Постанова

від 08.04.2019 по справі 922/2562/18

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" квітня 2019 р. Справа № 922/2562/18

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Сіверін В.І. , суддя Терещенко О.І. , суддя Слободін М.М.

за участю секретаря судового засідання Новікової Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. 801 Х/1-7) на рішення господарського суду Харківської області від 12.02.2019 року, ухвалене у приміщенні вказаного суду суддею Сальніковою Г.І., повний текст якого складено 20.02.2019 року, у справі

за позовом Керівника Харківської місцевої прокуратури №4, м. Харків,

в інтересах держави в особі Харківської міської ради, м. Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Місто", м. Харків,

про стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИЛА:

Прокурор в інтересах держави в особі Харківської міської ради, позивача, звернувся до місцевого господарського суду із позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Місто", в якій просив суд стягнути з останнього на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 357423,28 грн.

Рішенням господарського суду Харківської області від 12.02.2019 року позов задовольнити повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Місто" (61153, м. Харків, вул. Гвардійців Широнінців, 3-А, корпус Б-1, код ЄДРПОУ 38878151) на користь держави в особі Харківської міської ради (61200, м. Харків, пл. Конституції, 7, код ЄДРПОУ 04059243, реєстраційний рахунок 35417005032986, банк ГУ ДКСУ в Харківській області, УДК у Московському районі м. Харкова, МФО 851011) безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 357423,28 грн. та 5361,35 грн. витрат зі сплати судового збору.

Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить це рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що при прийнятті рішення поза увагою місцевого господарського суду залишились обставини того, що земельна ділянка, на які розташована будівля відповідача знаходиться в межах земельної ділянки, орендованої ТОВ "Кредо", зазначені позивачем у позові площі земельних ділянок є орієнтовними та не точні, земельна ділянка не сформована, її межі в натурі не визначені, договір оренди між позивачем та відповідачем не укладався, а тому, на думку відповідача, у Харківської міської ради були відсутні підстави для нарахування орендної плати.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, просив її задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення.

Прокурор 3670в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення.

Частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.

З прийняттям у 2006 році Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.

Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено застосування судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Розумність строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі G. B. проти Франції ), тощо. Отже, поняття розумний строк є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

З огляду на викладене та зважаючи, що на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, а також те, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо), подальше відкладення розгляду справи суперечитиме вищезгаданому принципу розгляду справи впродовж розумного строку.

Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Так, в обґрунтування позовних вимог прокурор вказує, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 01.08.2018 за № 132894468 право власності на нежитлову будівлю загальною площею 248,4 кв.м. по вул. Гвардійців-Широнинців, буд. 3-А, корп. Б-1 у м. Харкові зареєстроване за відповідачем - ТОВ "Авто - Місто" на підставі договору купівлі - продажу №2764 від 24.10.2013.

Так, відповідач з 01.08.2015 по 31.07.2018 та по теперішній час використовує земельну ділянку площею 248,4 кв.м. по вул. Гвардійців-Широнинців, буд. 3-А, корп. Б-1 у м. Харкові без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України.

Відповідно до вищезазначеної інформації, а також листа Управління Держгеокадастру у м. Харкові Харківської області від 29.11.16 за вих. № 19-20.08-3-5152/20-16 речові права відповідача на земельну ділянку по вул. Гвардійців-Широнинців, буд. 3-А, корп. Б-1 у м. Харкові не зареєстровані (т.с. І а.с. 35).

Отже, враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами прав та з урахуванням ст. ст. 12, 80, 83 Земельного кодексу України земельна площею 248,4 кв.м. по вул. Гвардійців-Широнинців, буд. 3-А, корп. Б-1 у м. Харкові перебуває у власності територіальної громади міста Харкова.

Натомість, за період з 01.08.2015 по 31.07.2018 відповідач не сплачував за користування земельними ділянками плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі, внаслідок чого зберіг у себе майно - грошові кошти.

Прокурором наголошено про те, що Департаментом територіального контролю Харківської міської ради 21.10.2016 здійснено обстеження земельної ділянки та встановлено, що відповідач використовує земельну ділянку площею 248,4 кв.м. по вул. Гвардійців-Широнинців, буд. 3-А, корп. Б-1 у м. Харкові для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі.

За результатами обстеження складено акт обстеження земельної ділянки, визначення її меж, площі та конфігурації (т.с. І а.с. 24-25).

В зазначеному акті вказано, що загальна площа земельної ділянки, яка передбачена для поділу - 0,6523 га, відповідно: ТОВ "ВО ОВЕН" - 0,2630 га (ділянка №1), ТОВ "ЛОСК-К" - 0,1867 га (ділянка №2), ТОВ "АВТО-МІСТО" - 0,2026 га (ділянка №3).

Межі земельної ділянки визначені відповідно до зовнішніх меж будівлі.

Геодезичні роботи виконувалися з використанням Електронного тахеометра Nikon NLP-332 заводський №042323, що пройшов перевірку 21.03.2018. Координати точок ходу та кутів повороту зовнішніх меж обчислені в СК-63 за допомогою програмного комплексу Геодезична інформаційна система 6 (ГІС 6).

Визначені за результатами геодезичної зйомки координати земельної ділянки оброблені та сформовані в електронному файлі у форматі .shp для подальшого отримання розрахунковим методом із застосуванням програмних комплексів з нормативної грошової оцінки земель м. Харкова даних про нормативну грошову оцінку зазначеної земельної ділянки.

З огляду на вказані обставини, на думку прокурора, набувши право власності на об'єкт нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці комунальної форми власності, відповідач належним чином не оформив правовідносин щодо користування земельною ділянкою.

Відповідач у період з 01.08.2015 по 31.07.2018 не сплачував за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі.

Натомість прокурором зауважено про те, що за даними органів податкової інспекції відповідач є платником земельного податку за земельну ділянку за адресою вул. Гвардійців Широнинців, загальною площею 248 кв.м.

Згідно узгоджених податкових зобов'язань нарахована сума земельного податку на 2015 рік - 3679,43 грн., на 2016 рік - 3931,35 грн., на 2017 рік - 3789,91 грн., на 2018 рік - 3764,83 грн., які відповідачем сплачені у повному обсязі.

Отже, прокурором наголошено про те, що із часу виникнення права власності на нерухоме майно відповідача виник й обов'язок сплачувати грошові кошти за використання земельної ділянки у встановленому законодавством розмірі.

Таким чином, відповідач зберігає кошти, не сплачуючи орендну плату за користування земельними ділянками, за відсутності укладеного договору, тим самим збільшує вартість власного майна, а позивач (потерпілий) втрачає належне йому майно (кошти від орендної плати), тобто відбувається факт безпідставного збереження саме коштів у розмірі орендної плати відповідачем за рахунок позивача.

А відтак, розмір збережених відповідачем коштів від безпідставно набутого майна, який підлягає відшкодуванню з боку відповідача, розрахований міською радою в сумі 357423,28 грн., виходячи з розміру орендної плати за землю.

При цьому, прокурором наголошено про те, що внаслідок використання відповідачем вищевказаної земельної ділянки без укладення договору оренди землі, територіальна громада міста Харкова в особі Харківської міської ради позбавлена можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі земельної ділянки в оренду, чим порушені охоронювані законом права та інтереси позивача щодо неодержаних грошових коштів у розмірі орендної плати за землю.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд зазначив, що згідно наданих позивачем розрахунків, через відсутність платежів за земельну ділянку по вул. Гвардійців Широнинців, З-А у м. Харкові, на якій розташована нежитлова будівля літ. Б-1 , що належить відповідачу, бюджет міста Харкова за період з 01.08.2015 по 31.07.2018 недоотримав 357423,28 грн. орендної плати за землю, яку позивач міг би отримати у разі укладення між ним і відповідачем договору оренди, що є підставою для стягнення вказаної суми з відповідача на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що при прийнятті рішення поза увагою місцевого господарського суду залишились обставини того, що земельна ділянка, на які розташована будівля відповідача знаходиться в межах земельної ділянки, орендованої ТОВ "Кредо", зазначені позивачем у позові площі земельних ділянок є орієнтовними та не точні, земельна ділянка не сформована, її межі в натурі не визначені, договір оренди між позивачем та відповідачем не укладався, а тому, на думку відповідача, у Харківської міської ради були відсутні підстави для нарахування орендної плати.

Вирішуючи питання про наявність правових підстав для задоволення апеляційної скарги та переглядаючи справу в межах, встановлених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

В контексті зазначеного судам слід враховувати, окрім іншого, і рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Так, Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, п. 27).

Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява №42454/02, п. 35) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку (неофіційний переклад): "сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Водночас, Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 №1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Вищевикладена правова позиція щодо неможливості розширеного тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді викладена в постанові Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №924/1256/17, у постанові від 30.01.2019 року у справі №47/66-08.

Аналіз частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох "виключних" випадках: (1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; (2) у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Більше того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

При цьому, обставини дотримання прокурором встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом не залежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган держави (за його наявності), виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутись до суду з метою захисту інтересів держави.

Вищевикладена правова позиція знайшла своє відображення у постанові Верховного Суду від 06.02.2019 року у справі №927/246/18 та узгоджується з усталеними правовими висновками Верховного Суду, зокрема в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, а також у постановах Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 у справі № 924/1237/17.

У даній справі колегією суддів апеляційного господарського суду не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку про невиконання або неналежне виконання Харківською міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що в позовній заяві прокурор з метою обґрунтування підстав для представництва інтересів Харківської міської ради в суді обмежився лише посиланням на те, що Харківською міською радою не вживались заходи представницького характеру щодо стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою.

Проте, прокурором не надано будь-яких доказів відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо).

Як зазначалось вище - сама по собі обставина не звернення позивача з позовом протягом певного періоду, без з'ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом своїх функцій із захисту інтересів держави.

Абстрактні твердження прокурора, що місцеві ради, відповідно до закону, від імені та в інтересах територіальної громади міста повинні здійснювати контроль за надходженням коштів від використання землі у межах міста не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування та про те, що не укладання та несвоєчасне укладання суб'єктами господарювання договорів оренди землі призводить до втрат коштів місцевого бюджету є формальними та декларативними.

В матеріалах справи відсутні відомості щодо проведення прокуратурою будь - якої перевірки стану додержання вимог земельного законодавства при передачі земельних ділянок в оренду та повноти надходження до бюджету орендної плати за користування земельними ділянками на території м. Харкова.

За викладених обставин, колегія суддів зазначає, що прокурором не доведено необхідності захисту інтересів держави саме прокурором, а також не обґрунтовано підстави звернення до суду з апеляційною скаргою від імені суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, з наданням належних доказів, які б підтверджували встановлення прокурором наявності підстав для представництва у відповідності до статті 23 Закону України "Про прокуратуру", тому, в даному випадку, Прокурором не доведено своєї правомочності щодо представництва інтересів Харківської міської ради.

Щодо інших аргументів сторін, колегія суддів зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в постанові суду, позаяк не покладаються судом в основу цього судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обгрнутовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", рішення від 10.02.2010).

Відповідно до ч.1 ст. 278 ГПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку із залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів зазначає про відсутність у даному випадку законних підстав для представництва інтересів держави, що свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу України.

Вищевикладені обставини залишились поза увагою місцевого господарського суду, що призвело до прийняття невірного рішення у справі.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги - в частині скасування оскаржуваного рішення, оскільки оскаржуване рішення місцевого господарського підлягає скасуванню із залишенням позову без розгляду.

Керуючись статтями 269, 270, 275, 277, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 12.02.2019 року скасувати. Позов залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки її оскарження визначені у статтях 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 11.04.2019

Головуючий суддя В.І. Сіверін

Суддя О.І. Терещенко

Суддя М.М. Слободін