Рішення

від 25.02.2019 по справі 905/1645/18

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.: (057) 702-07-99, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

25.02.2019р. Справа №905/1645/18

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест", м.Київ

до відповідача Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь

за участю третьої особи 1 яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство "Автоелемент", м.Маріуполь

за участю третьої особи 2 , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі, м.Маріуполь

за участю третьої особи 3 , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м.Маріуполь

про стягнення 892340,94 грн.

Суддя Левшина Г.В.

при секретарі судового засідання Хохуля М.С.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

від третьої особи 1: не з'явився

від третьої особи 2: не з'явився

від третьої особи 3: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест", м.Київ, позивач, звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до відповідача, Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь, про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, інфляції та трьох процентів річних в сумі 892340,94 грн.

Ухвалою господарського суду Донецької області від 05.09.2018р. відкрите провадження у справі №905/1645/18, призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 02.10.2018р. о 15.15 год. Одночасно, вказаною ухвалою суду залучено до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, відповідача - Приватне підприємство "Автоелемент", м.Маріуполь, Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі, м.Маріуполь, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м.Маріуполь.

01.10.2018р. на електронну адресу суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання по справі.

У підготовче судове засідання 02.10.2018р. представники відповідача та третіх осіб не з'явились, позивач наполягав на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою суду від 02.10.2018р. відкладено підготовче засідання на 24.10.2018 року о 14:15 год.

22.10.2018р. через канцелярію суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог від 18.10.2018р., згідно якої позивачем повідомлено суд про припущення арифметичної помилки у резолютивній частині позовної заяви при визначенні загальної суми грошових коштів, яка підлягає стягненню з відповідача. Зокрема, позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 976069,23 грн., у тому числі проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008р. по 13.09.2015р. в сумі 892340,94 грн., інфляція в сумі 63240,00 грн. та три проценти річних в сумі 20488,39 грн. за період з 14.09.2015р. по 08.04.2016р.

22.10.2018р. від третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача надійшли письмові пояснення по суті позовних вимог, згідно яких підтримано викладені позивачем обставини. Зокрема, як вказує третя особа 1, звернення позивача до суду з позовом з урахуванням наявності спроб ПП Автоелемент відновити своє порушене право має на меті отримання хоча б якої справедливої компенсації за втручання у право ПП Автоелемент на мирне володіння своїм майном, що відповідає принципу верховенства права, правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2018р. у справі №910/10156/17.

24.10.2018р. через канцелярію суду відповідач подав відзив на позовну заяву, за змістом якого:

- внаслідок прийняття Вищим господарським судом України постанови від 15.02.2017р. у справі №905/1227/16 відсутні зобов'язання з боку відповідача перед ПП "Автоелемент ;

- посилання позивача на договір відступлення права вимоги від 20.08.2018р. не може бути підставою для звернення до суду з даним позовом, оскільки судом було відмовлено ПП Автоелемент у стягненні інфляції;

- право на звернення до суду у ПП Автоелемент виникло з моменту винесення рішення у справі №905/1004/15, але третя особа 1 не скористалася цим правом внаслідок чого відсутні й правові підстави для звернення до суду у позивача за договором відступлення права вимоги у розумінні ст.257 Цивільного кодексу України;

- правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень врегульовані Законом України Про виконавче провадження , до них не можуть бути застосовані норми, що передбачають цивільно-правову відповідальністю за невиконання грошового зобов'язання;

- заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог.

24.10.2018р. через канцелярію суду від позивача надійшли письмові пояснення з урахуванням відзиву на позов.

У підготовче судове засідання 24.10.2018р. з'явився представник позивача, підтримав заявлені позовні вимоги, заперечив проти прийняття судом відзиву відповідача у зв'язку з пропуском встановленого строку на його подачу. Відповідач в судовому засіданні заперечував проти прийняття судом заяви позивача про уточнення позовних вимог, а також заявив усне клопотання про поновлення строку для подання відзиву на позов. Представник третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача в судове засідання з'явився, письмових пояснень по суті спору не надав.

Ухвалою від 24.10.2018р. прийнято до розгляду заяву від 18.10.2018р. Товариства з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест", м.Київ про уточнення позовних вимог та відкладено підготовче засідання на 06.11.2018 року о 15:00 год.

У підготовче засідання 06.11.2018р. з'явився представник позивача, представники відповідача та третіх осіб не з'явились. Позивач в судовому засіданні заперечував проти поновлення строків на подання відзиву на позов.

06.11.2018р. до канцелярії суду від третьої особи 3 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Крім цього, 06.11.2018р. до суду від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою від 06.11.2018р. по справі №905/1645/18 відмовлено у задоволенні заяви від 25.10.2018р. №5624/2018 Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь щодо поновлення строків на подачу відзиву на позов у справі №905/1645/18, залишено без розгляду відзив від 23.10.2018р. на позовну заяву Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь.

Ухвалою від 06.11.2018р. по справі №905/1645/18 продовжено строк підготовчого провадження по справі №905/1645/18 на 30 днів, відкладено підготовче засідання на 20.11.2018 року о 14:15 год.

19.11.2018р. від позивача через канцелярію суду надійшли письмові пояснення по суті справи.

Відповідач 19.11.2018р. через канцелярію суду надав заперечення на відповідь на відзив та клопотання про відкладення розгляду справи.

Крім цього, 19.11.2018р. від відповідача надійшла апеляційна скарга на ухвалу господарського суду Донецької області від 06.11.2018р. по справі №905/1645/18, якою відмовлено у задоволенні заяви відповідача щодо поновлення строків на подачу відзиву.

В судове засідання 20.11.2018р. з'явився представник позивача, наполягав на задоволенні позовних вимог.

Ухвалою від 20.11.2018р. зупинено провадження по справі №905/1645/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест", м.Київ до Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь, за участю третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство "Автоелемент", м.Маріуполь, третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі, м.Маріуполь, третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м.Маріуполь про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, інфляції та трьох процентів річних до закінчення апеляційного провадження та повернення справи №905/1645/18 до господарського суду Донецької області.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.12.2018р. по справі №905/1645/18 апеляційну скаргу Маріупольської міської ради залишено без задоволення, ухвалу господарського суду Донецької області від 06.11.2018р. у справі №905/1645/18 залишено без змін.

Ухвалою від 22.01.2019р. поновлено провадження у справі №905/1645/18, підготовче судове засідання призначене на 04.02.2019 року о 14:45 год.

В судове засідання 04.02.2019р. з'явились представник позивача та відповідача, представники третіх осіб не з'явились.

Ухвалою від 04.02.2019р. закрите підготовче провадження у справі №905/1645/18, розгляд справи по суті призначено на 21.02.2019р. о 14.15 год.

В судовому засіданні 21.02.2019р. оголошено перерву до 25.02.2019р. о 09.00 год.

В судове засідання 25.02.2019р. сторони та треті особи не з'явилися.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, третьої особи 3, господарський суд встановив:

Рішенням господарського суду Донецької області від 03.09.2015р. у справі №905/1004/15 задоволено позовні вимоги Приватного підприємства "Автоелемент" до Маріупольської міської ради:

- визнано недійсним договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007р., укладений між Приватним підприємством "Автоелемент" та Маріупольською міською радою;

- стягнуто з Маріупольської міської ради на користь Приватного підприємства "Автоелемент" 1200000 грн. та 25218 грн. судового збору.

Як було зазначено у рішенні, 24.12.2007р. на засіданні конкурсної комісії з проведення земельного конкурсу був прийнятий протокол №21, відповідно до якого ПП Автоелемент визнано переможцем конкурсу на земельну ділянку по пр.Нахімова Приморського району м.Маріуполя для розміщення торгівельно-розважального комплексу з ціновою пропозицією 1200000,00 грн.

29.12.2007р. між відповідачем та ПП Автоелемент був підписаний договір щодо набуття права оренди земельної ділянки (далі - договір), відповідно до п.1.1 якого визначено, що він укладається у зв'язку із визнанням ПП Автоелемент переможцем земельного конкурсу, проведеного відповідачем.

Відповідно до п.1.4 договору остаточна ціна за отримання права на оренду земельної ділянки складає 1200000 грн., згідно з протоколом конкурсної комісії №21 від 24.12.2007р.

Згідно з п.2.1.3 договору ПП Автоелемент зобов'язалося перерахувати до спеціального фонду міського бюджету м.Маріуполя кошти від переможця на надання права оренди земельної ділянки по пр.Нахімова в Приморському районі м.Маріуполя протягом 30 календарних днів після підписання цього договору.

23.01.2008р. на виконання умов договору ПП Автоелемент перераховано 1200000,00 грн. до спеціального фонду міського бюджету м.Маріуполя, що підтверджувалось випискою по рахунку від 23.01.2008р. з призначенням платежу: "від переможця земельного конкурсу за земельну ділянку по пр.Нахімова Приморського району м.Маріуполя .

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15.03.2011р. було залишено в силі постанову Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 06.04.2009р., якою було скасовано рішення відповідача №5/5-582 "Про затвердження Детального плану території прибережної зони Приморського району м. Маріуполя".

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014р. було залишено в силі постанову Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22.10.2012 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.12.2012р., якими було визнано незаконним та скасовано, зокрема, рішення відповідача №5/15-2888 "Про узгодження переможцю конкурсу місця розміщення торгівельно-розважального комплексу та дозволу розробки проекту відводу земельної ділянки по пр.Нахімова Приморського району міста" та рішення від 23.02.2010р. №5/41-6400 "Про надання земельної ділянки по пр.Нахімова Приморського району міста приватному підприємству "Автоелемент".

Як було зазначено судом, враховуючи, що договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007р., укладений на підставі незаконних рішень відповідача, скасованих в подальшому судом, вказаний договір підлягає визнанню недійсним. Одночасно, згідно з ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України позовна вимога про стягнення з відповідача 1200000,00 грн., які були перераховані відповідачу на виконання вимог договору від 29.12.2007р., з урахуванням задоволення судом вимоги про визнання договору від 29.12.2007р. недійсним, є такою, що також підлягала задоволенню.

Рішення суду набрало законної сили 29.09.2015р. згідно наказу суду у даній справі.

Відповідно до ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, враховуючи набрання судовим рішенням у справі №905/1004/15 законної сили, обставини, встановлені рішенням щодо оцінки правомірності правочину, укладеного ПП Автоелемент та Маріупольською міською радою Донецької області, не доводяться під час розгляду даної справи.

Згідно письмових пояснень третьої особи 1, кошти в сумі 1200000,00 грн. повернуті ПП Автоелемент 08.04.2016р. Викладені обставини також встановлені Вищим господарським судом України у постанові від 15.02.2017р. у справі №905/1227/16.

20.08.2018р. між третьою особою 1 та позивачем підписано договір про відступлення права вимоги, за яким до позивача переходить право вимагати від відповідача належного та реального виконання наступних обов'язків: виплати процентів за користування грошовими коштами цедента у період з 23.01.2008р. по 13.09.2015р. у розмірі 892340,94 грн. та виплати 83728,29 грн. як відповідальності за невиконання грошового зобов'язання у період з 14.09.2015р. по 08.04.2016р.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто, законодавець пов'язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.

Згідно з ч.1 ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. За приписами ч.2 ст.20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Як вказує позивач у позові, внаслідок користування відповідачем коштами третьої особи 1 у розмірі 1200000,00 грн. в період з 23.01.2008р. (день здійснення третьою особою 1 перерахування грошових коштів за у подальшому недійсним договором від 29.12.2007р.) по 13.09.2015р. (набрання рішенням суду по справі №905/1004/15 законної сили) у відповідності до ст.536, ч.2 ст.1214 та ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України є можливим нарахування за цей період процентів, розмір яких дорівнює обліковій ставці НБУ, як плати за користування чужими грошовими коштами в сумі 892340,94 грн. Мотивуючи свої позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами, позивач посилається на положення статтей 536, 1048, 1214 Цивільного кодексу України та зазначає, що хоча стаття 1048 Цивільного кодексу України розміщується у параграфі 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" Цивільного кодексу України та має назву "Проценти за договором позики", дана стаття розповсюджує свою дію на всі правовідносини, у тому числі і на ті, які виникли не із договорів позики, оскільки розмір процентів, передбачений ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України, є платою за користування чужими грошовими коштами за час коли боржник фактично отримав відстрочення від виконання свого обов'язку повернути грошові кошти. Відстрочення повернення грошових коштів може мати місце не лише при наявності правовідносин, які виникають із договорів позики, а можуть виникати і з інших правовідносин, наприклад тих, які виникли не із договорів та деліктів.

Тобто, за твердженням позивача, у випадку, коли підстава користування грошовими коштами згодом відпала (зокрема, у разі, якщо був визнаний недійсним договір, за яким була здійснена оплата), боржник увесь час з моменту здійснення оплати та до часу визнання такого правочину недійсним безпідставно користувався коштами. При цьому, весь цей час кредитор, навпаки, був позбавлений такої можливості. Тобто, до моменту встановлення неправомірності користування чужими грошовими коштами можливим є нарахування процентів як плати, зокрема, згідно ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України, після цього моменту - нараховуюються відсотки річні відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України.

У позовній заяві позивач зазначає, що дана правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (Провадження №12-14гс18).

З 13.09.2015р. (набрання рішенням суду по справі №905/1004/15 законної сили) по 08.04.2016р. (день фактичного повернення грошових коштів в сумі 1200000,00 грн.) відповідач, за твердженням позивача, є таким, що прострочив виконання грошових зобов'язань, що свідчить про наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, а саме, інфляції в сумі 63240,00 грн. за період з вересня 2015р. по березень 2016р. та трьох процентів річних в сумі 20488,39 грн. за період з 14.09.2015р. по 08.04.2016р.

При цьому, за змістом письмових пояснень, що надійшли до суду 19.11.2018р., позивач не обгрунтовує позовні вимоги необхідністю застосування аналогії закону/права (ст.8 Цивільного кодексу України), оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Суд з такими твердженнями позивача не погоджується.

Так, відповідно до ст.1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно; особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог, зокрема, про повернення виконаного за недійсним правочином.

Згідно із частиною другою статті 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №910/10156/17 (провадження №12-14гс18) термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 Цивільного кодексу України.

Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому, відповідно до частини другої статті 628 Цивільного кодексу України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 Цивільного кодексу України.

Наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Отже, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду відсутні підстави для застосування до спірних відносин положень ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України за аналогією закону аби визначити розмір процентів, бо, по-перше, у справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалин у цій частині.

Як вказує позивач у позові, письмових поясненнях, у даному випадку строк правомірного користування відповідачем грошовими коштами третьої особи 1 у розмірі 1200000,00 грн. становить з 23.01.2008р. (момент перерахування цих коштів за договором) по 13.09.2015р. (момент набрання рішенням суду про визнання недійсним договору законної сили).

Проте, відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ст.203 Цивільного кодексу України такими вимогами є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписом ст.236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, за висновками суду, з моменту вчинення правочину , який є недійсним згідно судового рішення у справі №905/1004/15 (тобто, таким, що не відповідає вимогам закону), неможливе й правомірне користування відповідачем грошовими коштами ПП Автоелемент за даним правочином.

Викладене, в свою чергу, виключає можливість нарахування на вказані грошові кошти процентів як плати за їх використання згідно ст.ст.536, 1048 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.216 Цивільного кодексу України зобов'язання повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину, є наслідком недійсності правочину.

Правочин згідно із ст.204 Цивільного кодексу України є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідні правові наслідки недійсності правочину - зокрема, зобов'язання повернути виконане за недійсним правочином, виникають з норм закону (ст.ст.216, 1212 Цивільного кодексу України). Одночасно , судове рішення про зобов'язання повернути виконане за недійсним правочином за своєю правовою природою не припиняє відповідного зобов'язання сторони, а є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб, зокрема, забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення.

Як було зазначено вище, відповідно до п.1.4 договору грошові кошти в сумі 1200000,00 грн. сторонами було визначено як остаточна ціна за отримання права на оренду земельної ділянки.

Таким чином, до моменту визнання даного правочину недійсним згідно судового рішення ПП Автоелемент мало статус набувача права оренди земельної ділянки за даним договором, використовувало даний статус. В свою чергу, саме за надання такого статусу ПП Автоелемент відповідач отримав відповідні грошові кошти. Викладене спростовує твердження позивача щодо наявності факту використання відповідачем грошових коштів ПП Автоелемент , наявності у відповідача статусу боржника перед ПП Автоелемент та, відповідно, у останнього статусу кредитора з моменту укладання договору від 29.12.2007р. до моменту набрання рішенням суду у справі №905/1004/15 законної сили.

При цьому, наслідки недійсності вказаного вище правочину були застосовані виключно до відповідача, в якого виникло зобов'язання повернути отримані кошти. Проте, у ПП Автоелемент , яким й було ініційовано звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору, у зв'язку ухваленням судового рішення про визнання недійсним оспорюваного правочину, не виникло жодного зобов'язання по відношенню до Маріупольської міської ради в частині повернення виконаного за правочином.

Як вірно зазначає сам позивач у своїх письмових поясненнях, що надійшли до суду 24.10.2018р., справедливість як одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимирів права. Зазвичай, справделивість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Всупереч цьому, за висновками суду, неможливим є повернення відповідачу здобутого ПП Автоелемент статусу набувача права оренди земельної ділянки. Викладене, як наслідок, тягне за собою неоднакове, непропорційне застосування наслідків недійсності правочину до сторін останнього.

Суд також вважає занеобхідне наголосити, що у випадку порушення господарського зобов'язання або установлених вимог щодо здійснення господарської діяльності учасником господарських відносин згідно із ст.224 Господарського кодексу України, ст.611 Цивільного кодексу України у суб'єкта господарювання, чиї права або законні інтереси порушені, виникає право на стягнення збитків.

Таким чином, у випадку неправомірності, незаконності дій відповідача, пов'язаних з ухваленими ним рішеннями, як про це стверджує позивач, особа, стосовно якої були ухвалені такі рішення не позбавлена права звернутися до суду з відповідним позовом за захистом або відновленням своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

За таких обставин, враховуючи викладене, позов в частині вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008р. по 13.09.2015р. в сумі 892340,94 грн. підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов'язання книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, дія ст.625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України. Тому, у разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 01.06.2016р. у справі №910/22034/15, від 01.10.2014р. № 6-113цс14 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018р. у справі №910/10156/17, від 16.05.2018р. у справі №14-16цс18.

Отже, зважаючи на юридичну природу цих правовідносин між сторонами як грошових зобов'язань, на них поширюється дія положень ч.2 ст.625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (така правова позиція викладена також Верховним Судом України у справі №910/17078/15 (3-610гс16), а також Верховним Судом у постанові від 15.03.2018р. у справі №910/9978/15).

З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов'язання, у ПП Автоелемент виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст.625 ЦК України.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч.2 ст.625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Встановлення законодавцем права кредитора на одержання коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення зумовлене специфічним видом такого як грошові кошти, якому незалежно від факторів природного середовища (форс-мажорним обставинам) притаманна властивість знецінюватись в більшій мірі ніж всім іншим видам майна (нерухомості, дорогоцінним металам, автомобілям тощо).

А тому, норми ст.625 Цивільного кодексу України спрямовані в першу чергу на те, щоб внаслідок неправомірних дій боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов'язань, буде значно меншим, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Крім того, невиконання або неналежне виконання боржником свого грошового зобов'язання не може бути залишене без реагування та застосування до нього міри відповідальності, оскільки б це суперечило б загальним засадам цивільного законодавства, якими є справедливість, добросовісність та розумність (ст.3 Цивільного кодексу України).

Тому, оскільки застосування індексу інфляції до суми боргу фактично має на меті одержання кредитором того, на що він розраховував одержати у разі належного виконання боржником грошового зобов'язання, то стягнення 3% річних є тою мірою відповідальності, яку боржник зобов'язаний понести за неналежне виконання свого грошового зобов'язання.

Отже, сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України №6-49цс12 від 06.06.2012, №6-38цс11 від 24.10.2011, постановах Верховного Суду від 16.10.2018р. у справі № 910/19094/17, від 11.05.2018 у справі № 922/3087/17).

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016р. у справі №9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч.2 ст.625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано або виконано з простроченням, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Зобов'язання згідно із ст.ст.598, 599 Цивільного кодексу України припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як було зазначено вище та не спростовано сторонами, грошові кошти в сумі 1200000,00 грн. були сплачені відповідачем ПП Автоелемент 08.04.2016р.

Відтак, з огляду на те, що відповідачем виконане своє грошове зобов'язання перед третьою особою 1 лише 08.04.2016р., у останньої виникло право на нарахування трьох процентів річних за період з 30.09.2015р. по 07.04.2016р. в сумі 18811,95 грн. та інфляції.

При цьому, щодо інфляції в сумі 63240,00 грн. за період з вересня 2015р. по березень 2016р. суд виходить з наступного:

Відповідно до п.3.2 постанови пленума Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, враховуючи, що порушення виконання грошового зобов'язання відповідача перед ПП Автоелемент з повернення грошових коштів в сумі 1200000,00 грн. розпочалося після набрання судовим рішенням у справі №905/1004/15 законної сили, нарахування суми інфляції за вересень 2015р. є неправомірним. Як наслідок, правомірним є нарахування інфляції в сумі 34809,37 грн. за період жовтня 2015р. по березень 2016р.

Заперечення відповідача з посилання на відсутність в нього зобов'язань перед ПП Автоелемент внаслідок відмови Вищим господарським судом України у задоволенні позовних вимог у справі №905/1227/16 про стягнення інфляційних збитків з відповідача за період з 01.02.2008р. по 01.02.2016р. на суму 2076483,18 грн. спростовуються фактичними обставинами справи, оскільки, за висновками суду, предметом розгляду у справі №905/1227/16 було не стягнення з відповідача інфляції, а стягнення збитків, розмір яких розраховано виходячи з показників інфляції за спірний період, що не є тотожнім.

Одночасно, усні посилання відповідача на відсутність у позивача права на звернення до суду з відповідними позовними вимогами внаслідок відсутності у ПП Автоелемент відповідного права на звернення до суду з моменту винесення рішення у справі №905/1004/15 суд вважає безпідставними, враховуючи викладені вище висновки щодо підстав виникнення цивільних прав та обов'язків.

Зокрема, статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст.516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Отже, за приписами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Як встановлено, станом на дату укладення договору відступлення, право ПП Автоелемент на нарахування відповідачу 3% річних та інфляційних втрат було дійсним.

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №914/868/17.

Оскільки умови п.1.1 договору відступлення є чітко визначеними та унеможливлюють нерозуміння або виникнення сумнівів щодо предмету відступлення (яке саме право відступається цедентом цесіонарію), а законодавством не забороняється відступлення майбутніх вимог, то третьою особою 1 було відступлено позивачу дійсне право на нарахування та стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат.

Відповідно до ч.1 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частиною 4 статті 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Агрокомплекс проти України", "Воловік проти України", "Копецький проти Словаччини", "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції" Високий Суд вказує, що існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов'язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведене та враховуючи практику Європейського суду з прав людини, відмова у задоволенні заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних витрат, нарахованих за період з 30.09.2015р. по 07.04.2016р. (тобто, за період після підтвердження остаточним судовим рішенням обов'язку відповідача щодо сплати спірних коштів на користь ПП Автоелемент ), які є мірою відповідальності боржника за невиконання своїх грошових зобов'язань, які виникли в силу приписів закону (ст.1212 Цивільного кодексу України) та остаточного судового рішення, фактично приводить до втручання у право власності ПП Автоелемент та має наслідком порушення приписів ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Щодо позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем у відзиві на позов, суд виходить з тих обставин, що згідно із ст.161 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Як встановлено, про застосування позовної давності відповідачем було заявлено у відзиві на позов, який ухвалою від 06.11.2018р. по справі №905/1645/18 залишено без розгляду.

Одночасно, про застосування позовної давності відповідачем також було викладено у запереченнях на відповідь на відзив, які є заявою по суті справи, внаслідок чого розглядаються судом.

Згідно із статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

За змістом ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Відповідно до ст.262 Цивільного кодексу України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Як вказувалось судом вище, саме з моменту набрання рішенням суду у справі №905/1004/15 законної сили у відповідача виник обов'язок зі сплати ПП Автоелемент трьох процентів річних та інфляції.

При цьому, перебіг позовної давності по вимогах про стягнення трьох процентів річних та інфляції, нарахованих згідно ст.625 Цивільного кодексу України, розпочався, відповідно, з 01.10.2015р. та грудня 2015р.

Виходячи з того, що позовна заява направлена до суду 28.08.2018р. (згідно поштового штампу на конверті), судом встановлено, що позивачем дотримано встановлений ст.257 Цивільного кодексу України трирічний строк позовної давності за вимогами про стягнення трьох процентів річних та інфляції.

З урахуванням вищевикладеного, за висновками суду, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають три проценти річних за період з 30.09.2015р. по 07.04.2016р. в сумі 18811,95 грн., інфляція в сумі 34809,37 грн. за період жовтня 2015р. по березень 2016р., а решта вимог є неправомірною та підлягає залишенню без задоволення.

Судовий збір підлягає розподілу між сторонами пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Згідно резолютивної частини позову позивачем заявлені вимоги про стягнення коштів та судового збору з відповідача за рахунок коштів місцевого бюджету м.Маріуполя, розміщених на рахунках Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області, відкритих в Управлінні Державної казначейської служби України у м.Маріуполь Донецької області.

В обґрунтування свого клопотання позивач посилається на ті обставини, що боржником (відповідачем) у справі є орган місцевого самоврядування, механізм виконання рішень про стягнення коштів з якого регулюється Постановою Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок).

Згідно абз.3 п.2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, у тексті цього порядку термін боржник вживається у такому значені - визначені в рішенні про стягнення коштів державні органи, розпорядники бюджетних коштів (бюджетні установи), а також одержувачі бюджетних коштів в частині здійснення передбачених бюджетною програмою заходів, на які їх уповноважено, які мають відкриті рахунки в органах Казначейства, крім рахунків із спеціальним режимом використання.

Пунктом 3 Порядку визначено рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

У разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка (у разі наявності - довідку банку), назви банку, його МФО та коду ЄДРПОУ, номера рахунка (поточний, транзитний, картковий), прізвища, імені, по батькові (повне найменування - для юридичної особи) власника рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних для пересилання коштів через підприємства поштового зв'язку, що здійснюється за рахунок стягувача (прізвище, ім'я, по батькові адресата, його поштова адреса (найменування вулиці, номер будинку, квартири, найменування населеного пункту, поштовий індекс), реквізити банківського рахунка поштового відділення) (п.6 Порядку).

У п.16 Порядку зазначено, що органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів: що надійшли в інший установлений законодавством спосіб.

Відповідно п.17 Порядку стягувачі, на користь яких прийняті судові рішення про стягнення надходжень бюджету, подають до органу Казначейства, на рахунки в якому зараховані надходження бюджету, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, крім випадків, передбачених пунктом 23 цього Порядку.

Згідно з п.19 Порядку безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів і їх перерахування на рахунок, зазначений у виконавчому документі про стягнення надходжень бюджету або у заяві про виконання рішення про стягнення надходжень бюджету, здійснюються органами Казначейства з відповідного рахунка, на який такі кошти зараховані, шляхом оформлення розрахункових документів.

Згідно з п.24 Порядку стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник (відкриті рахунки), або за його місцезнаходженням документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Як зазначає позивач у позові, у відповідача, як органу місцевого самоврядування не відкриті рахунки у третьої особи 2, внаслідок чого, розрахунково-касове обслуговування не здійснюється, а тому виконання рішення по даній справі у відповідності до порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, не вбачається.

При цьому, за твердженням позивача, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради є розпорядником грошових коштів, які належать позивачу, внаслідок того, що кошти місцевого бюджету зараховуються та видаються (розподіляються) з рахунків, які відкриті у третій особі 2 на ім'я Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, то це є свідченням того, що грошові кошти третьої особи 2 можуть бути списані з рахунків Виконавчого комітету Маріупольської міської ради.

Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.

За приписом ст.76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції.

При цьому, відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За висновками суду, всупереч вимог ст.ст.13, 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України викладені позивачем обставини щодо неможливості виконання рішення суду згідно порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників не доведені відповідними доказами, внаслідок чого клопотання позивача щодо виконання судового рішення шляхом стягнення коштів та судового збору з відповідача за рахунок коштів місцевого бюджету м.Маріуполя, розміщених на рахунках Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області, відкритих в Управлінні Державної казначейської служби України у м.Маріуполь Донецької області, підлягає залишенню без задоволення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2, 4, 12, 13, 74, 76, 77, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест", м.Київ до Маріупольської міської ради Донецької області, м.Маріуполь за участю третьої особи 1 яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, Приватне підприємство "Автоелемент", м.Маріуполь, третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Управління Державної казначейської служби України у м.Маріуполі, м.Маріуполь, третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м.Маріуполь, про стягнення грошових коштів в сумі 976069,23 грн., у тому числі проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008р. по 13.09.2015р. в сумі 892340,94 грн., інфляція в сумі 63240,00 грн. та три проценти річних в сумі 83728,29 грн. за період з 14.09.2015р. по 08.04.2016р., задовольнити частково.

Стягнути з Маріупольської міської ради Донецької області (87555, м.Маріуполь, пр.Миру, 70, ЄДРПОУ 33852448) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест" (03118, м.Київ, пр.Валерія Лобановського, 115, ЄДРПОУ 42402730) три проценти річних в сумі 18811,95 грн., інфляцію в сумі 34809,37 грн., судовий збір в сумі 913,59 грн.

Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні 25.02.2019р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення підписано 25.02.2019р.

Згідно із ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст.256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Донецької області (п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Суддя Г.В. Левшина