Постанова

від 24.10.2018 по справі 209/4963/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 209/4963/15-ц

провадження № 61-10944св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., ХоптиС. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_5 , ОСОБА_6, ОСОБА_7,

представник відповідача - ОСОБА_8,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Дніпродзержинського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дербіна Регіна Євгеніївна, Департамент комунальної власності та земельних відносин Дніпродзержинської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_8, на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області, у складі судді Багбая Є. Д., від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області, у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Пономарь З. М., від 08 грудня 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

10 листопада 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Дніпродзержинського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дербіна Р. Є., Департамент комунальної власності та земельних відносин Дніпродзержинської міської ради про визнання договору дарування недійсним, визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, поділ спільного сумісного майна подружжя.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що з 08 травня 1993 року по теперішній час перебуває з відповідачем ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі, вони мають від шлюбу повнолітнього сина - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1. Під час шлюбу, 11 травня 2000 року сторони спору придбали у відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_7 за спільні кошти 3 500 доларів США житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м за адресою АДРЕСА_1. Після придбання будинку подружжям було побудувало гараж та інші господарські будівлі та споруди, які були зареєстровані у встановленому законом порядку 14 липня 2007 року. На підставі рішення Дніпродзержинської міської ради від 29 січня 2008 року № 336-18/V на ім'я ОСОБА_5 05 березня 2009 року було видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,0618 га по АДРЕСА_8 в м. Дніпродзержинськ, на якій були розташовані придбаний подружжям житловий будинок та побудовані гараж та господарські будівлі. 20 листопада 2012 року подружжя за спільні кошти придбало автомобіль марки HYUNDAI TUCSON , 2008 року випуску, який був зареєстрований за ОСОБА_5 У 2015 році відносини у подружжя погіршилися. Під час чергового конфлікту ОСОБА_5 заявив, що він є єдиним власником спірного майна. Позивач дізналася, що будинок дійсно був придбаний на підставі договору дарування, що позбавляє її права власності на нього.

Оскільки в дійсності будинок був придбаний за договором купівлі-продажу, позивач просила визнати договір дарування будинку недійсним та визнати дійсним договір-купівлі продажу спірного будинку. Визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, виділити ОСОБА_5 спірний автомобіль та стягнути з ОСОБА_5 грошову компенсацію за 1/2 частку автомобіля.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано договір дарування будинку АДРЕСА_2 житловою площею 53,6 кв. м, А1 жилий будинок, шл. блок, Б1 вбиральня кирпич, № 2 водопровід, № 3 зливна яма, № 4 калітка, і тротуари, укладений 11 травня 2000 року між ОСОБА_11, ОСОБА_7, як дарувальниками, та ОСОБА_5, як обдарованим, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Дербіною Р. Є, реєстровий № 251, - недійсним.

Визнано, що 11 травня 2000 року між ОСОБА_11, ОСОБА_7, як продавцями, та ОСОБА_5, як покупцем, був укладений договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_4, житловою площею 53,6 кв. м, А1 жилий будинок, шл. блок, Б1 вбиральня кирпич, № 2 водопровід, № 3 зливна яма, № 4 калітка, тротуари, та визнано його дійсним.

Визнано житловий будинок, який складається з: житлового будинку А-1, житловою площею 53,6 кв. м, загальною площею 72,9 кв. м, вбиральні Б-1, душу Д-1, гаражу В-1, навісу Ж-1, альтанки Г-1, огорожі № 1, водопроводу - колодязю № 2, зливної ями № 3, воріт з хвірткою № 4, огорожі № 5, цоколю № 6, тротуару І, що розташований за адресою: АДРЕСА_5 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визнано за ОСОБА_4, право власності на 1/2 частину житлового будинку, який складається з: житлового будинку А-1, житловою площею 53,6 кв. м, загальною площею 72, 9 кв. м, вбиральні Б-1, душу Д-1, гаражу В-1, навісу Ж-1, альтанки Г-1, огорожі № 1, водопроводу - колодязю № 2, зливної ями № 3, воріт з хвірткою № 4, огорожі № 5, цоколю № 6, тротуару і, що є підставою для реєстрації за нею права власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку в органах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Визнано за ОСОБА_4, право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0618 га, розташованої по АДРЕСА_6 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3

Визнано за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності на 1/2 частину легкового автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, 2008 року випуску, чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, зареєстрований на ім'я ОСОБА_5, за кожним та залишено автомобіль у їх спільній частковій власності.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 20 вересня 2016 року, із урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 20 вересня 2016 року, доповнено рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку житлового будинку по провулку АДРЕСА_7 , який складається з: житлового будинку А-1, житловою площею 53,6 кв. м, загальною площею 72, 9 кв. м, вбиральні Б-1, душу Д-1, гаражу В-1, навісу Ж?1, альтанки Г-1, огорожі № 1, водопроводу - колодязю № 2, зливної ями № 3, воріт з хвірткою № 4, огорожі № 5, цоколю № 6, тротуару І, що є підставою для реєстрації за ним права власності на 1/2 частку зазначеного житлового будинку в органах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, площею 0,0618 га, розташовану по провулку АДРЕСА_7 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_3

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між ОСОБА_5 з однієї сторони та ОСОБА_6 і ОСОБА_7 з іншої сторони дійсно був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 передали житловий будинок у власність ОСОБА_5, а останній сплатив грошову суму у розмірі 3 500 доларів США, ця обставина визнана учасниками правочину та не підлягає доказуванню, а тому фактично був здійснений удаваний правочин - договір дарування, який в дійсності є договором купівлі-продажу. Позивач не пропустила строк позовної давності, звертаючись до суду із даним позовом, оскільки у даному випадку порушення прав позивача відбулося на початку 2015 року, коли співвідповідач ОСОБА_5 почав вимагати від позивача залишити спірний будинок. Оскільки спірний будинок та автомобіль придбано у період шлюбу на спільні кошти подружжя на підставі договору купівлі-продажу, то вони є спільною сумісною власністю подружжя, а тому позовні вимоги про визнання права власності на одну другу частину будинку та автомобіля підлягають до задоволення.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 - відхилено, а рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року - залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що спірні будинок, земельна ділянка та автомобіль придбано у період шлюбу за спільні кошти подружжя, вони є спільною сумісною власністю подружжя, частки якого у майні є рівними, а тому районний суд правильно визнав за кожним із подружжя право власності на 1/2 частину спірного майна.

У грудні 2016 року ОСОБА_5, в особі представника ОСОБА_8, подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано усі фактичні обставини справи, не досліджено та не надано належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам. Відповідачем у справі було надано боргові розписки, з яких вбачається, що будинок був придбаний не на спільні кошти подружжя, а на особисті кошти відповідача. Сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя. Судом першої інстанції не застосовано до спірних правовідносин строк позовної давності в частині вимог про визнання договору дарування недійсним, про застосування якого було заявлено стороною спору.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі.

Статтею 383 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів (далі - ЦПК України) , що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 4 Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 08 травня 1993 року по теперішній час, мають від шлюбу повнолітнього сина - ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Під час шлюбу 11 травня 2000 року подружжям було придбано у відповідачів по справі ОСОБА_6 та ОСОБА_7 спірний житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м за адресою АДРЕСА_1 (вказана обставина не заперечувалася сторонами у справі).

Право власності на спірний будинок було набуто ОСОБА_5 на підставі договору дарування, який було укладено 11 травня 2000 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 (дарувальники) та ОСОБА_5 (обдарований).

Після придбання будинку подружжя побудувало на земельній ділянці ще гараж та інші господарські будівлі та споруди. 20 червня 2007 року рішенням виконкому Дніпровської райради м. Дніпродзержинська ОСОБА_5 було дозволено експлуатацію гаражу, навісу, альтанки, душу, побудованих на вищезазначеній земельній ділянці, де розташований спірний житловий будинок.

На підставі рішення Дніпродзержинської міської ради від 29 січня 2008 року №336-18/V на ім'я ОСОБА_5 05 березня 2009 року було видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку площею 0,0618 га, розташовану по АДРЕСА_8 в м. Дніпродзержинськ, на якій були розташовані придбаний подружжям житловий будинок та побудовані гараж та господарські будівлі.

20 листопада 2012 року подружжя за спільні кошти придбало автомобіль марки HYUNDAI TUCSON , 2008 року випуску, чорного кольору, який був зареєстрований за ОСОБА_5

Суди також встановили, що у 2015 році відносини у подружжя погіршилися, почали виникати сварки. ОСОБА_5 вважає себе єдиним власником спірного майна.

Відповідно до статті 224 ЦК Української РСР (1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 58 ЦК Української РСР (1963 року), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Частиною першою статті 236 ЦК Української РСР (1963 року) передбачено, що угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, із урахуванням вказаних норм матеріального права, обґрунтовано виходив із того, що між ОСОБА_5, як покупцем, з однієї сторони, та ОСОБА_6 та ОСОБА_7, як продавцями, з іншої сторони, 11 травня 2000 року дійсно був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, оскільки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 передали житловий будинок у власність ОСОБА_5, а останній сплатив на їх користь грошову суму у розмірі 3 500 доларів США. Дана обставина визнана учасниками правочину про розгляді справи та не підлягала доказуванню в силу положень статті 61 ЦПК України, 2004 року.

Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не пропущено строк звернення до суду із цим позовом .

Відхиляючи доводи ОСОБА_5 щодо застосування наслідків спливу позовної давності до спірних правовідносин в частині визнання недійсним укладеного 11 травня 2000 року договору дарування, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що права позивача на користування спірним будинком були порушенні у 2015 року, коли у подружжя почали виникати конфлікті ситуації щодо користування спірним будинком, що і стало підставою для звернення до суду позивача із позовом з метою захисту своїх майнових прав на спірне майно, яке було набуто подружжям під час перебування у шлюбі. Вимоги про поділ майна подружжя та визнання недійсним договору дарування є взаємопов'язаними, тому, за обставин цієї справи, є підстави для висновку, що перебіг позовної давності за цими вимогами почався одночасно - з моменту порушення права власності позивача.

У відповідності до положень статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набутеподружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України ).

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно підлягає поділу у рівних частках між подружжям, оскільки було придбано у період перебування сторін спору у шлюбі. Відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на рухоме та нерухоме майно, не надано належних доказів на підтвердження своїх доводів про те, що майно, яке є предметом спору, було придбано за його особисті кошти.

Вирішуючи питання щодо виділення відповідачу у власність автомобіля та стягнення з нього грошової компенсації за належну позивачу 1/2 частку автомобіля, судами правильно застосовано положення частини п'ятої статті 71 СК України, згідно з якою присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності згоди на присудження грошової компенсації, враховуючи, що жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суди правильно визначили ідеальні частки подружжя у цьому майні і залишили спірний автомобіль у спільній частковій власності.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій. Судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, зроблені обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 ЦПК України, у редакції чинній на момент розгляду справи).

Доводи касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 , подану представником ОСОБА_8, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області від 12 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді Є. В. Синельников О. В. Білоконь С. Ф. Хопта