Постанова

від 14.01.2019 по справі 442/3187/18

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 442/3187/18 Головуючий у 1 інстанції: Павлів З.С.

Провадження № 22-ц/811/1736/18 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

Категорія: 53

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2019 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П.

секретаря: Куцика І.

з участю: ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3,

представників ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ - Швець Д.Ю.,

Огородника О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 липня 2018 року, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна , в якому просив зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату йому вихідної допомоги відповідно до ст.44 КЗпП України у розмірі тримісячного середнього заробітку та середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні.

В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що працював у відповідача на посаді менеджера з маркетингу, 15.12.2017 написав заяву про надання йому основної щорічної відпустки тривалістю 10 днів, починаючи з 18.12.2017, проте незважаючи на перебування позивача у відпустці, відповідач здійснив виплату заробітної плати за час відпустки лише 15.01.2018. У зв'язку із зазначеними обставинами, ним, 01.02.2018, було подано заяву про звільнення з 01.02.2018 із займаної посади у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю та була пред'явлена вимога про проведення остаточного розрахунку і видачу трудової книжки. Відповідачем, всупереч вимог законодавства, трудовий договір не було розірвано у визначений позивачем строк, розрахунок не було проведено, трудова книжка не була видана. 14.02.2018 відповідач видав наказ про звільнення позивача на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України, самовільно змінивши причину звільнення, вказану в заяві позивача про звільнення, на за власним бажанням . Вищевказані обставини були предметом перевірки під час здійснення інспекційного відвідування відповідача, здійсненого Головним управлінням Держпраці у Львівській області, та підтверджено факт порушень норм трудового законодавства. Відтак, для захисту своїх трудових прав змушений звертатись до суду. Окрім цього, просить суд стягнути 9000 грн. витрат на правову допомогу та сплачений судовий збір.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна здійснити нарахування та виплату ОСОБА_2 вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку - 30711 гривень.

Зобов'язано Товариство з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна здійснити нарахування та виплату ОСОБА_2 55572,40 гривні середнього заробітку за час затримки розрахунку. Із зазначеної суми 30711 гривень невиплаченої вихідної допомоги, стягнутої на користь ОСОБА_2 та із стягнутої суми 55572,40 гривні середнього заробітку за час затримки розрахунку, при їх виплаті мають бути утримані прибутковий податок та інші платежі.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна в користь ОСОБА_6 704,80 гривні судових витрат. В решті позову - відмовлено.

Рішення в апеляційному порядку оскаржив ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна , вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим. Зокрема, зазначає, що наказом №33-к від 14.02.2017 ТОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з виплатою компенсації за невикористані дні основної відпустки, що підтверджується записом в трудовій книжці та не оспорюється позивачем, а відтак, у суду першої інстанції не було жодних об'єктивних підстав вважати, що позивач не погодився з формулюванням причин звільнення. Також зазначає, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про те, що звернення до суду із позовом про оскарження формулювання причин звільнення є правом працівника, а не звернення до суду з таким позовом не є підставою вважати таке формулювання правильним. Апелянт вважає, що такий висновок суду суперечить принципу диспозитивності, закріпленому у ст.13 ЦПК України, а факт звернення позивача до суду саме з такими позовними вимогами свідчить про те, що наказ про звільнення слід вважати вірним, а формулювання звільнення правильним. Крім того, зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, безпідставно покликається на постанову Галицького районного суду м. Львова від 16.04.2018 року, якою директора ТОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 41 КУпАП, вважаючи, що порушення відповідачем законодавства про працю є доведеним, однак з таким висновком суду апелянт не погоджується, оскільки притягнення керівника до адміністративної відповідальності та встановлення фактів, зазначених в постанові Галицького районного суду м. Львова, мали б доказове значення у випадку оспорювання позивачем наказу про звільнення та формулювання причин звільнення. Покликається також на те, що при задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку, суд першої інстанції не навів жодного розрахунку, з якого він виходив при визначенні розміру середнього заробітку, і не врахував п.32 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.11.1992 року, згідно з яким при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час, однак судом першої інстанції не було враховано того, що позивач на момент винесення рішення офіційно працевлаштований у іншого роботодавця. Враховуючи наведене просить скасувати рішення суду першої інстанції та в задоволенні позову відмовити в повному обсязі та стягнути з ОСОБА_2 судові витрати на сплату судового збору та витрати на отримання правничої допомоги.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна Швець Д.Ю., Огородника О.І. на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_2, його представника ОСОБА_3 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду не відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.3 та ч.4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції, вважаючи доведеним порушення ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна трудового законодавства, дійшов висновку про те, що позивач підлягав звільненню згідно з ч.3 ст. 38 КЗпП України, що є підставою для виплати вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України, яка відповідачем не була виплачена при звільненні позивача, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 працював у ТОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна з 04.07.2017 на посаді менеджера з маркетингу.

15.12.2017 ОСОБА_2 подав відповідачеві заяву про надання йому частину щорічно основної відпустки тривалістю 10 днів з 18.12.2017.

01.02.2018 ОСОБА_2 подав заяву про звільнення його з 01.02.2018 із займаної посади відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України за власним бажанням, у зв'язку з недотриманням роботодавцем чинного законодавства про працю, а саме: порушенням ч.1 ст.24 Закону України Про оплату праці , ч.1 ст.115 КЗпП України, та про проведення остаточного розрахунку.

14.02.2017 наказом №33-к ТОВ ТЕ ПЕ Еф Україна ОСОБА_2 звільнено із займаної посади з 14 лютого 2018, за ч.1 ст.38 КЗпП України, з виплатою компенсації за невикористані дні основної відпустки.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажання, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

За змістом ст. 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь - який час розірвати укладений ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові наслідки залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч.3 ст. 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на ч.1 ст. 38 КЗпП України.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 22.05.2013 року у справі №6-34цс13.

А тому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що директор ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна не мав права самостійно змінювати визначену ОСОБА_2 у заяві про звільнення причину звільнення його з роботи. Не погоджуючись із зазначеними ОСОБА_2 причинами звільнення з роботи за власним бажанням, а саме, з підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ вправі був відмовити у звільненні саме з цих підстав, а не самостійно змінювати у наказі про звільнення підставу для звільнення.

Разом з тим, матеріалами справи підтверджується і цього не заперечував позивач, наказ №33к від 14.02.2017 року про звільнення з посади менеджера з підстав, передбачених ч.1 ст. 38 КЗпП України, а не з підстав, передбачених 3 ст. 38 КЗпП України, ним не оскаржувався, а відтак наказ директора ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна №33-к від 14.02.2017 року про звільнення позивача за власним бажанням на підставі ч.1 ст. 38 КЗпП України, є чинним.

Крім цього, звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_2 не заявляв позовну вимогу про зміну формулювання причин його звільнення з ч.1 ст. 38 КЗпП України на ч.3 ст. 38 КЗпП України, не заявляв позовну вимогу про визнання незаконним його звільнення наказом №33-к від 14.02.2017 року за статтею 38 КЗпП України без зазначення у ньому правової підстави для звільнення ч.3 ст. 38 КЗпП України.

Зі змісту ст. 44 КЗпП України вбачається, що при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного договору чи трудового договору працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Положення, передбачене ст. 44 КЗпП України може бути застосовано лише у разі встановлення судом, що підставою для звільнення позивача є порушення відповідачем законодавства про працю (п.3 ст. 38 КЗпП України).

Оскільки виплату працівникові вихідної допомоги у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку, стаття 44 КЗпП України передбачає у випадку звільнення з підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, і виплата такої допомоги не передбачена при звільненні з підстав, передбачених ч.1 ст. 38 КЗпП України, зважаючи на те, що ОСОБА_2 був звільнений на підставі п.1 ст. 38 КЗпП України, підставу звільнення не оскаржував, колегія суддів доходить висновку про безпідставність позовної вимоги ОСОБА_2 про стягнення з відповідача на його користь вихідної допомоги.

З врахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу, закріпленого у ст. 13 ЦПК України, враховуючи зміст позовних вимог, заявлених позивачем у даній справі, а також право працедавця відмовити працівнику у звільненні з підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, передбачені законом для працедавця наслідки звільнення з підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, якими є виплата вихідної допомоги, беручи до уваги те, що ОСОБА_2 не заявляв позовну вимогу про зміну формулювання причин його звільнення з ч.1 ст. 38 КЗпП України на ч.3 ст. 38 КЗпП України, не заявляв позовну вимогу про визнання незаконним його звільнення наказом №33-к від 14.02.2017 року за статтею 38 КЗпП України без зазначення у ньому правової підстави для звільнення ч.3 ст. 38 КЗпП України, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звернення до суду із позовом про оскарження формулювання причин звільнення є правом працівника, а не звернення до суду з таким позовом не є підставою вважати таке формулювання правильним.

Обгрунтовуючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ОСОБА_2 посилається на те, що при звільненні йому було виплачено 6902.78 грн. неоспорюваної суми, яка включає у себе оплату за відпрацьований час у лютому місяці, компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки та індексацію заробітної плати за лютий місяць 2017 року, однак у виплачену суму не входить вихідна допомога, яка, як вважає позивач підлягала до оплати при звільненні.

Колегія суддів не погоджується з судом першої інстанції, який задовольняючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, керувався ст. ст. 47, 116, ч.1 ст. 117 КЗпП України, роз ясненями п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 року, та дійшов висновку про підставність цієї позовної вимоги, оскільки виплата вихідної допомоги передбачена при звільненні з підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України, а ОСОБА_2 згідно з наказом директора ТзОВ ТЕ ПЕ ЕФ Україна №33-к від 14.02.2017 року був звільнений з підстав, передбачених ч.1 ст. 38 КЗпП України, а не підстав, передбачених ч.3 ст. 38 КЗпП України.

Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з ясування обставин,що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З врахуванням вищенаведеного, передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для скасування судового рішення, колегія суддів вважає, що рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 липня 2018 року слід скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕ ПЕ ЕФ Україна - задовольнити.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 липня 2018 року- скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 22.01.2019 року.

Головуючий: Шеремета Н.О.

Судді: Крайник Н.П.

Цяцяк Р.П.