Постанова

від 05.09.2018 по справі 414/737/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 414/737/17

провадження № 61-12462 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Луганська державна академія культури та мистецтв,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кремінського районного суду Луганської області від 10 листопада 2017 року у складі судді Ковальова В. М. та постанову Апеляційного суду Луганської області від 17 січня 2018 року у складі колегії суддів: Коротенка Є. В., Луганської В. М., Яреська А. В.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Луганської державної академії культури та мистецтв про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 02 лютого 2015 року він працював на посаді інженера-програміста першої категорії в Луганській державній академії культури та мистецтв. 28 липня 2016 року вступив на військову службу до Збройних Сил України за контрактом, у зв'язку з чим відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) за ним зберігається місце роботи, посада і середній заробіток. 26 грудня 2016 року він був звільнений із займаної посади на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України, як особа, яка вступила на військову службу.

Ураховуючи наведене, просив визнати незаконним та скасувати наказ № 228-к від 26 грудня 2016 року про звільнення; поновити його на роботі в Луганській державній академії культури та мистецтв на посаді інженера-програміста першої категорії; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 59 004,27 грн та відшкодувати моральну шкоду в розмірі 50 000,00 грн.

Рішенням Кремінського районного суду Луганської області від 10 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач уклав контракт про проходження військової служби за власним бажанням, на момент укладення контракту особливий стан не діяв, а відтак суд вважав, що на позивача не поширюється дія гарантій, передбачених частиною третьою статті 119 КЗпП України, а його звільнення відбулось з дотриманням вимог чинного законодавства.

Постановою Апеляційного суду Луганської області від 17 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Кремінського районного суду Луганської області від 10 листопада 2017 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України не в період виникнення (наявності) кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану. Суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини справи, дав належу оцінку зібраним у справі доказам, а тому рішення суду є законним та обгрунтованим.

У лютому 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, у якій заявник просить скасувати рішення Кремінського районного суду Луганської області від 10 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Луганської області від 17 січня 2018 року, ухвалити у справі нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема, що судами попередніх інстанцій не ураховано, що особливий період в Україні діє з дня публікації Указу Президента України Про часткову мобілізацію від 17 березня 2014 року по теперішній час, оскільки Президент України не приймав рішення про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Крім того, рішенням Ради національної безпеки та оборони України №189/2014 від 02 березня 2014 року констатовано виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від

20 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлено строк для подачі відзиву до 08 травня 2018 року.

22 травня 2018 року та 29 травня 2018 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду представниками Луганської державної академії культури та мистецтв - Невгад А. В. та Шаповал О. В. подано відзиви на касаційну скаргу.

У відзивах представники відповідача просять продовжити строк для подання відзиву на касаційну скаргу, посилаючись на те, що ухвала про відкриття касаційного провадження від 20 квітня 2018 року разом з копією касаційної скарги надійшли на адресу структурного підрозділу відповідача - Коледжу Луганської державної академії культури і мистецтва 11 травня 2018 року, який 14 травня 2018 року перенаправив відповідні документи на електрону адресу академії.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Ураховуючи, що Луганська державна академія культури та мистецтв отримала ухвалу про відкриття касаційного провадження від 20 квітня 2018 року та копію касаційної скарги після спливу встановленого строку для подачі відзиву, суд вважає за можливе продовжити відповідачу строк для подання відзиву.

У травні 2018 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від представників Луганської державної академії культури та мистецтв -

Невгада А. В. та Шаповал О. В., у яких вони просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Зазначали, що оскаржувані рішення є законними та обгрунтованими, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що на ОСОБА_1 не поширюються гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України, оскільки позивачем укладено контракт про проходження військової служби за власним бажанням, а не у зв'язку з особливим періодом, виникненням кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошенням рішення про мобілізацію та (або) введенням правового режиму воєнного стану.

Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 02 лютого 2015 року працював у Луганській державній академії культури і мистецтв на посаді інженера-програміста.

28 липня 2016 року ОСОБА_1 уклав з Міністерством оборони України контракт на проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, за умовами якого він є строковим та укладається за погодженням сторін строком на три роки.

Наказом Луганської державної академії культури і мистецтв № 228-к від

26 грудня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з роботи за пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП Україниу зв'язку із вступом працівника на військову службу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України призов або вступ працівника на військову службу є підставою припинення трудового договору, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з частиною третього статті 119 КЗпП України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову.

Із змісту зазначеної норми трудового законодавства убачається, що для вирішення питання про наявність права на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці. При цьому поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду укладеного працівниками контракту про проходження військової служби.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій виходили із того, що на час укладення позивачем контракту мобілізацію завершено, особливий стан не запроваджений, воєнний стан не оголошений, позивач не був прийнятий на військову службу за контрактом у зв'язку з виникненням кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а тому на нього не поширюється дія гарантій, передбачених частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Такого висновку суди дійшли внаслідок неповного з'ясування обставин справи та неправильного застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 1 Закону України Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Особливий період в Україні діє з 18 березня 2014 року, моменту оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 Про часткову мобілізацію .

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.

Указ Президента України від 24 червня 2016 року № 271/2016 Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час другої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15 та Указ Президента України від 26 вересня 2016 року № 411/2016 Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15 не містять положень, які скасовують дію особливого періоду в Україні, та стосуються лише проведення звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Ураховуючи наведене та, те що позивач був прийнятий на військову службу за строковим контрактом під час особливого періоду, дія якого не закінчилася, закон гарантує йому збереження місця роботи, посади та середнього заробітку на підприємстві, в якому він працював на час вступу на військову службу.

Таким чином, суди попередніх інстанцій неправильно застосували вищенаведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України Про військовий обов'язок та військову службу , а тому оскаржувані рішення не можуть вважатися законними та обгрунтованими, такими, що відповідають основоположним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Отже, в силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій (щодо розміру середньої заробітної плати), надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду ураховує тривалість розгляду зазначеної справи в суді, разом з тим, оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінки доказів, зазначене унеможливлює ухвалення ним нового судового рішення.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди ухвалили рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кремінського районного суду Луганської області від 10 листопада

2017 року та постанову Апеляційного суду Луганської області від 17 січня

2018 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А. С. Олійник

С.О. Погрібний

Г. І. Усик