суму 171012.00 (сто сімдесят одна тисяча дванадцять) грн. (а.с.8-12).

У січні 2017 року ОСОБА_1 - законний представник неповнолітньої ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Управління служби у справах дітей Індустріального району м. Харкова про встановлення права спільного користування та стягнення упущеної вигоди і неустойки, вказувала у позові про те, що відповідачі зобов'язані виплатити сестрі суму коштів за перешкоди в користуванні спільним нежитловим приміщенням, що вона має право за рахунок батьківського майна забезпечувати свої життєві потреби нарівні з відповідачами при користуванні даним приміщенням - з огляду на досягнуту у ході розмови по телефону домовленістю вважала необхідним стягнути 3500 грн. - щомісячну плату з відповідачів, за використання 1/5 частини у спільному нежитловому приміщенні, тобто за період з березеня 2015 по січень 2017 року = за 23 місяця по 3500 грн = 80 500 грн. виплати відповідачами на користь ОСОБА_2 за використання її частини в нежитловому приміщенні, для ведення ними батьківського бізнесу. Крім того вважала за необхідне за порушення зобов'язання і невиплату коштів за використання 1/5 частини нежитлового приміщення, яка належить ОСОБА_2, відповідачами, які за рахунок цієї частини приміщення отримують доходи з батьківського бізнесу, не враховуючи життєві потреби сестри, потрібно стягнути з них неустойку в розмірі 100% заборгованості за використання ними її 1/5 частини нежитлового приміщення - 80500 грн., адже ОСОБА_2 має рівні права з відповідачами для проживання у спільній квартирі, для використання нежитлового приміщення для підтримки життєвих потреб. Просила суд встановити порядок спільного користування між співвласниками, закріпив за ОСОБА_2 кімнату в спірній житловій квартирі, яка на техпаспорті зазначена 19,1 кв.м. Встановити порядок спільного користування між співвласниками, закріпив за ОСОБА_2 площу у спірному нежитловому приміщення, у першому поверсі, яка у техпаспорті зазначена 27,3 кв.м., у підвалі, яка на техпаспорті зазначена - 39,6 кв.м. Стягнути на користь ОСОБА_2, суму упущеної вигоди від використання відповідачами її частки у спільному нежитловому приміщенні за період після смерті батька у розмірі 80500 грн. Стягнути на користь ОСОБА_2 неустойку, за порушення відповідачами зобов'язання виплачувати сестрі її частку доходів за використання спільного майна, які необхідні їй для лікування і підтримки життєвих потреб (придбання їжі, одягу, розвитку, освіти) у розмірі 80500 грн. (а.с.89-94).

Ухвалою від 06 лютого 2017 року суд 1 інстації суд об'єднав в одне провадження із первісним позовом зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 (т.1 а.с.188-188а). У подальшому ОСОБА_1 надала суду клопотання про збільшення розміру і доповнення позовних вимог зустрічної позовної заяви, у якому просила суд відмовити у задоволенні вимог первісної позовної заяви та заявила наступні змінені вимоги: 1. Вселити і встановити порядок спільного користування між співвласниками, закріпив за ОСОБА_2 кімнату в спірній житловій квартирі, яка на техпаспорті зазначена 19,1 кв.м. 2. Вселити і встановити порядок спільного користування між співвласниками, закріпив за ОСОБА_2 площу у спірному нежитловому приміщення, у першому поверсі, яка на техпаспорті зазначена 27,3 кв.м., у підвалі, яка на техпаспорті зазначена - 39,6 кв.м. 3. Визнати правочин дійсним, який згідно ст..ст. 221, 218 ЦКУ укладений в усній формі і не потребує нотаріального посвідчення, між ОСОБА_2, який схвалений її матір'ю, ОСОБА_4. ОСОБА_3 (запис розмови). 4. Прийняти збільшення позовних вимог в еквіваленті долара США. 5. Стягнути на користь ОСОБА_2, суму упущеної вигоди від використання відповідачами її частки у спільному нежитловому приміщенні за період після смерті батька у розмірі 119 392,00 грн, що відповідає 4 510 долл.США (26.4743). 6. Стягнути на користь ОСОБА_2 неустойку, за порушення Відповідачами зобов'язання виплачувати сестрі кошти за користування ними її часткою у спільному майні, які необхідні їй для лікування і підтримки життєвих потреб (придбання їжі, одягу, розвитку, освіти) у розмірі 119 392,00 грн., що відповідає 4 510 долл.США (26.4743). 7. Припинити право власності на 1/5 частину у спільному автомобілі, позашляховика Toyota Landcruiser 2006 року випуску, 4164 куб.см, з реєстраційним номером НОМЕР_1, яка належить ОСОБА_2, з виплатою, на її користь компенсацію 101 098 грн, що відповідає 3819 долл.США (26,4743 ), за умови виплати ОСОБА_4 50 549,00 грн., що відповідає 1909,50 долл.США. на користь ОСОБА_2, за умови виплати ОСОБА_3 50 549,00 грн., що відповідає- 1909,50 долл.США. на користь ОСОБА_2. 8. Визнати право власності на 1/25 позашляховика Toyota Landcruiser 2006 р оку випуску, 4164 куб.см, з реєстраційним номером НОМЕР_1 за ОСОБА_4, за умови виплати ОСОБА_4 50 549,00 грн., що відповідає- 1909,50 долл.США. на користь ОСОБА_2. 9. Визнати право власності на 1/25 позашляховика Toyota Landcruiser 2006 року випуску, 4164 куб.см, з реєстраційним номером НОМЕР_1 за ОСОБА_3, за умови виплати ОСОБА_3 50 549,00 грн., що відповідає 1909,50 долл.США. на користь ОСОБА_2 10. Розрахунок на користь ОСОБА_2 за 1/5 частку автомобіля, упущену вигоду, неустойку проводити в гривні по офіційному курсу долара США на день розрахунку. У клопотанні посилалась на те, що під час розмови з ОСОБА_4 ОСОБА_2, згідно ст. 177 Сімейного Кодексу України і ст. 221 ЦКУ, на його пропозицію не продавати її частку батьківського майна і отримувати плату за використання цієї частки у спільному майні, озвучила мінімальний розмір цієї плати 3500 грн., це той розмір коштів, які померлий батько щомісячно надавав ОСОБА_2 на життєві потреби, коли вона з матір'ю деякий час стали жити не разом з ним по сімейним обставинам. Позовні вимоги мотивувала тим, що відповідачі порушили зобов'язання, позбавили ОСОБА_2, яка в той час була 11-річною дитиною, коштів, які необхідні дитині для життєвих потреб, лікування. Згідно наведеного розрахунку сума заборгованості за 2015-2017 рр., згідно укладеного правочину, який зафіксований на запису, складає 119392,00 грн., що дорівнює 4 510 долл. США., адже було присвоєно бізнес, в якому є частка ОСОБА_2, на ці кошти здійснюється інший бізнес у м. Києві, вказувала на те, що відповідачі зобов'язані розрахуватися з ОСОБА_2, враховуючи індекси інфляції за період заборгованості на підставі ст.ст.610, 611, 623 ЦКУ, неустойку обраховували у 100 % заборгованості ОСОБА_4 і ОСОБА_3 перед ОСОБА_2, тобто 119 392,00 грн., що відповідає 4 510 долл.США. Автомобіль Toyota Landcruiser 2006 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1, ринковою вартістю 505 492 грн, 1/5 спільної часткової вартості даного автомобіля 101 098 гри, відповідає 3819 долл.США. Також ОСОБА_1 просила стягнути з відповідачів судові витрати. З огляду на заявлення представником позивачів за первинним позовом про відмову від вимог (т.3 а.с.170), суд першої інстанції постановив ухвалу про закриття провадження у справі в цій частині (т.3 а.с.174). Надані представником ОСОБА_1 заяви про збільшення розміру і доповнення позовних вимог за зустрічною позовною заявою Про встановлення права спільного користування, про стягнення упущеної вигоди і неустойки , Про відшкодування моральної шкоди (т.3 а.с. 73-75) - були залишені судом першої інстанції без розгляду - ухвалами Сватівського районного суду Луганської області від 16 лютого 2018 року (т.3 а.с.177-177а, а.с.179-180).

За уточненими та збільшеними позовними вимогами за зустрічним позовом ( у тій їх частині що були прийняті судом до розгляду та розглянуті по суті) Сватівським районним судом Луганської області 16 лютого 2018 року було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 - законного представника неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа Управління служби у справах дітей Індустріального району м. Харкова про встановлення права спільного користування та стягнення упущеної вигоди і неустойки. Суд вселив ОСОБА_2 в квартиру за адресою: АДРЕСА_1, стягнув з ОСОБА_4, ОСОБА_3 в рівних частках - по 1/2 частини з кожного - на користь ОСОБА_1 - законного представника неповнолітньої ОСОБА_2 документально підтверджені судові витрати в сумі 2589,72 грн, а у задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено через їх необґрунтованість.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернулася до суду із апеляційною скаргою на судове рішення, у якій вказала на те, що вважає оскаржуване нею судове рішення незаконним, необґрунтованим, ухваленим із порушенням норм матеріального та процесуального права. Просила скасувати рішення Сватівського районного суду Луганської області від 16 лютого 2018 року та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити її позовні вимоги про встановлення права спільного користування, про стягнення упущеної вигоди і неустойки, про встановлення рівних часток дітей - спадкоємців, фіксація суми заборгованості за частку автомобіля з урахуванням індекса інфляції з дати заборгованості, про скасування довіреності на уповноваження ОСОБА_4 користуватися та розпоряджатися спірним автомобілем, у тому числі і ті, які не були розглянуті судом першої інстанції під час розгляду справи по суті -та повернуті без розгляду.

На обгрунтування вимог за скаргою ОСОБА_1 було зазначено, що суд першої інстанції неправомірно не взяв до розгляду у повному обсязі вимоги, що були надані нею до суду, безпідставно повернувши їх без розгляду - що унеможливлює встановлення повних обставин по справі. У скарзі апелянт посилалась на чисельні порушення норм матеріального та процесуального права, що були допущені на її думку судом, вказувала зокрема на те, що суд не взяв до уваги те, що права ОСОБА_2 є порушеними, на даний час ложна довіреність, довіритель якої помер, на право користування спільним автомобілем Toyota Landcruiser, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_4 залишається дійсною, що виключає право ОСОБА_2 на отримання грошей за частку у спільному автомобилі Toyota Landcruiser, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, т.я. ОСОБА_4 користується даною довіреністью, яка зареєстрована в реєстрі Довіреностей, користується автомобілем, який і досить оформлен на померлого батька, так як співвласники не реєстрували своє право на автомобіль, тому що для реєстрації автомобіля необхідна згода і присутність всіх співвласників або їх представників. За ОСОБА_2 не закріплена площа в нежитловому приміщенні за адресою АДРЕСА_2, для встановення права спільного користування даним приміщеннєм, що робить не можливим користування разом з співвласниками. Гроши, які необхідні ОСОБА_2 зараз і в майбутньому, які за три роки не виплачені для неї, вона не зможе отримати, що відстрочить період виплати на невизначений час. Необхідність призначення правочину необхідно для захисту прав ОСОБА_2 2003 р.н. на отримання грошей, за використання ОСОБА_4 з ОСОБА_3 спільного майна, в якому є частка ОСОБА_2. Гроши, які необхідні ОСОБА_2 зараз і в майбутньому, які за три роки не виплачені для неї, вона не зможе отримати, що відстрочить період виплати на невизначений час, у той час як позивачі за первісним позовом використали своє право використовувати у спільному майні вдвох, без урахування інтересів ОСОБА_2, для якої повинні плату за використання її частки у спільному майні на площах якого ОСОБА_4 з ОСОБА_3 ведуть привласнений батьківський бізнес, адже без зміни щомісячної плати за користування ОСОБА_4 з ОСОБА_3, заявлена сума 3500 грн, обізцінить в подальшому заборгованість перед ОСОБА_2. Вимога на фіксування вартості автомобиля, необхідна для зберігання права ОСОБА_2 на отримання грошей за частку у спільному автомобилі Toyota Landcruiser, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, яка обізцінюється при відсутності виплати з 2015 року. Без внесення змін у Спадковий реєстр на підставі Статті 52 Конституції України, для встановлення рівних часток спадщини, ОСОБА_4 з ОСОБА_3 і в подальшому будуть порушувати права ОСОБА_2 у відношенні спільного майна, так як кожний з них має по більшої частки спадщини і відповідно успадкованого майна. А при рівних частках спадщини, вони будуть рівні у правах на спільне успадковане майно, яке ОСОБА_2 зможе самостійно реалізовувати після 18-річчя. Вселення без закріплення площі для користування співвласником не має сенсу, так як квартира залишається знову спільною без встановлення площ між разнополими співвласниками. У судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала, просила її задовольнити у повному обсязі, додатково надала письмові пояснення. Позивачі за первісним позовом та їх представник у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, письмових заперечень чи пояснень суду не надали.

Заслухавши доповідача, пояснення скаржника, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Частково задовольняючи позовні вимоги за зустрічним позовом суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 05.03.2015 р. Спадкоємцями після його смерті є: ОСОБА_3 в 3/10 частках квартири АДРЕСА_1, в 3/10 частках нежитлового приміщення АДРЕСА_2, в 3/10 частках автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, реєстраційний № НОМЕР_1; ОСОБА_4 в 3/10 частках квартири АДРЕСА_1, в 3/10 частках нежитлового приміщення АДРЕСА_2, в 3/10 частках автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, реєстраційний № НОМЕР_1;

- ОСОБА_5 в 1/5 частці квартири АДРЕСА_1, в 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2, в 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, реєстраційний № НОМЕР_1; неповнолітня ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 в 1/5 частці квартири АДРЕСА_1, в 1/5 частці нежитлового приміщення АДРЕСА_2, в 1/5 частці автомобіля марки TOYOTA, модель LAND CRUISER, 2006 p. випуску, чорного кольору, реєстраційний № НОМЕР_1.

Суд констатував, що оскільки фактичний поділ спірного нерухомого майна в натурі є неможливим, що визнається обома сторонами - то спір полягає у визначенні порядку користування спірними житловою квартирою та нежитловим приміщенням. Також суд першої інстанції визначив, що позовні вимоги про визначення порядку користування нежитловим приміщенням, що розташоване в будинку АДРЕСА_2 шляхом виділення в користування ОСОБА_2 площі у спірному нежитловому приміщення, у першому поверсі, яка на техпаспорті зазначена 27,3 кв.м., у підвалі, яка на техпаспорті зазначена - 39,6 кв.м. також не підлягають задоволенню, оскільки з наданих копій технічної документації, без проведення відповідного будівельно-технічного експертного дослідження, клопотання про призначення якого сторони не заявляли, неможливо визначити дійсний стан цього приміщення, та наявність технічної можливості такого виділення.

Щодо вимог зустрічного позову про визнання дійсним правочину про платне користування відповідачами часткою спільного майна, який, на твердження ОСОБА_1, є укладеним в усній формі і не потребує нотаріального посвідчення, між ОСОБА_2, який схвалений її матір'ю, ОСОБА_4, ОСОБА_3, то суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї частини вимог, адже відповідно до правил ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. На підтвердження укладення договору ОСОБА_1 наданий запис телефонної розмови між неповнолітньою ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_4, яка відбулась 15.10 2015 р, та її розшифровка (а.с.105-109 т.1). Суд дійшов до висновків про те, що наданий запис не може бути визнаний доказом укладення договору, оскільки не містить ніяких конкретних вказівок на предмет та вид договору, його умови, обов'язки, які сторони зобов'язуються виконувати, розміри та строки оплати, та ін. Крім того суд врахував, що другий відповідач ОСОБА_3 у розмові участі не приймав, інших доказів укладення будь-якого правочину між сторонами позивачкою суду не було надано. Також суд дійшов до висновків про те, що вимоги про стягнення суми упущеної вигоди від використання відповідачами частки ОСОБА_2 у спільному нежитловому приміщенні та неустойки фактично є похідними від вимоги про визнання правочину дійсним, а тому також не підлягають задоволенню, суду не було надано ніяких доказів того що спірне нежитлове приміщення використовується для отримання доходу (здається в оренду, є складом, офісом або використовується іншим чином). Відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про реєстрацію ТОВ "Ван Флор", засновником якого є відповідач ОСОБА_3 в м. Києві, не підтверджують доводи позивачки. Вимоги були задоволені судом першої інстанції лише у частині вселення до спірної квартири неповнолітньої ОСОБА_2, адже вона є її є співвласником та має право на проживання в цієї квартирі відповідно до правил ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, вимогу про вселення неповнолітньої ОСОБА_2 в нежитлове приміщення, що розташоване в будинку АДРЕСА_2 суд не задовільнив, оскільки нежитлові приміщення не призначені для проживання громадян. Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, адже до них суд дійшов із належним дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Статтею ст. 367 ЦПК України є передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтями 263, 264 ЦПК України є визначеним про те, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Як передбачено ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частина 2 ст. 78 ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Статтями 12, 81 ЦПК України є визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 цього Кодексу, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Щодо твердження апеллянта про те, що суд першої інстанції безпідставно не розглянув її збільшені та уточнені вимоги - залишивши їх ухвалами від 16 лютого 2018 року без розгляду - і щодо вимог до апеляційної інстанції розглянути у повному обсязі усі заявлені позовні вимоги, як розглянуті судом першої інстанції по суті так і повернуті без розгляду - то ці вимоги не є такими, що грунтуються на законі, адже частиною 6 статті 367 ЦПК є чітко визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції . Посилання апелянта про те, що нею озвучувались ці вимоги під час розгляду справи - не дають підстав для висновків про те, що вони були предметом розгляду в суді першої інстанції, підтверджує це і матеріали справи і зміст винесених судом першої інстанції ухвал (т.3 а.с.177-177а, а.с.179-180), що є наявними у матеріалах справи та набрали законної сили.

Відповідно до положень ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції. Щодо посилань апелянта у апеляційній скарзі на безпідставність та неправильність вселення без встановлення порядку спільного користування, неправомірне не визначення площі у нежитловому приміщенні, то як вже роз'яснювалось Верховним судом України у правовій позиції №6-1500цс15 відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між свівласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток. Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників. Між тим, колегія суддів враховує тут відсутність домовленості між сторонами щодо спільного використання власності, незгоду відповідачів за спільним позовом сплатити компенсацію за вартість частки, неможливість виділення в натурі частки, адекватної розміру частки у праві власності на спільне майно.

Щодо доводів апелянта про необґрунтованість невизнання судом домовленості про щомісячну сплату частки за користування часткою у проведенні батьківського бізнесу і похідних від цього вимог - то згідно зі статтями 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Як передбачено частиною 4 статті 81 ЦПК України, рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, між тим належних та допустимих доказів на підтвердження вимог у цій частині суду надано не було. Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Згідно частини 1 статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Стаття 391 ЦК України надає власнику майна право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Між тим, між співвласниками не досягнуто домовленості про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток, позивачкою за зустрічним позовом не надано належних та допустимих доказів на підтвердження дійсності та факту укладення угоди, на яку вона посилалась як на підставу своїх вимог. Позивач не посилається і на те, що відбулося повне або часткове виконання договору, сам факт володіння та користання відповідачами спільним майном, розмір та факт отримання від його використання певного доходу, обґрунтування його розміру та відповідно розміру компенсації суду не надані, тоді як частиною 4 статті 81 ЦПК України є визначено що рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи апелянта про відсутність необхідности проведення будівельно-технічного експертного дослідження для висновків суду про можливе перепланування на увагу не заслуговують, наявний у матеріалах справи технічний паспорт (а.с.95-96 т.1) свідчить про те, що загальна площа квартири складає 107,5 кв.м., тоді як житлова площа - лише 51,4 кв.м. та складається з двох неізольованих житлових кімнат площею 19,10 кв.м. та 32.30 кв.м., тоді як на 1\5 частку ОСОБА_2 припадає лише 10,28 кв.м. житлової площі. За таких умов колегія судді впогоджується із висновками суду першої інстанції про те, що виділення у користування ОСОБА_2 неізольованої житлової кімнати площею 19,1 кв.м. неможливо, оскільки суттєво обмежить житлові права інших трьох співвласників спірної квартири. Що ж до доводів апелянта про можливість перепланування спірної квартири із метою збільшення її житлової площі та виділення окремої ізольованої кімнати площею, що буде відповідати частці ОСОБА_2, виділення певної частки площі у нежитловому приміщенні - то вони обґрунтовано не були прийняти судом до уваги, адже не можуть бути покладені в основу судового рішення без проведення відповідного будівельно-технічного експертного дослідження, клопотання про призначення якого сторони не заявляли. Отже колегія суддів погоджується тут і з висновками про те, що позовна вимога про визначення порядку користування нежитловим приміщенням, що розташоване в будинку АДРЕСА_2 шляхом виділення в користування ОСОБА_2 площі у спірному нежитловому приміщення, у першому поверсі, яка на техпаспорті зазначена 27,3 кв.м., у підвалі, яка на техпаспорті зазначена - 39,6 кв.м. не підлягає задоволенню, оскільки з наданих копій технічної документації, без проведення відповідного будівельно-технічного експертного дослідження, клопотання про призначення якого сторони не заявляли, неможливо визначити дійсний стан цього приміщення, та наявність технічної можливості такого виділення. Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Аналіз вказаної норми права дає підстави стверджувати, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. Проте, колегія суддів враховує тут і ту обставину, що експертна установа - Донецький НДІСЕ повідомив суд (листи Донецького НДІСЕ від 21.07.2017 р. № 220/01-19 та від 07.08.2017 р. № 234/06-19) про те, що на непідконтрольну територію виїзд експертів не здійснюється, а без безпосереднього дослідження об'єктів експертизи, висновок може мати лише суб'єктивний (приблизний) характер дослідження. Запропонований апелянтом варіант користування приміщенням не враховує і баланс інтересів кожного із співвласників, порушує права та інтереси інших співвласників квартири, .технічний паспорт є виготовленим БТІ станом на серпень 2012 року і покладене судом першої інстанції в основу рішення відповідає вказаному у технічному паспорті розміру житлової площі та кількості житлових приміщень у спірній квартирі (а.с.95-96), кімната у 19,1 м2 є неізольованою, не має самостійного виходу, не може використовуватися як окреме приміщення без переобладнання квартири, її площа є непропорційною ідеальній частці позивача у спільному майні. У рішенні всправі Кривіцька та Кривіцький проти України Європейський суд з прав людини нагадав, зокрема, сформульовані ним загальні принципи тлумачення права на повагу до житла, закріпленого у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Навіть за умови самовільного перепланування квартири - це не позбавляє співвласників права здійснення права спільної часткової власності шляхом встановлення порядку користування спірним житлом. - оскільки критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним не є обов'язковим, як про це зазначалось у постанові ВСУ від 17 лютого 2016 року, оскільки і у даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею (http://reyestr.court.gov.ua/Review/56128573).

Європейський суд з прав людини у справі Серявін та інші проти України (рішення № 4909/04 від 10 лютого 2010 року) вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Отже, за таких обставин колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Висновки суду відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. При винесенні рішення суд першої інстанції не припустив таких порушень матеріального чи процесуального права, що давали б підстави для зміни чи скасування рішення, суд дослідив усі надані сторонами суду докази, зробив певні висновки про виниклі між сторонами правовідносини, що відповідають їх фактичному змісту та підтверджуються наявними у матеріалах справи доказами. Встановлені по справі обставини є достовірними, до виниклих між сторонами правовідносин застосовано відповідний їх закон, при дослідженні доказів по справі не було допущено порушень норм процесуального права, що давали б підстави для зміни чи скасування судового рішення.

З огляду на викладене вище та керуючись ст.ст.367,374,375,381-384, ЦПК України, Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - законного представника неповнолітньої ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 16 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 28 травня 2018 року.

Головуючий

Судді