Постанова

від 04.06.2019 по справі 910/22722/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/22722/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Агрикова О.В., судді - Чорногуз М.Г., Хрипун О.О.) та на рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018 (суддя Мандриченко О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Акватера"

до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Національний банк України

про стягнення грошових коштів

за участю:

позивача: Бережной Д.С. (адвокат)

відповідача: 1) Бауліна В.О. (адвокат), 2) Лазовський О.В. (адвокат)

третьої особи: Перевертун В.Г. (довіреність від 29.08.18),

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Акватера" (далі - позивач) звернувшись в суд з позовом, просило стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - відповідач) заборгованість за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 у розмірі 24977962,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що внаслідок виконання позивачем обов`язку відповідача у зобов`язанні за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 в межах забезпеченої іпотекою частини заборгованості у розмірі 24 977 962,00 грн., позивач отримав права кредитора у кредитному договорі в частині виконаного зобов`язання.

Суди розглядали справу неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 18.12.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2019, позов задоволено повністю, вирішено питання про розподіл судових витрат.

Такі висновки судів мотивовані тим, що позивачем як майновим поручителем правомірно реалізоване своє право на виконання взятих на підставі іпотечного договору № 35 від 29.05.2014 зобов`язань щодо погашення заборгованості відповідача перед третьою особою за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 шляхом сплати останньому коштів у розмірі вартості переданого в іпотеку майна, у зв`язку з чим до позивача як до майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов`язання за кредитним договором, перейшли усі права кредитора за цим зобов`язанням в обсязі, який був ним забезпечений та виконаний, тобто в межах суми виконаного ним за боржника зобов`язання.

У касаційній скарзі відповідач просить вказані судові рішення скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог з покладенням усіх судових витрат відповідача на позивача, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач посилався на те, що суди невірно застосували положення статей 11, 42 Закону України Про іпотеку , статті 512 Цивільного кодексу України, оскільки належним чином не з`ясували правову природу спірних правовідносин, чим допустили зміну кредитора у кредитному зобов`язанні за відсутності належного виконання його умов щодо погашення кредиту у повному обсязі, допустили порушення процесуального законодавства не виконавши вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 11.10.2018, та порушили принцип диспозитивності.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти її доводів та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін, а скаргу - без задоволення.

У відзиві на касаційну скаргу Національний банк України підтримав доводи викладені у касаційній скарзі, яку просив задовольнити у повному обсязі.

Однак відзив Національного банку України не може бути прийнятий до розгляду разом із касаційною скаргою виходячи із наступного.

Відповідно до приписів статті 295 частини 2 Господарського процесуального кодексу України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Згідно статті 297 цього Кодексу учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (ч.1). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (ч.3).

Отже оскільки поданий відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги як це передбачено положеннями статті 295 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак Національним банком України не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, такий відзив залишається без розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, Національним банком України (кредитор) та відповідачем (позичальник) укладений Кредитний договір № 19 від 03.03.2009, за умовами пункту 1.2. якого у рахунок відкритої кредитної лінії кредитор надає позичальнику кредит на суму 5 000 000 000,00 грн. на строк з 03.03.2009 по 03.03.2010 зі сплатою 16,5 відсотка річних.

В забезпечення зобов`язання позичальника, між Національним банком України (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Акватера" (іпотекодавець) був укладений іпотечний договір № 35 від 29.05.2014, за умовами п. 1 якого цей договір забезпечує вимоги іпотекодержателя, що випливають з кредитного договору № 19 від 03.03.2009, із майбутніми змінами та доповненнями, або новаціями, в тому числі, які збільшують розмір основного зобов`язання за ним та продовжують строк користування кредитом, укладеного між іпотекодержателем та ПАТ "КБ "Приватбанк".

Згідно з п. 5 іпотечного договору позивач в забезпечення виконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором № 19 надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно згідно опису, що міститься в додатку № 1, який є невід`ємною частиною цього договору, а саме: нежитлова будівля в адміністративній будівлі літ. А-3 на ІІІ поверсі, що розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Чкалова, будинок 27. Вартість предмета іпотеки складає 24 977 962,00 грн. (п. 9 іпотечного договору).

Враховуючи неналежне виконання позичальником кредитних зобов`язань Національний банк України звернувся до позивача з вимогою № 41-0009/57108 від 17.08.2017 щодо усунення порушень за кредитним договором № 19 від 03.03.2009, у якій іпотекодержатель вимагав від позивача сплатити заборгованість по кредиту в загальній сумі 4 406 807 568,50 грн.

З метою не допущення звернення стягнення на заставлене іпотечне майно, позивач на виконання виставленої вимоги сплатив на користь Національного банку України 24 977 962, 00 грн. в межах забезпечених іпотекою зобов`язань, що підтверджується платіжним дорученням № 360 від 24.10.2017.

13.11.2017 позивач звернувся до відповідача з листом № 17, у якому повідомив про сплату на користь Національного банку України 24 977 962,00 грн. за боржника, що призвело до заміни кредитора у зобов`язанні за вимогами у забезпеченому зобов`язанні, у зв`язку з чим вимагав оплатити на його користь заборгованість за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 у розмірі 24 977 962,00 грн.

Не виконання відповідачем вимоги про сплату частини забезпеченої заборгованості за кредитним договором стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про стягнення 24 977 962,00 грн. боргу.

Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В силу положень статті 1 Закону України "Про іпотеку" та статей 572, 575 Цивільного кодексу України, іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (стаття 3 Закону України "Про іпотеку").

Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання (ч.2).

Положеннями статті 11 цього Закону встановлено, що майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (ч.1). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов`язанням (ч.2).

Згідно статті 17 наведеного Закону іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відповідно до статті 35 вказаного Закону у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк, та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (ч.1).

Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (ч.2).

Вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (ч.3).

Згідно із статтею 42 наведеного Закону боржник вправі до дня продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах виконати вимогу за основним зобов`язанням чи ту її частину, виконання якої прострочено, разом з відшкодуванням будь-яких витрат та збитків, завданих іпотекодержателю, включаючи судові витрати, витрати на оплату винагороди залученим експертам (оцінювачам, юристам), витрати на підготовку до проведення прилюдних торгів тощо. Таке виконання є підставою для припинення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах.

Частиною 3 цієї статті визначено зокрема, що майновий поручитель може виконати основне зобов`язання за боржника з наслідками, аналогічними вищенаведеним. Цією нормою також передбачено, що майновий поручитель, який виконав основне зобов`язання повністю або в частині, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Із наведених положень Закону України "Про іпотеку" вбачається, що у разі виконання майновим поручителем зобов`язання у відповідній частині, він має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми.

Попередніми судовими інстанціями було встановлено, що позивач як майновий поручитель за іпотечним договором № 35 від 29.05.2014, на виконання пред`явленої йому іпотекодержателем - Національним банком України вимоги про усунення порушень за кредитним договором та погашення кредитної заборгованості боржника у розмірі 4 406 807 568,50 грн., перерахував на користь Національного банку України в рахунок часткового виконання зобов`язань боржника грошові кошти у сумі 24 977 962,00 грн

При цьому із наведених вище положень Закону вбачається, що із сплатою майновим поручителем спірної у даній справі суми коштів, статус цієї особи як майнового поручителя не змінюється, у нього виникає лише право вимагати відповідного відшкодування, та не виникає інших прав, зокрема права кредитора.

Такі висновки узгоджуються із попередніми висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 11.10.2018, якою попередні судові рішення у справі були скасовані, а справу було направлено на новий розгляд.

Так у наведеній постанові від 11.10.2018 Верховний Суд зазначав: Таким чином, статті 11 та 42 Закону України "Про іпотеку" визначають правові наслідки різних ситуацій - задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки (стаття 11 Закону України "Про іпотеку") і добровільного повного або часткового виконання майновим поручителем обов`язку боржника (стаття 42 Закону України "Про іпотеку").

Тобто якщо основне зобов`язання припиняється внаслідок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, то відбувається заміна особи в зобов`язанні, і майновий поручитель набуває всіх прав кредитора за основним зобов`язанням (частина друга статті 11 Закону України "Про іпотеку").

Разом з тим, якщо майновий поручитель добровільно виконав повністю або частково забезпечене основне зобов`язання і при цьому не відбулося звернення стягнення на предмет іпотеки, то майновий поручитель вправі вимагати у боржника стягнення раніше сплаченої суми; це право виникає в силу статті 42 Закону України "Про іпотеку", і його правова природа є регресною. .

Колегія суддів касаційної інстанції не вбачає правових підстав відступати від таких правових висновків.

Таким чином оскільки позивач виконав лише частину основного зобов`язання боржника, то у позивача виникло право вимоги лише на ту частину основного зобов`язання, яка була ним виконана, та згідно попередніх висновків Верховного Суду, позивач як майновий поручитель не набув прав кредитора за основним зобов`язанням.

За вказаних обставин суд апеляційної інстанції залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду дійшов вірного висновку про те, що … в силу приписів ст.42 Закону України "Про іпотеку" до позивача перейшло право вимоги від боржника відшкодування сплаченої суми у відповідному обсязі. (т.3 а.с.170 передостанній абзац).

Разом з тим посилання у оскарженій постанові суду апеляційної інстанції на те, що частина 3 статті 42 Закону України "Про іпотеку" є формальною законною підставою для виникнення суброгації (т.3 а.с.170 другий абзац), з урахуванням попереднього абзацу цієї постанови про те, що при суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов`язанні (зміна активного суб`єкта) із збереженням самого зобов`язання, суперечать вище наведеним висновкам суду апеляційної інстанції щодо переходу до позивача лише права вимоги виконаної частини основного зобов`язання.

Оскільки наведені посилання суду апеляційної інстанції (т.3 а.с.170 другий абзац) суперечать його висновкам по суті спору, а отже є помилковими, враховуючи що вони не містять відповідних спростувань, такі посилання не можуть бути покладені в основу судового рішення.

Однак оскільки такі посилання не призвели до неправильних правових висновків та до неправильного вирішення спору, ці посилання самі по собі не можуть бути підставою для скасування постанови суду, оскільки таке скасування мало б формальний характер, та підстави для такого скасування не передбачені статтями 310 і 311 Господарського процесуального кодексу України.

Вказана обставина не може бути підставою і для зміни судового рішення на підставі статті 311 цього Кодексу, оскільки не потребує доповнення або зміни його мотивувальної та (або) резолютивної частини, як вже зазначалося такі посилання не призвели до неправильних правових висновків та до неправильного вирішення спору.

Слід зазначити, що виставлення іпотекодержателем вимоги, про яку зазначено у статті 35 Закону України "Про іпотеку", є дією, передбаченою цим Законом, яка спрямована на можливість реалізації іпотекодавцем визначеного для нього права щоб запобігти реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах.

Суть такого повідомлення полягає у тому, щоб проінформувати іпотекодавця та боржника про зміст та обсяг порушеного зобов`язання, а отже забезпечити право іпотекодавця запобігти реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах шляхом вчинення дій, передбачених статтею 42 Закону України "Про іпотеку".

Отже у цій частині доводи, викладені у касаційній скарзі, є обґрунтованими, однак оскільки вони не впливають на результати вирішення даного спору, який полягає у наявності чи відсутності правових підстав для стягнення виконаного за кредитним договором, підстави для скасування чи зміни судових рішень із наведених мотивів відсутні.

При цьому слід зазначити, що вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки не є предметом спору у даній справі та за вказаних обставин не може вплинути на результати його вирішення, тому не може бути підставою для відмови у позові у даному спорі. Відтак посилання у касаційній скарзі у цій частині на необхідність дослідження питання щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки не може бути предметом касаційного перегляду у даній справі.

Разом з тим позивачу, як іпотекодавцю, який сплатив не у повному обсязі заборгованість, розмір якої відображений у вимозі, передбаченій статтею 35 Закону України "Про іпотеку", не може бути відмовлено у праві вимагати від боржника відшкодування сплаченої ним суми незалежно від того сплачена вона повністю чи лише в частині, а відтак йому не може бути відмовлено у позові, оскільки таке його право передбачено статтею 42 наведеного Закону, та відмова у такому праві призвела б до збільшення розміру відповідальності його як майнового поручителя, із виходом такої відповідальність за межі вартості предмета іпотеки, що суперечить положенням наведеного Закону щодо обмеження відповідальності виключно межами вартості предмета іпотеки.

Посилання відповідача у касаційній скарзі на неповне з`ясування обставин справи, невідповідності висновків судів обставинам справи та їх неповне встановлення відхиляються колегією суддів в силу ч. ч. 1, 2 ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, за приписами яких переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права; суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Із встановлених судами обставин справи та досліджених доказів вбачається, що суди за результатами нового розгляду справи виконали вказівки суду касаційної інстанції.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанції таким вимогам закону відповідають.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності судових рішень, а доводи відзиву на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного, узгоджуються із висновками судів попередніх інстанцій.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.03.2019 у справі Господарського суду міста Києва № 910/22722/17, залишити без змін.

Поновити виконання рішення Господарського суду міста Києва від 18.12.2018.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов