Постанова

від 07.06.2018 по справі 400/315/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

Іменем України

07.06.2018 року м. Кропивницький

Справа № 400/315/17

Провадження № 22-ц/781/810/18

Апеляційний суд Кіровоградської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

ОСОБА_1 (головуючий, суддя-доповідач), ОСОБА_2, ОСОБА_3,

за участю секретаря судового засідання Діманової Н.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 районна державна адміністрація Кіровоградської області,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області (суддя Жушман О.М.) від 19 лютого 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_4, від імені якої діяв представник - ОСОБА_8, звернулася з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 та Реєстраційної служби Петрівського районного управління юстиції Кіровоградської область про визнання недійсними договорів оренди землі, визнання незаконними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що відповідно до державних актів на право приватної власності на землю серія ЯК №495024 і серія ЯК №495025, виданих ОСОБА_7 районною державною адміністрацією Кіровоградської області 27 листопада 2012 року, ОСОБА_4 є власником земельних ділянок площею 7,2830 га кадастровий номер 3524955000:02:000:0514 та площею 7,2294 га кадастровий номер 3524955000:02:000:0522, що розташовані на території ОСОБА_7 селищної ради Петрівського району Кіровоградської області. 19 грудня 2012 року вона уповноважила ОСОБА_5 укладати (за ціну та на умовах на власний розсуд) договори оренди та проводити реєстрацію цих договорів щодо належних їй земельних ділянок, а також в подальшому отримувати оренду плату згідно договорів оренди, про що надала нотаріально посвідчену довіреність. 12 березня 2014 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_6 два договори оренди землі строком на 49 років. Не маючи наміру передавати земельні ділянки в оренду на 49 років, 13 травня 2014 року позивач скасувала видану нею на ім'я ОСОБА_5 довіреність, про що повідомила відповідача листом від 3 листопада 2014 року. Незважаючи на це, 23 травня 2014 року державним реєстратором реєстраційної служби Петрівського районного управління юстиції Кіровоградської області ОСОБА_9 було зареєстровано оренди належних позивачеві земельних ділянок за ОСОБА_6 У порушення приписів ст. 15 Закону України Про оренду землі договори не містять умов передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, що є підставою для визнання їх недійсними. Крім того, умови договорів оренди щодо орендної плати передбачають положення, які фактично позбавляють власника землі отримувати від орендаря плату за користування нею. Позивач вважає, що вона була введена в оману щодо дійсних намірів ОСОБА_5 і ця обставина є підставою недійсності оспорюваних договорів. Крім того, в порушення ст. 237 ЦК України ОСОБА_5 при укладенні договорів оренди земельних ділянок діяла не як представник позивача, а виступала від власного імені до того ж вона не мала права укладати договори у власних інтересах так, як договори укладені з пов'язаною з ОСОБА_5 особою і на вкрай невигідних для позивача умовах. Щодо державної реєстрації права оренди земельних ділянок, то реєстратором було порушено вимоги Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і не враховано, що позивач, набувши право власності на земельні ділянки, не зареєструвала своє право, що унеможливлювало реєстрацію похідних прав землекористувача.

Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Суд мотивував своє рішення тим, що при укладенні договорів оренди ОСОБА_5 діяла від імені ОСОБА_4 на підставі виданої їй довіреності. Суд врахував, що позивач видала довіреність строком на 49 років, а тому вважав, що укладення договорів оренди на 49 років відповідало волі позивача. Щодо доводів позивача про позбавлення її права на орендну плату, то суд вказав, що позивач визнала у судовому засіданні факт отримання нею орендної плати. Стосовно скасування позивачем виданої ОСОБА_5 довіреності суд зазначив, що договори оренди були укладені до скасування довіреності, а отже це не вплинуло на реєстрацію права орендаря так, як реєстрацію здійснено ним особисто. Суд зробив загальний висновок про те, що при укладенні договорів оренди вимоги закону були дотримані.

У поданій скарзі позивач просить скасувати рішення місцевого суду та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог.

В обґрунтування скарги позивач посилається на те, що рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, за умов не повного з'ясування усіх обставин, які мають значення для справи, а висновки суду є такими, що не відповідають фактичним обставинам справи. Суд не дав належної оцінки відповідності договорів оренди вимогам ст. 15 ЗУ Про оренду землі , не оцінив умови договорів, які встановлюють такий порядок внесення орендарем орендної плати, відповідно до якого позивач фактично позбавляється права на її отримання. Суд залишив поза увагою доводи позивача про невідповідність договорів вимогам статей 237, 238 ЦК України. Позивач стверджує про наявність достатніх підстав для визнання договорів оренди недійсними, а рішень про державну реєстрацію прав оренди незаконними та їх скасування.

ОСОБА_6 подав відзив на апеляційну скаргу, суть якого зводиться до того, що на його переконання доводи апеляційної скарги є безпідставними, а вимоги необґрунтованими. Позивачем не доведено фактів порушення його прав. Він, відповідно до договору, сплачує позивачу орендну плату з 2014 по 2017 рік., яку позивач отримав особисто. Дії представника позивача під час укладення договору відповідали волі позивача, яка викладена у довіреності. Твердження позивача про те, що ОСОБА_5 діяла від власного імені а також те, що договори оренди не містять всіх істотних умов, передбачених ст. 15 закону України Про оренду землі , не відповідає дійсності. Оспорюючи рішення про державну реєстрацію права оренди, позивач послався на закон, який на той час не діяв.

Відповідач ОСОБА_5 не скористалася правом надати відзив на апеляційну скаргу.

У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач підтримала вимоги своєї апеляційної скарги.

Відповідач ОСОБА_6, повідомлений про час, день і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився.

Його представник - адвокат ОСОБА_10 заперечив проти доводів апеляційної скарги та додатково пояснив суду, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 перебувають у шлюбі, але проживають окремо, спільне господарство не ведуть. У зв'язку з цим, він вважає, що оспорювані договори оренди не можна оцінювати як такі, що укладені в інтересах ОСОБА_5

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилася, про причини неявки суд не повідомила.

Відповідач ОСОБА_7 районна державна адміністрація Кіровоградської області явку свого представника у судове засідання не забезпечила, надіслала клопотання про розгляд справи без його присутності.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, суд першої інстанції встановив такі обставини.

Відповідно до державних актів на право приватної власності на землю серія ЯК №495024 та серія ЯК №495025, виданих ОСОБА_7 районною державною адміністрацією Кіровоградської області 27 листопада 2012 року, позивач являється власником земельних ділянок: площею 7,2830 га кадастровий номер 3524955000:02:000:0514; площею 7,2294 га кадастровий номер 3524955000:02:000:0522, які розташовані на території ОСОБА_7 селищної ради Петрівського району Кіровоградської області.

19 грудня 2012 року за попередньою домовленістю між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 позивач видала нотаріально посвідчену довіреність № 2373 строком дії на 49 років, якою уповноважила ОСОБА_5 укладати (за ціну та на умовах на власний розсуд) договори оренди та проводити реєстрацію цих договорів щодо належних ОСОБА_11 земельних ділянок за кадастровими номерами: 3524955000:02:000:0514 та 3524955000:02:000:0522, а також в подальшому отримувати оренду плату згідно договорів оренди. Для виконання цього доручення позивач надала ОСОБА_5 право подавати від її імені заяви, розписуватись за неї та виконувати всі інші дії пов'язані з цією довіреністю.

12 березня 2014 року ОСОБА_5, діючи від імені ОСОБА_11 на підставі виданої довіреності від 19 грудня 2012 року, уклала із ОСОБА_6 договір оренди землі, відповідно до пунктів 1, 2, 6 якого орендодавець передав земельну ділянку площею 7,2830 га з кадастровим номером 3524955000:02:000:0514 у строкове оплатне користування орендаря строком на 49 років.

Крім того, 12 березня 2014 року ОСОБА_5, діючи від імені ОСОБА_11 на підставі виданої довіреності від 19 грудня 2012 року, уклала із ОСОБА_6 договір оренди землі, відповідно до пунктів 1, 2, 6 якого орендодавець передав земельну ділянку площею 7,2294 га з кадастровим номером 3524955000:02:000:0522 у строкове оплатне користування орендаря строком на 49 років.

13 травня 2014 року позивач скасував видану ОСОБА_5 довіреність, про що відповідач повідомлена листом від 3 листопада 2014 року.

За змістом ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України правочин може бути визнаний судом недійсним у разі недотримання умов, передбачених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину, невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.

Обґрунтовуючи свій позов, позивач вказав кілька самостійних підстав для визнання договорів недійсними.

По-перше , позивач посилався на те, що договори оренди землі не містять всіх передбачених ст. 15 Закону України Про оренду землі істотних умов, а саме: в договорах відсутні умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Статтею 15 Закону України Про оренду землі (у редакції, яка діяла станом на 12 березня 2014 року) було передбачено, що серед інших істотними умовами договору оренди землі є умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Цим Законом також встановлено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених статтею 15, є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

На підтвердження своїх доводів про відсутність в договорах, які оспорються, умов передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки позивач надав суду не посвідчену світлокопію договору оренди землі від 12 березня 2014 року з додатками щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3524955000:02:000:0514 (а. с. 25 - 33).

Згідно частин 2, 6 ст. 95 ЦПК України ( в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), письмові докази подаються в оригіналах або в належним чином засвідчених копіях, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або за власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. По суті аналогічні положення містила ч. 2 ст. 64 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV).

Між сторонами по справі виник спір щодо відповідності наданої позивачем копії документу (договору оренди землі) його оригіналу.

У зв'язку з цим суд витребував від органу державної реєстрації прав на нерухоме майно реєстраційні справи № 5784497 і № 5765034, які містять по одному оригінальному примірнику оспорюваних договорів оренди землі від 12 березня 2014 року. Кожен з цих договорів містить пункт 18, яким сторони обумовили, що право оренди земельної ділянки не підлягає внесенню до статутного фонду та передачі у заставу.

Суд вірно оцінив докази у справі та дійшов правильного висновку про недоведеність позивачем факту відсутності у договорі вказаної істотної умови.

Посилання позивача на те, що додані до договорів оренди землі акти про встановлення меж земельних ділянок не підписані начальником відповідного відділу Держземагенства та представником ОСОБА_7 селищної ради і суміжними землекористувачами не мають значення для вирішення справи так, як ст. 15 Закону України Про оренду землі передбачала недійсність договору як наслідок відсутності у договорі визначених Законом істотних умов, а не недоліки доданих до договору додатків.

Крім того, для визнання з цих підстав договорів недійсними, відповідно до ст. 15 ЦК України, позивач мав довести, що його законні права орендодавця є порушеними саме внаслідок таких недоліків договору. Проте, пославшись на відсутність підписів певних осіб у актах про встановлення та погодження меж земельних ділянок, позивач не обґрунтував порушення яких саме його прав, як орендаря і власника земельних ділянок, потягли вказані ним недоліки.

По-друге, посилаючись на не посвідчену світлокопію договору оренди землі від 12 березня 2014 року, позивач стверджувала, що пунктом 7 договорів оренди та додатком 2 до них не передбачено виплату орендної плати орендодавцю, натомість встановлено, що орендар сплачує орендну плату шляхом внесення коштів у розмірі орендної плати в поліпшення земельної ділянки.

Проте, згідно досліджених судом оригіналів договорів оренди землі, такі умови в договорах відсутні. Натомість передбачено, що орендна плата у розмірі 4% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 5130 грн., вноситься до 31 грудня поточного року (п. 10 договорів).

Перевіряючи доводи сторін, суд обґрунтовано взяв до уваги умови, які мітяться в оригіналах примірників договорів оренди і відхилив не посвідчену належним чином копію.

Крім того, позивач в судовому засіданні підтвердила, що орендну плату з 2014 по 2017 роки вона отримувала особисто.

По-третє, позивач посилався на те, що при укладенні договорів оренди всупереч нормам ст. 237 ЦК України ОСОБА_5 діяла не від імені позивача, а від власного імені, не маючи на це права.

Однак і цей аргумент позивача був відхилений судом внаслідок дослідження оригіналів примірників оспорюваних договорів згідно яких орендодавцем являється ОСОБА_4, від імені якої діє ОСОБА_5 на підставі довіреності від 19 грудня 2012 року, а не безпосередньо ОСОБА_5

Та обставина, що 13 травня 2014 року позивач скасувала видану ОСОБА_5 довіреність не впливає на вирішення спору про недійсність договорів так, як відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. На час його укладення довіреність не була скасовано і представник мав повноваження на укладення таких правочинів. Укладення оспорюваних позивачем договорів відбулося 12 березня 2014 року з додержанням вимог закону щодо письмової форми договору та почали діяти його умови.

Цей факт також не мав жодного впливу на проведення державної реєстрації прав оренди земельних ділянок так, як відповідно до ст. 16 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (у редакції закону від 11 лютого 2010 року № 1878-із наступними змінами) реєстрація здійснювалася за заявами право набувача, а не колишнього представника власника.

По-четверте, позивач вказувала на те, що вона була введена в оману щодо дійних намірів ОСОБА_5, тому діючи під впливом обману доручила їй укладення догворів оренди від свого імені.

З підстав, передбачених ст. 230 ЦК України правочин може бути визнаний недійсним, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення . Обман має місце, якщо одна сторона заперечує наявність обставин, які мажуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Таким чином, правочин визнається недійсним, якщо обман було застосовано однією із сторін правочину відносно іншої сторони. Проте, у справі яка переглядається, сторонами заперечуваних правочинів являються ОСОБА_4 і ОСОБА_6 Позивач не обгрунтовував свої вимоги тим, що в оману він був введений ОСОБА_6

ОСОБА_5 виступала на стороні позивача і від її імені, а отже вимоги позивача про визнання договорів недійсними з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, безпідставні.

З підстав, передбачених ст. 232 ЦК України позивач договори оренди не оспорює.

По-п'яте, позивач посилався на укладення договорів ОСОБА_5 з порушенням приписів ч. 3 ст. 238 ЦК України, якою встановлено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Суд не врахував цей довід позивача, мотивів його відхилення у рішенні не навів, хоча цей аргумент позивача має істотне значення для цієї справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_5, являючись представником ОСОБА_4 і діючи від її імені на підставі виданої довіреності від 19 грудня 2012 року, уклала з ОСОБА_6 два договори оренди земельних ділянок призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

З інформації, наданої петровським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції від 24 травня 2018 року (т. 2 а. с. 9), вбачається, що ОСОБА_6 і ОСОБА_5 перебувають у шлюбі, зареєстрованому 9 жовтня 1993 року.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві сумісної власності.

Згідно ч. 2 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (ч. 1 ст. 93 ЗК України).

Кінцевою метою використання належних позивачу земельних ділянок загальною площею 14,5124 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є задоволення власних потреб землекористувача у сільськогосподарській продукції та отримання прибутку.

З урахуванням цього та з урахуванням приписів ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 60 СК України, суд доходить висновку, що ОСОБА_5, являючись представником позивача по справі та діючи від її мені, всупереч встановленій ч. 3 ст. 238 ЦК України забороні, уклала оспорювані договори оренди зі своїм чоловіком, тобто в інтересах власної сім'ї та в своїх інтересах так, як презумується, що прибутки від використання об'єктів оренди являтимуться спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5.

Проте, відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК України, ОСОБА_5 не мала право на укладення від імені довірителя договорів в своїх інтересах.

В суді першої інстанції та у відзиві на апеляційну скаргу відповідачі не заперечували проти цього доводу позивача.

Представник ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_10 в суді апеляційної інстанції заперечив поширення обмеження, встановленого ч. 3 ст. 238 ЦК України, на спірні правочини так, як ОСОБА_5 і ОСОБА_6 проживають окремо один від одного і не ведуть спільне господарство, а орендовані земельні ділянки ОСОБА_6 використовує у здійсненні своєї підприємницької діяльності, тому вони не можуть розглядатися, як об'єкти спільної сумісної власності подружжя.

З довідки ОСОБА_7 селищної ради від 30 травня 2018 року вбачається, що з 2010 року ОСОБА_6 зареєстрований та проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, а ОСОБА_5 зареєстрована та проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2. Згідно наданої світлокопії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця, ОСОБА_6 здійснює підприємницьку діяльність з 25 січня 1995 року.

Однак, окреме проживання подружжя у сусідніх квартирах, здійснення одним з них підприємницької діяльності не суперечать положенням ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 61 СК України.

Згідно ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

У випадку вчинення правочину від імені сторони її представником, повним обсягом дієздатності на вчинення такого виду правочину має володіти не лише сторона його сторона, а й представник, який діє від її імені адже представник не може уповноважити представника на вчинення дій, що яких у представник обмежений законом.

За змістом ч. 3 ст. 238 ЦК України дієздатність представника на вчинення правочину від імені особи, яку він представляє, в своїх інтересах обмежена.

Правочин, вчинений з порушенням заборони, встановленої ч. 3 ст. 238 ЦК України, має суттєвий дефект його суб'єктного складу.

З урахуванням вище наведених положень частин 1, 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 238 ЦК України суд вважає, що оскільки ОСОБА_5 всупереч закону уклала від імені позивача два договори у власних інтересах, не маючи на це необхідного обсягу дієздатності, тому вказані договори підлягають визнанню недійсними.

При цьому суд вважає, що ОСОБА_6 був обізнаний з тим, що він перебуває у шлюбі з ОСОБА_5 і що при укладенні договорів оренди землі вона діє в якості представника ОСОБА_4 на підставі довіреності, про що безпосередньо вказано у договорах, а отже мав розуміти можливі наслідки укладення таких договорів.

Недоведеність позивачем факту заподіяння їй збитків внаслідок укладення договорів з порушенням ч. 3 ст. 238 ЦК України не може бути підставою для відмови в позові так, як недодержання загальних вимог, необхідних для чинності правочину, є достатньою підставою для визнання їх недійсними не залежно від наявності завданої такими правочинами шкоди.

Щодо позовних вимог про визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора. Позивач обґрунтовувала їх нормами ст. 29 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень а також тим, що вона набула права власності на земельні ділянки до 1 січня 2013 року, але заяви про реєстрацію права власності на них не подавала, що унеможливлювало здійснення державної реєстрації прохідного від права власності - права оренди.

Суд відхиляє такі доводи позивача, зважаючи на те, що у даній справі спір виник не у зв'язку з порушенням державним реєстратором порядку реєстрації речових прав, а у зв'язку з порушенням представником за договором вимог закону при здійсненні представництва позивача.

Суд також враховує, що обґрунтовуючи свої вимоги про визнання незаконними рішень державного реєстратора про реєстрацію права оренди, позивач посилався на норми ст. 29 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 834-VІІІ. Однак норми цього закону не мають зворотної дії (ст. 58 Конституції України). На час прийняття державним реєстратором рішень про реєстрацію права оренди Закон України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень діяв у редакції Закону від 11 лютого 2010 року № 1878-VІ (із наступними змінами), який інакше регламентував порядок реєстрації похідних речових прав (ст. 15, 16, 28-1 Закону). У зв'язку з цим твердження позивача про невідповідність заперечувальних рішень реєстратора нормам ст. ст. 29 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 834-VІІІ є безпідставним

Крім того питання щодо реєстрації права оренди земельних ділянок може бути вирішене позивачем за процедурою реєстрації припинення речового права, встановленою Законом України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Враховуючи, що метою цивільного судочинства є, зокрема, захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свободи чи інтереси фізичних осіб, вимоги про визнання незаконними і скасування рішень державного реєстратора задоволенню не підлягають.

У зв'язку з тим, що апеляційний суд ухвалює у справі нове рішення про часткове задоволенням позову, відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, підлягає зміні розподіл судових витрат.

За подачу позовної заяви позивач сплатив судовий збір 2560 грн. (т. 1 а. с. 1) і за подачу апеляційної скарги 3840 грн. (т. 1 а. с. 198), а задоволенню підлягають лише позовні вимоги, пред'явлені до ОСОБА_5 і ОСОБА_6 про визнанню договорів недійсним, тому з вказаних відповідачів у рівних частках підлягає стягненню половина понесених позивачем витрат.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 - 384ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 19 лютого 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди від 12 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, предметом якого є належна ОСОБА_4 земельна ділянка площею 7,2830 га, кадастровий номер 3524955000:02:000:0514.

Визнати недійсним договір оренди від 12 березня 2014 року, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_6, предметом якого є належна ОСОБА_4 земельна ділянка площею 7,2294 га, кадастровий номер 3524955000:02:000:0522.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_7 районної державної адміністрації Кіровоградської області, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора відмовити повністю.

Сятгнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 1580 (одні тисячу п'ятсот вісімдесят) грн. компенсації судового збору.

Сятгнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 1580 (одні тисячу п'ятсот вісімдесят) грн. компенсації судового збору.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду з підстав передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 8 червня 2018 року.

Головуючий О.Л. Карпенко

Судді: А.М. Головань

ОСОБА_3