Окрема думка

від 12.06.2018 по справі 823/378/16

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

Судді Ситнік О. М.

У справі №823/378/16

Провадження №11-374апп18

12 червня 2018 року

ВеликаПалата Верховного Суду розглянула справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) Айова до Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області, Тальнівської районної державної адміністрації Черкаської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: ОСОБА_3, ТОВ Виробниче підприємство Імпульс плюс (далі - ТОВ ВП Імпульс плюс), про визнання протиправним і скасування рішення за касаційною скаргою ТОВ ВП Імпульс плюс на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року (суддя Каліновська А. В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року (у складі колегії суддів Мєзєнцева Є. І., Файдюка В. В., Чаку Є. В.).

ВеликаПалата Верховного Суду касаційну скаргу ТОВ ВП Імпульс плюс залишила без задоволення, постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 19 липня 2016 року якою залишено без змін ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2016 року про задоволення позовних вимог, залишила без змін.

Справа пов'язана з визнанням протиправним і скасуванням рішення державного реєстратора Тальнівського районного управління юстиції Черкаської області (далі - державний реєстратор) від 15 лютого 2016 року (індексний номер 28237185), на підставі якого за ТОВ ВП Імпульс плюс зареєстровано право оренди належної ОСОБА_3 земельної ділянки.

ТОВ Айова зазначило, що на час прийняття оскаржуваного рішення згадана земельна ділянка перебувала у його користуванні згідно з договором оренди, укладеним із ОСОБА_3 30 листопада 2005 року на п'ять років. У грудні 2012 року договір зареєстрований відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області, про що внесено запис № 712408364008394 у Державний реєстр земель. Проте відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не перевірив наявність/відсутність суперечностей між заявленим ТОВ ВП Імпульс плюс правом на користування земельною ділянкою ОСОБА_3 та вже зареєстрованими правами інших осіб на цю земельну ділянку, чим допустив подвійну державну реєстрацію речового права.

ТОВ ВП Імпульс плюс 30 вересня 2016 року у касаційній скарзі вказало на помилкове визначення юрисдикційності спору, вважало, що спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Мотивуючи правову позицію щодо визначення предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду вказала, що спір є публічно-правовим, державний реєстратор є суб'єктом владних повноважень, а вимог про правомірність користування земельною ділянкою позовна заява не містить.

При цьому за змістом указаної постанови Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що не можна застосовувати у справі, що розглядається, правові висновки, викладені у її постановах від 04 та 18 квітня 2018 року (№ 817/1048/16 та № 804/1001/16 відповідно), а також у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року (№ 826/4858/15), оскільки спірні правовідносини у цій справі не пов'язані з виконанням/невиконанням умов договорів оренди та правомірністю чи навпаки укладення цих цивільно-правових угод, на підставі яких здійснювалася реєстрація права. При цьому саме виникненням спірних правовідносин у згаданих справах (за участю державного реєстратора) і невиконання умов цивільно-правових угод обґрунтовано висновки судів про їх непідсудність судам адміністративної юрисдикції.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зважала, що ТОВ ВП Імпульс плюс не позбавлений права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення.

З такими висновками погодитися неможливо.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

ЄСПЛ у рішенні від 22 грудня 2009 року у справі Безімянная проти Росії (заява № 21851/03) наголосив, що погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту .

Завданням Великої Палати Верховного Суду, зважаючи на вимоги усіх процесуальних кодексів, є визначення предметної та суб'єктної юрисдикційності спорів, уникнення конфлікту юрисдикцій та спрямування судової практики до уніфікації при визначенні виду судочинства, за яким повинна розглядатися конкретна категорія справ через розгляд конкретної справи.

Приймаючи рішення щодо визначення предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду зобов'язана зважати на ці завдання, передбачаючи, що кожне таке рішення має істотний вплив на правозастосовну практику в Україні.

Розмежування спорів між адміністративною та цивільною юрисдикцією має тривалу історію і є непростим.

Щодо вирішення питання про юрисдикцію земельних спорів, істотний вплив має Рішення Конституційного Суду України від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 .

Разом з тим у цьому випадку спір стосується права оренди конкретної земельної ділянки, що належить фізичній особі, між двома юридичними особами приватного права, які були, є чи виявили бажання взяти в оренду визначену земельну ділянку.

Чи є такий спір публічно-правовим, чи стосується він захисту права цивільного, яким є право оренди, а також чи може бути розгляд справи у адміністративному суді у такому випадку ефективним способом захисту?

З обставин справи, встановлених судами, що не оскаржувалися у касаційному порядку, вбачається, що 30 листопада 2005 року між ОСОБА_3 та ТОВ Айова укладено договір оренди земельної ділянки строком на п'ять років; договір зареєстровано у встановленому порядку 03 грудня 2012 року відділом Держкомзему у Тальнівському районі Черкаської області в Державному реєстрі земель, і сторони договору не заперечували, що строк його дії відраховується з моменту державної реєстрації права оренди, тобто строк дії договору визначено до 03 грудня 2017 року.

26 лютого 2016 року між ОСОБА_3 і ТОВ Айова укладено додатковий договір до основного договору оренди землі. Відповідно до пункту 4 додаткового договору сторони погодили продовження строку дії договору на 7 років, у зв'язку з чим загальний строк дії договору становитиме 17 років з моменту його укладення (державної реєстрації та/або державної реєстрації права оренди земельної ділянки за договором).

Разом з тим 15 лютого 2016 року у період дії зазначеного договору оренди землі державний реєстратор прийняв рішення індексний номер 28237185 про реєстрацію за ТОВ ВП Імпульс плюс права оренди на вищевказану земельну ділянку на підставі договору оренди від 15 вересня 2015 року № 104, що укладений ТОВ ВП Імпульс плюс з ОСОБА_3 на 10 років (строк дії договору починається з 03 грудня 2017 року).

Тобто, на час, коли була відсутня додаткова угода між орендодавцем ОСОБА_3 та першим орендарем ТОВ Айова про продовження договору оренди з 03 грудня 2017 року, між орендодавцем та іншим орендарем укладено договір оренди, у якому зазначено початок його дії - 03 грудня 2017 року, тобто з дня, коли припиняв свою дію договір оренди з першим орендарем.

У такому разі не можна вважати, що спір стосується виключно і тільки подвійної реєстрації, оскільки у самому договорі було зазначено про початок його дії після спливу строку дії першого договору.

Крім того, звертаючись до суду з позовом, ТОВ Айова як перший орендар вважав, що саме він є належним користувачем спірної земельної ділянки, тому при розгляді спору необхідно було досліджувати норми Закону України Про оренду землі , ЗК України щодо набуття права оренди, початку такої оренди, переважні права орендодавця і таке інше, що перебуває за межами публічно-правових правовідносин і стосується цивільних, орендних правовідносин, у яких формалізоване їх визнання державою у вигляді державної реєстрації, направлене саме на захист прав учасників таких приватноправових правовідносин та внесення передбачуваності і порядку у сферу земельних правовідносин, зважаючи на специфіку предмета таких правовідносин та його важливість не тільки для власників та користувачів конкретної земельної ділянки, але і для народу України у цілому.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді)).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАС України).

Реальність будь-якого суб'єктивного майнового права полягає в його гарантованості.

За змістом статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (статті 3, 15 ЦПК України).

Аналогічна норма закріплена й у частині першій статті 19 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових правовідносин.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 ЦК України. Зі змісту частини третьої цієї статті вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Отже, саме розгляд справи у порядку цивільного судочинства, дослідження обставин укладення кожного з договорів оренди, прав та обов'язків сторін договору є визначальним для захисту прав та інтересів сторін.

Разом з тим способами захисту, передбаченими у КАС України, цієї мети досягти неможливо.

Про це зазначає і Велика Палата Верховного Суду, яка вказала ТОВ ВП Імпульс плюс , що воно не позбавлено права на звернення до державного реєстратора та розгляд цим суб'єктом владних повноважень його заяви про державну реєстрацію права з учиненням відповідних записів за відсутності передбачених для цього законом перешкод, адже скасування рішення про державну реєстрацію не призводить до скасування підстави її проведення.

Тобто, після розгляду справи у суді (справа пройшла усі три інстанції), одна із сторін у випадку незгоди з такими рішеннями ще має звернутися до державного реєстратора, і таке звернення не виключає, як наслідку, можливості іншого судового розгляду (судовий спір після судового спору), що і свідчить про неефективність такого способу захисту.

Суддя Великої Палати

Верховного Суду О.М. Ситнік