Постанова

від 20.12.2018 по справі 461/8235/17

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/8235/17 Головуючий у 1 інстанції: Лялюк Є.Д.

Провадження № 22-ц/811/1099/18 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2018 року м.Львів

Справа № 461/8235/17

Провадження № 22ц/811/1099/18

Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ:

головуючого Приколоти Т.І.,

суддів Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.,

секретар Іванова О.О.

з участю: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4

розглянув апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Галицького районного суду м.Львова, ухвалене у м. Львові 5 липня 2018 року (суддя Лялюк Є.Д.)

у справі

за позовом ОСОБА_2 до Комунального закладу Львівської обласної ради (КЗ ЛОР) Львівський історичний музей , з участю третьої особи: ОСОБА_5, про скасування наказу, виплату компенсації заробітку за час вимушеного прогулу,-

встановив:

Позивач звернувся з позовом до КЗ ЛОР Львівський історичний музей , з участю третьої особи:ОСОБА_5, про скасування наказу щодо звільнення з роботи та виплату компенсації заробітної плати за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позову посилається на те, що був прийнятий на роботу згідно наказу від 1 березня 2002 року за № Н-54 на посаду молодшого наукового працівника. Наказом від 21 лютого 2007 року за № 36 його було звільнено на підставі п. 1 ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням). Згідно даного наказу, позивача прийнято на роботу за сумісництвом, на посаду наукового співробітника з неповним робочим днем та оплатою пропорційно відпрацьваного часу - 0,25 посадового окладу наукового співробітника з 1 березня 2002 року. На цій посаді він працював до 31 жовтня 2017 року - дня його звільнення згідно наказу від 11 жовтня 2017 року № 180-к/ тр у зв'язку з прийняттям працівника, який не є сумісником. Йому виплачено компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у кількості 60 календарних днів. Стверджує, що оскільки у Особовій картці , заведеній на ОСОБА_6 27 лютого 2002 року, не заповнений розділ Відпустки за період роботи за сумісництвом, то не має можливості встановити кількість днів використаної та невикористаної щорічної основної відпустки. Стверджує, що роботодавцем не в повному обсязі здійснено оплату при звільненні. Вважає своє звільнення незаконним, оскільки чинне законодавство не передбачає такої підстави для звільнення, як прийняття на роботу іншого працівника, який не є сумісником. Просить скасувати наказ Комунального закладу Львівської обласної ради Львівський історичний музей від 11 жовтня 2017 року за № 180-к/тр Про звільнення ОСОБА_6 , як незаконний; поновити його на роботі за сумісництвом на посаді наукового співробітника, та виплатити компенсацію за вимушений прогул в розмірі середньомісячної заробітної плати (3 200грн.).

Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 5 липня 2018 року відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2 В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відповідачем не в повному обсязі здійснено оплату при звільненні. Вважає, що звільнення його з роботи є незаконним та безпідставним. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, вивчивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.

Суд першої інстанції свої вимоги мотивував наступним.

Встановлено, що ОСОБА_2 працював у КЗ ЛОР Львівський історичний музей на посаді наукового співробітника за сумісництвом з 0,25 посадового окладу з 1 березня 2007 року.

Наказом директора ОСОБА_5 №180-к/тр від 11 жовтня 2017 року позивача звільнено з роботи у зв'язку із прийняттям працівника, який не є сумісником.

Декретом Кабінету Міністрів України Про оплату праці від 31 грудня 1992 року визначено економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на умовах найму з підприємствами, установами, організаціями, а також з окремими громадянами.

Згідно зі ст. 6 цього Декрету керівник державного підприємства обирає форми і системи оплати праці, встановлює працівникам конкретні розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат на умовах, передбачених колективним договором.

Статтею 18 Декрету врегульовано питання оплати праці за сумісництвом. Зокрема, працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу. Умови найму на роботу за сумісництвом працівників державних підприємств визначаються актами законодавства України.

На виконання вказаного в Декреті Кабінету Міністрів України Про оплату праці положення, Кабінет Міністрів України 3 квітня 1993 року прийняв постанову Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ та організацій за № 245.

Пунктом 1 постанови встановлено, що робітники, спеціалісти і службовці державних підприємств, установ і організацій мають право працювати за сумісництвом, тобто виконувати крім своєї основної іншу роботу на умовах трудового договору. На умовах сумісництва працівники можуть працювати на тому ж або іншому підприємстві, в установі, організації або у громадянина у вільний від основної роботи час.

Пунктом 5 цієї Постанови доручено Міністерству праці України разом з Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України розробити і затвердити положення про умови роботи за сумісництвом, передбачивши в ньому особливості застосування цієї постанови для окремих категорій працівників, а також визначити перелік робіт, що не вважаються сумісництвом.

Міністерством праці України, Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України видано спільний наказ № 43 від 28 червня 1993 року, яким затверджено Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій.

Відповідно до пункту 1 Положення сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві, установі, організації або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Згідно із п. 8 Положення, звільнення з роботи за сумісництвом провадиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з особливими умовами та режимом праці без виплати вихідної допомоги.

Зазначені вище нормативно правові акти поширюють свою дію не лише на державні підприємства, установи і організації, але й на комунальні, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України Про власність (в редакції, яка була чинна на момент прийняття Положення від 28 червня 1993 року), право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Згідно з ч. 4 ст. 2 цього Закону (в редакції, яка була чинна на момент прийняття Положення від 28 червня 1993 року) власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Подальшими нормами даного Закону імперативно врегульовано форми власності, які діяли на момент прийняття зазначених вище нормативно-правових актів: суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства (ч. 1 ст. 11 Закону України Про власність ); суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами (ч. 1 ст. 20 цього Закону).

Відповідно до ст. 31 Закону України Про власність до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Таким чином, станом на момент прийняття зазначеного вище Положення від 28 червня 1993 року, в Україні була встановлена лише державна власність, яка в залежності від суб'єкту поділялась на загальнодержавну власність і власність адміністративно-територіальних одиниць.

Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затверджене спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України за № 43 від 28 червня 1993 року, врегульовують питання роботи працівників на умовах сумісництва як на державних (комунальних) підприємствах, так і в державних (комунальних) установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів.

Вказане вище підтверджується Листом Міністерства праці та соціальної політики України за вих. № 243/06/186-08 від 8 серпня 2008 року; Листом Міністерства соціальної політики України за вих. № 731/13/84-11 від 8 вересня 2011 року.

Звільнення сумісників у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до ст. 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

Робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.

Пунктом 8 цього Положення передбачено, що звільнення з роботи за сумісництвом проводиться, зокрема, з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником.

Ці нормативно-правові акти регулюють питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, отже, їх дія поширюється на комунальні заклади, утворені органом місцевого самоврядування, та комунальні установи, організації, що фінансуються з бюджету.

Статтею 43-1 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди органу первинної профспілкової організації допускається у випадку звільнення з суміщувальної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженням на роботу за сумісництвом, передбаченим законодавством.

З урахуванням встановленого, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що посилання позивача на те, що чинне законодавство не передбачає такої підстави для звільнення, як прийняття на роботу працівника, який не є сумісником, є безпідставним.

При звільненні позивача відповідно до статті 7 КЗпП України відповідачем дотримано вимоги чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для поновлення його на роботі.

КЗ ЛОР Львівський історичний музей , як комунальний заклад, що фінансується з місцевого бюджету, керуючись зазначеними вище нормативно-правовими актами, а також роз'ясненнями профільного Міністерства соціальної політики України, законно та обґрунтовано прийняв оскаржуваний ОСОБА_6 наказ про його звільнення.

Як вбачається із наказу КЗ JIOP Львівський історичний музей про звільнення ОСОБА_2 за № 180-к/тр від 11 жовтня 2017 року, бухгалтерії музею було наказано виплатити ОСОБА_6 компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку у кількості 60 календарних днів, а не 160 календарних днів. Вказана механічна помилка (описка) щодо кількості календарних днів була допущена працівниками КЗ ЛОР Львівський історичний музей , які здійснювали обрахунок відповідних календарних днів.

У зв'язку з вказаною вище механічною помилкою (опискою), бухгалтерією КЗ ЛОР Львівський історичний музей було виплачено ОСОБА_6 грошову компенсацію у розмірі 1542,60 грн. (з наступного розрахунку: 60 календарних днів х 25,71 грн.).

ОСОБА_6 було недоплачено 2 571 грн. (100 календарних днів х 25,71 грн.) в якості грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Для виправлення такої помилки після її виявлення - 20 квітня 2018 року КЗ ЛОР Львівський історичний музей видано наказ № 73-к/тр, яким вирішено провести перерахунок грошової компенсації ОСОБА_6 за невикористані щорічні відпустки та здійснити доплату за 100 календарних днів.

Судом встановлено, що 26 квітня 2018 року відповідач здійснив виплату компенсації за невикористані щорічні відпустки та доплату ОСОБА_2: за 100 календарних днів у розмірі 2 571 грн., (100 календарних днів х 25,71 грн.).

Окрім цього, оскільки вказане порушення було допущено у зв'язку з механічною помилкою відповідача, КЗ ЛОР Львівський історичний музей здійснило виплату ОСОБА_6 його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, КЗ ЛОР Львівський історичний музей додатково здійснив виплату ОСОБА_6 компенсацію середнього заробітку за весь час затримки, з моменту звільнення до 26 квітня 2018 року (день фактичного розрахунку) у розмірі 4 475,53 грн., оскільки роботодавець несвоєчасно та не в повній мірі виплатив ОСОБА_6 компенсацію на невикористані дні щорічної відпустки при звільненні.

Згідно витягу з штатного розпису вбачається, що у музеї Арсенал станом на листопад 2017 року було передбачено 3 штатні посади старшого наукового співробітника, 1 штатна посада наукового співробітника та 1 штатна посада молодшого наукового співробітника (копія витягу з штатного розпису наявна в матеріалах справи).

Як вбачається із табелю обліку використання робочого часу музею Арсенал , 3 штатні посади старшого наукового співробітника займають ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, 1 штатну посаду наукового співробітника займає ОСОБА_11 та 1 штатну посаду молодшого наукового співробітника займає ОСОБА_12 Вказані особи працюють на повну ставку, що підтверджується відомостями, які зазначені в табелі обліку використання робочого часу.

З огляду на викладене, оскілки звільнення позивача відбулося на законних підставах, роботодавцем дотримана процедура звільнення, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.1, 375, 383, 384, 388-391 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Залишити рішення Галицького районного суду м.Львова від 5 липня 2018 року без змін, апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржено у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду, протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складений 26 грудня 2018 року.

Головуючий

Судді