Постанова

від 07.03.2019 по справі 2540/2886/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30. тел/факс 254-21-99, e-mail: inbox@6apladm.ki.court.gov.ua

Головуючий у першій інстанції: Соломко І.І.

Суддя-доповідач: Епель О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 березня 2019 року Справа № 2540/2886/18

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Епель О.В.,

суддів: Губської Л.В., Карпушової О.В.,

за участю секретаря Лісник Т.В.,

представника позивача ОСОБА_3,

представника відповідача Соловей О.Р.,

представника третьої особи Шевчук О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Чернігівської міської ради на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року у справі

за позовом ОСОБА_6

до Чернігівської міської ради,

третя особа, яка не заявляє

самостійні вимоги

на предмет спору: Управління культури та туризму

Чернігівської міської ради

про визнання протиправними розпоряджень,

поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку,

В С Т А Н О В И В :

Історія справи

ОСОБА_6 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Чернігівської міської ради (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Управління культури та туризму Чернігівської міської ради про:

- визнання протиправними та скасування розпоряджень голови Чернігівської міської ради від 16.05.2018 р. № 93-ркп Про звільнення та від 19.06.2018 р. № 116-ркп Про забезпечення трудових прав та звільнення ОСОБА_6 згідно з поданою заявою (за угодою сторін) ;

- поновлення позивача на посаді заступника начальника управління - начальника відділу культури управління культури та туризму Чернігівської міської ради з 10.07.2018 р.;

- стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 19 474,82 грн.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року адміністративний позов було задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Чернігівської міської ради від 16.05.2018 р. № 93-ркп про звільнення ОСОБА_6 з посади заступника начальника управління - начальника відділу культури управління культури та туризму Чернігівської міської ради;

- скасовано розпорядження голови Чернігівської міської ради від 19.06.2018 р. № 116-ркп;

- поновлено позивача на посаді заступника начальника управління - начальника відділу культури управління культури та туризму Чернігівської міської ради з 11.07.2018 р.;

- стягнуто з Чернігівської міської ради на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 36139,74 грн. без урахування обов'язкових податків та зборів.

У задоволенні адміністративного позову в іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити постанову про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що написання позивачем заяви про звільнення під психологічним або фізичним тиском не підтверджується жодними доказами, що навіть сама позивач у судовому засіданні не змогла пояснити, у чому ж виявлявся тиск, а також наголошуючи на тому, що заява про звільнення була написана позивачем добровільно та самостійно у присутності трьох свідків і що така заява була погоджена всіма уповноваженими особами у порядку, визначеному законодавством.

Крім того, апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що судом першої інстанції було безпідставно застосовано норми Закону України Про державну службу , а не Закону України Про службу в органах місцевого самоврядування , якими регулюються спірні правовідносини, та зазначає, що жодною нормою чинного законодавства не передбачено можливості працівника відкликати подану заяву про його звільнення за угодою сторін.

З цих та інших підстав апелянт вважає, що рішення суду прийнято за неповно встановлених обставин, з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін, зокрема зазначаючи, що суд дійшов правильного висновку про відсутність в неї волевиявлення на звільнення, що доводи апелянта про те, що вона не зазнавала морального і фізичного тиску під час написання заяви про звільнення не підтверджуються жодними доказами, та наголошуючи на тому, що головною є наявність згоди працівника і роботодавця в момент звільнення.

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції апелянт підтримав вимоги апеляційної скарги в межах доводів та обґрунтувань, які в ній наведені.

Представник відповідача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи її необґрунтованою, а рішення суду таким, що постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню, з огляду на наступне.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 04.02.2015 р. розпорядженням Чернігівської міської ради від 03.02.2015 р. № 25-рос ОСОБА_6 була призначена на посаду заступника начальника управління культури міської ради.

14.05.2018 р. позивачем на ім'я Черінівського міського голови Атрошенка В.А. подано заяву про звільнення з займаної посади за угодою сторін.

16.05.2018 р. розпорядженням Чернігівської міської ради від № 93-ркп ОСОБА_6 звільнено із займаної посади з 21.06.2018 р. за угодою сторін (п. 1 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України).

17.05.2018 р. позивач подала заяву про відкликання своєї заяви, яка зареєстрована 17.05.2018 р. Чернігівською міською радою за вх.№ 6-3322

Розпорядженням Чернігівської міської ради від 17.05.2018 р. № 95-ркп ОСОБА_6 було відмовлено у задоволенні її заяви від 17.05.2018 р. у зв'язку з відсутністю згоди керівника на продовження з нею трудового договору на посаді заступника начальника управління-начальника відділу культури управління культури та туризму міської ради.

У період з 25.05.2018 р. по 12.06.2018 р. позивач знаходилась на лікарняному, а з 22.05.2018 р. по 21.06.2018 р. та з 22.06.2018 р. по 10.07.2018 р. - у відпустці.

19.06.2018 р. міським головою Чернігівської міської ради видано розпорядження № 116-ркп Про забезпечення трудових справ та звільнення ОСОБА_6 згідно з поданою заявою (за угодою сторін), в якому встановлено останній день відпустки позивача - 10.07.2018 р.

Позивач, вважаючи розпорядження голови Чернігівської міської ради від 16.05.2018 р. № 93-ркп Про звільнення та від 19.06.2018 р. № 116-ркп Про забезпечення трудових прав та звільнення ОСОБА_6 згідно з поданою заявою (за угодою сторін) протиправними, звернулася до суду з адміністративним позовом у цій справі.

Судова колегія встановила, що задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що під час написання заяви позивач перебувала під моральним тиском з боку начальника Управління культури та туризму Чернігівської міської ради, який змусив її написати таку заяву, що свідок ОСОБА_8, яка є співробітником відділу кадрів, у судовому засіданні пояснила, що під час написання вказаної заяви позивач хвилювалась, тому заяву переписувала декілька раз. Зазначені обставини були оцінені судом першої інстанції як такі, що свідчать про відсутність добровільного волевиялення позивача на звільнення та ставлять під сумнів той факт, що позивач мала намір бути звільненою за угодою сторін.

Також суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскільки факт волевиявлення позивача на звільнення за угодою сторін та визначення керівником дати звільнення під час судового розгляду справи не знайшов свого підтвердження, то позивач могла відкликати заяву про таке звільнення, а заява позивача про звільнення від 14.05.2018 р. не містить відмітки про її надходження, спосіб отримання апаратом Чернігівської міської ради та передачі виконавцям, що свідчить про порушення вказаної Інструкції.

Однак, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитись з огляду на наступне.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законами України Про службу в органах місцевого самоврядування від 07.06.2001 р. № 2493-III (далі - Закон № 2493-III), Про місцеве самоврядування від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР), Про відпустки від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР (Закон № 504/96-ВР).

Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У ст. 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до п. 10 ч. 4 ст. 42 Закону № 280/97-ВР міський голова призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів.

Законом №, зокрема статтею 20, передбачено, що припинення служби в органах місцевого самоврядування здійснюється, зокрема за загальними підставами, передбаченими Кодексом законів про працю України.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.

Частиною 1 статті Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону № 504/96-ВР визначено, що щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.

ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що трудовим законодавством, норми якого поширюються, зокрема, на осіб, що проходять службу в органах місцевого самоврядування, регламентовано можливість звільнення працівника за угодою сторін з визначенням конкретної дати його звільнення.

При цьому, до настання погодженої сторонами дати звільнення особи на неї поширюються законодавчі гарантії права на працю, зокрема право на щорічну відпустку та її пролонгацію в разі тимчасової непрацездатності такої особи на період хвороби.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги та усуваючи неповноту з'ясування судом першої інстанції обставин даної справи, колегія суддів встановила, що позивач працювала на посаді заступника начальника управління - начальника відділу культури управління культури та туризму Чернігівської міської ради, яка віднесена до служби в органах місцевого самоврядування.

14.05.2018 р. позивачем на ім'я Чернігівського міського голови було подано заяву про звільнення її за угодою сторін з визначенням конкретної дати звільнення - 21.06.2018 р. /Т.1 а.с.11/.

Також 14.05.2018 р., позивачем подано заяву про надання їй щорічної основної відпустки на тридцять днів з 22.05.2018 р. по 21.06.2018 р. /Т.1 а.с.12/.

У цей же день, 14.05.2018 р., начальником Управління культури та туризму Чернігівської міської ради прийнято наказ № 14-В Про відпустку , відповідно до якого позивачу надано відпустку на 30 календарних днів з 22.05.2018 р. до 21.06.2018 р. /Т.1 а.с.69/.

16.05.2018 р. відповідачем прийнято розпорядження № 93-ркп Про звільнення , відповідно до якого позивача звільнено з роботи за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) з 21.06.2018 р., тобто з останнього відпустки, на підставі її заяви від 14.05.2018 р. /Т.1 а.с.70/.

17.05.2018 р. позивач звернулася до Чернігівського міського голови із заявою про відкликання її заяви про звільнення за власним бажанням з 21.05.2018 р. /Т.1 а.с.72/.

17.05.2018 р., відповідачем прийнято розпорядження № 95-ркп Про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_6 , яким позивачу відмовлено в задоволенні зазначеної заяви про відкликання раніше поданої заяви у зв'язку з відсутністю згоди на продовження з нею трудового договору на посаді заступника начальника управління - начальника відділу культури управління культури та туризму Чернігівської міської ради /Т.1 а.с.73/.

У період з 25.05.2018 р. по 12.06.2018 р. включно позивач перебувала на лікарняному /Т.1 а.с.75/, у зв'язку з чим 15.06.2018 р. вона звернулася до начальника Управління культури та туризму Чернігівської міської ради із заявою про продовження їй щорічної основної відпустки /Т.1 а.с.74/.

18.06.2018 р. наказом начальника Управління культури та туризму Чернігівської міської ради № 40-В позивачу було продовжено надану їй відпустку до 10.07.2018 р. /Т.1 а.с.76/.

19.06.2018 р. позивач звернулася із заявою до Чернігівського міського голови, в якій повідомила, що раніше подана нею заява про звільнення була відкликана, а тому вона просить забезпечити її робочим місцем після виходу з відпустки /Т.1 а.с.17/.

19.06.2018 р. відповідачем прийнято розпорядження № 116-ркп Про забезпечення трудових прав та звільнення ОСОБА_6 згідно з поданою заявою (за угодою сторін) , яким визначено днем звільнення 10.07.2018 р., тобто останній день відпустки, перенесеної через хворобу /Т.1 а.с.77-78/.

Таким чином, колегія суддів звертає увагу на те, що позивача було звільнено за угодою сторін на підставі її заяви від 14.05.2018 р. та з дотриманням законодавчо визначених гарантій реалізації наданого їй права на щорічну основну відпустку та її пролонгацію на період хвороби.

При цьому, доводи позивача про те, що після написання вказаної заяви вона зверталася до відповідача із заявою про її відкликання, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки жодною нормою законодавства не передбачено обов'язку роботодавця щодо залишення на роботі працівника, звільненого за угодою сторін з певної дати. У такому випадку пролонгація трудових правовідносин та анулювання угоди про звільнення може бути здійснена виключно за згодою роботодавця, а не в односторонньому порядку за волевиявленням працівника.

Більш того, судова колегія звертає увагу, що розпорядження відповідача від 17.05.2018 р. № 95-ркп про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_6 щодо відкликання її заяви про звільнення за угодою сторін він 14.05.2018 р. позивачем не оскаржувалося, протиправним у порядку, установленому законодавством, не визнавалося та скасовано не було, тому є чинним і приймається судом до уваги .

Судова колегія також відзначає й те, що у заяві від 14.05.2018 р. позивач просила її звільнити за угодою сторін з 21.06.2018 р. і саме за такою підставою та за вказаною позивачем датою відповідачем було прийнято розпорядження від 16.05.2018 р. про її звільнення, а в заяві від 17.05.2018 р. про відкликання вказаної заяви про звільнення позивач зазначила зовсім іншу підставу звільнення - за власним бажанням та іншу дату звільнення - 21.05.2018 р. Тобто, безпосередньо вищезазначена заява від 14.05.2018 р. про звільнення за угодою сторін з 21.06.2018 р. позивачем, як така, не відкликалася.

Твердження позивача про те, що під час написання заяви вона перебувала під моральним тиском з боку начальника Управління культури та туризму Чернігівської міської ради, який змусив її написати таку заяву, не підтверджуються жодними належним та допустимим доказом, з матеріалів справи взагалі не вбачається і представник позивача взагалі не змогла пояснити суду, у чому ж полягав такий тиск та чим підтверджуються особисті неприязнені стосунки, через які він міг бути застосований до позивача з боку керівництва роботодавця.

Натомість, з позовної заяви та пояснень позивача, наданих нею у суді першої інстанції, а також пояснень, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, та наданих її представником в суді апеляційної інстанції, вбачається, що під психологічним тиском позивач розуміє факт хвилювання позивача під час написання нею заяви про звільнення.

Разом з тим, колегія суддів відзначає, що психологічним тиском у юридичному значенні є вплив на особу, який здійснюється за допомогою погрози, з метою спонукати її до вчинення або невчинення певних дій усупереч власній волі (Юридична енциклопедія: [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] - К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. - Т. 5: П - С. - 736 с. - ISBN 966-7492-05-2).

Крім того, відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, наведеної у рішенні від 15.11.2012 р. по справі Єрохіна проти України , психологічний тиск має бути підтверджений документально.

Відповідно до ст. 17 Закон України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини висновки ЄСПЛ є джерелом права.

З огляду на це, колегія суддів вважає, що доводи позивача з приводу написання нею заяви про звільнення від тиском не підтверджуються жодними належними і допустимими у розумінні ст.ст. 73, 74 КАС України доказами та не надають правових підстав для визнання протиправними і скасування розпоряджень відповідача щодо її звільнення.

Разом з тим, згідно з ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, тобто не може засновуватися на припущеннях, і обов'язок доказування, покладений на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України), не є абсолютним. Позивач, відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України також повинен довести ті обставини, на які він посилається.

У контексті даного питання судова колегія зазначає, що надані в суді першої інстанції показання свідка ОСОБА_8, яка є співробітником відділу кадрів, про те, що під час написання заяви про звільнення позивач хвилювалась і переписувала таку заяву декілька раз, за відсутності будь-яких інших доказів, не є достатнім та беззаперечними доказами написання такої заяви позивачем саме під тиском з боку керівництва роботодавця. Отже, такі показання вказаного свідка до уваги апеляційним судом не примаються.

Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо перебування позивача під психологічним тиском під час написання заяви про звільнення та щодо порушення відповідачем її трудових прав при прийнятті оскаржуваних розпоряджень, не відповідають дійсним обставинам справи.

Крім того, апеляційний суд зазначає, що судом першої інстанції було безпідставно застосовано при вирішенні даного спору норми законодавства про працю держслужбовців, оскільки, як встановлено вище, позивач працювала на посаді в органі місцевого самоврядування, а також не надано оцінки всім суттєвим для даної справи обставинам і саме лише посилання суду на порушення відповідачем норм інструкції при реєстрації заяв позивача не може бути достатнім і вагомим доказом протиправності її звільнення за угодою сторін.

Враховуючи вищевикладене, дослідивши обставини даної справи та наявні у справі докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що приймаючи розпорядження від 16.05.2018 р. № 93-ркп Про звільнення та від 19.06.2018 р. № 116-ркп Про забезпечення трудових прав та звільнення ОСОБА_6 згідно з поданою заявою (за угодою сторін) , відповідач діяв на підставі, у спосіб та в межах наданих йому повноважень. Тому, підстави для визнання їх протиправними та скасування у даному випадку відсутні, що обумовлює відсутність підстав для задоволення іншої частини позовних вимог (про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку), оскільки вони є похідними.

Отже, судом першої інстанції було неповно встановлено обставини справи, неправильно застосовано норми матеріального права та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору в цілому.

Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування

З огляду на це, апеляційна скарга Чернігівської міської ради підлягає задоволенню, рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року - скасуванню, а в задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Чернігівської міської ради - задовольнити.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2018 року - скасувати.

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_6 до Чернігівської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: Управління культури та туризму Чернігівської міської ради про визнання розпоряджень протиправними, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлено 07 березня 2019 року.

Головуючий суддя

Судді: