Постанова

від 19.09.2018 по справі 809/299/17

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 вересня 2018 року

Київ

справа №809/299/17

адміністративне провадження №К/9901/23014/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого Смоковича М.І.,

суддів: Білоуса О.В., Бевзенка В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за заявою приватного підприємства Комфорт-Сервіс про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 вересня 2017 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Франк Девелопмент до Відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Управління Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, третя особа: приватне підприємство Комфорт-Сервіс , про визнання дій неправомірними, скасування постанови про накладення арешту та зобов'язання зняти арешт,

встановив:

у лютому 2017 товариство з обмеженою відповідальністю Франк Девелопмент (далі - ТОВ Франк Девелопмент , Товариство) звернулося до суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ), Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - УДВС ГТУЮ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватне підприємство Комфорт-Сервіс (далі - ПП Комфорт-Сервіс , Підприємство), з вимогами:

визнати неправомірними дії головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ Сапіжака І.І. щодо накладення арешту на адміністративно-виробничі приміщення (реєстраційний номер НОМЕР_1 в реєстрі речових прав власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1

скасувати постанову головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ Сапіжака І.І. від 8 лютого 2017 року у виконавчому провадженні №ВП 53220420 про накладення арешту на адміністративно-виробничі приміщення (реєстраційний номер НОМЕР_1 в реєстрі речових прав власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1), що належать ПП Комфорт-Сервіс ;

зобов'язати головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ Сапіжака І.І. зняти арешт з адміністративно-виробничих приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер НОМЕР_1 в реєстрі речових прав власності на нерухоме майно), що належать ПП Комфорт-Сервіс (АДРЕСА_1, код ЄДРПОУ 31524338), індексний номер рішення про реєстрацію державних прав та їх обтяжень 33770269 від 8 лютого 2017 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при прийнятті постанови від 8 лютого 2017 року про арешт майна державний виконавець діяв з порушенням вимог частини першої статті 51 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII Про виконавче провадження (далі - Закон № 1404-VIII), позаяк не врахував, що майно, на яке він наклав арешт згідно з оскарженою постановою, перебуває у заставі і позивач як заставодержатель не надавав згоди на задоволення вимог стягувачів за рахунок заставленого майна. Позивач вважає, що внаслідок таких дій і рішення державного виконавця він не зможе реалізувати заставленого майна в рахунок погашення боргу заставодавця.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 10 квітня 2017 року позов задовольнив частково.

Постанову головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ Сапіжака І.І. за №ВП 53220420 від 8 лютого 2017 року про накладення арешту на адміністративно-виробничі приміщення загальною площею 1890 кв м за адресою АДРЕСА_1, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна НОМЕР_2(реєстраційний номер НОМЕР_1 в реєстрі прав власності на нерухоме майно), скасував. В решті позовних вимог - відмовив.

До такого висновку цей суд дійшов на підставі положень частини шостої статті 48, частин першої, другої статті 56, частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII, проаналізувавши які констатував, що право іпотеки у позивача виникло першочергово, державний виконавець на момент винесення оскаржуваної постанови не мав письмової згоди заставодержателя для звернення стягнення на заставлене майно боржника і обставин, які могли б бути підставою для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувача, який не є заставодержателем, не встановлено.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 6 липня 2017 року скасував постанову суду першої інстанції і прийняв нову, якою відмовив у задоволенні позову повністю.

При прийнятті такого рішення суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 4 лютого 2015 року (справа № 6-238цс14), суть якої у тому, що передбачений розділом V Закону України від 5 червня 2003 року №898-ІV Про іпотеку (далі - Закон№898-ІV) та частиною 8 статті 54 чинного на той час Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV Про виконавче провадження (далі - Закон № 606-ХІV) спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону № 898-ІV). У той же час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону № 606-ХІV, а не нормами спеціального Закону № 898-ІV.

Позаяк у справі немає доказів, які б свідчили про наявність судового рішення чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором банку та третьої особи від 4 травня 2011 року, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень, слід виходити із загальних норм Закону № 1404-VІІІ. На думку апеляційного суду, за встановлених в цій справі обставин державний виконавець діяв правомірно і підстави для задоволення позову відсутні.

Вищий адміністративний суд України з такою позицією апеляційного суду не погодився і ухвалою від 20 вересня 2017 року скасував постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2017 року, залишивши в силі постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2017 року.

Відтак ПП Комфорт-Сервіс подало до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали суду касаційної інстанції з підстав, встановлених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 КАС.

Як підставу звернення з цією заявою ПП Комфорт-Сервіс (заявник) зазначило неправильне застосування судом касаційної інстанції при розгляді справи положень статті 56 Закону № 1404-VIII, на підтвердження чого заявник додав постанову і ухвалу Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2017 року, від 25 жовтня 2016 року (№№К/800/33069/14, К/800/14876/16) та постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 лютого 2015 року у справі № 6-238цс14, у яких, на думку заявника, по-іншому застосовано одні й ті самі норми матеріального права у подібних правовідносинах.

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про таке.

Умовами для перегляду Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах, серед інших, є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень, у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (пункти 1, 5 частини першої статті 237 КАС).

Ухвалення різних за змістом судових рішень матиме місце тоді, коли суд (суди) касаційної інстанції у розгляді двох чи більше справ за схожих предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов (дійшли) протилежних висновків щодо заявлених вимог.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі постанову суду першої інстанції, виходив з того, що право іпотеки у Товариства виникло першочергово і на момент винесення оскаржуваної постанови не було письмової згоди заставодержателя для звернення стягнення на заставлене майно боржника (пункт 3 частини першої статті 51 Закону № 1404-VIII). Тому, на думку касаційного суду, накладення арешту на заставлене майно, позаяк таке передбачає заборону відчуження арештованого майна, порушує право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки. До такого висновку у цій справі касаційний суд дійшов спираючись на положення частини шостої статті 48, частини першої статті 51, частин першої і другої статті 56 Закону № 1404-VIII, проаналізувавши які зазначив, що основним призначенням арешту майна є забезпечити його реалізацію з метою задоволення вимог стягувачів. Водночас, звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, має здійснюватися з дотриманням умов, визначених частиною першою статті 51 Закону № 1404-VIII, яких при прийнятті оскарженої постанови (у цій справі) не враховано.

У наданих для порівняння постанові Вищого адміністративного суду України від 22 березня 2017 року № К/33069/14 та ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25 жовтня 2016 року К/800/14876/16 цей суд, в першому випадку відмовляючи у задоволенні позовних вимог, в другому - залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні вимог позивача (іпотекодержателя у спірних правовідносинах), врахував правовий висновок Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, викладений у постанові від 4 лютого 2015 року у справі № 6-238цс14. На цю ж постанову Верховного Суду України заявник посилається, обґрунтовуючи наявність підстав для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 вересня 2017 року у цій справі з підстави, встановленої пунктом 5 частини першої статті 237 КАС.

Суть цієї правової позиції Верховного Суду України зазначено вище і як висновується зі змісту цього рішення, до такого висновку Судова палата з розгляду цивільних справ Верховного Суду України дійшла проаналізувавши положення статті 11, частини першої статті 19, пункту 1 частини першої статті 32, частини першої статті 33, частини першої статті 52, пункту 2 частини першої статті 47, статей 44, 54 56, 57 Закону № 606-XIV (чинного на час виникнення спірних правовідносин у тій справі), у поєднанні зі статтями 1, 33, 36-38 Закону № 898-ІV.

В аспекті заявленого неоднакового правозастосування колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на таке. У справі, судові рішення касаційного суду в якій надано для порівняння, спірні правовідносини регулював, зокрема, Закон № 606-XIV й на основі аналізу положень саме цього Закону Верховний Суд України висловив правовий висновок, який касаційний суд згодом поклав в основу своїх рішень, які заявник надав для порівняння. Вказаний закон втратив чинність з набранням чинності новим Законом № 1404-VIII й незважаючи на те, що обидва Закони стосуються однієї і тієї ж сфери правовідносин (щодо умов і порядку виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку), і почасти новий Закон містить аналогічні норми матеріального права, що й попередній Закон № 606-XIV, усе ж нормативно-правове регулювання цих правовідносин (зокрема щодо звернення стягнення на заставлене майно) зазнало змін, які у вимірі заявленого неоднакового правозастосування впливають на правову оцінку обставин справ.

Зокрема слід звернути увагу на статтю 54 Закону № 606-XIV і статтю 51 Закону № 1404-VIII ( Звернення стягнення на заставлене майно ). Так, положення чинної статті 51 Закону № 1404-VIII містять три умови, за яких на заставлене майно боржника може бути звернено стягнення, тоді як положення статті 54 Закону № 606-XIV містили дві (не було такої, як наявність письмової згоди заставодержателя). При прийнятті рішення у цій справі касаційний суд виходив, зокрема, із норм чинної редакції статті 51 Закону № 1404-VIII й наголошував у тому числі на відсутності письмової згоди іпотекодержателя (позивача у цій справі) на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позаяк правозастосовний висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 4 лютого 2015 року у справі № 6-238цс14, стосується застосування правової норми у правовідносинах, які не є подібними до тих, які виникли у справі, судове рішення в якій є предметом перегляду, це унеможливлює перегляд останнього з підстав, визначених пунктом 5 частини першої статті 237 КАС.

Правозастосовні висновки касаційного суду у наданих для порівняння рішеннях ґрунтуються на правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 4 лютого 2015 року у справі № 6-238цс14. З урахуванням наведеного, неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права зумовлено тим, що, по-перше, зазначені судові рішення ухвалено у правовідносинах, які за суттю не є подібними до тих, які виникли у справі, судове рішення у якій є предметом перегляду, а по-друге, які виникли за відмінного правового регулювання цих правовідносин, що унеможливлює їх порівняння, визначення правомірності чи незаконності оскарженого рішення та формулювання висновку про правильне застосування норми матеріального закону.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви.

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, викладеній згідно із Законом України від 3 жовтня 2017 року №2147-VIII, статтями 241- 244 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

постановила:

у задоволенні заяви приватного підприємства Комфорт-Сервіс про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 вересня 2017 року відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Смокович

Судді: О.В. Білоус

В.М. Бевзенко