Постанова

від 15.11.2018 по справі 156/370/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

15 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 156/370/16-ц

провадження № 61-17647 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

відповідач - Литовезька сільська рада Іваничівського районну Волинської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 29 вересня 2016 року у складі судді Нєвєрова І. М. та постанову апеляційного суду Волинської області від 07 лютого 2018 року у складі суддів Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Русинчук М. М.,

ВСТАНОВИВ :

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, Литовезької сільської ради Іваничівського районну Волинської області (далі - Литовезька сільська рада), яка є правонаступником Заболотівської сільської ради Іваничівського районну Волинської області (далі - Заболотівська сільська рада), та просив визнати незаконним рішення Заболотівської сільської ради від 10 квітня 2015 року Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд ; визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,34 га, яка розташована по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6, з яких під будівництво та обслуговування житлового будинку 0,08 га та для ведення особистого господарства 0,26 га відповідно до рішення Заболотівської сільської ради Іваничівського районну Волинської області від 30 грудня 1993 року Про передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок .

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_6, яка доводиться позивачу бабою, проживала разом з рідною сестрою ОСОБА_7 по АДРЕСА_1.

Рішенням Заболотцівської сільської ради від 30 грудня 1993 року ОСОБА_7 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,34 га, з яких під будівництво та обслуговування житлового будинку - 0,08 га та для ведення особистого селянського господарства - 0,26га. Земельна ділянка розташована біля житлового будинку по АДРЕСА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла, спадщину після її смерті за законом прийняла ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2

За життя ОСОБА_6 16 лютого 2007 року склала заповіт, згідно з яким все належне їй майно заповіла позивачу. Право власності на земельну ділянку не оформила.

Іваничівською державною нотаріальною конторою позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на інше майно, однак відмовлено у видачі такого свідоцтва на земельну ділянку 0,34 га, оскільки відсутній правовстановлюючий документ.

Водночас Заболотцівська сільська рада, не перевіривши наявність спадкоємців щодо спірної земельної ділянки, рішенням від 10 квітня

2015 року, надала дозвіл ОСОБА_5 на розробку технічної документації із землеустрою на зазначену земельну ділянку.

Посилаючись на те, що дане рішення Заболотцівської сільської ради порушує його права, як спадкоємця після смерті ОСОБА_6 позивач просив позов задовольнити.

Ухвалою Іваничівського районного суду Волинської області від 19 вересня 2016 року позовна вимога ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Заболотцівської сільської ради, правонаступником якої є Літовезька сільська рада про визнання недійсним рішення Заболотцівської сільської ради від 10 квітня

2015 року на підставі пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України

2004 року залишена без розгляду.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Іваничівського районного суду Волинської області від 29 вересня 2016 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку площею 0,34 га, яка розташована по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права власності на земельну ділянку відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач є спадкоємцем всього майна ОСОБА_6, яка, в свою чергу, успадкувала спірну земельну ділянку шляхом фактичного вступу в управління спадковим майном після смерті своєї сестри ОСОБА_7

15 січня 2018 року ухвалою апеляційного суду Волинської області задоволено клопотання Литовезької сільської ради Іваничівського району Волинської області про заміну відповідача Заболотцівської сільської ради правонаступником у даній цивільній справі на підставі статті 8 Закону України Про добровільне об'єднання територіальних громад - Литовезькою сільською радою Іваничівського району Волинської області.

Постановою апеляційного суду Волинської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу Литовезької сільської ради залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач в порядку спадкування набув право власності на земельну ділянку, яка розташована біля житлового будинку АДРЕСА_1 площею 0,34 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства в межах та конфігурацією, що раніше визначені документацією із землеустрою сільською радою, у зв'язку з чим обґрунтовано визнав за позивачем в порядку спадкування після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, право власності на спірну земельну ділянку.

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення в частині визнання за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення судів постановлені за відсутності повної ідентифікації земельної ділянки, за відсутності кадастрового номеру та без з'ясування її розміщення.

Суди при задоволенні вимог про визнання права власності на земельну ділянку, без чіткого визначення її місця розташування порушили норми матеріального права, підмінивши органрозпорядження землею, таким чином перебравши повноваження органів місцевого самоврядування і проігнорувавши процедуру набуття у власність земельних ділянок. Не враховано, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав.

Ухвалені судами рішення в майбутньому спровокують судові спори, пов'язані з розташуванням земельної ділянки позивача ОСОБА_4 та ці рішення буде використано як похідні для скасування права власності ОСОБА_5 на земельні ділянки, передані йому у власність на законних підставах, з дотриманням усіх процедур дозволу та виготовлення документів.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 не погодився з доводами ОСОБА_5 та просив залишити ухвалені у справі рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Інші учасники судового процесу не скористалися правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, письмових заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено, що рішенням Заболотцівської сільської ради Іваничівського району від 30 грудня 1993 року у приватну власність

ОСОБА_7, передано земельну ділянку загальною площею 0,34 га, з них під будівництво і обслуговування житлового будинку і господарських споруд - 0,08 га, для ведення особистого підсобного господарства - 0,26 га. Земельна ділянка розташована біля житлового будинку.

За даними погосподарської книги станом на 1996 рік ОСОБА_7 проживала разом зі своєю сестрою ОСОБА_6 та була головою сім'ї.

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та після її смерті

спадщину прийняла ОСОБА_6, отримавши 20 березня 2001 року свідоцтво про право на спадщину за законом.

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2

Згідно із заповітом, складеним 16 лютого 2007 року та посвідченим секретарем Заболотцівської сільської ради, ОСОБА_6 все своє майно заповіла ОСОБА_4

26 серпня 2008 року ОСОБА_4 отримав свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 4,91 га, майновий пай та грошові заощадження.

Постановою Іваничівської державної нотаріальної контори Волинської області від 20 травня 2016 року відмовлено ОСОБА_4 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 0,34 га, що належить ОСОБА_7 відповідно до рішення Заболотцівської сільської ради Іваничівського району від 30 грудня 1993 року.

Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що правовідносини щодо спадкування спірної земельної ділянки після смерті ОСОБА_7 виникли у 1997 році, тому регулюються чинними на той час положеннями ЗК України 1990 року та ЦК України 1963 року.

У зв'язку з наведеним, доводи касаційної скарги відповідача щодо необґрунтованого посилання судів на норми вказаного законодавства та поширення на спірні правовідносини виключно положень Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року Про приватизацію земельних ділянок вбачаються необґрунтованими та спростовуються змістом права, за захистом якого звернувся позивач.

Статтею 12-1 ЗК України у редакції 1970 року (який діяв до 1992 року) встановлено, що сільські Ради народних депутатів, їх виконавчі комітети в межах і в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, на своїй території, зокрема надають відповідно до статті 16 цього Кодексу земельні ділянки в користування із земель, які не входять до землекористування колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств; розподіляють між підприємствами, організаціями, установами і громадянами ділянки під городи, сінокоси і пасовища з земель державного запасу, що виділяються сільській Раді у встановленому порядку.

Відповідно до частини п'ятої статті 20 ЗК України (у редакції 1970 року) право землекористування громадян, які проживають в сільській місцевості, засвідчується записами в земельно-шнурових книгах сільськогосподарських підприємств і організацій та погосподарських книгах сільських Рад, а в містах і селищах міського типу - в реєстрових книгах виконавчих комітетів міських, селищних Рад народних депутатів.

Згідно відомостей погосподарської книги по с. Заболотці станом на 1993 рік за ОСОБА_7 закріплена земельна ділянка на праві особистого користування в розмірі 0,34 га, а також зазначено про наявність в особистій власності жилого будинку загальною площею 24 кв. м, жилою

площею 16 кв.м.

Рішення Заболотцівської сільської ради народних депутатів від 30 грудня 1993 року Про передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок , ОСОБА_7 передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0,34 га, із них: під будівництво і обслуговування житлового будинку та господарських споруд 0,08 га і для ведення особистого підсобного господарства 0,26 га. Земельна ділянка розміщена біля будинку.

Дане рішення сільської ради є чинним.

У цьому ж рішенні сільської ради під номером 165 вирішено передати у приватну власність ОСОБА_5 земельну ділянку загальною площею 0,60 га, із них під будівництво і обслуговування житлового будинку і господарських споруд 0,10 га та для ведення особистого підсобного господарства 0,50 га, з яких 0,40 га розташована біля житлового будинку, а по сусідству із

ОСОБА_9 - 0,20 га.

Будь-яких рішень відносно спадкодавців ОСОБА_7, а також ОСОБА_6 про припинення права користування (вилучення) земельною ділянкою площею 0,34 га за їх адресою проживання не приймалось, останні не були позбавлені права власності чи права користування даною земельною ділянкою.

З урахуванням норм статті 17 ЗК України у редакції 1990 року (який втратив чинність у 2002 році) та змісту рішення від 30 грудня 1993 року Заболотцівської сільської Ради народних депутатів Про передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок , в якому вказано, що сільською радою було розглянуто заяви громадян про передачу їм у власність земельних ділянок, які були раніше їм надані у користування, та матеріали, що підтверджують розміри даних земельних ділянок, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що на підставі прийняття такого рішення уповноваженим законом органом у відповідності до чинного на той час законодавства у ОСОБА_7 виникло право власності на спірну земельну ділянку у розмірі, зазначеному у погосподарській книзі.

Частиною другою статті 6 , частиною першою статті 22, частиною першою статті 23 ЗК України (1990 року) передбачалося набуття громадянами права власності на земельні ділянки у разі одержання їх у спадщину та виникнення права власності після встановлення меж земельної ділянки в натурі і одержання державного акта про право власності на землю.

Відповідно до частини першої статті 22 ЗК України 1990 рокуправо власності на землю або право користування вперше наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

З погосподарської книги вбачається та не заперечувалось сторонами під час розгляду справи, що і до 1993 року (до часу приватизації ділянки) ОСОБА_7 вже користувалася даною земельною ділянкою, що знаходилась біля її жилого будинку, у вказаних розмірах.

Статтею 23 ЗК України 1990 року визначено перелік документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Проте дію вказаної статті було зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 Про приватизацію земельних ділянок (далі - Декрет).

Пунктом 3 Декрету встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Вказаним пунктом Декрету визначено порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.

Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України 2001 року громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

З урахуванням записів в погосподарській книзі, дані в яку вносяться із земельно-кадастрових документів, на підставі яких сільською радою видавалися рішення про надання громадянам земельних ділянок у приватну власність, зокрема за якими за ОСОБА_7 обліковувалась земельна ділянка площею 0,34 га, та пункту 3 Декрету КМ України , згідно з яким запис у земельно-кадастрових документах, посвідчений сільською радою, підтверджує право приватної власності на землю, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_7 на день її смерті належала на праві власності спірна земельна ділянка.

ОСОБА_6, як спадкоємець померлої у 1997 році сестри ОСОБА_7, успадкувала належне останній на день смерті право власності на земельну ділянку за раніше діючим законодавством, відповідно до положень статті 549 ЦК УРСР 1963 року .

Встановивши наведені вище обставини на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд правильно застосував норми матеріального права та дійшов правильного висновку, що ОСОБА_4 в порядку спадкування за заповітом набув право власності на земельну ділянку, яка розташована біля житлового будинку АДРЕСА_1 площею 0,34 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства в межах та конфігурацією, що раніше визначені документацією із землеустрою сільською радою, у зв'язку з чим обґрунтовано задовольнив позов та визнав за позивачем в порядку спадкування право власності на спірну земельну ділянку.

Встановленими судами обставинами спростовуються тези касаційної скарги про неналежність обраного позивачем способу захисту прав.

Доводи касаційної скарги щодо невизначення судами меж розташування земельної ділянки, відсутності кадастрового номеру не спростовують обґрунтованість висновків судів щодо набуття ОСОБА_4 в порядку спадкування права власності на земельну ділянку в межах та конфігурацією, що раніше визначені документацією із землеустрою сільською радою.

Посилання у касаційній скарзі на те, що ухвалені у цій справі судові рішення в майбутньому сприятиме скасуванню права власності ОСОБА_5 на земельні ділянки, не приймаються колегією суддів до уваги та не є підставою для скасування цих рішень, оскільки не свідчить про неправильне застосування норм матеріального та порушення норм проце6суального права.

В силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 29 вересня 2016 року та постанову апеляційного суду Волинської області від 07 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська