Рішення

від 22.10.2018 по справі 906/646/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УКРАЇНА Господарський суд Житомирської області

---

---

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20, E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "22" жовтня 2018 р. м. Житомир Справа № 906/646/18 Господарський суд Житомирської області у складі судді Шніт  А.В. секретар судового засідання: Степанченко О.С. за участю представників сторін: від позивача: Чуйко А.В.,  довіреність від 11.07.2018; від відповідача: не з'явився;  розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой"   до Приватного підприємства "Вікінг" про відшкодування  збитків на суму 3824014,16 грн Товариство з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТІДІСІ-Дальнобой" звернулося до господарського суду із позовом до Приватного підприємства "Вікінг" про відшкодування майнової шкоди (матеріальних збитків) у розмірі залишкової вартості об'єкта оренди, що складає 3824014,16грн. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач не повернув позивачу майно, передане у користування згідно договору оренди №940/2015 від 01.12.2015 та не виконав рішення Господарського суду Житомирської області №906/354/17 від 15.06.2017, чим спричинив позивачу збитки. В якості правових підстав позову позивач зазначає ст.ст. 22, 526, 530, 610, 611, 629, 1166 Цивільного кодексу України, ст.ст. 224, 225 Господарського кодексу України.   Ухвалою господарського суду від 06.08.2018 відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. 09.08.2018 до суду від позивача надійшла заява №0308/4 від 03.08.2018 про забезпечення позову, згідно якої Товариство з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТІДІСІ-Дальнобой" просить суд накласти арешт на грошові кошти, що належать Приватному підприємству "Вікінг" в межах суми позовних вимог - 3824014,16грн; заборонити Приватному підприємству "Вікінг" вчиняти дії, спрямовані на відчуження та обтяження рухомого майна. Ухвалою господарського суду від 13.08.2018 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТІДІСІ-Дальнобой" №0308/4 від 03.08.2018 про забезпечення позову задоволено частково; постановлено накласти арешт на грошові кошти, що належать Приватному підприємству "Вікінг" в межах суми позовних вимог - 3824014,16грн; в задоволенні заяви в іншій частині відмовлено. Ухвалою господарського суду від 27.09.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу №906/646/18 до судового розгляду по суті на 22.10.2018. 11.10.2018 відповідачем подано до суду зауваження, згідно яких відповідач утримується від участі у судових засіданнях та подання будь-яких заяв та клопотань окрім заперечення та зауваження, оскільки вважає, що третейська угода, викладена сторонами у п.11.2 договору оренди №940/2015 від 01.12.2015 є дійсною, не втратила чинність і може бути виконана (а.с.109-110). В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі. Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений вчасно та належним чином, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 111). Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, господарський суд ВСТАНОВИВ: 01.12.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Мережа Сервісних станцій "ТІДІСІ - Дальнобой" (орендодавець - позивач)  та Приватним підприємством "Вікінг" (орендар - відповідач) укладено договір оренди №940/2015, у відповідності до якого орендодавець передає орендарю шини для вантажних автотранспортних засобів орендаря (далі - об'єкт оренди)  на певний строк (далі  - термін оренди)  та за певну плату (далі - орендна плата), а орендар приймає об'єкт оренди в тимчасове володіння і користування для здійснення власної господарської діяльності (а.с. 61-68). Об'єкт оренди на весь термін оренди залишається власністю орендодавця (п.1.2 договору). У зв'язку з невиконанням умов договору оренди відповідачем, договір оренди розірвано з 01.09.2016. Рішенням Господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 у справі №906/354/17 за позовом ТОВ "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" до ПП "Вікінг" про зобов'язання повернення орендованого майна та стягнення коштів, позов задоволено частково, ухвалено приватному підприємству "Вікінг" повернути ТОВ "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" вантажні шини залишковою вартістю 3 824 014,16грн, відмовлено в стягненні 252769грн (а.с.20-31). На виконання вказаного рішення господарського суду видано наказ №906/354/17 від 06.07.2017. Згідно з ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказується при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини. За змістом наведеної процесуальної норми, неодмінною умовою її застосування є участь тих самих осіб або особи, щодо якої встановлено ці обставини, як у справі, що розглядається господарським судом, так і у справі зі спору, що вирішувався раніше, і в якій встановлено певні обставини, що мають значення для справи, що розглядається. Вищевказані обставини встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, у справі де брали участь ті ж самі особи, що і у даній справі,  а тому вони не повинні доводитися знову у даній справі. 06.07.2018 позивач направив на адресу відповідача претензію-вимогу №0607/1 від 06.07.2018  про відшкодування збитків у розмірі 3824014,16 грн у семиденний строк з моменту отримання претензії (а.с.15-19). Вказана вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення. Як зазначає позивач, Коростенським міськрайонним відділом ДВС ГТУЮ у Житомирській області за заявою позивача 27.09.2017 було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №54791756 на виконання наказу господарського суду Житомирської області №906/354/17 від 06.07.2017.   Відповідно до акту державного виконавця Коростенського міськрайонного відділу ДВС ГТУЮ у Житомирській області Чернеги В.О. при примусовому виконанні наказу господарського суду №906/354/17 від 06.07.2017 встановлено, що станом на 12.07.2018 майна, яке підлягає поверненню згідно наказу не виявлено, за юридичною адресою місцезнаходження боржника вказане майно також відсутнє, боржник за місцем реєстрації фактично не знаходиться (а.с.13). Відповідно до постанови про закінчення виконавчого провадження №54791756 від 14.07.2018 встановлено, що рішення не може бути виконано без участі боржника, керуючись п.11 частини 1 ст.39, ст.40 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження закінчено (а.с.14). Таким чином, відповідачем не виконано рішення господарського суду Житомирської області у справі №906/354/17 від 15.06.2017 та не повернуто орендоване майно – вантажні шини залишковою вартістю  3 824 014,16 грн, що стало підставою для звернення до суду із позовом про відшкодування майнової шкоди у розмірі 3824014,16грн. Предметом даного позову є вимога про стягнення з відповідача 3824014,16грн завданих збитків, що становить вартість неповернутого майна. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені у ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, у даному випадку це - відшкодування збитків як позадоговірний спосіб захисту. Позивач обґрунтовує свої вимоги, посилаючись на встановлені рішенням господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 у справі № 906/354/17 факти, а саме: підтвердження передачі об'єкту оренди відповідачу, залишкову вартість майна, яка становить 3824014,16грн, та те, що об'єкт оренди знаходиться у відповідача. Позивач зазначав, що невиконання рішення відбулося з вини відповідача, тому ПП "Вікінг" своєю бездіяльністю завдало майнової шкоди позивачу на суму вартості неповернутого майна і повинно нести відповідальність за ст. 1166 ЦК України, з огляду на наявність повного складу цивільного правопорушення, а саме: протиправну поведінку у вигляді умисного невиконання рішення суду, що набрало законної сили; майнова шкода завдана позивачу внаслідок невиконання рішення суду; причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та майновою шкодою позивача; вина відповідача у вигляді порушення ст.129-1  Конституції України, ст.326 ГПК України щодо обов'язковості до виконання судових рішень на усій території України; в обґрунтування розміру збитків позивач вказує те, що рішенням господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 зобов'язано ПП "Вікінг" повернути ТОВ "МСС "ТіДіСі-Дальнобой" вантажні шини залишковою вартістю 3824014,16грн. Отже, розмір збитків дорівнює залишковій вартості неповернутого майна.   Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В постанові Пленуму Верховного суду України № 6 від 27.03.1992 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" та  роз'ясненнях президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/215 від 01.04.1994 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди" зазначено, що шкода підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Статтею 224 ГК України визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач. За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (стаття 74 ГПК України). Законом не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен довести факт завдання такої шкоди відповідачем та її розмір (Постанова Верховного суду України від 03.12.2014 у справі №6-183цс14). Зважаючи на предмет позову - стягнення збитків на підставі ст. 1166 ЦК України, у предмет доказування входить наявність елементів складу правопорушення, проте насамперед слід з'ясувати сам факт завдання позивачу шкоди, завдання такої шкоди саме відповідачем та розмір збитків, надалі встановленню та співставленню підлягають інші елементи складу правопорушення як підстави для відшкодування збитків. Відповідно до вимог ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитор) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. У п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договір, який  в силу вимог ч.1 ст.629 ЦК України є обов'язковим для виконання сторонами. Судом встановлено, що 01.12.2015 Товариством з обмеженою відповідальністю "Мережа Сервісних станцій "ТІДІСІ- Дальнобой" та Приватним підприємством "Вікінг" укладено договір оренди №940/2015. Рішенням господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 у справі №906/354/17 позов ТОВ «Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" до ПП "Вікінг" задоволено, ухвалено приватному підприємству "Вікінг" повернути ТОВ "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" вантажні шини залишковою вартістю 3 824 014,16грн. Статтею 129 Конституції України визначено обов'язковість судового рішення визначено однією із основних засад судочинства. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Конституційний Суд України у рішенні №18-рп/2012 від 13.12.2012 зазначив, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Розглядаючи справу №5-рп/2013, Конституційний Суд України у рішенні від 26.06.2013 зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист. Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012р. № 11-рп/2012). З наведених приписів Конституції України та рішень Конституційного Суду України вбачається безумовне право кожного, на чию користь ухвалено судове рішення, на його виконання. Частинами 2, 4 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Відповідно до  ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ    Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод  (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини   (далі - Європейський суд)   як джерело права. У рішенні Європейського суду від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося, на шкоду одній із сторін. Отже, для цілей ст.6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду". Правові висновки про те, що виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як складову частину судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції, у якій йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу, містяться також у рішеннях Європейського суду у справах "Бурдов проти Росії", "Горнсбі проти Греції". У рішенні Європейського суду у справі "Агрокомплекс проти України" від 06.10.2011 міститься висновок, що існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", рішення Європейського суду від 15.10.2009). Порядок виконання судових рішень регулюється Законом України "Про виконавче провадження", положення якого передбачають виконання судового рішення як у добровільній, так і у примусовій формі. Судом встановлено, що відповідачем не виконано рішення господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 у справі №906/354/17 ані у добровільному, ані у примусовому порядку, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження від 14.07.2018 ВП №54791756, винесеною на підставі п.11 ч.1 ст.39 Закону України "Про виконавче провадження". Відповідно до  п. 11 ч. 1 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закінченню у разі надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону. Згідно з ч. 3 ст. 63 Закону України "Про виконавче провадження" у разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Господарський суд вважає, що позивач мав законні сподівання на належне виконання відповідачем своїх зобов'язань з повернення майна. Обставини щодо розміру вартості неповернутого майна встановлені рішенням господарського суду Житомирської області від 15.06.2017 у справі №906/354/17,  яке набрало законної сили та відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України не потребують доказування, отже визначений позивачем розмір збитків, що дорівнює залишковій вартості вантажних шин, які підлягали поверненню, є правильним. Таким чином, на підставі ретельної правової оцінки наявних у справі доказів та з урахуванням судового рішення у справі №906/354/17 за участю тих же сторін судом з достовірністю встановлено факт завдання позивачу шкоди внаслідок невиконання судового рішення у цій справі, завдання такої шкоди саме відповідачем та дійсний розмір збитків. При цьому, протиправна поведінка відповідача має бути направлена на невиконання рішення суду, порушення права позивача, встановленого (породженого) рішенням суду і знаходитись у причинно-наслідковому зв'язку із завданою майновою шкодою. У вирішенні спорів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок невиконання рішення суду, господарським судам слід враховувати, що для висновку про наявність безпосереднього причинного зв'язку між невиконанням судового рішення, яке набрало законної сили, та заподіяною шкодою недостатньо встановити тільки факт невиконання судового рішення та неотримання кредитором присудженого судом. Під час розгляду справи суду необхідно встановити, чи могло бути таке судове рішення фактично виконане в момент пред'явлення його до виконання, зокрема, чи мав боржник майно, достатнє для виконання судового рішення в порядку та у спосіб, зазначений в ньому (п.9 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/215 від 01.04.1994). В матеріалах справи міститься додана відповідачем копія ухвали (витягу) Корольовського районного суду м.Житомира у справі №296/8311/17 від 23.10.2017, згідно якої встановлено, що у провадженні СУ ГУНП в Житомирській області перебувають матеріали досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12017060060001600 від 06.09.2017 за ознаками вчинення працівниками ПП "Вікінг" кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України. В ухвалі суду також зазначено, що шини вантажних автомобілів залишковою вартістю 3824014,16грн в кількості 358 шт. були встановлені на інші транспортні засоби (ніж ті, що вказані у договорі оренди), які перебувають у фактичному володінні ПП "Вікінг", що продовжує їх використовувати без належних на те правових підстав та не вчиняє жодних дій щодо їх повернення чи відшкодування їх вартості, що призводить до псування та зниження вартості зазначеного майна (а.с.58-60). Згідно вказаної ухвали Корольовського районного суду м.Житомира накладено арешт на шини вантажних автомобілів загальною вартістю 3824014,16грн у кількості 358шт. Однак суд зазначає, що накладення арешту на вантажні шини не могло бути перешкодою для повернення Приватним підприємством "Вікінг" вказаного майна позивачу в рамках вказаного досудового розслідування та на виконання рішення господарського суду. Всупереч наявності рішення суду, яке набрало законної сили, та досудового розслідування відповідач не вчиняв жодних дій, що свідчили про наміри повернути належне позивачу майно. Виходячи із загальних правових норм, протиправність (неправомірність) поведінки означає порушення чужого суб'єктивного права. Під шкодою розуміється матеріальна шкода, яка виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому матеріального права та (або) зменшення нематеріального блага. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою виражається в тому, що шкода повинна бути об'єктивним наслідком поведінки. Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоду, та збитками потерпілої сторони є важливим елементом доказування наявності реальних збитків. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача шкоди є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки. Питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою має бути вирішено судом шляхом оцінки усіх фактичних обставин справи. Майнова шкода є пов'язаною з порушенням суб'єктивного права (ст. 1166 ЦК України) та із протиправними діями відповідача. Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується саме особою, яка її завдала. Згідно ч.ч. 1, 2 ст.614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Встановлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, наведені приписи законодавства покладають на особу обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише в тому разі, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Приписами статті 77 ГПК України встановлено, що  обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.  Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.ст. 78, 79 ГПК України). При цьому, слід зазначити, що доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Проте, відповідачем не надано до суду жодного належного доказу на підтвердження вжиття заходів щодо повернення майна позивачу та відсутності своєї вини у завданні збитків позивачеві. Таким чином, судом установлено, що поведінка відповідача була направлена на свідоме невиконання рішення господарського суду і є протиправною та порушує суб'єктивне матеріальне право позивача, встановлене цим рішенням. Належних доказів, які б свідчили про те, що зазначене рішення не могло бути фактично виконане в момент пред'явлення виданого на його підставі наказу від 06.07.2017 відповідачем до суду не подано і такі докази матеріали справи не містять. На посилання відповідача щодо вирішення спору між сторонами у господарському суді, суд вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК господарський суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Положеннями статті 124 Конституції України, статей 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", частини 1 статті 16 ЦК України, частини 4 статті 4 ГПК України в редакції з 15.12.2017, встановлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Згідно з нормами статей 2, 5, 8, 12, 14 Закону України "Про третейські суди", передача спору на розгляд третейського суду є визначеним законом правом відповідних юридичних та/або фізичних осіб, яке реалізується шляхом укладення угоди між цими сторонами про передачу спору на вирішення третейським судом, а угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Отже, третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є угодою про обрання одного із способів вирішення спору. Відтак, у сторін договору існує виключно правова можливість, а не обов'язок звертатися до третейського суду. При цьому, обмеження права на звернення до господарського суду не допускається. В рішенні Конституційного Суду України від 10.01.2008 у справі №1-3/2008 (№1-рп/2008) за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду) визначено, що практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27.02.1980). Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, погоджуючи за власним волевиявленням (добровільно) умови договору, укладення якого та умови якого, як зазначено вище, передбачені та не суперечать вимогам законодавства, сторона договору погоджується із обов'язковістю їх виконання в силу норм статей 525, 526 ЦК України. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду при розгляді справи №906/1097/16 висловила свою позицію з цього приводу та у Постанові від 08.05.2018 зазначила про відсутність підстави припинення провадження у справі відповідно до пункту 5 частини 1 статті 80 ГПК України в редакції до 15.12.2017, оскільки Закон України "Про третейські суди" передбачає виключно право, а не обов'язок сторін на звернення до цього суду, у разі відсутності у позивача волевиявлення на звернення до третейського суду чинне законодавство жодним чином не позбавляє його конституційного права на звернення до господарського суду, чим позивач правомірно скористався. Заперечення відповідача щодо розгляду справи Господарським судом Житомирської області та зауваження спростовуються викладеним вище. Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Пунктом 2 частини 1 ст.129 ГПК України передбачено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи, що позов  Товариства з обмеженою відповідальністю «Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" задоволено повністю, судовий збір слід покласти на відповідача. Керуючись статтями 123, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,- ВИРІШИВ: 1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" (01042, м.Київ, вул.Івана Кудрі, буд. 5, кім.312, ідентифікаційний код 33212540) до Приватного підприємства "Вікінг" (11500, Житомирська область, м.Коростень, Білокоровицьке шосе, буд. 10, ідентифікаційний код 31581361) задовольнити.   2. Стягнути із Приватного підприємства "Вікінг" (11500, Житомирська область, м.Коростень, Білокоровицьке шосе, буд.10, ідентифікаційний код 31581361) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Мережа сервісних станцій "ТіДіСі-Дальнобой" (01042, м.Київ, вул.Івана Кудрі, буд.5, кім.312, ідентифікаційний код 33212540): - 3824014,16грн майнової шкоди; - 57360,12грн судового збору. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повне рішення складено:  31.10.18 Суддя                                                                     Шніт А.В.   Віддрукувати: 1 - у справу; 2, 3 - сторонам (рек. з пов.)