Постанова

від 06.03.2019 по справі 910/22722/17

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" березня 2019 р. Справа№ 910/22722/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Чорногуза М.Г.

Хрипуна О.О.

при секретарі судового засідання Мельничук О.С.

позивач Бережний Д.С.

відповідач Бауліна В.О.

третя особа Перевертун В.Г.

розглянувши матеріали апеляційної скарги

Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк

на рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 (повний текст рішення складено 22.12.2018)

у справі №910/22722/17 (суддя Мандриченко О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Акватера

до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку Приватбанк

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Національний банк України

про стягнення грошових коштів

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Акватера" (звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку Приватбанк про стягнення заборгованості за кредитним договором №19 від 03.03.2009р. в розмірі 24977962,00 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що внаслідок виконання позивачем обов'язку відповідача у зобов'язанні за кредитним договором №19 від 03.03.2009р. в межах забезпеченої іпотекою частини заборгованості в розмірі 24977962,00 грн., позивач отримав права кредитора у кредитному договорі в частині виконаного зобов'язання.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.03.2018, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2018, позов задоволено, стягнуто з Банку на користь Товариства кошти: 24 977 962 грн. основного боргу та 240 000 грн. судового збору.

Постановою Верховного Суду від 11.10.2018 року касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 15.03.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.06.2018 у справі № 910/22722/17 скасовано, а справу № 910/22722/17 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 позов задоволено повністю.

Стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Акватера" основний борг у розмірі 24 977 962,00 грн. (двадцять чотири мільйони дев'ятсот сімдесят сім тисяч дев'ятсот шістдесят дві гривні) та судовий збір у сумі 240 000,00 грн. (двісті сорок тисяч гривень).

Ухвалюючи зазначене рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем правомірно було реалізоване своє право на виконання взятих на себе згідно іпотечного договору від 29.05.2014р. №35 зобов'язань щодо погашення заборгованості відповідача перед третьою особою за кредитним договором від 03.03.2009р. №19 шляхом сплати останньому коштів в розмірі вартості переданого в іпотеку майна, адже саме відповідною вартістю обмежуються його зобов'язання щодо такого забезпечення.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Акціонерне товариство Комерційний банк Приватбанк звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року у справі №910/22722/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволені позовних вимог повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції застосовано закон, який не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, з огляду на предмет та підстави позову, а також позицію Верховного Суду у даній справі, що міститься в постанові від 11.10.2018. Так, апелянта зазначає, що п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України пов'язують заміну кредитора у зобов'язанні новим кредитором лише з повним виконанням майновим поручителем зобов'язань боржника. Натомість, позивачем вимогу кредитора виконано не в повному обсязі і забезпечене іпотекою зобов'язання не виконано. В підтвердження правильності такої правової позиції апелянт посилався на висновок експерта у галузі права щодо застосування до іпотечних правовідносин за участю майнового поручителя приписів п. 3 ч. 1 ст. 512, ч. 2 ст. 556 ЦК України, ст. 42 Закону України "Про іпотеку", ч. 5 ст. 20, ст. 26 Закону України "Про заставу". Таким чином, апелянт вважає, що відсутні підстави для заміни кредитора з НБУ на ТОВ АКВАТЕРА за Кредитним договором. При цьому, умовами Іпотечного договору, сторони погодили, що позивач зобов'язався забезпечувати виконання зобов'язань позичальника у розмірі вимог іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору в повному обсязі. Крім того, місцевий господарський суд, в порушення 316 ГПК України не врахував вказівок Верховного Суду, викладених в постанові від 11.10.2018.

Згідно з витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.01.2019 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Хрипун О.О., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2019 у справі №910/22722/17 апеляційну скаргу прийнято до провадження у визначеному складі суду та призначено до розгляду на 06.03.2019.

26.02.2019 від третьої особи через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли пояснення по справі, відповідно до яких підтримала доводи апеляційної скарги.

05.03.2019 від позивача через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли додаткові пояснення по справі.

В судовому засіданні 06.03.2019 року представник відповідача надав усні пояснення по суті спору, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представник третьої особи підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі, просив скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити без змін оскаржуване рішення.

Статтями 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Між Національним банком України (кредитор) та відповідачем (позичальник) 03.03.2009р. було укладено Кредитний договір №19.

Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору у рахунок відкритої кредитної лінії кредитор надає позичальнику кредит на суму 5 000 000 000,00 грн. на строк з 03.03.2009р. по 03.03.2010р. зі сплатою 16.5 відсотка річних.

29.05.2014р. між Національним банком України (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Акватера" (іпотекодавець) було укладено Іпотечний договір №35 (належним чином засвідчена копія міститься в матеріалах справи).

Відповідно до пункту 1 Іпотечного договору №35 цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору №19 від 03.03.2009р., із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов'язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотеко держателем та ПАТ "КБ "Приватбанк".

Згідно з пунктом 5 іпотечного договору №35 позивач в забезпечення виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором №19 надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно згідно опису, що міститься в додатку №1, який є невід'ємною частиною цього договору, а саме:

- нежитлова будівля в адміністративній будівлі літ. А-3 на ІІІ поверсі поз. 301-319 прим. ІІІ поз. 1-3 загальною площею 611,00 кв.м.; 1/3 частина прим. V поз. 1-3 загальною площею 28,2 кв.м.; в адмінбудівлі літ. А-3 на мансарді поз. 401-406 прим. ІV поз. 1-3 загальною площею 585,1 кв.м.; ? частина прим. поз. 1-3 площею 30,2 кв.м.; ? частина прим. ІІ поз. 1-4 площею 36,0 кв.м., розташована за адресою м. Дніпропетровськ, вул. Чкалова, будинок 27.

Сторони іпотечного договору №35 визначили, що вартість предмета іпотеки складає 24 977 962,00 грн. (п. 9 договору).

17.08.2017р. Національний банк України звернувся до позивача з Вимогою №41-0009/57108 щодо усунення порушень за кредитним договором від 03.03.2009р. №19 (належним чином засвідчена копія міститься в матеріалах справи, т. 1 а.с. 35).

Відповідно до вказаної вимоги іпотекодержатель вимагав від позивача сплатити заборгованість за кредитним договором №19 в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн.

24.10.2017р. позивач сплатив на користь Національного банку України 24 977 962,00 грн. в якості оплати згідно вимоги від 17.08.2017р. в обсязі забезпечених зобов'язань по іпотечному договору №35, що підтверджується платіжним дорученням №360 від 24.10.2017р. (т.1 а.с. 38).

13.11.2017р позивач звернувся до боржника з листом №17, у якому повідомив про сплату ним на користь Національного банку України 24 977 962,00 грн. за боржника і, у зв'язку з цим, заміну кредитора у зобов'язанні за вимогами у забезпеченому зобов'язанні, а також вимагав оплатити на користь позивача заборгованість за кредитним договором №19 від 03.03.2009р. в розмірі 24 977 962,00 грн., шляхом перерахування їх на вказані новим кредитором реквізити банківського рахунку (т.1 а.с. 42).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач добровільно вимог позивача про сплату 24 977 962,00 грн. не виконав.

Відповідно до частини першої статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Положеннями статті 572 Цивільного кодексу України встановлено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до положень статті 575 Цивільного кодексу України (частини перша та третя) іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (абзац третій статті 1 Закону України "Про іпотеку").

Статтею 2 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що Законодавство України про іпотеку базується на Конституції України і складається з Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Земельного кодексу України, цього Закону та інших нормативно-правових актів, а також міжнародних договорів України.

Положеннями Закону України "Про іпотеку" встановлено наступне:

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання (частина перша статті 7).

Правова природа іпотеки полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

При цьому в іпотечних правовідносинах майновий поручитель за іпотечним договором вступає в правовідносини безпосередньо з кредитором, але не від імені боржника, а від власного імені.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Відповідно до п. 9 іпотечного договору №35 сторони визначили, що вартість предмета іпотеки складає 24 977 962,00 грн.

Відтак, колегія суддів вважає, що саме відповідною вартістю обмежуються зобов'язання позивача щодо такого забезпечення.

Крім цього, колегія суддів бере до уваги висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі №902/492/17, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги про те, що позивач зобов'язався забезпечувати виконання зобов'язань позичальника у розмірі вимог іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору в повному обсязі, колегією суддів визнано безпідставними. При цьому, невиконання боржником своїх кредитних зобов'язань в повному обсязі не може свідчити про те, що у заставодавця, який належним чином виконав своє акцесорне зобов'язання в межах вартості предмета застави, відсутнє право вимоги до такого боржника.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що вимога Національного банку України до позивача щодо усунення порушень за кредитним договором від 03.03.2009р. №19 шляхом сплати заборгованості за кредитним договором в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн є неправомірною.

Так, аналізуючи положення приписів Закону України "Про іпотеку" (зокрема ст.ст. 35, 38, 42), слід дійти висновку, що з метою встановлення механізму захисту прав власності іпотекодавця на заставлене майно (предмет іпотеки) законодавцем передбачена можливість виконання іпотекодавцем (майновим поручителем) забезпеченого предметом іпотеки зобов'язання у грошовій формі з метою збереження свого права власності на предмет іпотеки з одночасним задоволенням забезпечених ним вимог кредитора у встановлених відповідним іпотечним договором обсягах (вартістю предмету іпотеки).

Таке право закріплене і у п. 21.1 іпотечного договору сторони №35, в якому сторони погодили, що іпотекодавець має право до дня продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати вимогу за Кредитним договором ту її частину, виконання якої прострочено.

Як зазначалось вище, позивач сплатив на користь Національного банку України 24 977 962,00 грн. в якості оплати забезпечених зобов'язань по іпотечному договору №35. Даний факт не заперечується сторонами спору.

Таким чином, позивачем реалізоване своє право на виконання взятих на себе згідно іпотечного договору від 29.05.2014р. №35 зобов'язань щодо погашення заборгованості відповідача перед третьою особою за кредитним договором від 03.03.2009р. №19 шляхом сплати останньому коштів в розмірі вартості переданого в іпотеку майна (п.21.1 Договору, ст. 11 Закону України Про іпотеку ).

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.

За приписом частини третьої статті 42 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель, який виконав основне зобов'язання повністю або в частині, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Таким чином, статті 11 та 42 Закону України "Про іпотеку" визначають правові наслідки різних ситуацій - задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку") і добровільного повного або часткового виконання майновим поручителем обов'язку боржника (стаття 42 Закону України "Про іпотеку").

Тобто якщо основне зобов'язання припиняється внаслідок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, то відбувається заміна особи в зобов'язанні, і майновий поручитель набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язанням (частина друга статті 11 Закону України "Про іпотеку").

Разом з тим, якщо майновий поручитель добровільно виконав повністю або частково забезпечене основне зобов'язання і при цьому не відбулося звернення стягнення на предмет іпотеки, то майновий поручитель вправі вимагати у боржника стягнення раніше сплаченої суми; це право виникає в силу статті 42 Закону України "Про іпотеку", і його правова природа є регресною.

При цьому, як зазначено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у постанові від 20.04.2018р. по справі №910/8982/17 "у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) із збереженням самого зобов'язання. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається".

Тож, ч. 3 ст. 42 Закону України "Про іпотеку" є формальною законною підставою для виникнення суброгації.

У відповідності до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно із ч. 1 ст. 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

При цьому, колегією суддів враховано, що суть іпотеки як акцесорного зобов'язання полягає у відсутності у майнового поручителя статусу солідарного боржника, а задоволення вимог іпотекодержателя (кредитора) здійснюється виключно в межах вартості переданого в іпотеку майна, тобто майновий інтерес кредитора при зверненні стягнення на предмет іпотеки забезпечується (і задовольняється) в повному обсязі, якщо вартість предмета іпотеки дорівнюватиме або перевищуватиме розмір вимог кредитора до боржника за основним зобов'язанням, або ж частково, якщо вартість предмета іпотеки буде нижчою за розмір вимог кредитора за основним зобов'язанням, а відтак, розмір виконання майновим поручителем обов'язку боржника за основним зобов'язанням не може перевищувати вартості предмету іпотеки (розміру виконання майновим поручителем свого обов'язку за договором іпотеки), адже в іншому випадку таке зобов'язання не буде відповідати правовій природі іпотеки, визначеній положеннями спеціального закону (в т.ч. ст. 11 Закону України "Про іпотеку").

Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 29.03.2017р. у справі №918/169/16, здійсненого при застосуванні положень ст. 11 Закону України "Про іпотеку", відповідальність майнового поручителя як іпотекодавця, який не є одночасно боржником в основному зобов'язанні, обмежується вартістю майна, переданого в іпотеку.

Враховуючи вищевикладене, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що в силу приписів ст. 42 Закону України "Про іпотеку" до позивача перейшло право вимагати від боржника відшкодування сплаченої суми у відповідному обсязі.

Так, заперечуючи проти позовних вимог відповідач, зокрема послався на висновок експерта у галузі права, підготовлений 05.04.2018р. доктором юридичних наук, професором, член-кореспондентом Національної академії правових наук України, професором кафедри цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Дзерою О.В.

Відповідно до ч. 1 ст. 108 ГПК України учасники справи мають право подати до суду висновок експерта у галузі права щодо: 1) застосування аналогії закону чи аналогії права; 2) змісту норм іноземного права згідно з їх офіційним або загальноприйнятим тлумаченням, практикою застосування, доктриною у відповідній іноземній державі.

Висновок експерта у галузі права не може містити оцінки доказів, вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яке рішення має бути прийнято за результатами розгляду справи. (ч. 2 ст. 108 ГПК України).

Як вірно зазначив місцевий господарський суд наданий відповідачем висновок експерта у галузі права є приватним замовленням відповідача, яке виконано з урахуванням обставин та документів, повідомлених і наданих лише відповідачем. Отже, вказаний висновок за своєю суттю є письмовою думкою певних фахівців у галузі права стосовно спірних правовідносин, яку ці фахівці сформували на виконання замовлення відповідача.

Колегія суддів дослідивши зазначений висновок, погоджується з висновком місцевого господарського суду, що останній є неналежним доказом по справі, оскільки відповідно до положень ч. 1 ст. 109 ГПК України, висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов'язковим для суду.

Одночасно колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи містять науковий висновок щодо припинення іпотеки за участю майнового поручителя (т. 1 а.с. 287-299) за підписом доктором юридичних наук, професора, завідувача відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права і підприємства імені академіка Ф.Г. Бурчака Національної академії правових наук України - О.А. Беляневича. Даний висновок містить протилежні згаданому вище правовому висновку, а саме: за домовленістю із кредитором за основним зобов'язанням майновий поручитель може забезпечити іпотекою основне зобов'язання як в повному обсязі, так і в частині. Законом Про іпотеку не встановлено обов'язку майнового поручителя виконати за боржника обов'язок за основним зобов'язанням в повному обсязі. Іпотека за участю майнового поручителя, якою було забезпечено частину основного зобов'язання боржника, припиняється виконанням майновим поручителем свого обов'язку за акцесорним зобов'язанням на підставі загальної норми ст. 599 ЦК України про припинення зобов'язання виконанням, проведеним належним чином. Оскільки порука і іпотека є різними видами забезпечення виконання зобов'язання до іпотечних відносин за участю майнового поручителя не можуть застосовуватись за аналогією норму ЦК про поруку, в тому числі й щодо підстав припинення поруки. Закон України Про іпотеку не забороняє виконання майновим поручителем акцесорного зобов'язання у грошовій формі і таке виконання не суперечить сутності іпотеки як способу задоволення майнових (грошових) вимог кредитора. Відповідно до ч. 3 ст. 42 Закону України Про іпотеку у випадку виконання майновим поручителем іпотечного зобов'язання, яким було частково забезпечене основне зобов'язання, до майнового поручителя переходить право вимоги до боржника у тому обсязі, в якому ним виконано свій обов'язок перед кредитором відповідно до умов іпотечного договору. Основне зобов'язання, яке було частково забезпечене іпотекою, не припиняється і кредитор має право звернутись із вимогою до боржника щодо стягнення решти суми боргу.

Також, у матеріалах справи міститься висновок експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 16.04.2018 №004/18, складений судовим експертом Чередніченком А.П., на замовлення ТОВ Астерс Консалт .

Як зазначалось вище, судом не прийнято до уваги наявні в матеріалах справи різні правові висновки експертів, які суперечать один одному.

В той же час, з мотивувальної та резолютивної частини висновку експерта від 16.04.2018 №004/18 вбачається, що його прийнято з урахуванням висновку експерта у галузі права від 05.04.2018 р., що в свою чергу є порушенням абз. 2 ч. 2 ст. 98 ГПК України, згідно якого, предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що висновок експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи від 16.04.2018 №004/18 не є належним та допустимим доказом у даній справі та судом до уваги не приймається.

З урахуванням вищевикладеного суд не приймає вищевказані висновки експертів, які суперечать один одному при вирішенні обґрунтованості позовних вимог.

При цьому, посилання апелянта щодо помилковості застосування вищезазначеної норми до спірних правовідносин, оскільки не було підставою позовних вимог, колегією суддів визнано безпідставними, з огляду на наступне.

За змістом ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому, особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Як вбачається з позовної заяви, позивач в обґрунтування позову посилався на п. 3 ч.1 ст. 512 Цивільного кодексу України. В той же час, в подальшому, як при первинному розгляду справи, так і під час нового розгляду позивач також посилався на ч. 3 ст 42 Закону України "Про іпотеку".

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновок про застосування норм права, який викладений в постанові Великої палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).

Колегія суддів звертає увагу, що суд не обмежений тими правовими доводами, на які посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, у разі встановлення порушеного права, що відповідає ст. 5 ГПК України.

При цьому, в доводах апеляційної скарги апелянт не оскаржує зазначених вище висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду вважає, що місцевим господарським судом повно та всебічно досліджено обставини справи та надано цим обставинам відповідну правову оцінку, рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року у справі №910/22722/17 відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а відтак передбачених законом підстав для зміни та скасування оскаржуваного рішення немає.

Враховуючи вимоги ст. 129 ГПК України, судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, п.1 ч.1 ст. 275, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк Приватбанк рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року у справі №910/22722/17 залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 року у справі №910/22722/17 залишити без змін.

3.Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/22722/17.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287 - 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 18.03.2019 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді М.Г. Чорногуз

О.О. Хрипун