Постанова

від 27.02.2019 по справі 910/23062/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2019 року

м. Київ

Справа № 910/23062/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Баранець О.М., Ткач І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Сігнаєвської К.І.;

за участю представників:

позивача - Новака А.А.,

відповідачів - 1 -Каракоці О.Г.,

- 2 - не з'явився,

прокуратури - Савицької О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва,

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Курдельчук І.Д.)

від 17.07.2018,

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий - Жук Г.А., судді - Дикунська С.Я., Мальченко А.О.)

від 21.12.2018,

за позовом заступника прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України,

до 1) публічного акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк",

2) українського державного підприємства по обслуговуванню іноземних та вітчизняних автотранспортних засобів "Укрінтеравтосервіс" в особі Донецького обласного державного автомобільного навчального комбінату,

про визнання недійсним договору іпотеки,

В С Т А Н О В И В:

у грудні 2017 року заступник прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 16.01.2008 між Донецьким обласним державним автомобільним навчальним комбінатом (заставодавець) і закритим акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" (іпотекодержатель).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір іпотеки від 16.01.2008 укладений з порушенням ст. 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", ст. 14 Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", а тому є недійсним згідно з ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. 207 ГК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.07.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2018, у задоволенні позову відмовлено у зв'язку з пропуском позовної давності.

17.01.2019 заступник прокурора міста Києва подав касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 17.07.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.12.2018, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Підставами для скасування постановлених у справі судових рішень заступник прокурора зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права - ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України та порушення норм процесуального права - ст. ст. 13, 73, 86 ГПК України. Вказує на надання доводам банку переваг порівняно з доводами прокурора та Міністерства інфраструктури України, що є порушенням ст. 13 ГПК України. Стверджує, що позивачу про порушення, які допущені при укладенні спірного договору, стало відомо у вересні 2017 року під час листування з прокуратурою Донецької області. Зазначає, що прокуророві не було відомо про викладені у позові порушення інтересів держави до внесення у вересні 2017 року відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та отримання оригіналів документів в ході слідчих дій. Вважає, що Міністерство транспорту та зв'язку України (правонаступником якого є Міністерство інфраструктури України) не були сторонами спірного договору іпотеки, а Донецький обласний державний автомобільний навчальний комбінат не звертався до Міністерства за отриманням згоди на укладення цього договору, не повідомляв про передачу державного майна в іпотеку ні Міністерству, ні прокурору. Зазначає про безпідставність посилання судів на передавальний акт, адже в ньому не було вказано спірний договір. Отже, ні Міністерством, ні прокурором не було пропущено позовну давність. Посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц.

У поясненнях на касаційну скаргу Міністерство інфраструктури України просить касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити. Оскаржувані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовну заяву заступника прокурора Донецької області задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи і встановлено судами, 16.01.2008 між Донецьким обласним державним автомобільним навчальним комбінатом (покупець) і ТОВ "Олімп" (продавець) було укладено договір купівлі-продажу двоповерхового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Дружківського міського нотаріального округу Донецької області Гнатенко В.Л. та зареєстрований в реєстрі за № 208, за умовами якого продавець зобов'язується передати майно (двоповерховий будинок) у власність покупцю, а покупець - прийняти майно (двоповерховий будинок) та сплатити за нього обумовлену грошову суму.

У п. 1.2 договору купівлі-продажу визначено, що продається двоповерховий будинок, розташований в м. Дружківка, Донецької обл. по вул. Тверська, 7, та має такі характеристики: загальна площа - 698,4 кв.м. Двоповерховий будинок розташований на земельній ділянці, яка є власністю Дружківської міської ради та яка знаходиться у користуванні продавця згідно з договором оренди земельної ділянки.

Двоповерховий будинок належить продавцю на праві власності та був отриманий відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Дружківської міської ради від 07.10.2004 на підставі рішення № 947 від 06.10.2004 та зареєстрованого в Дружківському міському бюро технічної інвентаризації від 07.10.2004 № 196, кн. 2 та в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно Дружківського міського бюро технічної інвентаризації від 07.10.2004 за № 4771387 згідно з витягом № 4984552, наданим Дружківським міським бюро технічної інвентаризації від 07.10.2004 (п. 1.3 договору купівлі-продажу).

Пунктом 2.1 договору купівлі-продажу встановлено, що за домовленістю сторін продаж двоповерхового будинку вчиняється за 303 000,00 грн, що на момент укладення договору купівлі-продажу за середнім курсом продажу доларів США приватним особам комерційними банками України міста Дружківка, Донецької обл, є еквівалентом суми 60 000,00 доларів США, в тому числі ПДВ у сумі 50 500,00 грн, які будуть перераховані на рахунок продавця № 26004001000017 у ТОВ "Український Фінансовий світ", МФО 37777, ОКПО 24644481, свідоцтво № 07301027, інн. 246444805620, протягом трьох банківських днів з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.

16.01.2008 між ПриватБанком (правонаступником якого є відповідач-1 (банк) та Донецьким обласним державним автомобільним навчальним комбінатом (позичальник) було укладено кредитний договір № 01-ИП/08, за умовами якого: вид кредиту - терміновий кредит (пункт А.1 кредитного договору); ліміт кредитного договору - 51 000,00 доларів США для оплати за придбання нерухомості - нежитлової двоповерхової будівлі за адресою м. Дружківка, Донецької обл., вул. Тверська, 7 згідно з договором купівлі-продажу від 16.01.2008.

У пп. 2.2.12 розділу 2 кредитного договору № 01-ИП/08 встановлено, що позичальник зобов'язується, зокрема, належним чином оформити договір іпотеки в забезпечення виконання за цим договором.

На виконання умов кредитного правочину, 16.01.2008 між ЗАТ КБ "ПриватБанк" (іпотекодержатель) та Донецьким обласним державним автомобільним навчальним комбінатом (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, яке зазначено в п. 7 договору іпотеки, в забезпечення виконання зобов'язань Горлівської автомобільної школи Донецького обласного державного автомобільного навчального комбінату (позичальник) перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання позичальником зобов'язань, забезпечених іпотекою, та (або) невиконання іпотекодавцем зобов'язань за договором іпотеки, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами позичальника та (або) іпотекодавця.

Відповідно до п. 2 договору іпотекою забезпечується виконання зобов'язань позичальника, що випливають з кредитного договору, з: повернення кредиту у сумі 51 000,00 доларів США, що надається у формі строкового кредиту, відповідно до графіку погашення кредиту у термін(и) 16.01.2018; сплати процентів за користування кредитом у розмірі 12,6 % річних починаючи з дати списання коштів з позичкового рахунку до дати погашення кредиту, у дату сплати процентів, якою є 25-е число кожного поточного місяця, починаючи з дати підписання кредитного договору. Якщо повне погашення кредиту здійснюється в дату, яка відрізняється від вказаної в даному пункті, то останньою датою погашення процентів, нарахованих від попередньої дати погашення до дня фактичного повного погашення кредиту, є дата фактичного погашення кредиту; сплати процентів за користування кредитом у разі несвоєчасного погашення кредиту у розмірі 30% річних від суми залишку непогашеної заборгованості за кредитом, - у дату сплати процентів, якою є 25-е число кожного поточного місяця. Якщо повне погашення кредиту здійснюється в дату, яка відрізняється від вказаної в цьому пункті, то останньою датою погашення таких процентів, нарахованих від попередньої дати погашення до дня фактичного повного погашення кредиту, є дата фактичного погашення кредиту; сплати винагороди за відкриття позичкового рахунку в розмірі 250,00 грн в день укладання кредитного договору; сплати винагороди за управління фінансовим інструментом у розмірі 2% від суми кредиту; сплати винагороди за кредитне обслуговування у розмірі 0,2% щомісячно від суми встановленого кредитного ліміту, виданому на цілі, відмінні від сплати платежів страховок, в поточну дату сплати відсотків; сплати пені, у порядку та розмірі, визначених п. 5.1 кредитного договору; сплати штрафу в розмірі 2% від суми отриманого кредиту, за кожний випадок порушення зобов'язань, передбачених підпунктами 2.2.7, 2.2.8, 2.2.11, 7.1 кредитного договору; сплати штрафу в розмірі 25% від суми кредиту, використаної не за цільовим призначенням.

Згідно з п. 7 договору іпотеки в забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором та іпотекодавцем зобов'язань за договором іпотеки, іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно - двоповерховий будинок, розташований в м. Дружківка, Донецької обл., вул. Тверська, 7, загальна площа - 698,4 кв.м. Право власності на нерухоме майно підтверджено договором купівлі-продажу; предмет іпотеки зареєстрований у встановленому законом порядку, як окремий виділений в натурі об'єкт права власності. Нерухоме майно, зазначене в цьому пункті, передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, а саме: комунікації та мережі (електричні, вентиляційні, водовід та ін.), устаткування та інші приналежності та невід'ємні частини предмету іпотеки. Цільове призначення предмету іпотеки: нежиле приміщення.

За п. 8 договору іпотеки предмет іпотеки розташований на земельній ділянці, власником якої є Дружківська міська рада та яка передана в оренду ТОВ "Олімп" згідно з договором оренди земельної ділянки від 14.01.2005 № б/н. Строк оренди відповідно до вказаного договору становить 50 років. Цільове призначення земельної ділянки - обслуговування території виробничого приміщення. Земельна ділянка розташована за адресою: Донецька обл., м. Дружківка, вул. Тверська, 7. На використання іпотекодавцем земельної ділянки або її частини обмежень (обтяжень) не встановлено.

Відповідно до п. 12 вказаного договору вартість предмету іпотеки складає 303 000,00 грн.

У п. 30 договору сторони погодили термін дії цього договору іпотеки - до повного виконання позичальником та іпотекодержателем зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього.

16.01.2008 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі іпотек, Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна зареєстровані обтяження - іпотека двоповерховий будинок, загальною площею - 698,4 кв.м; м. Дружківка, Донецької обл., вул. Тверська, 7, номер РПВН 4771387, номер обтяження 6408114, розмір основного зобов'язання 51 000,00 дол США з датою повернення 16.01.2018.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 7 ст. 179 ГК України (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє (ч. 3 ст. 207 ГК України).

Статтею 215 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд має встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання такого правочину недійсним на момент його вчинення.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (ст. 3 цього Закону).

Порядок передачі в іпотеку майна, що є об'єктом державної чи комунальної власності встановлений ст. 14 Закону України "Про іпотеку", відповідно до якої предметом іпотеки може бути нерухоме майно, що є об'єктом права державної чи комунальної власності і закріплене за відповідним державним чи комунальним підприємством, установою, організацією на праві господарського відання. Передача в іпотеку цього майна здійснюється після отримання у встановленому законом порядку згоди органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, до сфери господарського відання якого належить відповідне державне чи комунальне підприємство, установа або організація. Продаж предмета іпотеки, що є об'єктом права державної чи комунальної власності, здійснюється з урахуванням вимог законів України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва".

Забороняється передача в іпотеку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Частиною 9 ст. 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" встановлено, що господарські організації, створені на базі об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, до виключення їх з переліку об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не можуть вчиняти дії стосовно майна, переданого до їх статутного фонду, наслідком яких може бути відчуження майна, у тому числі передача його до статутного фонду інших господарських організацій, передача в заставу тощо.

Здійснивши аналіз положень Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", затверджений цим Законом України перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, господарські суди встановили, що Донецький обласний державний автомобільний навчальний комбінат належить до об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Врахувавши вказане, закріплену законодавством (чинним на момент укладення спірного договору) заборону щодо передачі в іпотеку вказаного майна та, що за спірним договором Донецьким обласним державним автомобільним навчальним комбінатом в іпотеку передано державне майно, господарські суди дійшли до правильного висновку, що такий договір іпотеки від 16.01.2008 суперечить вимогам чинного законодавства і є недійсним згідно з ст. ст. 215, 203 ЦК України.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем -1 у справі подавалась заява про застосування позовної давності (а.с. 62-65, т. 1).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Водночас, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (аналогічна правова позиція викладена у п. 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2018 у справі № 911/1437/17).

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

У ч. 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За ч. 1 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності починається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 367/2271/15-ц).

Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган (підприємство), а не прокурор (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Основного Закону України).

Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто укладені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, відноситься і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом", зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (справа "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванні таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Враховуючи викладене, а також правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, які Верховний Суд бере до уваги в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України, господарські суди дійшли до правильного висновку про те, що позовна давність у цьому випадку розпочинається з моменту коли про порушення прав та інтересів держави дізналося або могло дізнатись вказане Міністерство (уповноважений орган з управління державним майном у спірних правовідносинах), а не прокурор.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази (зокрема, кредитний договір № 01-ИП/08 від 16.01.2008, передавальний акт, який був складений членами комісії з реорганізації Донецького обласного державного автомобільного навчального комбінату на виконання наказу Міністерства інфраструктури України № 423 від 21.06.2013), врахувавши ст. ст. 6, 16 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", суди встановили, що позивач міг і повинен був дізнатися про порушене право або про особу, яка його порушила з листопада 2013 року (з моменту прийняття Українським державним підприємством по обслуговуванню іноземних та вітчизняних автотранспортних засобів "Укрінтеравтосервіс" усіх майнових прав комбінату в порядку правонаступництва).

Оскільки як Міністерство інфраструктури України, так і прокурор у встановлені законом строки для захисту цивільного права або інтересу не звернулися із зазначеним позовом, то господарські суди правомірно відмовили у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.

При зверненні до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства інфраструктури України, останнє, набувши статусу позивача, питання про поновлення позовної давності не порушувало, а також не надало доказів поважності причин її пропуску.

Щодо аргументів прокурора про те, що господарськими судами було порушено норми матеріального права - ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України та процесуального права - ст. ст. 13, 73, 86 ГПК України, то вони є безпідставними, адже, господарськими судами були прийняті рішення при дотриманні норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права. Незгода прокурора з рішенням господарських судів та бажання винесення нового рішення про задоволення позову у справі не є доказом неправильного застосування судами вказаних ним норм права.

Також судами відповідно до вимог ст. 86 ГПК України було ретельно досліджено всі наявні в матеріалах справи докази, які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі і доводи касаційної скарги висновків господарських судів не спростовують.

Щодо доводів касаційної скарги про безпідставність посилання судів на передавальний акт, адже в ньому не було зазначено про договір іпотеки, то необхідно зазначити, що цей довід був предметом розгляду апеляційного суду, який правомірно вказав на те, що відсутність в додатках до передавального акту, який був затверджений Міністерством інфраструктури України, вказаного договору не спростовує можливість уповноваженого органу на час проведення процедури реорганізації комбінату дізнатися про наявність вказаних іпотечних правовідносин (з огляду і на прийняття таким органом відповідної кредитної заборгованості).

Щодо посилань в касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, то необхідно зазначити, що прокурором не доведено в чому оскаржувані рішення не відповідають чи суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у цих постановах, адже у вказаних прокурором справах Велика Палата Верховного Суду виходила з інших фактичних обставин справи, встановлених судами при їх розгляді, ніж ті, що були встановлені судами у цій справі.

Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Господарськими судами при прийнятті рішень було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, взято до уваги доводи учасників справи та почуто їх, що відповідає вимогам ГПК України та п. 1 ст. 6 Конвенції.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 236 ГПК України).

Частиною 5 ст. 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду та постанова апеляційного суду прийняті з додержанням вимог матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування немає.

Оскільки підстав для скасування прийнятих у справі судових рішень немає, то судовий збір згідно з ст. 129 ГПК України за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 17 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 21 грудня 2018 року у справі за № 910/23062/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді О. Баранець

І. Ткач