Постанова

від 01.10.2018 по справі 910/6186/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" жовтня 2018 р. Справа№ 910/6186/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Майданевича А.Г.

суддів: Шаптали Є.Ю.

Гончарова С.А.

секретар судового засідання : Вайнер Є.І.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 01.10.2018

розглянувши апеляційну скаргу Київської міської ради

на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 (повний текст рішення складено - 21.06.2018)

у справі № 910/6186/17 (суддя Босий В.П.)

за позовом Київської міської ради

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "АГА Трейд"

2) Приватного підприємства "Арабіка"

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року Київська міська рада (далі - позивич) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГА Трейд" (далі- відповідач-1) та Приватного підприємства "Арабіка" (далі- відповідач-2) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі самовільно займають земельну ділянку орієнтовною площею 0,0140 га, розташовану за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-в (обліковий код 91:008:2015). У зв'язку з чим, позивач просив суд зобов'язати відповідачів звільнити вказану земельну ділянку та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.09.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2017, у задоволенні позову Київської міської ради відмовлено повністю.

Постановою Верховного Суду від 14.02.2018 постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.09.2017 у справі № 910/6186/17 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому, відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. Крім того, місцевий господарський суд зазначив, що позивач, вважаючи свої права порушеними, та будучи обізнаним про здійснення державної реєстрації права власності відповідача-1 на нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-в, не скористався своїм правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та запису про державну реєстрацію цього права, якими посвідчено відповідне право власності на нерухоме майно.

Не погодившись з вказаним рішенням, Київська міська рада звернулась до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Апелянт також зазначив, що судом першої інстанції не надано належної оцінки документів на право власності наданих відповідачем-1. Крім того, ТОВ "АГА Трейд" не надано доказів та пояснень з приводу того, на підставі яких документів було видано свідоцтво про право власності.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.08.2018 справу №910/6186/17 передано для розгляду колегії суддів у складі: головуючий суддя Майданевич А.Г., суддів Шаптала Є.Ю. та Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі №910/6186/17 та призначено розгляд на 17.09.2018.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018 розгляд справи №910/6186/17 відкладено на 01.10.2018.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачами не було надано відзиви на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України.

Представник позивача у судовому засіданні 01.10.2018 підтримував доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, оскаржене рішення суду скасувати, позов задовольнити повністю.

Представник відповідача-1 у судовому засіданні 01.10.2018 заперечував проти доводів апеляційної скарги, просив у її задоволенні відмовити, оскаржене рішення суду залишити без змін.

Представник відповідача-2 у судове засідання, призначене на 01.10.2018, не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. У матеріалах справи наявні поштові повернення з відміткою не значиться .

Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження відповідача-2, який зареєстрований у встановленому законом порядку, вважається днем вручення відповідачу-2 відповідної ухвали суду.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Частиною 2 ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" передбачено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч.1 ст.4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, колегія суддів зазначає, що відповідач-2 мав право ознайомитись з ухвалами суду від 06.08.2018 та 17.09.2018 у Єдиному державному реєстрі судових рішень, проте, своїм правом не скористався.

Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представника відповідача-2 обов'язковою в судове засідання не визнавалась, та враховуючи відсутність заперечень представників позивача та відповідача-1 про розгляд справи у його відсутність, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у відсутність зазначеного представника за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва - слід залишити без змін, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 12.05.2017 Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) проведено обстеження земельної ділянки за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-в, та складено акт обстеження земельної ділянки №17-0660/10. У зазначеному акті вказано, що земельна ділянка (обліковий код 91:008:0001), розташована за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-в, використовується для експлуатації та обслуговування закладу громадського харчування "ЛА КУПОЛЬ", перебуває у власності ТОВ "Ага Трейд" та господарську діяльність фактично здійснює ПП "Арабіка"; згідно з даними земельного кадастру земельна ділянка за вказаною адресою обліковується, як землі не надані у власність чи користування. Інформація щодо документів, що посвідчують право власності чи користування на земельну ділянку у Департаменті земельних ресурсів виконавчого органу КМР (Київської міської державної адміністрації) відсутні.

Статтею 80 Земельного кодексу України передбачено, що суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.

Частинами 1, 2 статті 83 Земельного кодексу України встановлено, що Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до ч. 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, а також передача таких земельних ділянок в оренду здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (ст.ст. 123, 124 Земельного кодексу України).

Пунктом 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Приписами частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що до виключної компетенції відповідної ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради - сесії.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Таким чином, чинне законодавство встановлює, що обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

Суд першої інстанції вірно вказав, що саме по собі встановлення наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об'єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №910/24189/16.

Згідно з ст. 120 Земельного кодексу України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки.

Судом першої інстанції встановлено, що ТОВ "Ага Трейд" належить право власності на нерухоме майно - нежитлове приміщення, під заклад громадського харчування площею 100 кв.м, розташоване за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-В.

Зазначене право власності зареєстроване за відповідачем-1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, що підтверджується витягом з вказаного реєстру від 23.12.2013, індексний номер 15212219, а також свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, серія САК №664117 від 23.12.2013.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 29.11.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.09.2017 у справі № 910/6186/17, та направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд вказував на те, що судами не з'ясовано обставин, за яких здійснено оформлення за відповідачем-1 права власності на наведене нерухоме майно.

Частиною 4 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів встановила, що, ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції, відповідач-1 не надав докази, що підтверджують підстави набуття права власності на нерухоме майно, що знаходяться на спірній земельній ділянці.

Водночас за змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з абз. 3 частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень визначені Законом України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", який спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна (преамбула цього Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до абзаців 2, 3 частини 1 статті 2 вказаного Закону державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно є офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; а Державним реєстром речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Проте, матеріли справи не містять, а позивачем не надано, ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції, доказів оскарження правомірності набуття та/чи реєстрації за відповідачем-1 права власності на нерухоме майно, що розташоване на спірній земельні ділянці.

Таким чином, колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом, що позивач, вважаючи свої права порушеними, та будучи обізнаним про здійснення державної реєстрації права власності відповідача-1 на нерухоме майно, розташоване за адресою: м. Київ, площа Львівська, 4-В, не скористався своїм правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та запису про державну реєстрацію цього права, якими посвідчено відповідне право власності на нерухоме майно.

Конституцією України та ст. 321 Цивільного кодексу України гарантується непорушність права власності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Приписами статті 386 Цивільного кодексу України передбачено, що закріплені засади захисту права власності, а саме те, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Положеннями ст. 41 Конституції України гарантовано кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

З огляду на вказане вище, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що зобов'язання відповідачів в даному випадку в примусовому порядку звільнити земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу-1 на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України. Зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №910/9259/17.

Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Тобто, основною метою положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном, а також, з урахуванням того, що в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 , а тому суд приходить до висновку, що обраний спосіб захисту у вигляді зобов'язання відповідача повернути спірну земельну ділянку шляхом звільнення від належної йому на праві власності будівлі призведе до недотримання справедливої рівноваги, що в даному випадку виключає можливість задоволення позовних вимог.

Проте, Київською міською радою не надано суду стверджуючих пояснень з посиланням на відповідні докази в чому саме полягає суспільний інтерес, який би виправдовував як заходи позбавлення права власності відповідача, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

В той же час, місцевий господарський суд вірно звернув увагу на те, що знесення нерухомого майна є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів стосовно реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі №21-1959а16.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, будь-які докази своєчасного реагування та притягнення контролюючими органами за використанням і охороною земель у місті Києві відносно вжиття заходів передбачених законодавством України по відношенню до відповідачів з підстав самовільного будівництва нерухомого майна на спірній земельній ділянці відсутні.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що з виникненням прав власності на будівлю чи споруду у юридичної особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають (п. 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин").

Питання наявності/відсутності повноважень у Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повноважень із здійснення контролю за використанням та охороною земель, та складення ним акта обстеження земельної ділянки №17-0660/10 від 12.05.2017, ніяким чином не спростовує та не підтверджує наявність у відповідача-1 права власності на нерухомий об'єкт, розташований на спірній земельній ділянці, та не впливає на вирішення питання про наявність у нього права користування даною спірною ділянкою.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 N3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України no. 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі № 910/6186/17 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 1418.06.2018 у справі № 910/6186/17 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, 282 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі №910/6186/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 у справі №910/6186/17 залишити без змін.

3. Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на Київську міську раду.

4. Матеріали справи №910/6186/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку та у строки, встановлені главою 2 розділу IV ГПК України.

Повний текст складено та підписано 02.10.2018.

Головуючий суддя А.Г. Майданевич

Судді Є.Ю. Шаптала

С.А. Гончаров