Постанова

від 17.10.2018 по справі 522/15423/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

17 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 522/15423/14-ц

провадження № 61-19600св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного

цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - Дочірнє підприємство Плюс Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Приват-Плюс ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Дочірнього підприємства Плюс Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Приват-Плюс на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року у складі судді Бойчук А. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року у складі колегії суддів: Комлєвої О. С., Журавльової О. Г., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

18 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Дочірнього підприємства Плюс Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Приват-Плюс (далі - ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс ) про захист прав споживача, визнання недійсними договорів та відшкодування майнової і моральної шкоди. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що у липні 2010 року з оголошення, розміщеного у газеті Маклер , вона дізналася про можливість отримання позики на вигідних умовах за програмою діяльності Приват Плюс у регіональному офісі № 214-а на площі Грецькій, 1 в місті Одесі, яку гарантувало ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс . При зверненні її за отриманням позики 14 липня 2010 року представник відповідача продавець-консультант розповіла про вигідну пропозицію на умовах сплати 35 % від повної вартості товару, після чого вона зможе отримати будівельні матеріали на суму 100 тис. грн. Продавець-консультант зазначила, що дана позика надається на підставі двох договорів. Будучи введеною в оману, 14 липня 2010 року вона уклала з відповідачем договір № 003552, предметом якого було надання їй послуг щодо придбання товару (далі - Договір № 1), зазначеного в додатку № 2 до цього договору, на умовах програми діяльності Приват-Плюс , що є додатком № 1 до Договору № 1. Згідно з додатком № 2 до Договору № 1 вона мала сплачувати щомісячний загальний платіж у розмірі 1 005,56 грн для придбання будівельних матеріалів. На рахунок ТОВ Компанія Приват-Плюс нею сплачено 76 728,28 грн. Крім того, 14 липня 2010 року між нею та Дочірнім підприємством Гарант Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Приват-Плюс (далі - ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс ) укладено договір № 003552, предметом якого було надання їй консультаційних послуг щодо можливості придбання товарів широкого асортименту на умовах договору (далі - Договір № 2), додатку № 1 (програма діяльності Приват-Плюс ) та додатку № 2 (анкетні дані партнера) до нього, що укладаються (підписуються) замовником з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс . Вартість послуг, зазначених пунктах 1.2, 1.2.1, 1.2.2 за Договором № 2, становила 4 500 грн, які нею були сплачені на рахунок ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс . В результаті вона, будучи введеною в оману, підписала два договори з різними суб'єктами, оскільки продавець-консультант запевнила, що ці договори і додатки до них в сукупності спрямовані на отримання позики для придбання товару. Вона добросовісно виконувала свої зобов'язання, сплачуючи платежі за Договором № 1 та Договором № 2 і з'являючись до офісу відповідача, проте представники відповідача постійно не надавали їй належної та необхідної інформації і продовжуючи вводити її в оману, зазначали, що в товаристві недостатньо коштів для передачі їй товару і їй потрібно сплатити ще один черговий щомісячний платіж та знову з'явитися через місяць. Подібні відмови в отриманні товару та вимоги про сплату чергових платежів вона отримувала кожного разу, коли зверталася до відповідача. 18 лютого 2013 року, сплативши більше 80 % вартості товару, вона зрозуміла, що при підписанні Договору № 1 та Договору № 2 і додатків до них вона стала жертвою нечесної підприємницької діяльності відповідача. Відповідач протиправно заволодів її коштами та повинен повернути їх, додатково сплативши інфляційні збитки та відсотки за користування грошовими коштами. Враховуючи наведене , ОСОБА_1 просила: визнати недійсним з моменту підписання Договір № 1; визнати недійсним з моменту підписання Договір № 2; стягнути з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь отримані кошти за Договором № 1 у розмірі 76 728, 28 грн.; стягнути з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь отримані кошти за Договором № 2 у розмірі 4 500 грн; стягнути з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь інфляційні збитки за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 року в розмірі 82 846,48 грн.; стягнути з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь інфляційні збитки за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 року в розмірі 4 858,82 грн.; стягнути з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь відсотки за користування грошовими коштами за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 року в розмірі 27 937, 50 грн.; стягнути з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь відсотки за користування грошовими коштами за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 року в розмірі 821,47 грн.; стягнути солідарно з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс та з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс на її користь витрати на правову допомогу в розмірі 3 тис. грн.

ДП Плюс ТОВ Команія Приват-Плюс позов не визнало та зазначило , що умови спірних договорів не порушують вимог закону і не здійснені з використанням нечесної підприємницької діяльності, що вводить споживача в оману. Згідно з пунктом 15 програми діяльності Приват-Плюс позивач підтвердила, що зрозуміла умови програми, а також що пунктом 10.1 програми діяльності Приват-Плюс , яка є невід'ємною частиною договорів, передбачено, що Партнер має право розірвати договір протягом 9 (дев'яти) календарних днів з моменту його підписання в односторонньому порядку. Цей строк надається для того, щоб партнер мав можливість підтвердити дійсність намірів, звернутися за додатковими консультаціями. Протягом цього строку заяву ОСОБА_1 про розірвання договорів йому надіслано не було, що є свідченням прийняття позивачем їх умов. Вимоги закону щодо чинності правочину, встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), були дотримані, тому відсутні підстави для визнання договорів недійсними. Порушення прав споживачів, на які посилається позивач, належним чином не встановлені та не доведені.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року позов задоволено частково. Визнано недійсним з моменту підписання Договір № 1. Стягнено з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на користь ОСОБА_1 отримані кошти за Договором № 1 у розмірі 76 728, 28 грн. Стягнено з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на користь ОСОБА_1 інфляційні збитки за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 року у розмірі 82 846,48 грн. Стягнено з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на користь ОСОБА_1 відсотки за користування грошовими коштами за період з 14 липня 2010 року по 11 серпня 2016 рік у розмірі 27 937,50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач здійснює нечесну підприємницьку діяльність, що виразилася в наданні його співробітником інформації клієнту у нечіткий і двозначний спосіб, внаслідок чого клієнт погоджувався на укладення правочинів, на які в іншому випадку нізащо не погодився б. Таким самим чином відповідач ввів в оману позивача. Тому вимоги про визнання недійсним Договору № 1, стягнення сплачених коштів на виконання вказаного договору, інфляційних втрат та відсотків за користування чужими грошовими коштами є обґрунтованими. Суд вважав неспроможними доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності, так як останній платіж за Договором № 1 позивач внесла 18 лютого 2013 року, дізнавшись у цей день про порушення її прав. Відмовляючи в задоволенні решти позовних вимог, суд дійшов висновку, що вони заявлені до ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс , яке не є стороною у справі.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року апеляційну скаргу ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс відхилено. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

У квітні 2017 року ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс мотивована тим, що йому не надано уточненої позовної заяви, чим позбавлено можливості захищати свої права. При ухваленні рішення місцевий суд не врахував, що позивач пропустила позовну давність, у межах якої особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Висновки судів про наявність ознак пірамідальної схеми у діях ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс під час укладення Договору № 1 є помилковими та не підтверджені належними доказами.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року відкрито провадження у цій справі та зупинено виконання рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року до закінчення касаційного провадження, а ухвалою від 09 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

23 травня 2018 року справу № 522/15423/14-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним Договору № 2 та стягнення грошових коштів за цим договором з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс не оскаржені, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Судами встановлено, що ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс розміщено оголошення у газеті Маклер про надання позики з висвітленням її умов.

Дізнавшись із цього оголошення про можливість отримання позики на вигідних умовах, 14 липня 2010 року ОСОБА_1 з'явилася до офісу відповідача, маючи намір укласти договір позики. Продавець-консультант відповідача пояснила, що позика надається на підставі двох договорів, повідомивши про вигідні умови позики і надавши ОСОБА_1 для підпису: Договір від 14 липня 2010 року № 003552 про надання послуг, спрямованих на придбання товару з ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс (Договір № 1), та Договір від 14 липня 2010 року № 003552 з ДП Гарант ТОВ Компанія Приват-Плюс про надання консультаційних послуг (Договір № 2).

Продавець-консультант відповідача запевнила, що дані два договори і додатки до них у сукупності спрямовані на отримання позики.

З Договору № 1 вбачається, що його предметом є надання послуг, спрямованих на придбання товару, а зі змісту пункту 1.1 Договору № 2 випливає, що його предметом є надання консультаційних послуг щодо можливості придбання товарів широкого асортименту на умовах Договору № 1 та його додатків.

Згідно зі статтею 3 Договору № 1 ОСОБА_1 зобов'язалася сплачувати: а) щомісячний чистий платіж (визначений у додатку № 2 до Договору № 1 у розмірі 555,56 грн); б) щомісячні адміністративні витрати (визначені у додатку № 2 до Договору № 1 у розмірі 450,00 грн); асигнаційний платіж в розмірі, визначеному Додатком № 2 до Договору № 1. Щомісячний загальний платіж складає 1005,56 грн та виступає сумою щомісячного чистого платежу (555, 56 грн.) і щомісячних адміністративних витрат (450, 00 грн) (додаток № 2 до Договору № 1).

В процесі сплати чергових платежів за Договором № 1 ОСОБА_1 постійно отримувала від представників відповідача відмови у наданні позики, оскільки для цього у відповідача було недостатньо коштів. ОСОБА_1 було сплачено більш, ніж 80 % вартості товару, з яких на виконання Договору № 1 - 76 728,28 грн, а за Договором № 2 - 4 500 грн.

Останній платіж ОСОБА_1 здійснила 18 лютого 2013 року, після чого зрозуміла, що була введена в оману відповідачем і стала жертвою нечесної підприємницької діяльності.

Відповідно до частин першої, другої статті 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Відповідно до частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина 2 статті 216 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

За положеннями частини першої, пункту 7 частини третьої, частини шостої статті 19 Закону України Про захист прав споживачів нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Таким чином, Закон України Про захист прав споживачів установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України Про захист прав споживачів дає підстави для висновку, що поняття пірамідальна схема у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення оплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару.

Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до поняття пірамідальна схема та придбання товарів у групах . Якщо перше є порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх встановлених вимог, є легітимною підприємницькою діяльністю.

Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності пірамідальної схеми згідно з пунктом 7 частини третьої статті 19 Закону України Про захист прав споживачів - це товарність схеми, тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти.

Так, за схемою придбання товарів у групах придбання товарів для кожного споживача (крім останнього) відбувається, у тому числі й за рахунок внесків інших учасників. Різниця між споживачами-учасниками є тільки в часі одержання товару кожним із них, оскільки в кінцевому підсумку товар одержать усі учасники, навіть ті, які фінансово були найменш активними , за умови виконання ними умов договору.

Якщо укладений сторонами правочин передбачає одержання споживачем необхідного йому товару, визначає умови (схему фінансування тощо), за яких такий товар може бути одержаний (у тому числі закріплює відповідні права та обов'язки сторін), то до такого правочину не може бути застосовано визначення пірамідальної схеми .

Для кваліфікації пірамідальної схеми необхідна наявність усіх зазначених ознак у сукупності.Відсутність вищевказаних ознак виключає можливість визнання схеми як пірамідальної , тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України. Так, пірамідальній схемі властива сплата за можливість одержання окремим учасником компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів.

Такі правові висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13, від 25 червня 2014 року у справі № 6-74цс14, від 3 вересня 2014 року у справі № 6-98цс14.

Кваліфікуючи діяльність ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс за пірамідальною схемою, суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару. Виконання відповідачем послуг з адміністрування системи полягає в тому, що клієнт сплачує передбачені угодою кошти, а ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання товару (будівельних матеріалів). За оспорюваним Договором № 1 ОСОБА_1 могла отримати товар відповідно до методів визнання права на отримання нею будівельних матеріалів, передбачених договором, і таке визнання права здійснює ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс на власний розсуд. Право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які зробили найбільшу кількість внесків. Договір № 1 не містить строків та (або) термінів отримання будівельних матеріалів, не передбачає будь-якої відповідальності ДП Плюс ТОВ Компанія Приват Плюс за невиконання умов угоди та будь-яких гарантій отримання клієнтом товару навіть у разі повної оплати його вартості.

Верховний Суд погоджується з аргументованим висновком судів попередніх інстанцій про те, що ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс використовувало нечесну підприємницьку практику, шляхом придбання товару без залучення власних коштів та формування групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалася передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи, що являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми. Тому суди обґрунтовано визнали оспорюваний позивачем договір недійсним.

Таким чином, неспроможними є доводи касаційної скарги щодо безпідставності висновків судів про наявність ознак пірамідальної схеми у діях ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс під час укладення та виконання спірного договору.

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 536 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Законом України Про індексацію грошових доходів населення (далі - Закон) визначено правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Згідно зі статтею 1 Закону індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Відповідно до статті 3 Закону індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Вирішуючи спір між сторонами, місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив з того, що Договір № 1 є недійсним, оскільки вчинений з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману позивача шляхом залучення її коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Також суди дійшли правильного висновку, що сплаченні кошти за недійсним договором підлягають поверненню позивачу, а також на його користь підлягають стягненню проценти за користування чужими грошовими коштами та інфляційні втрати.

Заперечень щодо покладеного судом в основу рішення розрахунку розміру стягнутих сум у касаційній скарзі не наведено.

Відповідно до статті 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи ДП Плюс ТОВ Компанія Приват-Плюс про те, що йому не було надано уточненої позовної заяви, є безпідставними, так як згідно з журналом судового засідання місцевого суду від 16 серпня 2018 року підприємство не заперечувало проти прийняття заяви про уточнення позовних вимог та не просило суд про відкладення розгляду справи для ознайомлення з нею.

Твердження заявника про те, що місцевий суд не звернув уваги на його посилання щодо попуску позивачем позовної давності, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття позовна має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії право на позов у матеріальному сенсі (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину).

Тому позивачем у цій справі не пропущено позовну давність, оскільки лише у лютому 2013 року їй стало відомо про порушення її прав, так як за спливом більше двох з половиною років вона не отримала товар (будівельні матеріали), на придбання якого і було укладено Договір № 1.

При цьому в даному випадку необхідно зважати на складність правовідносин між сторонами, що є наслідком нечесної підприємницької діяльності з боку відповідача, а тому держава повинна забезпечити особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України , № 63566/00, § 23).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року було зупинено ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 квітня 2017 року, у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства Плюс Товариства з обмеженою відповідальністю Компанія Приват-Плюс залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 15 березня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Приморського районного суду міста Одеси від 16 серпня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик