Постанова

від 24.10.2018 по справі 456/3781/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 456/3781/15-ц

провадження № 61-21276св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

представник відповідача - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_4, подані представником ОСОБА_5, на постанову апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2018 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляка Р. В. та додаткову постанову апеляційного суду Львівської області від 27 липня 2018 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Мельничук О. Я., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просила стягнути солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_6 заборгованість за договорами позики від 29 листопада 2013 року та від 07 лютого 2014 року, яка складається з 13 441 000,00 грн - основного боргу, що еквівалентно 630 000,00 дол. США, 2 298 595,89 грн - відсотків за користування коштами, 259 082,54 грн - трьох відсотків річних за порушення виконання грошового зобов'язання.

Крім того, просила стягнути заборгованість за договором позики від 09 червня 2015 року у розмірі 462 736,02 грн, з яких: основний борг - 435 800,00 грн, що еквівалентно 20 000,00 дол. США, 24 471,52 грн - три відсотки річних від неповернутої суми.

На обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що 29 листопада 2013 року надала у борг ОСОБА_4 та ОСОБА_6 310 000,00 дол. США, які останні зобов'язалися повернути через рік, надавши відповідну розписку.

07 лютого 2014 року ОСОБА_4, ОСОБА_6 взяли у неї в борг ще 300 000,00 дол. США терміном на один рік, а 09 червня 2015 року ОСОБА_4 додатково позичила 20 000,00 дол. США, які зобов'язалася повернути до 26 червня 2015 року.

Взяті на себе зобов'язання за договорами позики відповідачі не виконали, у встановлений строк кошти не повернули, у зв'язку з чим просила позов задовольнити.

Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 січня 2017 року у складі судді Микитчин І. М. у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності.

Постановою апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2018 року рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 січня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 630 000,00 дол. США, що еквівалентно 13 441 000,00 грн, основного боргу, 259 082,54 грн - три відсотки річних та 8 281,36 грн сплаченого судового збору.

Додатковою постановою апеляційного суду Львівської області від 27 липня 2018 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 2 298 595,89 грн відсотків за користування грошовими коштами.

Апеляційний суд виходив із наявності підстав для стягнення з відповідачів на користь позивача заборгованості за договором позики у заявленому розмірі, оскільки відповідачами не доведено факту повернення боргу.

ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_5 подала касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила постанови суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги аргументовані тим, що апеляційний суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Зазначала, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд на порушення частини першої статті 376 ЦПК України не з'ясував та не вказав у своїх постановах жодної додаткової обставини, якої не встановив суд першої інстанції, а також не зазначив, які саме обставини суд апеляційної інстанції вважає з'ясованими не у повному обсязі судом першої інстанції та які саме норми матеріального та процесуального права були застосовані судом першої інстанції не правильно.

Статтею 388 ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону постанови апеляційного суду не відповідають.

Установлено, що 29 листопада 2013 року, 07 лютого 2014 року та 09 червня 2015 року ОСОБА_3 надала у борг ОСОБА_4 та ОСОБА_6 кошти за договором позики на загальну суму 630 000,00 дол. США, які останні відповідно до власноручно підписаних розписок зобов'язалися повернути до 26 червня 2015 року.

Отримані за договорами позики від 29 листопада 2013 року, 07 лютого 2014 року, 09 червня 2015 року грошові кошти відповідачі повертали за попередньо погодженими із позивачкою умовами, факт повернення коштів письмово оформлявся видатковими касовими ордерами у кількості 165 штук, починаючи з 30 листопада 2013 року (перший платіж) та закінчуючи 29 серпня 2015 року (останній платіж), які і слугували документальним підтвердженням повернення коштів ОСОБА_3

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

За правилами частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, у тому числі, грошових коштів (частина третя статті 1049 ЦК України).

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.

Відповідно до частини третьої статті 10, частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі статтею 57 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої інстанції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 вказувала, що позичальники не виконали зобов'язання щодо повернення грошових коштів у встановлені договорами строки та на підтвердження своїх доводів надала суду оригінали розписок.

Заперечуючи проти позову, відповідачі не оспорювали наявність боргових документів у позивача, однак зазначали, що позику повернули повністю.

На підтвердження своїх заперечень надали видаткові касові ордери у кількості 165 штук, починаючи з 30 листопада 2013 року (перший платіж) та закінчуючи 29 серпня 2015 року (останній платіж), які долучені до матеріалів справи та належним чином завірені (т. 1, а. с. 46-102).

Будучи допитаною як свідок у судовому засіданні в суді першої інстанції, ОСОБА_3 підтвердила, що частину грошових коштів від відповідачів на її прохання та за усним дорученням отримували також її син ОСОБА_7 а також її подруга ОСОБА_8, які також ставили свої підписи у видаткових касових ордерах, після чого передавали вказані грошові кошти їй (ОСОБА_3).

Указані обставини під час розгляду справи також підтвердили й самі ОСОБА_7 та ОСОБА_8

У постанові Франківського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області від 26 грудня 2016 року про закриття за заявою ОСОБА_3 кримінального провадження від 08 лютого 2016 року № 42016141080000017 встановлено, що остання не заперечувала факту отримання грошових коштів від ОСОБА_4 та ОСОБА_6

У ході досудового розслідування також установлено, що відповідачі неодноразово звертались до позивача із вимогою щодо проведення звірки всіх платежів згідно договорів позики та вимагали повернути розписки, однак ОСОБА_3 відмовилась вчиняти будь-які дії та уникала зустрічей із відповідачами після повернення ними позики в повному обсязі.

З урахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 212 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи), зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на недоведеність.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, прийняв до уваги твердження останньої про те, що у видаткових ордерах записи про повернення боргу за розписками вчинені після підписання нею цих ордерів та визнав їх неналежними доказами у справі.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

Згідно частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які інші дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюється таким засобом, серед інших, як висновок експерта, що узгоджується з приписами частини другої зазначеної статті.

Статтею 79 ЦПК України встановлено, що достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

На порушення вказаних вимог процесуального законодавства, суд апеляційної інстанції, незважаючи на відсутність відповідних висновків експертизи з приводу того, що у наданих відповідачами на підтвердження погашення заборгованості за договорами позики видаткових касових ордерах містяться дописані фрази після підписання їх позивачем, зробив висновок, що грошові кошти, виплачені відповідачами за видатковими касовими ордерами не можуть підтверджувати погашення боргу.

При цьому, суд не звернув увагу й на те, що відповідно до принципу диспозитивності цю обставину повинна була довести саме позивач.

Визнаючи неналежним доказом видаткові касові ордери, апеляційним судом не було встановлено, що ці кошти позивач отримала на інші цілі і не спростував, що мав місце саме факт повернення боргу.

Крім того, підставою для задоволення позову ОСОБА_3, апеляційний суд зазначив порушення пункту 3.4 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637.

Між тим, застосування й аналіз апеляційним судом законодавства, яке регулює порядок ведення касових операцій на підприємствах, є помилковим, оскільки правовідносини виконання боргових зобов'язань регулюються нормами глави 71 ЦК України.

Установивши, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_4, подані представником ОСОБА_5, задовольнити.

Постанову апеляційного суду Львівської області від 30 березня 2018 року та додаткову постанову апеляційного суду Львівської області від 27 липня 2018 року скасувати.

Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 23 січня 2017 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська СуддіН. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило