Окрема думка

від 23.01.2019 по справі 522/14890/16-ц

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О.М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.

23 січня 2019 року

м. Київ

у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18) за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Товариства з обмеженою відповідальністю Грін плюс (далі - ТОВ Грін плюс ), Приватного підприємства Юридична компанія Гарант (далі - ПП ЮК Гарант ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю Горяц-Т (далі - ТОВ Горяц-Т ), про визнання договору позики припиненим, визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності, визнання неправомірними дій із передачі майна за касаційними скаргами ОСОБА_4 на ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів Калараш А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.

За наслідками розгляду 23 січня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційні скаргиОСОБА_4 залишено без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року - без змін.

Велика Палата Верховного Судукерувалася тим, що згідно зі змістом позовної заяви позивач звернувся до суду за захистом свого права на частку в статутному капіталі товариства та прав учасника товариства, а також захистом прав ТОВ Грін плюс на витребування від ПП ЮК Гарант об'єкта нерухомості (пункт 33 постанови).

Укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс , посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л. С. за реєстровим № 437, відповідно до якого ОСОБА_5 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі зазначеного товариства, стосується розпорядження корпоративними правами (пункт 44 постанови).

Вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс спрямовані на встановлення обставин, які є підставою для вирішення спору про право на частку в статутному капіталі товариства та підлягають з'ясуванню судом під час вирішення корпоративного спору (пункт 45 постанови).

Правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо визначення належності частки в статутному капіталі товариства, є господарсько-правовими (пункт 46 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що належним способом захисту позивача є позов про повернення з володіння відповідача частки у статутному капіталі товариства (підпункт е пункту 3 частини п'ятої статті 17 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань ). Таким чином, питання про удаваність спірного договору купівлі-продажу та про належність права власності на частку у статутному капіталі мають вирішуватись у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства (пункт 47 постанови).

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками апеляційного суду про закриття на підставі пункту 1 частини першої статті 205 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України; у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали) провадження у справі в указаній частині позовних вимог, оскільки справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Стосовно позовних вимог про визнання неправомірними дій відповідачів з передачі майна Велика Палата Верховного Суду вважала правильним висновок суду першої інстанції, що такий спосіб захисту цивільних прав, як визнання неправомірними дій фізичної та юридичної особи з передання об'єкта нерухомого майна у власність, не передбачений чинним законодавством, але відмовив у позові в цій частині. Апеляційний суд у цій частині скасував рішення та закрив провадження, оскільки правильність обраного позивачем способу захисту має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору (пункт 49 постанови) .

За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі у частині вказаних позовних вимог Велика Палата Верховного Суду вважала відсутніми підстави для висновку про порушення апеляційним судом правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.

Стосовно законності й обгрунтованості рішення апеляційного суду по суті вирішеного спору у частині позовної вимоги про визнання договору позики припиненим,Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що питання існування основного зобов'язання, за яким, за твердженням позивача, було передбачене забезпечувальне зобов'язання, може бути вирішене з використанням належних засобів доказування у межах відповідного спору за правилами господарського судочинства (пункт 61 постанови).

Тому позов у частині вимоги про визнання припиненим договору позики у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі не підлягає задоволенню, оскільки позовна вимога не відповідає належному способу захисту прав позивача (пункт 62 постанови).

Задоволення такої вимоги, з одного боку, саме по собі не призведе до захисту прав позивача, оскільки не вирішить питання про повернення частки у статутному капіталі позивачу, а з іншого боку - спричинить штучне передрішення спору про застосування належного способу захисту, який має розглядатися за правилами іншого судочинства. Отже, у позові в цій частині слід відмовити (пункт 63 постанови).

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала передчасним висновок апеляційного суду, що розписка від 17 квітня 2013 року, на яку посилається позивач щодо отримання ним від ОСОБА_5 у позику 1 200 000 доларів США зі сплатою 24 % річних, не відповідає вимогам закону та не містить вказаних обов'язкових умов щодо складання договору позики (статті 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)), оскільки апеляційний суд не вказав, яких саме умов не містить розписка, які, на думку суду, є обов'язковими (пункт 54 постанови).

Також апеляційний суд не врахував, що позивач не стверджував, що письмовий документ від 08 грудня 2015 року (а. с. 7-8, т. 1), підписаний ОСОБА_4 (сторона 1) та свідками ОСОБА_8 (з боку ОСОБА_5.) і ОСОБА_13 (з боку ОСОБА_4.), є договором позики. Позивач посилався на його існування лише як письмового доказу, який підтверджує удаваність правочину купівлі-продажу частки (перехід частки до ОСОБА_5 до моменту повернення позики та зобов'язання ОСОБА_5 повернути частку після такого повернення). Відповідний доказ має оцінити суд, до юрисдикції якого належить розгляд спору, тому оцінка, надана апеляційним судом, є передчасною (пункт 55 постанови).

Апеляційний суд не надав оцінки і не спростував висновків суду першої інстанції, що укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не було спрямоване на настання реальних наслідків; що оплата позивачу ціни частки у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , яка була предметом договору, не підтверджена належними доказами; що належний ТОВ Грін плюс об'єкт нерухомості (супермаркет) залишився у володінні та користуванні ОСОБА_4; що в ньому розташований супермаркет Віртус , у якому здійснює господарську діяльність пов'язане з позивачем ТОВ Горяц-Т ; що вже після укладення договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс від 17 квітня 2013 року ТОВ Горяц-Т здійснило реконструкцію належного ТОВ Грін плюс об'єкта нерухомості та ввело його в експлуатацію; що позивач залишився на посаді директора та займав цю посаду до липня 2016 року, тобто контролював діяльність підприємства (пункт 56 постанови).

Пославшись на те, що документи, які містять певні грошові розрахунки, копії яких долучені до матеріалів справи (а. с. 128-135, т. 1), не відповідають наведеним вище вимогам, і встановити з їх змісту те, що вони були отримані чи передані у зв'язку з виконанням конкретного договору позики чи будь-яких інших зобов'язань, неможливо, апеляційний суд не зазначив будь-якої оцінки того, яких саме розрахунків між сторонами можуть стосуватися ці документи, якщо вони не стосуються оспорюваного договору позики, та немає пояснень відповідачів з цього приводу (пункт 57 постанови).

Зазначене, на думку Великої Палати Верховного Суду, свідчить про те, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків, що укладення сторонами договору позики та його припинення у зв'язку з виконанням зобов'язань за цим договором позивачем не доведено (пункт 58 постанови).

Посилаючись на вказане, Велика Палата Верховного Суду залишила касаційні скарги ОСОБА_4 без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року - без змін.

Однак повністю з такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК України.

У січні 2016 року ОСОБА_4звернувся до суду з позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що у 2004 році він та ОСОБА_5 досягли згоди щодо надання останнім позивачу в позику окремими траншами грошових коштів зі сплатою процентів за користування грошима. Двостороннього договору сторони не укладали у зв'язку з відмовою від цього відповідача. За домовленістю сторін при отриманні кожного окремого траншу ОСОБА_4 надаватиме ОСОБА_5 розписку про отримання грошей. Зокрема, 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 отримав 1 200 000 доларів США, про що склав розписку. Того самого дня сторони підписали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс для приховання договору застави, який насправді був вчинений на забезпечення виконання зобов'язань за договором позики.

Позивач виконав свої зобов'язання за договором позики від 17 квітня 2013 року щодо повернення суми позики, що підтверджується тим, що оригінал розписки від 17 квітня 2013 року повернуто позивачу, а тому відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання за договором позики на день звернення до суду припинені. Однак ОСОБА_5 не повернув йому частку в статутному капіталі ТОВ Грін плюс . У подальшому 14 вересня 2016 року ОСОБА_5 та ТОВ Грін плюс передали належний позивачу на праві власності об'єкт нерухомого майна ІНФОРМАЦІЯ_1 , загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП ЮК Гарант на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року б/н. Вважав, що така передача майна вчинена виключно з метою позбавлення права власності позивача на цей об'єкт, що, на його думку, є неправомірним. За захистом свого порушеного права звернувся до суду з цим позовом.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року (суддя Свячена Ю. Б.) позов ОСОБА_4задоволено частково. Визнано припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі. Визнано удаваним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ Грін плюс від 17 квітня 2013 року та встановлено, що зазначений договір є договором застави, який є припиненим у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Визнано за ОСОБА_4 право власності на частку у розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , вартість якої становить 2 485 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки розписка про отримання коштів від 17 квітня 2013 року перебуває у боржника - позивача, це свідчить про виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором позики, тому є підстави для задоволення позовних вимог про визнання припиненим договору позики. Також суд вважав доведеними й обґрунтованими позовні вимоги про визнання удаваним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , укладеного 17 квітня 2013 року, та зробив висновок, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання. Тому вбачаються підстави для визнання за позивачем права власності на частку у розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , вартість якої становить 2 485 000 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ТОВ Грін плюс , ПП ЮК Гарант про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та в частині визнання неправомірними дій із передачі майна - скасовано, провадження у справі у цій частині закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України, оскільки ці позовні вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а належать до юрисдикції господарського суду.

Закриваючи провадження у справі, апеляційний суд керувався тим, що спір, який виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, пов'язаний з розпорядженням корпоративними правами, є корпоративним. Тому справа в цій частині позову підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 червня 2017 року у частині вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ТОВ Грін плюс , ПП ЮК Гарант про визнання договору позики припиненим скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

На обґрунтування своїх висновків апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання договору позики припиненим не доведені належними доказами, тому відсутні правові підстави для їх задоволення.

Велика Палата Верховного Суду 23 січня 2019 року прийняла постанову, якою касаційні скарги ОСОБА_4 залишила без задоволення, а ухвалу та рішення Апеляційного суду Одеської області від 07 грудня 2017 року залишила без змін з наведених вище мотивів.

Однак, на наше переконання, висновки та мотиви Великої Палати Верховного Суду є необґрунтованими з огляду на таке.

У статті 124 Конституції України закріплено, щоправосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних і суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Відповідно до положень статті 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах), які кореспондуються з приписами статті 19 цього Кодексу (у чинній редакції), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України (у вказаній редакції), згідно з пунктами 1, 4 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; і справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 3, 4, 15 частини першої статті 20 ГПК України у редакції після 15 грудня 2017 року).

Тобто за критеріями предметної юрисдикції спір може бути розглянутий у порядку господарського судочинства лише у разі, якщо правовідносини сторін стосуються саме господарської діяльності юридичних осіб.

У даному випадку позивач визначив предмет і підстави позову, які пов'язані з цивільними правовідносинами, що виникли з правочину, укладеного між фізичними особами, якими є позивач і відповідач, і направлені на забезпечення виконання саме цього зобов'язання, про що також зазначив позивач.

Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Як установлено в частинах першій, третій статті 167 ГК України, корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Отже, корпоративним є спір щодо створення, діяльності, управління та припинення юридичної особи - суб'єкта господарювання, якщо стороною у справі є учасник (засновник, акціонер, член) такої юридичної особи, у тому числі й той, який вибув.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Згідно зі статтею 10 Закону України Про господарські товариства учасники мають право, зокрема, брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим законом.

У поданому позові ОСОБА_4 просив:

? визнати припиненим договір позики, укладений 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, відповідно до якого ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_5 у борг грошові кошти у розмірі 1 200 000 доларів США у зв'язку з виконанням ОСОБА_4 зобов'язань за цим договором у повному обсязі;

? визнати удаваним договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс , укладений 17 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л. С. , зареєстрований у реєстрі за № 437, відповідно до якого ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_5 прийняв у власність частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , та встановити, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання;

? визнати за ОСОБА_4 право власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс , вартість якої становить 2 485 000 грн;

? визнати неправомірними дії ОСОБА_5 та ТОВ Грін плюс з передачі об'єкта нерухомого майна ІНФОРМАЦІЯ_1 , загальною площею 2773,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, у власність ПП ЮК Гарант на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року.

Отже, першою з позовних вимог є вимога про визнання припиненим договору позики, який є основним договором.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що друга позовна вимога про визнання угоди удаваною пов'язана з вимогою про визнання виконаним договору позики. Зазначено, що договір купівлі-продажу за своїм правовим статусом був договором забезпечення виконання договору позики і не має самостійного значення. Тобто сам договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, укладений 17квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5, є предметом позовних вимог у контексті того, що він є акцесорним, додатковим, пов'язаним з оскаржуваним договором позики, який у свою чергу є цивільно-правовим договором, а тому не може бути ні господарським договором, ні стосуватися реалізації фізичною особою корпоративних прав. Таким чином за суб'єктним складом та предметом указана позовна вимога належить до цивільної юрисдикції.

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов'язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов'язання. Таке забезпечувальне зобов'язання має акцесорний, додатковий до основного зобов'язання характер і не може існувати само по собі.

Додаткові зобов'язання мають допоміжний і залежний характер, їх юридична доля залежить від основного зобов'язання. Насамперед це означає, що дійсність та існування додаткового зобов'язання визначається дійсністю та існуванням основного зобов'язання, а не навпаки.

Згідно з частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Такі зобов'язання є акцесорними (додатковими, забезпечувальними).

Одним із видів акцесорного зобов'язання є застава.

Статтею 572 ЦК України установлено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно з частиною другою статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами статті 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом) не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 11 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з цим позовом) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з частиною другою статті 118 ЦПК України (в зазначеній редакції) позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Оскільки результати розгляду спору за акцесорним (додатковим, забезпечувальним) правочином залежать від результатів розгляду спору чи встановлення обставин щодо основного, забезпеченого, зобов'язання, такі вимоги є однорідними та взаємопов'язаними.

Отже, вимоги щодо акцесорних (забезпечувальних) договорів можуть розглядатися в одному провадженні з вимогами, предметом яких є зобов'язання за основним договором.

Та обставина, що предметом акцесорного договору були корпоративні права не свідчить про необхідність розподілу позовних вимог та їх окремого розгляду у судах різних юрисдикцій, оскільки у будь-якому разі спір щодо договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства пов'язаний з наслідками вирішення спору щодо договору позики, і підставою такого договору було не здійснення господарської діяльності чи реалізації корпоративних прав їх власником, а виключно забезпечення його зобов'язання з належного виконання договору позики, про що зазначено у позові.

Третя і четверта позовні вимоги, а саме про: визнання за ОСОБА_4 права власності на частку в розмірі 100 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс ; визнання неправомірними дій ОСОБА_5 та ТОВ Грін плюс з передачі спірного об'єкта нерухомого майна у власність ПП ЮК Гарант на підставі акта приймання-передачі та протоколу від 14 вересня 2016 року - взаємопов'язані з першою та другою вимогами і залежать від їх вирішення.

Зокрема, позовна вимога про визнання права власності на частку у статутному капіталі товариства хоч і є самостійною, однак пов'язана з першими двома позовними вимогами (визнання припиненим договору позики; визнання удаваним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства та встановлення, що зазначений договір є договором застави, який припинений у зв'язку з припиненням основного зобов'язання), і спрямована на відновлення прав позивача внаслідок припинення зобов'язань за вказаними договорами.

Позовна вимога про визнання неправомірними дій відповідачів із передачі спірного об'єкта нерухомого майна - похідна від позовних вимог про визнання угоди удаваною та визнання права власності на предмет застави.

Вирішення за правилами господарського судочинства такого спору в частині позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та визнання неправомірними дій із передачі майна, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог про визнання договору позики припиненим порушуватиме принцип повноти, всебічності й об'єктивності з'ясування обставин справи, оскільки дослідження одного і того ж предмета, а також одних і тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій, що не гарантує дотримання принципу правової визначеності.

Тому ефективний судовий захист прав та інтересів позивача є можливим лише за умови розгляду цього спору в межах однієї справи одним судом, і саме такий спосіб і обрано позивачем.

Такий розгляд вплине, зокрема, і на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

Суди не зазначили, закриваючи провадження у справі у частині позовних вимог, який спосіб захисту буде ефективним і таким, що відповідає волі позивача.

На нашу думку, апеляційний суд помилково закрив провадження у справі у частині позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, визнання застави припиненою, визнання права власності та визнання неправомірними дій із передачі майна, оскільки справа в цій частині підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства разом з вимогою про визнання договору позики припиненим.

Вважаємо, що ВеликаПалата Верховного Суду, залишивши без змін ухвалу апеляційного суду про закриття провадження у справі у частині зазначених позовних вимог, та рішення в частині відмови у позові разом з тим непослідовно зазначила про те, що суди попередніх інстанцій не встановили певних фактів, що є підставою для повернення справи на новий розгляд. А зважаючи на висновок про необхідність розгляду справи у частині визнання зобов'язання позики припиненими у порядку господарського судочинства, необхідно було і в цій частині закривати провадження у справі.

Рішення суду, ухвалене між тими самими сторонами і про той же предмет за правилами однієї юрисдикції (у даному випадку - цивільної) унеможливлює розгляд такого спору між тими ж сторонами і про той де предмет у суді іншої юрисдикції, у даному випадку - господарської, що підтверджується пунктом 3 частини першої статті 231 ГПК України.

Тому оскаржувана ухвала апеляційного суду підлягала скасуванню з направленням справи в указаній частині позову до апеляційного суду для продовження розгляду.

Також помилковими, на нашу думку, є висновки Великої Палати Верховного Суду щодо неправильно обраного позивачем способу захисту його прав.

Відповідно до вимог статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у зазначеній редакції).

Згідно зі статтею 4 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

У статті 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства значаться справедливість, добросовісність та розумність.

Статтею 11 ЦК України установлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Стаття 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Цієї нормою передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів вазначені у статті 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Під правоздатністю пред'являти позови, вимагати відшкодування шкоди й домагатися рішення суду розуміють право подання позову у суд, який наділений повноваженнями розглядати питання фактів й права, що стосуються конкретного спору, з метою постановлення рішення, що матиме обов'язкову силу (рішення ЄСПЛ від 23 червня 1981 року у справі Ле Конт, ВанЛевен і Де Мейєр проти Бельгії (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), заяви № № 6878/75, 7238/75).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom)).

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі Белле проти Франції ( Bellet v. France)).

При зверненні до практики ЄСПЛ (справа Марченко М. В. проти України ) у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо права як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.

У пункті 52 рішення Меньшакова проти України (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі право на суд , яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на розгляд спору судом (див., наприклад, рішення у справі Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

Не можна погодитися з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо обрання позивачем неналежного способу захисту прав, оскільки правом позивача є визначення предмета і підстав позову (стаття 13 ЦПК України), а обов'язком суду - установлення обґрунтованості позову.

Будь-який переданий на вирішення суду спір, із дотриманням правил юрисдикції, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог з огляду на те, чи доведені й обґрунтовані ці вимоги.

Висновок про відмову в задоволенні позову через неправильність обраного позивачем способу захисту права є перешкодою у доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції.

Разом з тим вважаємо за необхідне зазначити й таке.

Суд установив, що 17 квітня 2013 року відбулися загальні збори учасників ТОВ Грін плюс , на яких ОСОБА_4 повідомив про намір продати належну йому частку у розмірі 49,7 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс (пункт 1 рішення № 1/13); до складу учасників ТОВ Грін плюс увійшов ОСОБА_5 (пункт 2 цього рішення); ОСОБА_4 вийшов зі складу учасників ТОВ Грін плюс (пункт 3 рішення); відбулося зменшення статутного капіталу ТОВ Грін плюс (пункт 4 рішення); відбувся перерозподіл часток статутного капіталу ТОВ Грін плюс (пункт 5 рішення); затверджено нову редакцію статуту ТОВ Грін плюс . Указане рішення загальних зборів учасників ТОВ Грін плюс ніким не оскаржувалося та є дійсним.

Також 17 квітня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ Грін плюс , посвідчений приватним нотаріусом Стукаленко Л. С. за реєстровим № 437, відповідно до якого ОСОБА_5 набув у власність 49,7 % у статутному капіталі ТОВ Грін плюс .

Згідно з копією розписки від 17 квітня 2013 року, на яку посилався позивач на обґрунтування своїх позовних вимог, ОСОБА_4 отримав позику від ОСОБА_5 у розмірі 1 200 000 доларів США із сплатою 24 %; забезпеченням повернення боргу є переоформлення на ОСОБА_5 належних йому 100 % статутного фонду ТОВ Грін плюс шляхом укладення договору купівлі-продажу; після повернення боргу право на частку статутного капіталу ТОВ Грін плюс знову переоформляється на ОСОБА_4

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Розписка як документ, який підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, необхідно виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У даному випадку законодавець, зазначивши, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути надана розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми, захищав права позикодавця, у якого на підтвердження передачі коштів чи речей іншій особі, міг залишатися не підписаний обома сторонами договору документ, а складений позичальником чи підписаний ним документ про отримання матеріальних цінностей та умови, на яких він їх отримував.

Оригінал розписки, який перебуває у позичальника, може свідчити про виконання ним своїх зобов'язань у разі пред'явлення вимог до нього позикодавцем.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 10 ЦПК України у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах).

За приписами статті 57 ЦПК України (у зазначеній редакції) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Аналогічні норми містяться у статті 76 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

У частині другій статті 59 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Аналогічні вимоги містяться у статті 78 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях(частина четверта статті 60 ЦПК України (у зазначеній редакції).

Згідно зі статтею 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову та розгляду справи в судах) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Статтею 212 ЦПК України (у зазначеній редакції) установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Такі ж вимоги передбачені у статті 89 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Можна зробити висновок, що відповідно до загальних вимог процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, дослідження та оцінки всіх доказів, а також зазначення норм матеріального права, якими суд керувався при вирішенні позову.

Предметом доказування ОСОБА_4 за вимогами про визнання договору позики припиненим є дві обставини: 1) сам факт існування договору позики, тобто, що ОСОБА_5 передав ОСОБА_4 грошові кошти у зазначеному розмірі та на вказаних умовах; 2) факт виконання позичальником своїх зобов'язань.

Предметом доказування ОСОБА_5 за вказаними вимогами окрім встановлення існування договірних відносин, є передання позичальнику передбаченої у розписці суми позики та неповернення її кредитору (ОСОБА_5.)

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_4 вказував, що борговий документ - розписка від 17 квітня 2013 року знаходиться у нього, що свідчить про виконання ним зобов'язань у повному обсязі.

ОСОБА_5 зазначив, що жодного договору позики із ОСОБА_4 він не укладав і коштів останньому не передавав, а розписку, яку надав позивач на обґрунтування своїх вимог, той написав сам і в розписці відсутні будь-які відмітки, що ОСОБА_5 передав позивачу будь-які кошти.

ОСОБА_5, який, за твердженнями ОСОБА_4, передав останньому у позику на підставі розписки грошову суму, заперечив як факт передачі коштів, а відтак і саме існування між ним та ОСОБА_4 зобов'язань з позики за вказаною розпискою.

Погоджуємося з висновками апеляційного суду, що позивач не довів належними і допустимими доказами своїх позовних вимог про визнання договору позики припиненим, оскільки для висновків, що між ОСОБА_4 ОСОБА_5 існували зобов'язання позики доказів не надано, а на припущеннях доказування ґрунтуватися не може.

Апеляційний суд обґрунтовано вважав неналежним доказом надану ОСОБА_4 розписку від 17 квітня 2013 року підтвердженням факту виникнення між ОСОБА_4 ОСОБА_5 зобов'язань за договором позики, оскільки ОСОБА_5 заперечив факт існування між ним та позивачем зобов'язань за цією розпискою, написаною самим ОСОБА_4, за якою ОСОБА_4 є боржником, при тому, що вказана розписка перебувала у боржника.

Апеляційний суд зробив такі висновки і щодо доказів про грошові розрахунки, оскільки з їх змісту неможливо встановити якого саме зобов'язання вони стосуються.

Показання свідків апеляційний суд правильно вважав недопустимими доказами на підтвердження факту укладення між сторонами договору позики, який повинен підтверджуватися виключно письмовими доказами.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання договору позики припиненим, апеляційний суд обґрунтовано вважав недоведеними та необґрунтованими зазначені позовні вимоги.

Вважаємо, що оскаржуване рішення апеляційного суду підлягало залишенню без змін з мотивів, наведених вище, а не з тих, які вказала у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду.

Тобто апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання договору позики припиненим з підстав недоведеності та необґрунтованості.

Висновок ВеликоїПалати Верховного Суду про відмову в задоволенні позову в цій частині з підстав неправильно обраного позивачем способу захисту є помилковим.

Судді: О. М. Ситнік

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко