Ухвала

від 15.02.2019 по справі 207/4147/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 11-сс/803/180/19 Справа № 207/4147/18 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2019 року Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Дніпровського Апеляційного суду у складі:

судді-доповідача ОСОБА_2 ,

суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю секретаря ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційними скаргами представника ТОВ Стар Бізнес Плюс ОСОБА_6 та директора ТОВ Мікс Ойл ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 січня 2019 року,

за участю прокурора ОСОБА_8

захисника ОСОБА_9

ВСТАНОВИЛА:

Ухвалою слідчого судді Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 січня 2019 року було задоволено клопотання слідчого СВ Південного ВП Кам`янського ВП ГУНП в Дніпропетровській області погодженого з прокурором Дніпродзержинської місцевої прокуратури про накладення арешту на майно.

Не потгоджуючись з прийнятим рішенням представник ТОВ Стар Бізнес Плюс ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу в якій просить скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання про арешт майна та повернути майно.

Обґрунтовуючи заявлені в апеляційній скарзі вимоги посилається на те, що слідчим суддею допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, не забезпечені цілі та принципи вирішення питання про накладення арешту на майно. Звертає увагу на те, що вказане майно має власника та документи слідчому представником ТОВ СТАРТ БІЗНЕС ПЛЮС були надані, також вони були надані і в судовому засіданні на огляд слідчому судді, проте посилання на це в ухвалі відсутні.

В апеляційній скарзі директора ТОВ Мікс Ойл ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання про арешт майна та повернути майно.

Обґрунтовуючи заявлені в апеляційній скарзі вимоги посилається на те, що слідчим суддею допущено істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, не забезпечені цілі та принципи вирішення питання про накладення арешту на майно. Звертає увагу на те, що вказане майно має власника та документи слідчому були надані, також вони були надані і в судовому засіданні на огляд слідчому судді, проте посилання на це в ухвалі відсутні.

Вказує на те, що ТОВ Мікс ОЙЛ здійснює законну діяльність, з роздрібної торгівлі пальним, здійснює відпуск нафтопродуктів через зареєстровані реєстраторі розрахункових операцій, сплачує всі податки і збори та здійснює закону діяльність.

Заслухавши доповідь судді, захисника скаржника який підтримав вимоги апеляційних скарг, прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступного.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому зазначеним Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

Згідно ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення:

1) збереження речових доказів;

2) спеціальної конфіскації;

3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;

4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 131 КПК України арешт майна є одним з видів заходів забезпечення кримінального провадження, а отже за правилами ст. 132 КПК України його застосування не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що:

1) існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для вжиття заходів забезпечення кримінального провадження;

2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи, про який йдеться у клопотанні слідчого або прокурора;

3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається з клопотанням.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 07 червня 2007 року у справі «Смирнов проти Росії» було висловлено правову позицію про те, що при вирішенні питання про можливість утримання державою речових доказів належить забезпечувати справедливу рівновагу між, з одного боку, суспільним інтересом та правомірною метою, а з іншого боку вимогами охорони фундаментальних прав особи. Для утримання речей державою у кожному випадку має існувати очевидна істотна причина.

Відповідно до ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально-протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально- протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 2, ч. 3, ч. 4 ст. 171 КПК України у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено: підстави, у зв`язку з якими потрібно здійснити арешт майна; перелік і види майна, що належить арештувати; документи, що підтверджують право власності на майно, що належить арештувати. До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

На переконання колегії суддів, вказаних вимог кримінального процесуального закону слідчим суддею не дотримано.

Колегія суддів приходить до висновку про порушення слідчим суддею вимог ст. 173 КПК України, з огляду на те, що слідчий суддя, всупереч вимогам ст. 132 КПК України, застосував такий захід забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, без обґрунтованої на те потреби, яка б виправдовувала такий ступінь втручання у права та законні інтереси юридичних осіб.

Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та обґрунтованого рішення слідчий суддя, згідно ст. 94, ст. 132, ст. 173 КПК України, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення злочину та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.

Відповідно до п. п. 7 ч. 2 ст. 131 КПК України, арешт майна є одним із видів заходів забезпечення кримінального провадження. Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК України, застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.

В самій ж ухвалі Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області, якою було накладено арешт вказано, що з метою метою швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінального провадження суд вважав за необхідне накласти арешт на вказане майно.

Разом з цим, відповідно до вимог ст. 171 КПК України, до клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує свої доводи.

Так, органом досудового розслідування до матеріалів клопотання не було надано жодного документу, яким обґрунтовувалися б доводи необхідності накладення арешту на тимчасово вилучене майно.

Слідчий суддя фактично не дослідив матеріали вищезазначеного клопотання про арешт майна та об`єктивно не з`ясував обставин кримінального провадження.

Враховуючи вищевикладенемотивування клопотання,слідчий тапрокурор врозумінні вимогст.132КПК Українине надалидостатніх іналежних доказівтих обставин,на якіпослався уклопотанні,а слідчийсуддя увідповідності дост.94КПК України,належним чиномне оцінивці докази,з точкизору їхдостатності та взаємозв`язку для прийняття рішення.

Вказані обставини вплинули і на те, що належним чином не було встановлено, як в ухвалі слідчого судді, так і в клопотанні прокурора, правової підстави для накладення арешту на майно належне юридичній особі на праві приватної власності.

Відповідні данімають міститисяі уклопотанні слідчого,погодженого прокурором,який звертаєтьсяз проханнямарештувати майно,оскільки згідност.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб`єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.

Органом досудового розслідування не встановлено та не надано жодних доказів щодо того, що вказане майно є предметом злочину, не наведено обгрунтованих підстав щодо арешту самого палива.

Таким чином, зазначених вимог закону слідчий суддя та орган досудового розслідування не дотрималися.

Разом з цим, в обґрунтування рішення слідчий суддя Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська зазначає, що: «з метою метою швидкого, повного та неупередженого розслідування кримінального провадження суд вважав за необхідне накласти арешт на вказане майно».

У відповідності з положеннями ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Забезпечення прав людини є напрямком державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини.

Згідно ст.9Конституції України,а такожст.19Закону України«Про міжнароднідоговори» від29червня 2004року,міжнародні договори,згода наобов`язковістьяких наданаВерховною РадоюУкраїни,є часткоюнаціонального законодавстваУкраїни.Також передбачається,що якщоміжнародним договоромвстановлені іншіправа,ніж ті,які передбаченізаконодавством України,то застосовуютьсяправила міжнародного договору України.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини та Конвенція про захист прав людини та основних свобод, учасником яких є Україна.

Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є міжнародним договором, який закріплює певний перелік найбільш важливих для людини суб`єктивних прав. Складовою цієї Конвенції є окремі протоколи, які доповнюють та розвивають її положення.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також Протоколи 1, 2, 4, 7, 11, які є невід`ємною частиною Конвенції, чим визнала її дію в національній правовій системі, а також обов`язковість рішень Європейського Суду з прав людини по всім питанням що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Виходячи зположень ст.1Протоколу №1до Конвенціїпро захистправ людиниі основоположнихсвобод,кожна фізичнаабо юридичнаособа маєправо мирноволодіти своїммайном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю та ч. 4 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Так, ч. 2 ст. 325 ЦК України, фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлено судом.

Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Відповідно ст. 391 ЦПК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійснення ним права користування та права розпорядження своїм майном.

Статтею 2 Кримінального процесуального кодексу України чітко встановлено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необгрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура».

Згідно ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Згідно п. 9 ч. 1 ст. 7 КПК України, зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться недоторканість права власності.

Згідно ст. 16 КПК України позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Виходячи з положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 9 КПК України під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на які надана Верховною Радою України, вимог інших законодавчих актів.

У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 передбачає позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Разом зцим,Європейський судз правлюдини врішеннях від09червня 2005року посправі «Баклановпроти РосійськоїФедерації»,від 24березня 2005року посправі «Фрізенпроти РосійськоїФедерації»,наголошує натому,що першата найбільшважлива вимогастатті 1Протоколу №1до Конвенціїполягає утому,що будь-якевтручання публічноївлади управо наповагу довласності маєбути законним, держави уповноважені здійснювати контроль за використанням власності шляхом виконання законів. Більше того, верховенство права, одна з засад демократичної держави, втілюється у статтях Конвенції. Питання у тому, чи було досягнуто справедливої рівноваги між вимогами загального інтересу та захисту фундаментальних прав особи, має значення для справи лише за умови, що спірне втручання відповідало вимогам законності і не було свавільним.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» (principle of proportionality) - «справедливої рівноваги (балансу)» (fair balance) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden). Принцип «пропорційності» (principle of proportionality) вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей.

Окрім того, Європейський суд з прав людини через призму своїх рішень неодноразово акцентував увагу на тому, що володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-ІІ). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", п. 50, Series А N 98).У відповідності зі ст, 41 Конституції України, кожний має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю.

Таким чином, практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року).

Зі змісту частини третьої статті 172 КПК України вбачається, що слідчий суддя, суд, встановивши, що клопотання про арешт майна подано без додержання вимог статті 171 цього Кодексу, повертає його прокурору та встановлює строк в сімдесят дві години або з урахуванням думки слідчого, прокурора менший строк для усунення недоліків, про що постановляє ухвалу.

Враховуючи те, що під час розгляду апеляційної скарги не доведено, що вилучені речі мають значення речового доказу по кримінальному провадженню, є знаряддям вчинення кримінального правопорушення, та можуть бути використані як доказ факту та обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, слідчий суддя приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для накладення арешту на майно, на яке було накладено арешт по даному кримінальному провадженню.

Керуючись ст. ст. 131, 132, 170-173, 405, 407, 419 КПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційні скарги представника ТОВ Стар Бізнес Плюс ОСОБА_6 та директора ТОВ Мікс Ойл ОСОБА_7 - задовольнити частково.

Ухвалу слідчого судді Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 21 грудня 2018 року, про накладення арешту на майно, скасувати.

Постановити нову ухвалу, якою клопотання слідчого СВ Південного ВП ГУНП в Дніпропетровської області погоджене з прокурором Дніпродзержинської місцевої прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна у кримінальному провадженні, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань №12018040780001276 від 17 жовтня 2018 року за ч. 1 ст. 272 КК України, повернути прокурору для усунення недоліків протягом 72 годин з моменту отримання копії ухвали.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали буде складено та оголошено 20 лютого 2019 року о 15.00 годині.

Судді: