Рішення

від 31.10.2018 по справі 754/3933/17

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/560/18

Справа №754/3933/17

РІШЕННЯ

Іменем України

31 жовтня 2018 року м.Київ

Деснянський районний суд міста Києва

під головуванням судді Бабко В.В.

за участю секретаря судового засідання Базік А.В., Смолко А.В.

за участю позивача ОСОБА_1

за участю відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3

за участю представника позивача ОСОБА_4

за участю представників відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація про визнання права користування житлом, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання права користування житлом.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва під головуванням судді ОСОБА_14 від 27.03.2017 відкрито провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація про визнання права користування житлом.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.01.2018, вищезазначена справа за єдиним унікальним номером 754/3933/17-ц, номер провадження 2/754/560/18, передана судді Бабко В.В. у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_14

У подальшому позивач неодноразово подавав до суду уточнення позовних вимог, які приймалися судом.

З останньої уточненої позовної вимоги вбачається, що з 26.07.1984 позивач зареєстрована та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1. Дана квартира є єдиним місцем проживання, іншого житла у неї не має. Підставою звернення до суду стало те, що відповідачі заперечують факт визнання її права користування жилим приміщенням, що вбачається у знятті її з реєстрації та виставлення спірної квартири на продаж. Позивач також зазначає, що 09.11.2012 між нею та відповідачами був укладений договір дарування, за умовами якого у власність ОСОБА_2 передано 1/10 частину квартири, а у власність ОСОБА_3 передали 5/10 квартири. На теперішній час вона не є співвласником квартири. Однак, не зважаючи на це, вона є рідною матір'ю обдарованого (ОСОБА_2.), а таким чином членом сім'ї одного з співвласників спірної квартири. Також зазначає, що її чоловік ОСОБА_7 оформив заповіт на майно, а саме на 1/5 частини зазначеної квартири, та заповів її ОСОБА_2, однак позивач відповідно до статті 1241 Цивільного кодексу України має право на обов'язкову частку, оскільки на день смерті спадкодавця була непрацездатною особою, що підтверджується її пенсійним посвідченням. Крім того, за твердженням позивача, відповідач (ОСОБА_2.) незаконно, без її відома та згоди, зняв її з реєстрації. Оскільки в добровільному порядку відповідачі відмовляються визнати порядок користування квартирою, тому позивач змушена звернутися до суду. У зв'язку з вищевикладеним, позивач просить суд визнати за нею право користування кімнатою житловою площею 12,3кв.м та підсобними приміщеннями (кухнею, ванною кімнатою, санвузлом, квартирним коридором), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представник надали до суду письмові заперечення проти позову, у яких просили відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що 09.11.2012 між позивачкою ОСОБА_1 і ОСОБА_8 та відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір дарування частин квартири АДРЕСА_2.

Таким чином, зазначена квартира належить відповідачам на праві власності по 1/2 частини у кожного, а саме:

ОСОБА_2: 1/10 частина квартири, на підставі договору дарування частини квартири від 09.11.2012; 1/5 частина квартири, на підставі свідоцтва про права на спадщину за заповітом від 29.09.2014; 1/5частина квартири, на підставі свідоцтва про право власності від 30.01.2006. Разом на теперішній час 1/2 частина квартири;

ОСОБА_3: 1/2 частина на підставі договору дарування від 09.11.2012.

Причиною укладання договору дарування була домовленість між позивачкою та відповідачами про те, що позивач буде жити окремо від відповідачів. До укладення вищезазначених правочинів, відповідачі проживали окремо від позивачки, яка зі своїм чоловіком проживала у житловому будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_3. Після смерті свого чоловіка (батька відповідача ОСОБА_2.), позивач попросила пожити разом із відповідачами один місяць, на що відповідачі погодились. Проте, згодом позивач змінила свої наміри, та почала відмовлятися від переїзду назад до свого житлового будинку. Крім того, позивач навмисно не спадкує, належне їй за законом майно, що залишилось після смерті її чоловіка, про що свідчить її умисне небажання з'являтися до нотаріуса для оформлення права власності на житловий будинок, в якому вона проживала зі своїм чоловіком, та двох земельних ділянок. Її умисне небажання з'являтися до нотаріуса пояснюється необхідністю надати суду недостовірну інформацію про те, що квартира є її єдиним місцем проживання. В той же час, позивач надала згоду на прийняття спадщини, про що свідчить підписана нею особисто заява про прийняття спадщини, що знаходиться у матеріалах спадкової справи № 6/2013, заведеної приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є.Ю.

У позивача відсутні підстави для звернення до суду у зв'язку з тим, що вона не є власником квартири, знята з місця реєстрації, не є членом сім'ї відповідачів. Враховуючи викладене, просять повністю відмовити у задоволенні позову.

Представник позивач - ОСОБА_4 в судовому засіданні 31.10.2018 року просив останню редакцію позовних вимог задовольнити, враховуючи зазначені обставини в позові.

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та їх представник - ОСОБА_5 в судовому засіданні 31.10.2018 року просили відмовити в позові повністю, посилаючись на аргументи зазначені в відзиві.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації, повідомлений належним чином про дату та час розгляду справи, в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи у його відсутності, просив ухвалити рішення відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до статті 263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтями 12, 13 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених статтею 82 цього кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 Цивільного процесуального кодексу України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає за можливе вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів та постановити рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. (Серявін та інші проти України, № 4909/04, &aнн; 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010).

Дослідивши повно та всебічно обставини справи і їх сукупності, вислухавши пояснення учасників справи, свідків, оцінивши зібрані по справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 30.01.2006 відділом приватизації державного житлового фонду Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної власності ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_2 в рівних долях.

Згідно з договором дарування, укладеного 09.11.2012 між ОСОБА_8, ОСОБА_1 як дарувальниками та ОСОБА_2, ОСОБА_3 як обдарованими, ОСОБА_2 набув право власності на 1/10 частини, а ОСОБА_3 на 5/10 частини квартири АДРЕСА_1

Відповідно до Свідоцтва про право на спадщину від 29.09.2014, 1/5частина квартири АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2, як спадкоємцю ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 (Свідоцтво про смерть, видане 16.10.2012 Виконкомом Бровкінської сільської ради Андрушівського району Житомирської області)

Відповідно до інформаційної довідки від 07.12.2012 №106608243 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 в розмірі 1/2 часток та ОСОБА_2 в розмірі 1/2часток.

ОСОБА_2 14.12.2016 звернувся до начальника відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації з заявою про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у зв'язку з тим, що вона втратила право користування житловим приміщенням відповідно до договору дарування частини квартири від 09.11.2012 № 4474 за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вказаної заяви, 21.12.2016 було прийнято рішення про зняття ОСОБА_1 з реєстрації.

Вказане рішення позивачем оскаржувалось до Окружного адміністративного суду міста Києва, однак 24.07.2018 судом у справі №826/15089/17 ухвалене рішення про повну відмову у задоволенні адміністративного позову. Апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану до Київського апеляційного адміністративного суду на вказане рішення, суд задовольнив частково, скасував рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.07.2018 у зв'язку з тим, що позовні вимоги не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

Отже, суд бере до уваги, що ОСОБА_1 знята з реєстрації місця проживання з 21.12.2016року.

Разом з тим, суд зазначає, що твердження позивача про те, що зняття її з реєстрації свідчить про позбавлення її права користування спірною квартирою, не може бути прийнято до уваги, оскільки відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 квітня 1985 року №2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Крім того, відповідно до статті 2 Закону України Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

За змістом ст. 156 ЖК УРСР, члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 16 цього Кодексу.

Крім того, у ст. 3 Сімейного кодексу України зазначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Слід зазначити, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України від 12 квітня 1985 року №2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України", вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, що вселилися до власника, суд має з'ясувати, чи дотриманий порядок при їх вселенні, зокрема чи була письмова згода всіх членів сім'ї власника, чи вели вони із власником спільне господарство, чи не обумовлювався між цими особами, власником і членами його сім'ї, що проживають разом із ним, певний порядок користування житловим приміщенням.

Відповідно до рішення Конституційного суду України від 03 червня 1999 року, справа № 1-8/99 (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї"), при вирішенні питання чи відноситься особа до членів сім'ї власника, суд має враховувати сукупність факторів, що вимагаються від специфіки відносин, що регулюються; при вирішенні питань щодо застосування норм житлового законодавства слід враховувати факт ведення спільного законодавства, участь в утриманні квартирою.

Також, суд ставиться критично до твердження позивача про те, що квартира в місті Києві є її єдиним місцем проживання, оскільки спростовуються матеріалами спадкової справи № 6/2013, яка 21.03.2013 року заведена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є.Ю. після смерті чоловіка позивачки. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що після смерті чоловіка позивачки залишилась спадщина, що складається із частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3, а також двох земельних ділянок площами 1,9542га та 2,5300га (кадастрові номери НОМЕР_4 та 1820380800:03:000:0127).

Позивачка виявила намір прийняти спадщину, про що свідчить її особиста заява про прийняття спадщини, однак до сьогоднішнього часу не з'явилась до нотаріуса для вирішення питання щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_7, що не заперечувалось в судовому засіданні сторонами.

Крім того, суд приймає до уваги свідчення свідків: ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, які підтвердили, що позивач ОСОБА_1 вселилась до спірної квартири як член родини, але згодом стосунки погіршились і до теперішнього часу не налагоджуються.

Отже, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 вселилась та проживає у квартирі АДРЕСА_1 зі згоди відповідачів як член сім'ї, але у зв'язку з погіршенням стосунків, постійних сварок, сторони перестали вести спільне господарство, в тому числі не несуть спільних витрат, сумісно не користуються речами домашнього вжитку. Сам факт проживання в одному житловому приміщенні не підтверджує того факту, що позивач та відповідачі проживають однією сім'єю. Ця позиція також узгоджується з Постановою Пленуму Верховного суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України".

Разом з тим, згідно із ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом і ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Таким чином, за змістом вказаних норм право членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі) на користування жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири) визначено та встановлено законом.

Разом з тим суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання за позивачем права користування у зазначеній нею конкретній визначеній кімнаті, оскільки, відповідно до ст. 405 ЦК України житлове приміщення, яке вона має право займати, визначається його власником.

Отже, враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо визнання права користування кімнатою житловою площею 12,3кв.м не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання, вони в такому вигляді не ґрунтуються на встановлених нормах житлового та цивільного законодавства України, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення вимог позивача, як це передбачено статтями 77-80 ЦПК України, і тому не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а в разі відмови в позові покладається на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 12, 13, 80, 81, 89, 141, 264-268 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 316, 317, 319, 321, 328, 405 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання права користування житлом - відмовити повністю.

Судовий збір покладається на позивача.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складання через Деснянський районний суд міста Києва.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, ідентифікаційний код НОМЕР_1, місце проживання за адресою: АДРЕСА_1

Відповідачі:

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_5, ідентифікаційний код НОМЕР_2, місце реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_1

ОСОБА_3, ідентифікаційний код НОМЕР_3, місце реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_1

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору:

Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація, код ЄДРПОУ 37415088, місце знаходження: місто Київ, проспект Маяковського, 29.

Повний текст рішення складено та підписано 09.11.2018 року.

Суддя В.В. Бабко