Постанова

від 22.05.2019 по справі 905/1645/18

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" травня 2019 р. Справа № 905/1645/18

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Сіверін В.І. , суддя Терещенко О.І.

за участю секретаря судового засідання Новіковій Ю.В.

за участю представників сторін:

позивача - адвокат Мастепанов О.В.

відповідача - головний спеціаліст-юрисконсульт Драпак Е.О.

третіх осіб - не з`явились

розглянувши матеріали апеляційної скарги ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ (вх.№912Д/1) на рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2019 у справі № 905/1645/18 (повний текст якого складено та підписано 25.02.2019 суддею Г.В. Левшиною у приміщенні зазначеного суду)

за позовом: ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ;

за участю третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ПП "Автоелемент", м. Маріуполь;

до: Маріупольської міської ради Донецької області, м. Маріуполь;

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. Управління Державної казначейської служби України у м. Маріуполі, м. Маріуполь;

2. Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м. Маріуполь;

про стягнення 892 340,94 грн.,

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Харбор-інвест" звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Маріупольської міської ради Донецької області про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, інфляції та трьох процентів річних в сумі 892340,94 грн.

22.10.2018 через канцелярію суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог від 18.10.2018, згідно якої позивачем повідомлено суд про припущення арифметичної помилки у резолютивній частині позовної заяви при визначенні загальної суми грошових коштів, яка підлягає стягненню з відповідача. Зокрема, позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 976069,23 грн., у тому числі проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008 по 13.09.2015 в сумі 892340,94 грн., інфляція в сумі 63240,00 грн. та три проценти річних в сумі 20488,39 грн. за період з 14.09.2015 по 08.04.2016.

Рішенням господарського суду Донецької області від 25.02.2019 у справі № 905/1645/18 позовні вимоги ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ до Маріупольської міської ради Донецької області, м. Маріуполь за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ПП "Автоелемент", м. Маріуполь, третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Управління Державної казначейської служби України у м. Маріуполі, м. Маріуполь, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради, м. Маріуполь, про стягнення грошових коштів в сумі 976 069,23 грн., у тому числі проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008 по 13.09.2015. в сумі 892340,94 грн., інфляція в сумі 63240,00 грн. та три проценти річних в сумі 83728,29 грн. за період з 14.09.2015 по 08.04.2016, задоволено частково.

Стягнуто з Маріупольської міської ради Донецької області (87555, м. Маріуполь, просп. Миру, 70, ЄДРПОУ 33852448) на користь ТОВ "Харбор-інвест" (03118, м. Київ, просп. Валерія Лобановського, 115, ЄДРПОУ 42402730) три проценти річних в сумі 18 811,95 грн., інфляцію в сумі 34 809,37 грн., судовий збір в сумі 913,59 грн..

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилось та звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2019 в частині відмови у стягненні з Маріупольської міської ради Донецької області на користь ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ грошових коштів у розмірі 892 340,94 грн. (проценти за користування грошовими коштами у розмірі 1 200 000,00 грн., обраховані на рівні облікової ставки НБУ), шляхом безспірного списання грошових коштів у розмірі 892340,94 грн. та судового збору з рахунків Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, на яких акумулюються кошти місцевого бюджету Маріупольської міської ради скасувати, та в цій частині прийняти нове рішення, яким стягнути з Маріупольської міської ради на користь ТОВ "Харбор-інвест" грошові кошти у розмірі 892 340,94 грн. (проценти за користування грошовими коштами у розмірі 1200000,00 грн., обраховані на рівні облікової ставки НБУ), шляхом безспірного списання грошових коштів у розмірі 892 340,94 грн. та судового збору з рахунків Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, на яких акумулюються кошти місцевого бюджету Маріупольської міської ради; вирішити питання щодо розподілу судових витрат.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що судом першої інстанції було неправомірно відмовлено у задоволенні позовної вимоги про стягнення 892 340, 94 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами, оскільки плата за користування грошовими коштами справляється у будь-якому випадку, як то при правомірному користуванні грошовими коштам (у такому випадку розмір такої плати (процентів) визначається на рівні облікової ставки НБУ), так і при неправомірному користуванні ними (у такому випадку застосовується ч. 2 ст. 625 ЦК України), що, на думку заявника, узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.04.2019 відкрито апеляційне провадження та призначено справу №905/1645/18 до розгляду на 07.05.2019.

Відповідач 16.04.2019 надав відзив на апеляційну скаргу, в якому проти апеляційної скарги позивача заперечує, просить її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін, посилаючись на те, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджені усі фактичні обставини справи, яким надана належна правова оцінка.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 07.05.2019 у судовому засіданні оголошено перерву у розгляді справи до 22.05.2019.

Позивач 17.05.2019 подав пояснення в обґрунтування своїх вимог.

Відповідач 22.05.2019 подав пояснення в обґрунтування своїх заперечень.

У судове засідання 22.05.2019 представники третіх осіб не з`явились, хоча у відповідності до вимог чинного законодавства про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.

Враховуючи належне повідомлення учасників справи про час та місце засідання суду, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу позивача за відсутності зазначених представників, за наявними у матеріалах справи доказами.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням господарського суду Донецької області від 03.09.2015 у справі №905/1004/15 задоволено позовні вимоги ПП "Автоелемент" до Маріупольської міської ради:

- визнано недійсним договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007, укладений між ПП "Автоелемент" та Маріупольською міською радою;

- стягнуто з Маріупольської міської ради на користь ПП "Автоелемент" 1 200 000 грн. та 25 218 грн. судового збору.

Як було зазначено у рішенні, 24.12.2007 на засіданні конкурсної комісії з проведення земельного конкурсу був прийнятий протокол №21, відповідно до якого ПП Автоелемент визнано переможцем конкурсу на земельну ділянку по пр. Нахімова Приморського району м. Маріуполя для розміщення торгівельно-розважального комплексу з ціновою пропозицією 1 200 000,00 грн.

29.12.2007 між відповідачем та ПП Автоелемент був підписаний договір щодо набуття права оренди земельної ділянки (далі - договір), відповідно до п.1.1 якого визначено, що він укладається у зв`язку із визнанням ПП Автоелемент переможцем земельного конкурсу, проведеного відповідачем.

Відповідно до п.1.4 договору остаточна ціна за отримання права на оренду земельної ділянки складає 1 200 000 грн., згідно з протоколом конкурсної комісії №21 від 24.12.2007.

Згідно з п.2.1.3 договору ПП Автоелемент зобов`язалося перерахувати до спеціального фонду міського бюджету м. Маріуполя кошти від переможця на надання права оренди земельної ділянки по пр . Нахімова в Приморському районі м. Маріуполя протягом 30 календарних днів після підписання цього договору.

23.01.2008р. на виконання умов договору ПП Автоелемент перераховано 1 200 000,00 грн. до спеціального фонду міського бюджету м. Маріуполя, що підтверджувалось випискою по рахунку від 23.01.2008 з призначенням платежу: "від переможця земельного конкурсу за земельну ділянку по пр. Нахімова Приморського району м. Маріуполя .

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15.03.2011 було залишено в силі постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 06.04.2009, якою було скасовано рішення відповідача №5/5-582 "Про затвердження Детального плану території прибережної зони Приморського району м. Маріуполя".

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014 було залишено в силі постанову Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 22.10.2012 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 06.12.2012, якими було визнано незаконним та скасовано, зокрема, рішення відповідача №5/15-2888 "Про узгодження переможцю конкурсу місця розміщення торгівельно-розважального комплексу та дозволу розробки проекту відводу земельної ділянки по пр . Нахімова Приморського району міста" та рішення від 23.02.2010 №5/41-6400 "Про надання земельної ділянки по пр . Нахімова Приморського району міста ПП "Автоелемент".

Як було зазначено судом, враховуючи, що договір щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007, укладений на підставі незаконних рішень відповідача, скасованих в подальшому судом, вказаний договір підлягає визнанню недійсним. Одночасно, згідно з ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України позовна вимога про стягнення з відповідача 1 200 000,00 грн., які були перераховані відповідачу на виконання вимог договору від 29.12.2007, з урахуванням задоволення судом вимоги про визнання договору від 29.12.2007 недійсним, є такою, що також підлягала задоволенню.

Рішення суду набрало законної сили 29.09.2015 згідно наказу суду у даній справі.

Відповідно до ч.4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, враховуючи набрання судовим рішенням у справі №905/1004/15 законної сили, обставини, встановлені рішенням щодо оцінки правомірності правочину, укладеного ПП Автоелемент та Маріупольською міською радою Донецької області, не доводяться під час розгляду даної справи.

Згідно письмових пояснень третьої особи 1, кошти в сумі 1 200 000,00 грн. повернуті ПП Автоелемент 08.04.2016. Викладені обставини також встановлені Вищим господарським судом України у постанові від 15.02.2017 у справі №905/1227/16.

20.08.2018 між третьою особою 1 та позивачем підписано договір про відступлення права вимоги, за яким до позивача переходить право вимагати від відповідача належного та реального виконання наступних обов`язків:

- виплати процентів за користування грошовими коштами цедента у період з 23.01.2008 по 13.09.2015 у розмірі 892340,94 грн.

- виплати 83728,29 грн. як відповідальності за невиконання грошового зобов`язання у період з 14.09.2015 по 08.04.2016.

Згідно з ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

Згідно з ч.1 ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. За приписами ч.2 ст.20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Як зазначає позивач, внаслідок користування відповідачем коштами третьої особи 1 у розмірі 1 200 000,00 грн. в період з 23.01.2008 (день здійснення третьою особою 1 перерахування грошових коштів за у подальшому недійсним договором від 29.12.2007) по 13.09.2015 (набрання рішенням суду по справі №905/1004/15 законної сили) у відповідності до ст.536, ч.2 ст.1214 та ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України є можливим нарахування за цей період процентів, розмір яких дорівнює обліковій ставці НБУ, як плати за користування чужими грошовими коштами в сумі 892340,94 грн. Мотивуючи свої позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів за користування чужими грошовими коштами, позивач посилається на положення статей 536, 1048, 1214 Цивільного кодексу України та зазначає, що хоча стаття 1048 Цивільного кодексу України розміщується у параграфі 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" Цивільного кодексу України та має назву "Проценти за договором позики", дана стаття розповсюджує свою дію на всі правовідносини, у тому числі і на ті, які виникли не із договорів позики, оскільки розмір процентів, передбачений ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України, є платою за користування чужими грошовими коштами за час коли боржник фактично отримав відстрочення від виконання свого обов`язку повернути грошові кошти. Відстрочення повернення грошових коштів може мати місце не лише при наявності правовідносин, які виникають із договорів позики, а можуть виникати і з інших правовідносин, наприклад тих, які виникли не із договорів та деліктів.

Тобто, за твердженням позивача, у випадку, коли підстава користування грошовими коштами згодом відпала (зокрема, у разі, якщо був визнаний недійсним договір, за яким була здійснена оплата), боржник увесь час з моменту здійснення оплати та до часу визнання такого правочину недійсним безпідставно користувався коштами. При цьому, весь цей час кредитор, навпаки, був позбавлений такої можливості. Тобто, до моменту встановлення неправомірності користування чужими грошовими коштами можливим є нарахування процентів як плати, зокрема, згідно ч.1 ст.1048 Цивільного кодексу України, після цього моменту - нараховуюються відсотки річні відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України.

У позовній заяві позивач зазначає, що дана правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17 (Провадження №12-14гс18).

З 13.09.2015 (набрання рішенням суду по справі №905/1004/15 законної сили) по 08.04.2016 (день фактичного повернення грошових коштів в сумі 1200000,00 грн.) відповідач, за твердженням позивача, є таким, що прострочив виконання грошових зобов`язань, що свідчить про наявність підстав для застосування відповідальності, передбаченої ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України, а саме, інфляції в сумі 63240,00 грн. за період з вересня 2015р. по березень 2016р. та трьох процентів річних в сумі 20488,39 грн. за період з 14.09.2015 по 08.04.2016.

При цьому, позивач не обґрунтовує позовні вимоги необхідністю застосування аналогії закону/права (ст.8 Цивільного кодексу України), оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, колегія суддів виходить з наступного.

Так, відповідно до ст.1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог, зокрема, про повернення виконаного за недійсним правочином.

Згідно із частиною другою статті 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №910/10156/17 (провадження №12-14гс18) термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин в силу частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України та до відносин із комерційного кредиту в силу частини другої статті 1057 Цивільного кодексу України.

Сторони також мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). При цьому, відповідно до частини другої статті 628 Цивільного кодексу України до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Тому, зокрема, якщо одна сторона має сплатити іншій певну суму грошових коштів, але сторони досягли згоди про відстрочення сплати такої суми, то розмір процентів, що підлягає сплаті боржником за період, на який надана відстрочка, визначається за правилами статті 1048 Цивільного кодексу України.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Опираючись на висновки Великої Палати Верховного Суду та встановлені судом обставини даного спору, колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах має місце саме невиконання грошового зобов`язання - той випадок, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх. До таких правовідносин застосовуються положення ч.2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач у позові просить стягнути плату за користування чужими коштами за виконаним договором.

Зокрема, за змістом позову, строк користування відповідачем грошовими коштами третьої особи 1 у розмірі 1 200 000,00 грн. становить з 23.01.2008 (момент перерахування цих коштів за договором) по 13.09.2015 (момент набрання рішенням суду про визнання недійсним договору законної сили).

За приписами ст.236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідно до ст.216 Цивільного кодексу України зобов`язання повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину, є наслідком недійсності правочину.

Однак жодна з норм національного законодавства не передбачає односторонньої реституції на користь приватного учасника обороту, тому наслідки недійсності угоди повинні застосовуватись судом з розумінням того, яке благо (майно, роботи, послуги) отримано стороною за договором і чи можливе повернення усіма сторонами угоди того, що вони отримали за угодою.

В судовому засідання жодна з сторін (ані позивач, ані відповідач) не дали колегії суддів визначеної відповіді, що саме було предметом договору щодо набуття права оренди земельної ділянки від 29.12.2007.

Однак колегія суддів звертає увагу, що за буквальним змістом п.1.4 вказаного договору грошові кошти в сумі 1 200 000,00 грн. визначені сторонами як остаточна ціна за отримання права оренди земельної ділянки.

Тобто за вказаним договором ПП Автоелемент мало статус набувача права оренди земельної ділянки і, відповідно до встановлених судом обставин, реалізувало даний статус та тривалий час орендувало земельну ділянку. В свою чергу, саме за надання такого статусу ПП Автоелемент відповідач отримав відповідні грошові кошти.

Таким чином, договір сторін був виконаний.

За таких умов колегія суддів приходить до висновку, користування відповідачем грошовими коштами в розмірі 1 200 000 грн. не було безпідставним, а здійснювалось за виконаним договором.

При цьому, наслідки недійсності вказаного вище правочину були застосовані судом у справі № 905/1004/15 виключно до відповідача, в якого виникло зобов`язання повернути отримані кошти. Проте, у ПП Автоелемент , яким й було ініційовано звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору, у зв`язку ухваленням судового рішення про визнання недійсним оспорюваного правочину, не виникло жодного зобов`язання по відношенню до Маріупольської міської ради в частині повернення виконаного за правочином.

Як зазначає сам позивач у своїх письмових поясненнях, справедливість як одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин.

За таких обставин, враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про залишення без задоволення позову в частині вимог про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 23.01.2008 по 13.09.2015 в сумі 892 340,94 грн.

Щодо інших позовних вимог колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов`язання книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Таким чином, дія ст.625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі ст.1212 Цивільного кодексу України. Тому, у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу України. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі №910/22034/15, від 01.10.2014 № 6-113цс14 та у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/10156/17, від 16.05.2018 у справі №14-16цс18.

Отже, зважаючи на юридичну природу цих правовідносин між сторонами як грошових зобов`язань, на них поширюється дія положень ч.2 ст.625 ЦК України, за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (така правова позиція викладена також Верховним Судом України у справі №910/17078/15 (3-610гс16), а також Верховним Судом у постанові від 15.03.2018 у справі №910/9978/15).

З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов`язання, у ПП Автоелемент виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст.625 ЦК України.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч.2 ст.625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Встановлення законодавцем права кредитора на одержання коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення зумовлене специфічним видом такого як грошові кошти, якому незалежно від факторів природного середовища (форс-мажорним обставинам) притаманна властивість знецінюватись в більшій мірі ніж всім іншим видам майна (нерухомості, дорогоцінним металам, автомобілям тощо).

А тому, норми ст.625 Цивільного кодексу України спрямовані в першу чергу на те, щоб внаслідок неправомірних дій боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов`язань, буде значно меншим, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Крім того, невиконання або неналежне виконання боржником свого грошового зобов`язання не може бути залишене без реагування та застосування до нього міри відповідальності, оскільки б це суперечило б загальним засадам цивільного законодавства, якими є справедливість, добросовісність та розумність (ст.3 Цивільного кодексу України).

Тому, оскільки застосування індексу інфляції до суми боргу фактично має на меті одержання кредитором того, на що він розраховував одержати у разі належного виконання боржником грошового зобов`язання, то стягнення 3% річних є тою мірою відповідальності, яку боржник зобов`язаний понести за неналежне виконання свого грошового зобов`язання.

Отже, сплата 3% річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України №6-49цс12 від 06.06.2012, №6-38цс11 від 24.10.2011, постановах Верховного Суду від 16.10.2018р. у справі № 910/19094/17, від 11.05.2018 у справі № 922/3087/17).

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі №9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч.2 ст.625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано або виконано з простроченням, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Зобов`язання згідно із ст.ст.598, 599 Цивільного кодексу України припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як було зазначено вище та не спростовано сторонами, грошові кошти в сумі 1 200 000,00 грн. були сплачені відповідачем ПП Автоелемент 08.04.2016.

Відтак, з огляду на те, що відповідачем виконане своє грошове зобов`язання перед третьою особою 1 лише 08.04.2016, у останньої виникло право на нарахування трьох процентів річних за період з 30.09.2015 по 07.04.2016 в сумі 18811,95 грн. та інфляції.

Щодо інфляції в сумі 63240,00 грн. за період з вересня 2015 року по березень 2016 року колегія суддів дійшла зазначає наступне:

Відповідно до п.3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Таким чином, враховуючи, що порушення виконання грошового зобов`язання відповідача перед ПП Автоелемент з повернення грошових коштів в сумі 1 200 000,00 грн. розпочалося після набрання судовим рішенням у справі №905/1004/15 законної сили, нарахування суми інфляції за вересень 2015р. є неправомірним. Як наслідок, правомірним є нарахування інфляції в сумі 34809,37 грн. за період жовтня 2015р. по березень 2016р.

Заперечення відповідача з посилання на відсутність в нього зобов`язань перед ПП Автоелемент внаслідок відмови Вищим господарським судом України у задоволенні позовних вимог у справі №905/1227/16 про стягнення інфляційних збитків з відповідача за період з 01.02.2008 по 01.02.2016 на суму 2076483,18 грн. спростовуються фактичними обставинами справи, оскільки, за висновками суду, предметом розгляду у справі №905/1227/16 було не стягнення з відповідача інфляції, а стягнення збитків, розмір яких розраховано виходячи з показників інфляції за спірний період, що не є тотожнім.

Зокрема, статтею 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно зі ст.516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

Отже, за приписами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав.

Як встановлено, станом на дату укладення договору відступлення, право ПП Автоелемент на нарахування відповідачу 3% річних та інфляційних втрат було дійсним.

Чинне законодавство не забороняє відступлення майбутніх вимог, однак це стосується майбутніх вимог тільки за умови їх визначеності, тоді як передача за правочином невизначених, позбавлених конкретного змісту вимог, у тому числі й на майбутнє, тягне за собою наслідки у вигляді неукладеності відповідного правочину, оскільки його сторонами не досягнуто згоди щодо предмета правочину або такий предмет не індивідуалізовано належним чином. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №914/868/17.

Оскільки умови п.1.1 договору відступлення є чітко визначеними та унеможливлюють нерозуміння або виникнення сумнівів щодо предмету відступлення (яке саме право відступається цедентом цесіонарію), а законодавством не забороняється відступлення майбутніх вимог, то третьою особою 1 було відступлено позивачу дійсне право на нарахування та стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат.

Відповідно до ч.1 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частиною 4 статті 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Агрокомплекс проти України", "Воловік проти України", "Копецький проти Словаччини", "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції" Високий Суд вказує, що існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведене та враховуючи практику Європейського суду з прав людини, відмова у задоволенні заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних витрат, нарахованих за період з 30.09.2015 по 07.04.2016 (тобто, за період після підтвердження остаточним судовим рішенням обов`язку відповідача щодо сплати спірних коштів на користь ПП Автоелемент ), які є мірою відповідальності боржника за невиконання своїх грошових зобов`язань, які виникли в силу приписів закону (ст.1212 Цивільного кодексу України) та остаточного судового рішення, фактично приводить до втручання у право власності ПП Автоелемент та має наслідком порушення приписів ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Щодо позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем у відзиві на позов, колегія суддів зазначає, що згідно із ст.161 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач звернувся з клопотанням про застосування позовної давності.

Згідно із статтею 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).

За змістом ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Відповідно до ст.262 Цивільного кодексу України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Як було зазначено вище, саме з моменту набрання рішенням суду у справі №905/1004/15 законної сили у відповідача виник обов`язок зі сплати ПП Автоелемент трьох процентів річних та інфляції.

При цьому, перебіг позовної давності по вимогах про стягнення трьох процентів річних та інфляції, нарахованих згідно ст.625 Цивільного кодексу України, розпочався, відповідно, з 01.10.2015 та грудня 2015р.

Виходячи з того, що позовна заява направлена до суду 28.08.2018 (згідно поштового штампу на конверті), встановлено, що позивачем дотримано встановлений ст.257 Цивільного кодексу України трирічний строк позовної давності за вимогами про стягнення трьох процентів річних та інфляції.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних за період з 30.09.2015 по 07.04.2016 в сумі 18811,95 грн., інфляція в сумі 34809,37 грн. за період жовтня 2015р. по березень 2016р., а решта вимог є неправомірною та підлягає залишенню без задоволення.

Згідно прохальної частини позову позивачем заявлені вимоги про стягнення коштів та судового збору з відповідача за рахунок коштів місцевого бюджету м. Маріуполя, розміщених на рахунках Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області, відкритих в Управлінні Державної казначейської служби України у м. Маріуполь Донецької області.

В обґрунтування свого клопотання позивач посилається на ті обставини, що боржником (відповідачем) у справі є орган місцевого самоврядування, механізм виконання рішень про стягнення коштів з якого регулюється Постановою Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - Порядок).

Згідно абз.3 п.2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, у тексті цього порядку термін боржник вживається у такому значені - визначені в рішенні про стягнення коштів державні органи, розпорядники бюджетних коштів (бюджетні установи), а також одержувачі бюджетних коштів в частині здійснення передбачених бюджетною програмою заходів, на які їх уповноважено, які мають відкриті рахунки в органах Казначейства, крім рахунків із спеціальним режимом використання.

Пунктом 3 Порядку визначено рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

У разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка (у разі наявності - довідку банку), назви банку, його МФО та коду ЄДРПОУ, номера рахунка (поточний, транзитний, картковий), прізвища, імені, по батькові (повне найменування - для юридичної особи) власника рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних для пересилання коштів через підприємства поштового зв`язку, що здійснюється за рахунок стягувача (прізвище, ім`я, по батькові адресата, його поштова адреса (найменування вулиці , номер будинку , квартири, найменування населеного пункту, поштовий індекс), реквізити банківського рахунка поштового відділення) (п.6 Порядку).

У п.16 Порядку зазначено, що органи Казначейства за судовими рішеннями про стягнення надходжень бюджету здійснюють безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів: що надійшли в інший установлений законодавством спосіб.

Відповідно п.17 Порядку стягувачі, на користь яких прийняті судові рішення про стягнення надходжень бюджету, подають до органу Казначейства, на рахунки в якому зараховані надходження бюджету, документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, крім випадків, передбачених пунктом 23 цього Порядку.

Згідно з п.19 Порядку безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів і їх перерахування на рахунок, зазначений у виконавчому документі про стягнення надходжень бюджету або у заяві про виконання рішення про стягнення надходжень бюджету, здійснюються органами Казначейства з відповідного рахунка, на який такі кошти зараховані, шляхом оформлення розрахункових документів.

Згідно з п.24 Порядку стягувачі, на користь яких прийняті рішення про стягнення коштів з рахунків боржника, подають до органу Казначейства, в якому обслуговується боржник (відкриті рахунки), або за його місцезнаходженням документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку.

Як зазначає позивач, у відповідача, як органу місцевого самоврядування не відкриті рахунки у третьої особи 2, внаслідок чого, розрахунково-касове обслуговування не здійснюється, а тому виконання рішення по даній справі у відповідності до порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, не вбачається.

При цьому, за твердженням позивача, Виконавчий комітет Маріупольської міської ради є розпорядником грошових коштів, які належать позивачу, внаслідок того, що кошти місцевого бюджету зараховуються та видаються (розподіляються) з рахунків, які відкриті у третій особі 2 на ім`я Виконавчого комітету Маріупольської міської ради, то це є свідченням того, що грошові кошти третьої особи 2 можуть бути списані з рахунків Виконавчого комітету Маріупольської міської ради.

Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.

За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

За приписом ст.76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції.

При цьому, відповідно до ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Тому колегія суддів дійшла висновку про те, що всупереч вимог ст.ст.13, 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України викладені позивачем обставини щодо неможливості виконання рішення суду згідно порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників не доведені відповідними доказами, внаслідок чого клопотання позивача щодо виконання судового рішення шляхом стягнення коштів та судового збору з відповідача за рахунок коштів місцевого бюджету м. Маріуполя, розміщених на рахунках Виконавчого комітету Маріупольської міської ради Донецької області, відкритих в Управлінні Державної казначейської служби України у м. Маріуполь Донецької області, підлягає залишенню без задоволення.

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки місцевого господарського суду, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 269, 270, ч.1 ст. 275, 282 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ТОВ "Харбор-інвест", м. Київ на рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2019 у справі № 905/1645/18 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Донецької області від 25.02.2019 у справі № 905/1645/18 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний тест постанови апеляційного суду складено 27.05.2019.

Постанова суду може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 20 днів з дня його проголошення.

Головуючий суддя М.М. Слободін

Суддя В.І. Сіверін

Суддя О.І. Терещенко