Рішення

від 03.09.2018 по справі 910/20442/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.09.2018Справа № 910/20442/17 за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС

третя особа 1 без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради

третя особа 2 без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Шевченківська районна у місті Києві рада

третя особа 3 без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_1

про витребування майна

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники сторін:

від позивача: Трохимчук В.С.

від відповідача: Жовтун Н.Б.

від третьої особи 1: не з'явився

від третьої особи 2: не з'явився

від третьої особи 3: ОСОБА_5

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС , в якому просив суд витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС у комунальну власність в особі Київської міської ради нежитлові приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 114,8 кв.м за адресою: АДРЕСА_1

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що спірний об'єкт нерухомого майна належить до комунальної власності територіальної громади та вибули з володіння власника поза його волею, а отже, підлягають витребуванню у порядку ст.388 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.11.2017р. порушено провадження у справі № 910/20442/17, залучено до участі у справі третю особу 1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради, третю особу 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Шевченківську районну у місті Києві раду, третю особу 3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_1, призначено розгляд справи на 12.12.2017р. та витребувано у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 документи по справі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2017р. розгляд справи №910/20442/17 відкладено на 18.01.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2018р., у зв'язку з набранням 15.12.2017р. чинності Господарського процесуального кодексу України в новій редакції, справу відповідно до ст. 247 цього Кодексу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження в судовому засіданні 08.02.2018р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2018р. в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС про припинення провадження у справі відмовлено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2018р. в задоволенні клопотання заступника прокурора міста Києва про вжиття заходів до забезпечення позову відмовлено.

08.02.2018р. представником відповідача було подано відзив на позов, в якому проти задоволення вимог прокурора надано заперечення, з огляду на те, що Товариству з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС майнові права на спірне нерухоме майно з урахуванням договору про розірвання договору купівлі-продажу від 08.12.2017р., укладеного з третьою особою 3, не належать. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що приміщення у володінні відповідача не перебувають.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.02.2018р. клопотання заступника прокурора міста Києва та Київської міської ради про зупинення провадження у справі №910/20442/17 задоволено. Зупинено провадження у справі №910/20442/17 до набрання законної сили судовим рішенням у справі №761/32889/13-ц. Зазначено учасникам справи про необхідність повідомити суд щодо усунення обставин, що викликали зупинення провадження у даній справі.

04.07.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛВВ Плюс" через канцелярію суду було подано клопотання про поновлення провадження у справі.

Згідно розпорядження керівника апарату Господарського суду м. Києва №05-23/1108 від 06.07.2018р. призначено проведення повторного автоматизованого розподілу справи № 910/20442/17, за результатами якого дану справу передано на розгляд судді Спичаку О.М., що відображено у протоколі автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.07.2018р., у зв'язку з чим вказана справа приймається до провадження суддею Спичаком О.М.

Ухвалою від 16.07.2018р. справу було прийнято до свого провадження суддею Спичаком О.М.; поновлено провадження по справі; підготовче засідання призначено на 03.08.2018р.

03.08.2018р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.09.2018р.

У судовому засіданні судом було відхилено клопотання представника відповідача про закриття провадження, з огляду на відсутність підстав для вчинення означеної процесуальної дії у розумінні ст.231 Господарського процесуального кодексу України.

Представники відповідача та третіх осіб 1, 2 в судове засідання не з'явились, проте, про дату, час та місце вирішення спору по суті були повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами.

Одночасно, за висновками суду, неявка вказаних учасників судового процесу не перешкоджає вирішенню спору по суті у судовому засіданні 03.09.2018р. з урахуванням наступного.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України Про міжнародне приватне право , Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Судом враховано, що згідно ч.2 ст.195 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Представником позивача та прокурором в судовому засіданні 03.09.2018р. було підтримано позов в повному обсязі.

Представником третьої особи 3 у судовому засіданні було надано усні пояснення по суті спору, згідно змісту яких проти задоволення позову надано заперечення.

В судовому засіданні 03.09.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення прокурора представників позивача та третьої особи 3, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до рішення №208/1642 від 27.12.2001р. Київської міської ради Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва нерухоме майно, що розташоване за адресою: м.Київ, площа Львівська, 4-А, нежитловою площею 186,4 кв.м передано до комунальної власності Шевченківського району міста Києва.

Рішенням Шевченківської районної у м. Києві ради VIII сесії V скликання від 29.09.2009 р. №736 Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва включено до переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні нежитлове приміщення: площею 66 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та площею 121,1 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1

Як вбачається з представлених до матеріалів справи документів, 20.10.2010р. між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної в м.Києві ради (управління, продавець) та ОСОБА_7 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, відповідно до п.2.2 якого продавець зобов'язується передати у власність, а покупець прийняти нежитлові приміщення (об'єкт продажу) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А), і зобов'язується сплатити за них грошову суму, визначену цим договором. Відчужуються нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно №27291521, виданим Комунальним підприємством Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 13.09.2010р.

Пунктом 1.8 договору визначено, що об'єкт продажу продано за 684964,80 грн., в тому числі, податок на додану вартість - 114160,80 грн.

Вказаний правочин було посвідчено приватним Київського міського нотаріального округу Шепелюком А.В. та зареєстровано в реєстрі за №1412.

18.05.2012р. між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_9 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до п.1.1 якого продавець зобов'язується передати нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А), у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти зазначені нежилі приміщення і сплатити за них грошову суму, визначену цим договором.

У п.2.1 договору зазначено, що продаж вчинено за 588 000 грн.

Означений правочин посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбаль Н.О. та зареєстровано в реєстрі за №630.

01.06.2012р. між ОСОБА_9 (іпотекодавець) та ОСОБА_11 (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, згідно п.1 якого з урахуванням того, що іпотекодавець отримав грошові кошти від іпотекодержателя по основному договору для придання предмету іпотеки за цим договором у разі невиконання іпотекодавцем своїх обов'язків за основним договором, іпотекодержатель має право одержати задоволення своїх вимог по основному договору за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця, шляхом передання іпотекодавцем права власності (отримання у власність іпотекодержателем) предмету іпотеки.

Договором обумовлено, що предметом іпотеки є нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А) (реєстраційний номер 31461478); основним договором є договір позики, укладений між іпотекодавцем та іпотекодержателем у м.Києві 18.05.2012р., посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбаль Н.О. та зареєстрований в реєстрі за №629.

Рішенням від 13.07.2012р. Шевченківського районного суду м.Києва по справі №2610/15098/2012 визнано за ОСОБА_11 право власності на нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А) (реєстраційний номер 31461478).

На підставі означеного судового акту було здійснено державну реєстрацію речових прав ОСОБА_11 на спірне нерухоме майно.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2012 року у справі №18/341 за позовом Заступника прокурора м. Києва в інтересах держави, територіальної громади м.Києва в особі Київської міської ради до Управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної м. Києві ради, Шевченківської районної у м. Києві ради, ОСОБА_7 про визнання договорів недійсними, визнання права власності та повернення майна, визнано недійсним з моменту укладення договір від 20.10.2010р. року купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні, загальною площею 116,1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ОСОБА_7; зобов'язано ОСОБА_7 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ. А) загальною площею 116,1 кв. м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1

Постановою від 29.01.2012р. Київського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду міста Києва від 11 вересня 2012 року скасовано частково та відмовлено в задоволенні вимог в частині зобов'язання ОСОБА_7 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) у літ. А, загальною площею 116,10 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

29.07.2014р. шляхом укладання договору купівлі-продажу ОСОБА_11 було відчужено право власності на нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А) (реєстраційний номер 31461478), на користь ОСОБА_1.

26.02.2016р. між ОСОБА_1 (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, з умов якого полягає, що продавець передає у власність, а покупець приймає та зобов'язується оплатити нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А).

З огляду на наведене вище, посилаючись на вибуття нежилих приміщень з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А) з власності територіальної громади Шевченківського району міста Києва поза її волею, прокурор звернувся до суду з позовом про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС у комунальну власність в особі Київської міської ради нежитлових приміщень з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 114,8 кв.м за адресою: АДРЕСА_1

Як вказувалось вище, заперечуючи проти позову, відповідачем зазначено, що Товариству з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС майнові права на спірне нерухоме майно з урахуванням договору про розірвання договору купівлі-продажу від 08.12.2017р., укладеного з третьою особою 3, не належать. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що приміщення у володінні відповідача не перебувають.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку, що позов Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС не підлягає задоволенню з урахуванням наступного.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 2, 3 ст.53 Господарського процесуального кодексу України визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб. У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, а також ст.20 Господарського кодексу України.

Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України, яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст.387 Цивільного кодексу України), на витребування майна від добросовісного набувача (ст.388 Цивільного кодексу України), витребування грошей та цінних паперів (ст.389 Цивільного кодексу України), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст.391 Цивільного кодексу України), визнання права власності (ст.392 Цивільного кодексу України) тощо.

Згідно ст.330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст.388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до закріпленого у статті 387 Цивільного кодексу України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, зокрема від добросовісного набувача, шляхом подання віндикаційного позову, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України. Таким чином, положення статті 388 Цивільного кодексу України можуть застосовуватись як підстави позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, і було відчужене третій особі за умови, що між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 18.01.2017р. по справі №610/10207/15ц.

У п.22 Постанови Пленуму №5 від 07.02.2014р. Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав вказано, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 Цивільного кодексу України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 Цивільного кодексу України. У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 Цивільного кодексу України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Отже, виходячи з вищевикладеного, при зверненні до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння прокурором та позивачем повинно бути доведено суду належними та допустимими доказами наявність у сукупності умов, наведених у ст.388 Цивільного кодексу України умов, в тому числі, і наявність права власності на об'єкт нерухомого майна у позивача та перебування спірного майна на момент вирішення спору по суті саме у відповідача.

Як було встановлено вище, відповідно до рішення №208/1642 від 27.12.2001р. Київської міської ради Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 нежитловою площею 186,4 кв.м передано до комунальної власності Шевченківського району міста Києва.

Рішенням Шевченківської районної у м. Києві ради VIII сесії V скликання від 29.09.2009 р. №736 Про приватизацію об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва включено до переліку об'єктів комунальної власності Шевченківського району м. Києва, що підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні нежитлове приміщення: площею 66 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 та площею 121,1 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1

Як вбачається з представлених до матеріалів справи документів, 20.10.2010р. між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної в м.Києві ради (управління, продавець) та ОСОБА_7 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, відповідно до п.2.2 якого продавець зобов'язується передати у власність, а покупець прийняти нежитлові приміщення (об'єкт продажу) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А), і зобов'язується сплатити за них грошову суму, визначену цим договором. Відчужується нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно №27291521, виданим Комунальним підприємством Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 13.09.2010р.

У провадженні Господарського суду м. Києва перебувала справа №18/341 за позовом Заступника прокурора м. Києва в інтересах держави, територіальної громади м.Києва в особі Київської міської ради до управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної м. Києві ради, Шевченківської районної у м. Києві ради, ОСОБА_7 про визнання договорів недійсними, визнання права власності та повернення майна.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 11 вересня 2012 року у справі №18/341 за позовом Заступника прокурора м. Києва в інтересах держави, територіальної громади м.Києва в особі Київської міської ради до управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної м. Києві ради, Шевченківської районної у м. Києві ради, ОСОБА_7 про визнання договорів недійсними, визнання права власності та повернення майна, визнано недійсним з моменту укладення договір від 20.10.2010р. року купівлі-продажу нежилого приміщення на аукціоні, загальною площею 116,1 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 укладений між Управлінням з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківської районної у м. Києві ради та ОСОБА_7; зобов'язано ОСОБА_7 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ. А) загальною площею 116,1 кв. м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1

Постановою від 29.01.2012р. Київського апеляційного господарського суду рішення Господарського суду іста Києва від 11 вересня 2012 року скасовано частково та відмовлено в задоволенні вимог в частині зобов'язання ОСОБА_7 повернути у комунальну власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради нежилі приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) у літ. А, загальною площею 116,10 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

В силу ч.4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України (чинного на момент винесення рішення), ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є джерелом права для національного суду.

Частиною 2 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Отже, виходячи з вищевикладеного, судове рішення по справі №18/341, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.

Однак, як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, 26.02.2016р. між ОСОБА_1 (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, з умов якого полягає, що продавець передає у власність, а покупець приймає та зобов'язується оплатити нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А).

08.12.2017р. між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС укладено договір про розірвання договору купівлі-продажу нерухомого майна - нежитлових приміщень з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А), посвідченого 26.02.2016р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6

У п.3 договору від 08.12.2017р. погоджено, що при укладанні останнього ОСОБА_1 набуває права власності на нежилі приміщення з №1 по №10 (групи приміщень №19) (в літ.А) загальною площею 116,10 кв.м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_3 (літера А) (реєстраційний номер 31461478).

Речові права третьої особи 3 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 08.12.2017р., що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом з означеного реєстру та інформаційною довідкою №107192394 від 12.12.2017р. з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.

Тобто, з наведеного полягає, що станом на момент вирішення спору у справі, спірний об'єкт нерухомого майна у відповідача не перебуває, що виключає можливість його витребування в порядку ст.388 Цивільного кодексу України у Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС .

За таких обставин, виходячи з вищенаведеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю ЛВВ ПЛЮС у комунальну власність в особі Київської міської ради нежитлові приміщення з № 1 по № 10 (групи приміщень № 19) (в літ. А) загальною площею 114,8 кв.м за адресою: АДРЕСА_1

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі Руїс Торіха проти Іспанії ). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України , в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за Прокуратурою міста Києва.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 06.09.2018р.

Суддя Спичак О.М.