Постанова

від 10.08.2018 по справі 911/589/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 911/589/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області

на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19.06.2018 (головуючий суддя Дикунська С.Я., судді Мальченко А.О., Жук Г.А.)

за позовом Бородянської районної ради Київської області

до Бородянської селищної ради Київської області

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Державна інспекція сільського господарства в Київській області та Комунальне підприємство Київської обласної ради "Північне бюро технічної інвентаризації"

про скасування рішення та свідоцтва права власності на майно,

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Бородянська районна рада Київської області (далі-позивач) просила скасувати рішення виконавчого комітету Бородянської селищної ради від 29.03.2005 № 39 (далі-Рішення) про оформлення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, селище міського типу Бородянка, вул.Свердлова, 5 (далі-нерухоме майно) та скасувати свідоцтво права власності на нерухоме майно серії САА № 400713 (далі-Свідоцтво), яке видане виконавчим комітетом Бородянської селищної ради.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення прийнято відповідачем в порушення вимог законодавства, у зв'язку з чим воно разом із Свідоцтвом підлягають скасуванню, оскільки позивач не приймав жодних рішень щодо відчуження нерухомого майна, а тому воно залишається в комунальній власності територіальної громади Бородянського району.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.04.2017 (суддя Конюх О.В.), з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 25.05.2017, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з вище наведеним рішенням суду першої інстанції, Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області звернулося з апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції та просило поновити строк на апеляційне оскарження, яке обґрунтовувало поважністю причин пропуску строку.

Оскарженою ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.06.2018 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області на вказане рішення Господарського суду Київської області.

У касаційній скарзі Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області просить скасувати вище вказану ухвалу суду апеляційної інстанції та передати справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги заявник посилається на те, що він не є правонаступником Державної інспекції сільського господарства в Київській області, тобто не стороною у справі, а тому йому не було відомо про існування рішення суду першої інстанції, оскільки до участі у справі він не залучався, а про вказане рішення суду він довідався лише з листа Держпродспоживслужби від 21.03.2018 № 603-172-30/7896, яке було отримано 26.03.2018.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржену ухвалу суду апеляційної інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено апеляційним судом, позивач листом від 10.01.2018 № 01-17-09 звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області (далі-Фонд) з проханням виключити з переліку об'єктів права державної власності нерухоме майно на підставі рішення Господарського суду Київської області від 18.04.2017 у справі № 911/589/17, але Фонд листом від 07.02.2017 № 47-07-072 звернувся до Міністерства аграрної політики України для вирішення даного питання. Втім наведене Міністерство скерувало матеріали до Держпродспоживслужби, яка листом від 21.03.2018 № 603-172-30/1896 направила їх до Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області.

Апеляційний суд спираючись на постанову Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 № 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади, розпорядження Кабінету Міністрів України від 28.12.2016 № 1072-р встановив, що заявник апеляційної скарги є правонаступником Державної інспекції сільського господарства в Київській області, якому згідно акта приймання-передачі від 15.12.2017 передано на баланс відповідне нерухоме майно.

Також апеляційним судом встановлено, що з апеляційною скаргою заявник звернувся 04.06.2018 та поважність причин пропуску строку на оскарження він обґрунтовував тим, що про рішення суду першої інстанції йому стало відомо лише 26.03.2018.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Державна інспекція сільського господарства в Київській області була повідомлена належним чином про прийняте судом першої інстанції рішення, а її правонаступник, тобто заявник апеляційної скарги не є особою на яку поширюються приписи п.1 ч.2 ст.261 ГПК України та правових підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження немає, оскільки скарга була подана після спливу річного строку з дня прийняття оскаржуваного рішення судом першої інстанції.

Однак із такими висновками апеляційного суду погодитися не можна з огляду на наступне.

Згідно статті 261 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків, зокрема, подання апеляційної скарги особою, не залученою до участі в справі, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов'язки.

Частиною першою статті 104 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.

Виходячи із правового аналізу наведеної норми права слід дійти до висновку, що правонаступництво, тобто перехід прав та обов'язків від однієї юридичної особи до іншої здійснюється в результаті одного із видів реорганізації з подальшим внесенням відповідних записів до певного реєстру.

В матеріалах справи наявний Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі -Реєстр) від 03.03.2017 (а.с.57) із змісту якого вбачається, що Державна інспекція сільського господарства в Київській області перебуває в стані припинення, проте запис про її припинення у Реєстрі відсутній, тобто знаходження наведеної інспекції в стані припинення не свідчить про те, що від неї перейшли права та обов'язки до Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області.

Подібна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 08.02.2017 у справах N 3-1417гс16, 3-1586гс16; від 22.02.2017 у справах N 3-26гс17, 3-40гс17, 3-41гс17, 3-50гс17; від 15.03.2017 у справах N 3-32гс17, 3-53гс17, 3-85гс17, 3-1500гс16, 3-1587гс16, 3-1589гс16, 3-1590гс16; від 19.04.2017 у справі N 3-306гс17; від 31.05.2017 у справі N 3-308гс17; від 21.06.2017 у справі N 3-512гс17).

Крім того, в Реєстрі відсутні будь-які дані про те, що Головне управління Держпродспоживслужби в Київській області є правонаступником Державної інспекції сільського господарства в Київській області.

Наведене свідчить про помилковість висновків апеляційного суду щодо того, що заявник апеляційної скарги є правонаступником вказаної інспекції та те, що він подав апеляційну скаргу за межами річного строку з дня прийняття оскаржуваного ним рішення суду першої інстанції.

Отже такі висновки суду не ґрунтуються на положеннях статті 261 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому касаційна інстанція зазначає, що однією з основних засад судочинства, визначеною пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

Господарським процесуальним кодексом України також визначено принципи здійснення господарського судочинства, одним з яких є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Даний принцип полягає в тому, що особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи інтереси, у випадках та порядку визначених цим Кодексом, надається право оскарження прийнятих судом рішень.

Відмова у відкритті апеляційного провадження в даному випадку суперечить завданню господарського судочинства та не відповідає конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закладеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституція України, як Закон прямої дії, має найвищу юридичну силу, а офіційне тлумачення конституційних положень здійснюється Конституційним Судом України, який у цілій низці своїх рішень висловив правову позицію щодо права на оскарження судових рішень та доступу до правосуддя, згідно з якою: кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод; відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке, згідно зі статтею 64 Конституції України, не може бути обмежене (пункти 1, 2 резолютивної частини Рішення від 25.12.1997 № 9-зп, абзац 7 пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 № 11 - рп/2012).

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Таке право гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129), (пункт 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11 - рп/2012).

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).

Крім цього, у низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

У справі "Скорик проти України" Європейський суд з прав людини нагадав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачених статтею 6 Конвенції. Суд також зазначив, що мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.

У справі "Bellet v. France", Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні по справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" від 13.01.2000 та в рішенні по справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28.10.1998 Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що за змістом ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".

Позиція ЄСПЛ засвідчує, що основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинно чинитися правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

При цьому, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває у межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається зазначати підстави, однією з яких може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у справі за їх участю. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони у розумні інтервали часу мають вжити заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження (рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" та "Трух проти України").

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення у справі "Пономарьов проти України").

Проте, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції наведене не взяв до уваги, не врахував доводи скаржника та не надав їм відповідної оцінки.

Таким чином, вказані обставини справи свідчать про необхідність надати скаржнику можливість захистити своє право в суді. Інакший підхід був би проявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке регламентовано статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За вказаних обставин доводи, викладені у касаційній скарзі щодо незаконності ухвали суду апеляційної інстанції знайшли своє підтвердження, та ґрунтуються на нормах права.

Таким чином, за наявності допущених апеляційним судом порушень вказаних вимог процесуального законодавства ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справу належить направити до Київського апеляційного господарського суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області задовольнити.

Ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 19.06.2018 у справі Господарського суду Київської області №911/589/17 скасувати, справу направити до Київського апеляційного господарського суду для розгляду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов