Рішення

від 17.12.2018 по справі 815/1604/18

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/1604/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Білостоцького О.В.

При секретарі: Єренкевич О.А.

За участю сторін:

Представника позивача: ОСОБА_1

Представника відповідача: Бутрик А.О.

розглянувши відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_3, в якому позивач (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) просить суд визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області (форми "Р") №159275-1311, №159274-1311, №159273-1311 від 18 жовтня 2017 року та №190913-1311-1544 від 20 квітня 2018 року, якими позивачу було нараховано земельний податок з фізичних осіб за 2015-2018 роки (т. 1 а.с. 4-8; 104-105).

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що оскаржувані рішення були прийняті податковим органом необґрунтовано та неправомірно, оскільки позивач не являється ані власником, ані землекористувачем чи орендарем земельної ділянки в розумінні положень чинного законодавства, а отже не повинен сплачувати земельний податок за користування земельною ділянкою площею 0,1114 га, розташованою за адресою АДРЕСА_2.

Ухвалою суду від 25.05.2018 року було відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.

17.05.2018 року, 12.07.2018 року 02.11.2018 року, 15.11.2018 року у справі були проведені підготовчі судові засідання, в яких представник позивача та відповідача надали пояснення, у тому числі письмові (т. 1 а.с. 147-149), відзив на адміністративний позов (т.1 а.с.58-60; т. 2 а.с. 34-37), відповідь на відзив (т. 2 а.с. 49-5255-58) та додаткові письмові докази (т.1 а.с. 66-72, 75-91, 106, 110-116, 118-125, 150-250, т.2 а.с. 1-29, 38-46, 53-54, 67-79, 82-94, 96).

За клопотанням представника відповідача ухвалою суду від 12.07.2018 року провадження у справі було зупинено на підставі п. 1 ч. 2 ст. 236 КАС України. 02.11.2018 року провадження у справі було поновлено та продовжено розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 15.11.2018 року було закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

У судовому засіданні 05.12.2018 року представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила їх задовольнити з підстав, визначених в адміністративному позові.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав, викладених у відзиві на адміністративний позов, та зазначила, що відповідно до статті 120 Земельного кодексу України, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. З огляду на зазначені обставини податковий орган стверджує, що ОСОБА_3 є землекористувачем земельної ділянки площею 0,1114 га, розташованої за адресою АДРЕСА_2, а податкові повідомлення-рішення, якими позивачу визначені податкові зобов'язання зі сплати земельного податку за цю земельну ділянку є законними та обґрунтованими, винесеними у відповідності до вимог чинного законодавства, а отже скасуванню не підлягають.

Судом у справі встановлено наступне.

ОСОБА_3 є власником нежитлової будівлі (клініко-діагностичної лабораторії) загальною площею 1261,1 кв.м, що розташована на земельній ділянці площею 0,1114 га за адресою: АДРЕСА_2.

Право власності позивача на вказане нерухоме майно підтверджується наявними у матеріалах справи документами, зокрема: копією договору купівлі-продажу від 06 серпня 2007 року (т. 1 а.с. 150), витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т. 1 а.с.151), рішенням Суворівського районного суду від 22.10.2010 року у справі №2-600/10 (т. 1 а.с. 152-153), витягами про державну реєстрацію прав (т. 1 а.с. 154, 156), свідоцтвом про право власності (т. 1 а.с. 155) та витягом з державного реєстру права власності на нерухоме майно (т. 1 а.с. 71-72).

18 жовтня 2017 року Головним управлінням Державної фіскальної служби України в Одеській області, на підставі пп. 54.3.3 п. 54.3 ст. 54, п. 286.5 ст. 286 Податкового кодексу України були винесені наступні податкові повідомлення рішення:

- №159275-1311, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2015 рік у розмірі 25 532,99 грн. (т. 1 а.с. 9; 37);

- №159274-1311, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2016 рік у розмірі 109 766,65 грн. (т. 1 а.с. 10; 38);

- № 159273-1311, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2016 рік у розмірі 54 303,49 грн. (т. 1 а.с. 11; 39; 66-67).

Не погоджуючись із вищезазначеними податковими повідомленнями-рішеннями та вважаючи їх протиправними та необґрунтованими, позивач 13.11.2017 року звернувся зі скаргою до Державної фіскальної служби України (т. 1 а.с. 12-14).

10.01.2018 року Державною фіскальною службою України було винесено рішення про результати розгляду скарги №265/Р/99-99-11-02-01-14 (т. 1 а.с. 18-20), яким ОСОБА_3 було відмовлено у задоволені скарги та скасуванні податкових повідомлень-рішень.

20.04.2018 року головним управлінням Державної фіскальної служби України в Одеській області, на підставі п.п. 54.3.3 п. 54.3 ст. 54, п. 286.5 ст. 286 Податкового кодексу України було винесене податкове повідомлення-рішення №190913-1311-1544, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб за 2018 рік у розмірі 54 303,49 грн.(т. 1 а.с. 106; т.2 а.с. 38-39).

Не погоджуючись із вищезазначеними рішеннями податкового органу, ОСОБА_3 звернувся до суду.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані Податковим кодексом України (далі - ПК України) та Земельним кодексом України (далі - ЗК України).

Статтею 206 ЗК України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно з пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України, плата за землю - це обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 ПК України, земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

У відповідності до пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України платниками податку (плати за землю) є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв), та землекористувачі.

Землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди (пп. 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Згідно з п. 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Згідно із ч.1 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За статтями 125 і 126 цього ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

З вищенаведених норм Земельного та Податкового кодексу України вбачається, що для цілей оподаткування земельним податком особа повинна мати статус землевласника/землекористувача, набутого у встановленому чинним законодавством порядку.

Крім того слід зазначити, що в силу вимог частини 1 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Частиною 3, 4, 5 статті 79-1 ЗК України визначено, що сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Як вбачається з листів Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 16.03.2013 року №34 та від 01.03.2017 року №5472/86-17 (т.1 а.с. 68; 69) по земельній ділянці, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 відсутня документація із землеустрою.

Листом головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 20.06.2018 року №9-15-08-6233/2-18 (надісланого на виконання ухвали суду про витребування інформації) було повідомлено, що право власності або право постійного користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2 згідно наявних Книг реєстрації державних актів та договорів оренди землі станом на 31.12.2012 року не зареєстровано.

Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області повідомлено суд, що у зв'язку із набранням чинності з 01.01.2013 року Закону України Про Державний земельний кадастр , постанови Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 року №1051 Про затвердження Порядку ведення Державного земельного кадастру відповідно до статті 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно із їх обтяжень .

Відповідно до Витягу з державного реєстру права власності на нерухоме майно земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 площею 0,1114 га з кадастровим номером 5110137600:44:003:0003 є комунальною власністю, власником якої зазначено територіальну громаду міста Одеси в особі Одеської міської ради (т. 1 а.с. 15-16).

Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_3 не є власником земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2. Разом з тим позивач не має і юридичного статусу землекористувача цієї земельної ділянки, оскільки право користування не було оформлено ним відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами (ч. 1 ст.193 ЗК України).

Аналогічні положення містяться і в ПК України, відповідно до якого дані державного земельного кадастру - це сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону (п.п. 14.1.42 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Базою оподаткування земельним податком є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом або площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено (п. 271.1 ст. 271 ПК України).

Разом з тим відповідно до статті 13 ЗУ Про оцінку землі обов'язкова нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру земельного податку.

Частиною 2 статті 20 Про оцінку землі зазначено, що дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються, як витяг з технічної документації з нормативної оцінки земель.

Системний аналіз вищезазначених норм свідчить, що єдиною підставою для здійснення органами державної податкової служби нарахування фізичним особам земельного податку є дані державного земельного кадастру, які, серед іншого, повинні містити інформацію про кадастровий номер земельної ділянки, площу, її оцінку, класифікацію і найменування власника чи користувача, а базою оподаткування земельним податком є витяг з технічної документації з нормативної оцінки з нормативної оцінки земель.

Як було встановлено судом, податкові зобов'язання ОСОБА_3 головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській області було розраховано, виходячи з листів Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 18.02.2013 року №34 (т.1 а.с.68) та від 01.03.2017 року №5472/86-17 (т.1 а.с.69). З них вбачається, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 при застосуванні локальних коефіцієнтів та індексації станом на 01.01.2013 року становить 1 835,08 грн./кв.м, а станом на 01.01.2017 року - 1 624,88 грн./кв.м.

При цьому в обох листах головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області зазначено про необхідність уточнення нормативної вартості земельної ділянки після внесення відомостей про неї до Державного земельного кадастру.

Як було зазначено представником відповідача у судовому засіданні, обов'язок зі сплати земельного податку чи орендної плати (на думку податкового органу) у платника податку виникає не з дня оформлення відповідних документів на землю та внесення відомостей до Державного земельного кадастру, а з дня фактичного правомірного користування такою земельною ділянкою. Відсутність же у позивача необхідних документів не звільняє його від сплати земельного податку.

Суд частково погоджується із доводами представника відповідача, що факт відсутності даних у держаному земельному кадастрі про користування земельною ділянкою позивачем не мав би змінювати правовий зміст обов'язку ОСОБА_3 по внесенню плати за землю в силу вимог пункту 286.6 статті 286 і пункту 287.8 статті 287 Податкового кодексу України.

Разом з тим суд зазначає, що первинним у розгляді і вирішенні даної справи є не встановлення наявності чи відсутності обов'язку позивача по сплаті податків і зборів, а законність і обґрунтованість рішення відповідача, яке повинно прийматися у відповідності до вимог Конституції і законів України.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суди в першу чергу перевіряють чи прийнято оскаржуване рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказана правова вимога кореспондується з частиною 2 статті 19 Конституції України, за змістом якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому із системного аналізу норм Земельного та Податкового кодексів України вбачається, що нарахування земельного податку здійснюється виключно із врахуванням (на підставі) даних державного земельного кадастру (п.286.1 ст.286 ПК України), а нормативно грошова оцінка землі - на підставі витягу з технічної документації. Відсутність таких даних, на думку суду, не надає права посадовим особам самостійно застосовувати положення п. 286.5 ст. 286 ПК України, без врахування вимог пункту 286.1 статті 286.

У спірних відносинах, на думку суду, наявна певна правова неузгодженість , при якій законодавець мав би або покласти на власника нерухомого майна з дня реєстрації ним права власності на нежитлові приміщення обов'язок щодо внесення відповідних відомостей у державний земельний кадастр, або наділити органи державної податкової служби правом на нарахування плати за землю щодо таких власників приміщень без врахування відомостей державного земельного кадастру, виключивши дані державного земельного кадастру, як єдину законодавчу підставу для нарахування земельного податку, при цьому передбачивши чітку формулу і порядок такого нарахування, та внісши відповідні зміни до статей 269 і 270 Податкового кодексу України в частині визначення власників нежитлових приміщень платниками земельного податку, а саму земельну ділянку віднісши до об'єкта оподаткування з даного виду податку.

Аналогічну правову позицію висловлено Одеським апеляційним адміністративним судом у постанові від 21 серпня 2018 року у справі №815/313/18.

Разом з тим на момент виникнення спірних правовідносин та розгляду адміністративної справи №815/1604/18 такого правового змісту Податковий кодекс України не містить, а суди загальної юрисдикції не наділені правом розширювати чи тлумачити норми матеріального права, наслідком чого буде зміна імперативного змісту нормативно-правого акту.

На підставі вищезазначеного суд доходить висновку, що в даному випадку має місце факт неоднозначного трактування прав та обов'язків платника податків позивачем та податковим органом, на підставі чого має бути застосований принцип презумпції правомірності поведінки і рішення платника передбачений п.п 4.1.4. п. 4.1 статті 4 Податкового кодексу України.

Зазначений висновок суду узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, рішення якого відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 року є джерелом права.

Так, у справі ''Щокін проти України'' Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 14.10.2010 року дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, по-перше, в зв'язку з тим, що спірне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, відповідно, не відповідало вимозі якості закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

Вказане рішення Європейського суду також встановлює загальне правило, відповідно до якого платник податку наділений перед державою відповідним обов'язком по сплаті податку, якщо національне законодавство чітко і якісно визначає такий обов'язок платника і право податкового органу на застосування та визначення необхідних платежів, без допущення неоднозначного застосування (трактування) норм матеріального права.

Таким чином, на переконання суду, дії відповідача щодо нарахування позивачу земельного податку за встановлених у судовому засіданні обставин, є порушенням справедливого балансу, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності, гарантованого статтею 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Прийняті на підставі таких дій рішення відповідача не відповідають встановленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки вони прийняті в порушення встановленої відповідної законної процедури, не на підставі закону, необґрунтовано та непропорційно.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий адміністративний суд України, яку він відобразив в ухвалі від 24.10.2014 року у справі №К/800/53960/14.

Суд в обґрунтування правомірності та обґрунтованості спірних податкових повідомлень-рішень не приймає посилання відповідача на статтю 120 Земельного кодексу України, в якій зазначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

На думку суду, посилання на вищезазначені законодавчі положення в якості підстав для заперечень проти адміністративного позову є помилковим, оскільки вказані норми встановлюють юридичні підстави набуття права користування земельною ділянкою у разі переходу до особи права власності на об'єкти нерухомості, що розташовані на земельній ділянці, однак не встановлюють та не регламентують обов'язку набувача цього права сплачувати земельний податок.

Крім того варто зазначити, що наказом від 06.07.2018 року №602 Міністерством фінансів України було затверджено узагальнюючі податкові консультації деяких питань оподаткування платою за землю.

У вищезазначеній узагальнюючій податковій консультації визначено, що особа, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку для такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 Податкового кодексу України до моменту виникнення відповідних прав такої особи на цю земельну ділянку відповідно до запису, сформованого у Державному земельному кадастрі у порядку, визначеному законом. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог Податкового кодексу України не повинна сплачувати земельний податок.

Представником головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області у судовому засідання, крім вищезазначених заперечень проти адміністративного позову, в якості обґрунтування правомірності винесення спірних податкових повідомлень-рішень було зазначено, що ОСОБА_3 протягом 2013-2014 років самостійно декларував та сплачував земельний податок за земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2, а тому, на думку податкового органу, це є додатковим доказом правомірності нарахування такого податку позивачу за 2015-2018 роки.

Представник позивача проти такого обґрунтування винесення спірних рішень контролюючого органу заперечувала, та зазначила, що ОСОБА_3 після отримання права власності на нежитлову будівлю (клініко-діагностичної лабораторії), 10.04.2012 року звернувся до Одеської міської ради з наміром укласти договір оренди на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 та набути офіційного статусу землекористувача (т. 1 а.с. 157).

З цією метою позивач добровільно декларував та сплачував земельний податок за зазначену земельну ділянку за друге півріччя 2013 року, 2014 рік та січень 2015 року, що підтверджується наданими до суду письмовими доказами (т. 1 а.с. 159-175).

Рішенням Одеської міської ради від 16.04.2013 року ОСОБА_3 було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для експлуатації і обслуговування нежитлових приміщень клініко-діагностичної лабораторії (т. 1 а.с. 158)

При цьому 05.04.2013 року між позивачем та Одеською міською радою було укладено договір №169 на резервування (використання) місця розташування об'єкту, відповідно до якого ОСОБА_3 прийняв у строкове платне користування місце розташування об'єкту, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень клініко-діагностичної лабораторії. Об'єкт розташований на земельній ділянці загальною площею 1114 кв.м. На земельній ділянці знаходяться нежитлові приміщення (т. 1 а.с. 88-89).

Відповідно до п. 2.1 договору дія останнього починається з моменту прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду і закінчується у момент державної реєстрації договору оренди земельної ділянки відповідно до законодавства України, але не пізніше ніж через 12 місяців з дня укладання договору резервування (використання) місця розташування об'єкту.

Пунктами 3.1., 3.2., 3.4. договору встановлено, що плата за місце розташування об'єкту за цим договором нараховується у розмірі 5-ти відсотків від розрахунку нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 102 213,95 грн. на рік. Плата вноситься рівними частками щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного місяця на рахунок Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області, що відкритий для виконання бюджету м.Одеси за кодом бюджетної класифікації 13050300 земельний податок .

На підставі вищезазначеного позивачем у 2014 році було замовлено та отримано від Інформаційно-технічного центру Аргумент проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для експлуатації і обслуговування нежитлових приміщень клініко-діагностичної лабораторії за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 193-250, т. 2 а.с. 1-22).

Разом з тим в подальшому, як зазначила представник позивач у судовому засіданні, після виготовлення всієї необхідної документації щодо проекту землеустрою для відведення земельної ділянки в оренду, Одеською міською радою (без прийняття відповідного рішення) в усній формі було відмовлено позивачу у затверджені виготовленого проекту землеустрою.

Крім того, постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.12.2015 року у господарській справі №916/3346/15 (т. 1 а.с. 75-81), залишеною в силі постановою Вищого господарського суду України від 07.06.2016 року (т.1 а.с.82-87), з позивача за договором №169 від 05.04.2013 було стягнуто на користь Одеської міської ради 82 622,95 грн. в якості сплати суми боргу за використання місце розташування об'єкту та 16 524,95 грн. штрафу.

При цьому Одеським апеляційним господарським судом у постанові від 03.12.2015 року у справі №916/3346/15 було встановлено, що між ОСОБА_3 та Одеською міською радою під час строку дії договору резервування (використання) місця розташування об'єкту №169 від 05.04.2013 року не виникли правовідносини з оренди земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Представником позивача було зазначено та не спростовано відповідачем, що ОСОБА_3 за періоди 2013-2014 роки було сплачено одночасно і земельний податок і суму за вищезазначеним договором про резервування, що фактично є подвійною платою за землю. Зазначені дії ОСОБА_3 (як зазначено його представником в судовому засіданні) вчинялись за власним бажанням у зв'язку із необхідністю отримання позивачем у користування спірної земельної ділянки.

Також представник позивача зазначила, що через ненадання Одеською міською радою ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 та відсутності рішення органу місцевого самоврядування щодо затвердження проекту землеустрою і надання позивачу офіційного статусу землекористувача, у нього відсутній відповідно обов'язок щодо сплати земельного податку з фізичних осіб за зазначену земельну ділянку.

Суд при прийняті рішення враховує вищезазначене твердження позивача та зазначає, що добровільне декларування та сплата ОСОБА_3 земельного податку за друге півріччя 2013 року та 2014 рік не може бути фактичною та єдиною підставою для зобов'язання позивача сплачувати такий податок за 2015-2018 рік з огляду на відсутність правових підстав для цього та відсутності у позивача юридичного обов'язку щодо сплати такого податку через відсутності у нього законодавчо оформленого статусу власника або землекористувача (орендаря) спірної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

На підставі вищезазначеного суд зазначає, що головним управлінням Державної фіскальної служби в Одеській області не надано до суду доказів правомірності та обґрунтованості спірних податкових повідомлень-рішень відповідача від 18 жовтня 2017 року №159275-1311, №159274-1311, №159273-1311 та від 20 квітня 2018 року №190913-1311-1544 , а тому суд доходить висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_3 у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем до позовної заяви додані квитанції №65718 від 07.04.2018 року на суму 704,80 грн., №15882651 від 18.04.2018 року на суму 1 191,23 грн., та №7175 від 14.05.2018 року на суму 704,80 грн. про сплату судового збору за подання адміністративного позову.

Враховуючи наявність підстав для задоволення позовної заяви ОСОБА_3 у повному обсязі, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача суму сплаченого ним судового збору у повному обсязі з Головного управління ДФС в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 179-183, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) до головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області (65044, м.Одеса, вул.Семінарська, 5) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області №159275-1311, № 159274-1311, № 159273-1311 від 18 жовтня 2017 року.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення головного управління Державної фіскальної служби в Одеській області №190913-1311-1544 від 20 квітня 2018 року.

Стягнути з головного управління ДФС в Одеській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_3 суму сплаченого ним судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 2 600,83 грн.

Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, встановлені статтями 293, 295 та п.п.15.5 п.15 ч.1 розділу VII Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 17 грудня 2018 року.

Суддя О.В. Білостоцький

.