Рішення

від 13.03.2019 по справі 297/2874/17

БЕРЕГІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 297/2874/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2019 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого Ільтьо І. І.,

за участю секретаря Куні О. І.,

з участю прокурора Міндак В.В. та представника відповідача - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Берегово цивільну справу за позовом ОСОБА_2 місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсними та скасування розпоряджень та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння ,-

встановив:

Керівник ОСОБА_2 місцевої прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області з позовом до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсними та скасування розпоряджень та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Свій позов позивач мотивує тим, що розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області від 14 березня 2014 року № 83 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0715 га за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0265, розташованої за межами населеного пункту на території ОСОБА_2 міської ради Закарпатської області в урочищі Чопівська гора , для індивідуального дачного будівництва; розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області від 14 березня 2014 року № 85 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,0715 га за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0266, розташованої за межами населеного пункту на території ОСОБА_2 міської ради Закарпатської області в урочищі Чопівська гора , для індивідуального дачного будівництва; розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області від 14 березня 2014 року № 86 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,0761 га за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0274, розташованої за межами населеного пункту на території ОСОБА_2 міської ради Закарпатської області в урочищі Чопівська гора , для індивідуального дачного будівництва; розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області від 14 березня 2014 року № 88 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,0754 га за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0268, розташованої за межами населеного пункту на території ОСОБА_2 міської ради Закарпатської області в урочищі Чопівська гора , для індивідуального дачного будівництва. У подальшому, ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_2 районного нотаріального округу Закарпатської області ОСОБА_8 і зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3586, продала земельну ділянку за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0268 ОСОБА_7; ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_2 районного нотаріального округу Закарпатської області ОСОБА_8 і зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3587, продала земельну ділянку за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0266 ОСОБА_7; ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 30 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_2 районного нотаріального округу Закарпатської області ОСОБА_8 і зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 3588, продала земельну ділянку за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0265 ОСОБА_7; ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 08 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_2 районного нотаріального округу Закарпатської області ОСОБА_8 і зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 4460, продала земельну ділянку за кадастровим номером: 2110200000:03:001:0274 ОСОБА_7.

ОСОБА_2 місцева прокуратура Закарпатської області вважає, що оспорювані розпорядження видані всупереч вимогам статей 116, 149 Земельного кодексу України, оскільки спірні земельні ділянки на момент передачі їх у власність відповідачам перебували в постійному користуванні Публічного акціонерного товариства Берегово-Тиса (ідентифікаційний код юридичної особи: 38068751)на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року.

У зв'язку з наведених вище підстав ОСОБА_2 місцева прокуратура Закарпатської області просить визнати недійсними та скасувати оспорювані розпорядження та витребувати спірні земельні ділянки на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області.

Прокурор в судовому засіданні позов підтримав з мотивів наведених в позовній заяві та відповіді на відзив, заперечив проти застосування строків позовної давності, мотивуючи тим, що на час прийняття вказаних спірних розпоряджень вони не могли знати про дані порушення вимог законодавства.

Представник відповідача ОСОБА_9 - ОСОБА_1 в судовому засіданні позов не визнав з підстав наведених у відзиві. Також, просив суд застосувати строк позовної давності.

Представник відповідача ОСОБА_2 РДА у судове засідання не з'явився, згідно поданої заяви, просив суд провести судовий розгляд за відсутності представника відповідача.

Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, згідно поданої заяви представником останніх - ОСОБА_10, просить суд розглянути у їх відсутності.

Заслухавши пояснення прокурора,представника відповідача, перевіривши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, враховуючи всі обставини, що мають істотне значення по справі, суд вважає, що позов слід задовольнити, виходячи із наступного.

Судом встановлено, що рішенням ОСОБА_2 міської Ради народних депутатів Закарпатської області від 29 червня 1995 року № 198 надано у постійне користування Державному підприємству Радгосп-заводу ОСОБА_2 земельну ділянку площею 770,9 га, яка перебуває у державній власності (далі - спірні землі), без встановлення строку.

На підставі вищезазначеного рішення ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 отримало державний акт на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року - на вищевказану земельну ділянку.

Наказом Міністерства аграрної політики України від 07 лютого 2006 року № 44 припинено діяльність Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 шляхом його реорганізації через приєднання до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю Берегівське (ідентифікаційний код юридичної особи: 32058947).

Прокурор в судовому засіданні ствердив, що спірні земельні ділянки на момент передачі їх у власність відповідачам перебували в постійному користуванні ПАТ Берегово-Тиса (на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року), який є правонаступником СТОВ Берегівське та ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 .

Разом з тим, суд не погоджується з такими твердженнями, оскільки ПАТ Берегово-Тиса є правонаступником вищевказаних підприємств, право постійного користування спірними землями до нього не могло перейти внаслідок приватизації ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 28 Закону України Про приватизацію державного майна (в редакції, яка діяла на момент видачі розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 грудня 2013 року № 952-р Про приватизацію цілісного майнового комплексу Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 ) особи, які придбали державні підприємства як єдині майнові комплекси, є правонаступниками їх майнових прав (крім права постійного користування земельною ділянкою) і обов'язків відповідно до умов договору між продавцем і покупцем та законодавства України.

Таким чином,враховуючи положення частини першої статті 28 Закону України Про приватизацію державного майна спірні земельні ділянки ніколи не перебували і не могли перебувати в постійному користуванні ПАТ Берегово-Тиса - на підставі державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року.

Що стосується посилань прокурора на наказ Фонду державного майна України від 20 серпня 2014 року № 2179 Про завершення приватизації ПАТ "Берегово-Тиса" (код за ЄДРПОУ 38068751) , в пункті 1 якого вказано, що приватизацію ПАТ "Берегово-Тиса" (код за ЄДРПОУ 38068751), яке є правонаступником цілісного майнового комплексу державного підприємства "Радгосп-завод "ОСОБА_2", переданого в оренду сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю "Берегівське", вважати завершеною, то в даному наказі нічого не сказано про спірні земельні ділянки.

У будь-якому випадку вищевказаний наказ Фонду державного майна України є підзаконним нормативним актом, який має нижчу юридичну силу в порівнянні із законами України.

Юридична сила закону як основного джерела права, його місце в системі нормативно-правових актів закріплені в Конституції України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду Українивід17 жовтня 2002року № 17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.

Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України.

Вища юридична сила закону полягає також утому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.

Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження,які є обов'язковими до виконання на території України.

Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

Суд також не бере до уваги посилання прокурора на п. 2.3 статуту ПАТ „Берегово-Тиса, згідно якого останній є правонаступником майнових прав та обов'язків, матеріальних активів згідно Акту оцінки майна єдиного майнового комплексу державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 , який передано в оренду Сільськогосподарському товариству з обмеженою відповідальністю Берегівське від 31.07.2012 р., затвердженого Наказом Регіонального відділення ФДМУ по Закарпатській області №00323 від 31.07.2012 р. та Плану приватизації від 19.09.2012 р., затвердженого Наказом Регіонального відділення ФДМУ по В Закарпатській області №00455 від19.09.2012 р., - ПАТ БЕРЕГОВО-ТИСА та Передавального акту. Відповідно до Закону України Про господарські товариства (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) положення статутів господарських товариств (до яких належать і Публічні акціонерні товариства) не можуть суперечити актам законодавства.

Тому у даному випадку застосуванню підлягають положення частини першої статті 28 Закону України Про приватизацію державного майна (в редакції, яка діяла на момент видачі розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 грудня 2013 року № 952-р Про приватизацію цілісного майнового комплексу Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 ). Підзаконні акти, які суперечать положенням вищевказаного Закону, не можуть застосовуватись до спірних правовідносин.

Суд також не приймає до уваги твердження прокурора про те, що ПАТ Берегово-Тиса є правонаступником СТОВ Берегівське та ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 , оскільки згідно наявної в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації ПАТ Берегово-Тиса було створене 03 жовтня 2012 року, тоді як ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 припинено ще 20 червня 2007 року. Таким чином, ПАТ Берегово-Тиса не може бути правонаступником ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 з огляду на вищевказане.

Крім цього, згідно пункту 1.1. розділу 1 статуту ПАТ Берегово-Тиса в редакції від 2014 року ПАТ Берегово-Тиса створено на підставі рішення Установчих зборів засновників (протокол Установчих зборів засновників від 26 вересня 2012 року № 1) шляхом приватизації єдиного майнового комплексу колишнього Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 , переданого в оренду СТОВ Берегівське .

Разом з тим, рішення про приватизацію єдиного майнового комплексу колишнього ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 було прийняте через більше року після створення ПАТ Берегово-Тиса .

Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04 грудня 2013 року № 952-р приватизовано цілісний майновий комплекс Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 , переданий в оренду СТОВ Берегівське шляхом продажу акцій публічного акціонерного товариства, що утворене на базі майна зазначеного підприємства та орендаря.

Таким чином, суд приходить до висновку, що ПАТ Берегово-Тиса не могло бути створене шляхом приватизації єдиного майнового комплексу колишнього ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 , переданого в оренду СТОВ Берегівське .

Відповідно до пункту в частини першої статті 141 Земельного кодексу України (в редакції від 14 січня 2006 року, яка діяла на момент видачі наказу Міністерства аграрної політики України від 07 лютого 2006 року № 44 Про припинення діяльності Державного підприємства Радгосп-завод ОСОБА_2 ) однією із підстав припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

Земельний кодекс України, у редакції чинній на час припинення діяльності ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 , не передбачав жодних виняткових підстав для набуття права користування земельними ділянками правонаступниками колишніх землекористувачів.

Автоматичне переоформлення прав землекористування у даному випадку діючим законодавством також не передбачено.

Таким чином, припинення діяльності ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 шляхом його реорганізації через приєднання до СТОВ Берегівське є юридичним фактом для припинення права ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 на користування спірними землями.

Також суд не приймає твердження прокурора в судовому засіданні, що спірні земельні ділянки входять до складу земель, які згідно державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року були надані в постійне користування ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 , що підтверджується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 05 липня 2017 року № 08/17, оскільки такі є необґрунтованими та спростовуються наступним.

Частиною першої статті 1 Закону України Про Державний земельний кадастр передбачено, що місцеположення на Землі геопросторових об'єктів (об'єктів реального світу) визначається за допомогою просторово-часових координат у встановленій системі.

Однак, як вбачається з висновку експерта(абз. 7 стор. 12, абз. 3 стор. 13), координати поворотних точок меж земель, наданих у постійне користування ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 та ПАТ Берегово-Тиса , експерту не надавались.

Суд вважає, що за вищевказаних обставин неможливо встановити, чи дійсно спірні земельні ділянки входять до складу земель, які згідно державного акту на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000444 від 06 липня 1995 року були надані в постійне користування ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 .

З огляду на вищезазначене, суд вважає, що відповідачі отримали спірні земельні ділянки за рахунок земель, які були надані в постійне користування саме ДП Радгосп-завод ОСОБА_2 .

За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених фізичними або юридичними особами вимог і на підставі наданих ними доказів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 263 ЦПК України).

Щодо стосується поданої представником відповідача ОСОБА_7 - адвокатом ОСОБА_1 заяви про застосування позовної давності, то суд погоджується з її доводами. ОСОБА_2 місцева прокуратура Закарпатської області дійсно пропустила строк позовної давності за заявленими позовними вимогами, що підтверджується наступним.

ОСОБА_2 місцева прокуратура Закарпатської області в своїй позовній заяві стверджує, що нею не пропущено строк позовної давності за заявленими позовними вимогами, оскільки їй стало відомо про порушення інтересів держави лише в 2017 році - з висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 05 липня 2017 року № 08/17.

Однак суд вважає такі доводи позивача необґрунтованими з огляду на наступне.

Стаття 256 Цивільного кодексу України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми, для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, отже, обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач як юридична особа набуває та здійснює свої права й обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Відповідна правова позиція щодо застосування статті 261 ЦК України висловлена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року в справі № 6-152цс14, яка відповідно до частини першої статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

У даному випаду слід зазначити, що на момент видання оспорюваного розпорядження діяв Закон України Про прокуратуру від 1991 року, пункт 1 частини першої статті 19 якого передбачав, що предметом прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Відтак, виходячи з правової позиції Верховного Суду України, сформованої в постанові від 29 жовтня 2014 року в справі № 6-152цс14, та положень пункту 1 частини першої статті 19 Закону України Про прокуратуру від 1991 року, ОСОБА_2 місцева прокуратура Закарпатської області при належному здійсненні нею прокурорського нагляду за додержанням ОСОБА_2 районною державною адміністрацією Закарпатської області законів могла і повинна була дізнатися про видачу останньою оспорюваних розпоряджень, а тому перебіг позовної давності за вимогами про визнання оспорюваних розпоряджень недійсними та їх скасування для ОСОБА_2 місцевої прокуратури Закарпатської області почався ще 14 березня 2014 року, а закінчився 14 березня 2017 року.

Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 23 Закону України Про прокуратуру та частиною другою статті 45 ЦПК України (в редакції від 03 серпня 2017 року, яка діяла на момент пред'явлення позову) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовом, брати участь у розгляді справ тощо.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України (в редакції від 03 серпня 2017 року, яка діяла на момент пред'явлення позову)).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України (в редакції від 03 серпня 2017 року, яка діяла на момент пред'явлення позову).

Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України (в редакції від 03 серпня 2017 року, яка діяла на момент пред'явлення позову) органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в своїх постановах від 23 грудня 2014 року в справі № 3-194гс14, від 25 березня 2015 року в справі № 3-21гс15, від 01 липня 2015 року в справі № 6-178цс15.

При цьому у вже згаданій вище постанові від 25 березня 2015 року в справі № 3-21гс15 Верховний Суд України дійшов висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року в справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року в справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому, відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Вищенаведене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України в постанові від 16 вересня 2015 року в справі № 6-68цс15.

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 22 лютого 2017 року в справі № 6-17цс17.

Разом з тим, суд приходить до висновку, що в задоволенні заявленого позову слід відмовити не в зв'язку з пропущенням ОСОБА_2 місцевою прокуратурою Закарпатської області строку позовної давності, а в зв'язку з його необґрунтованістю.

Так, у пункті 11 постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року Про судове рішення у цивільній справі роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За змістом частини 1 статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Застосування строку позовної давності можливе лише за наявності порушення відповідачем прав позивача. Якщо ж судом встановлено, що відповідачем не порушено право позивача, то застосування строку позовної давності не можливе, а необхідно відмовляти у задоволенні позовних вимог саме з підстав необґрунтованості позовних вимог.

З огляду на вказане, судом з'ясовується та зазначається в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли право або охоронюваний законом інтерес позивача не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Зважаючи на обставини справи, суд приходить до переконання про відмову у позові за його необґрунтованістю.

Керуючись ст. ст. 3, 11-16, 257, 261, 267, 321 Цивільного кодексу України, ст.ст. 12, 13, 76, 78, 81, 89, 229, 235, 259, 263, 264, 265, 268, 354, 355 ЦПК України, ч. 1 ст. 28 Закону України Про приватизацію державного майна , п. в ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України (в редакції від 14 січня 2006 року), ч. 1 ст. 1 Закону України Про Державний земельний кадастр , п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року Про судове рішення у цивільній справі , суд, -

ухвалив:

В позові ОСОБА_2 місцевої прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Закарпатської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсними та скасування розпоряджень та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо (до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи - через Берегівський районний суд Закарпатської області) до Закарпатського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя ОСОБА_11.