Постанова

від 17.04.2019 по справі 906/147/18

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2019 року Справа № 906/147/18

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Грязнов В.В. , суддя Розізнана І.В.

при секретарі судового засідання Першко А.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Сичевської Світлани Іванівни на рішення Господарського суду Житомирської області від 04 січня 2019 року в справі № 906/147/18 (суддя - Вельмакіна Т.М.)

час та місце ухвалення: 04 січня 2019 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; вступна і резолютивна частина проголошена о 11:50 год; повний текст рішення складено 14 січня 2019 року

за позовом Фізичної особи-підприємця Сичевської Світлани Іванівни

до Товариства з обмеженою відповідальністю" ІН-ГРУП 2016"

про витребування з чужого незаконного володіння нежитлових приміщень: №1 загальною площею 72,5 кв.м та №2 загальною площею 68,3 кв.м

за участю представників сторін:

від Позивача - Слівінський А.О.;

від Відповідача - Томчук М.В..

ВСТАНОВИВ:

Фізична-особа підприємець Сичевська Світлана Іванівна (надалі - Позивач) звернулася з позовом до Фізичної особи-підприємця Рудківського Віктора Казимировича (надалі - Відповідач 1) та Фізичної особи-підприємця Терещука Володимира Юрійовича (надалі - Відповідач 2) про: витребування з чужого незаконного володіння Відповідача 1 та Відповідача 2 на користь Позивача нежитлове приміщення загальною площею 140,8 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 3 вересня 2003 року між Позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТЕРЦЕТ" укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення загальною площею 140,8кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1. Пізніше як стверджує Позивач, а саме 28 липня 2010 року Комунальним підприємством "Житомирське ОМБТІ" було зареєстровано право власності на нежиле приміщення за НОМЕР_4 за Позивачем.

Позивач вказує, що з моменту укладення договору купівлі-продажу у 2003 році нежиле приміщення використовувалось нею для ведення господарської діяльності, в тому числі шляхом здачі його в оренду іншим суб'єктам господарювання.

Позивач зазначає, що в 2016 році ПКФ "Інтерпродукт", використовуючи підроблені документи, продало дане приміщення іншим особам. Дане на переконання Позивача призвело до незаконного позбавлення права власності на добросовісно набуте майно за відплатним правочином.

Позивач зазначає, що на даний час за нею існує реєстрація речового права на дане приміщення, а державний реєстратор приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за третіми особами, фактично провів повторну державну реєстрацію речового права на те саме нерухоме майно за наявності вже зареєстрованого права власності на таке майно за Позивачем. В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на статтю 388 Цивільного кодексу України, Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", "Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 1 листопада 2018 року (том 2, а.с. 55-56) було замінено неналежних Відповідачів на належного Відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "ІН-ГРУП" (ЄДРПОУ 40810506, м. Київ, вул. Харківське шосе, буд.9). При цьому місцевим господарським судом в даному процесуальному документі було ухвалено здійснювати розгляд справи з урахуванням заяви Позивача від 31 жовтня 2018 року (том 2, а.с. 48-49), якою уточнено ідентифікуючі ознаки майна, що витребовується, а саме: нежитлове приміщення №1 загальною площею 72,5кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1; нежитлове приміщення №2 загальною площею 68,3кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1".

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 4 січня 2019 року в справі № 906/147/18 було відмовлено в задоволенні позовних вимог.

При ухвалені вказаного рішення, суд першої інстанції виходив з того, що враховуючи факт визнання недійсним договору укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Терцет" та Позивачем від 3 вересня 2003 року, що встановлено судовими рішеннями по справі № 906/1180/16, безпідставними є твердження Позивача що чинна реєстраційна дія про реєстрацію права власності на спірне приміщення свідчить про її права на спірне майно.

Оскільки Позивачем не надано належних доказів її прав на спірне майно, до того ж поданий позов обґрунтований, у тому числі обставинами, по яких існує спір щодо прав Позивача на звернення до суду з даним позовом, то місцевий господарський суд зауважив, що решта заперечень Позивача не впливають на результат вирішення даного спору.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Позивач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 3, а.с. 3-6), в якій просив скасувати рішення Господарського суду Житомирської області та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги.

Скаржник вважає, що рішення господарського суду є незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. На підтвердження своїх доводів, скаржник вказує наступне. Визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності правочину, не свідчить про позбавлення Позивача права власності на майно. Тобто, рішенням суду повинно бути вирішено питання щодо права власності на майно, водночас рішенням по справі № 906/1180/16, на котре покликається суд першої інстанції, таке питання не вирішувалося, більше того речове право взагалі не було предметом розгляду. Таким чином, на переконання Позивача державний реєстратор приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за ПКФ Інтерпродукт , фактично провів повторну державну реєстрацію речового права на те саме нерухоме майно за наявності вже зареєстрованого права власності на таке майно за Позивачем. Вищевказане на переконання Позивача призвело до незаконного позбавлення Позивача права власності на добросовісно набуте майно. Разом з тим, як зазначає апелянт у своїй апеляційній скарзі, суд першої інстанції протиправно самоусунувся від вирішення питання стосовно незаконного реєстраційного запису в Реєстрі речових прав.

Ухвалою Північно -західного апеляційного господарського суду від 13 лютого 2019 року апеляційну скаргу Позивача було залишено без руху та запропоновано Позивачу усунути недоліки встановленні при поданні апеляційної скарги, шляхом сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.

На підставі Службової записки головуючого судді по справі № 906/147/18 розпорядженням керівника апарату Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 березня 2019 року за № 01-04/81 було призначено заміну судді-члена колегії у справі № 906/147/18.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 березня 2019 року було відкрито апеляційне провадження у справі № 906/147/18 за апеляційною скаргою Позивача. Запропоновано Відповідачу строк для подання до суду відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 березня 2019 року було призначено справу № 906/147/18 до розгляду на 17 квітня 2019 року об 14:30 год.

На виконання вимог ухвали Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 березня 2019 року Відповідачем був поданий відзив на апеляційну скаргу, в котрому з підстав, зазначених у даному відзиві Відповідач заперечив проти доводів апеляційної скарги та просив залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідач зазначає, що Позивач безпідставно зсилається на норми статті 388 ЦК України, яка передбачає витребування майна від добросовісного набувача, оскільки вважає, що саме Позивач безпідставно набув на певний період право власності на оспорюване приміщення, яке було ще у 1999 році продане ТОВ "Терцет" для ПП ПКФ "Інтерпродукт". Відповідач вважає, що ПП ПКФ "Інтерпродукт", на законних підставах, відчужив приміщення, яке згодом перейшло у власність Відповідача. Звертає увагу, що встановлених у судовому порядку доказів протиправності вибуття майна з власності Позивача, Позивачем не надано.

Представник Позивача в судовому засіданні від 17 квітня 2019 року підтримав подане ним (17 квітня 2019 року до початку розгляду справи в судовому засіданні) клопотання про зупинення провадження по даній справі до набрання законної сили судовим рішенням в справі № 295/15139/16-ц.

Водночас, колегія суддів в судовому засіданні від 17 квітня 2019 року розглянувши клопотання Позивача про зупинення апеляційного провадження в даній справі, заслухавши думку Відповідача, котрий заперечує проти задоволення такого клопотання посилаючись на ту обставину, що дані справи не є пов'язаними між собою, та результат справи № 295/15139/16-ц в подальшому не вплине на вирішення даної справи, а такі дії Позивача він розцінює як затягування розгляду справи, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції в розумінні норм діючого законодавства України щодо регулювання підстави та порядок зупинення провадження, ухвалила відмовити в задоволенні даного клопотання з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України: суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів саме у даній справі. Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду пов'язаної з нею справи є виявлення обставин, підстав, фактів, тощо, що не можуть бути з'ясовані та встановлені у даному процесі, проте, які мають значення для конкретної справи, провадження у якій зупинено.

Враховуючи вимоги закону, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з'ясовувати: як пов'язана справа, яка розглядається даним судом із справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи. Сама по собі пов'язаність справ ще не свідчить про неможливість розгляду та прийняття рішення у даній справі.

Таким чином, колегія суду резюмує, що зупинення провадження у справі процесуальний закон пов'язує із неможливістю розгляду справи, що розглядається, до вирішення іншої справи.

Неможливість розгляду даної справи до вирішення іншим судом полягає в тому, що обставини, які розглядаються іншим судом, не можуть бути встановлені господарським судом самостійно у даній справі.

При цьому, вищевказана процесуальна норма прямо встановлює, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Тобто, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд повинен з'ясовувати як пов'язана справа , що розглядається даним судом, зі справою, що розглядається іншим судом, а також чим обумовлюється неможливість розгляду даної справи.

В той же час, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Дослідивши підстави та предмет спору в справі № 295/15139/16-ц (за позовом ОСОБА_6, Позивача до ОСОБА_7, ПКФ Інтерпродукт , приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В., треті особи - Перша Житомирська державна нотаріальна контора, ТОВ Терцет про визнання договорів недійсними, скасування обтяження) судова колегія зазначає, що навіть при позитивну рішенні по даній справі, дане не призведе до автоматичного поновлення права власності Позивача та позбавлення його такого права власності на спірне майно Відповідача. Окрім того, прийняття рішення в даній справі не може бути проведено лише за одним наслідком можливого врахування судового рішення в цивільній справі № 295/15139/16-ц (у разі його задоволення), адже на даний час існує інше судове рішення ( по справі № 906/1180/16 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 3 вересня 2003 року) в господарській справі. При цьому можливе задоволення позову в цивільній справі № 295/15139/16-ц з огляду на встановленні обставини в господарській справі № 906/1180/16, прямо не вплине на вирішення спору в справі № 906/147/18, котра й розглядається в даному судовому засіданні, а може вплинути саме на попередньо прийняте рішення в господарській справі № 906/1180/16 (тобто лише у разі задоволення позову в вищевказаній цивільній справі, та подальшого перегляду судового рішення в господарській справі № 906/1180/16 з урахуванням такого (можливого) судового рішення в цивільній справі, обставини встановлені в цих двох судових справах можуть по іншому вплинути на обставини в справі № 906/147/18).

Відтак справа № 295/15139/16-ц з огляду на існуючі попередні рішення є первинно пов'язаною не зі справою № 906/147/18, а з попередньовирішеною господарською справою № 906/1180/16.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу, що зважаючи на існування такої судової інституції судочинства як перегляд справ за нововиявленими обставинами Позивач не позбавлений в подальшому звернутися до суду використовуючи дану інституцію, у разі вирішення спору в справі № 295/15139/16-ц на користь позивачів у цій цивільній справі.

З огляду на все вищевказане суд відмовив в задоволенні даного клопотання.

В судовому засіданні від 17 квітня 2019 року, представник Позивача підтримав доводи наведені в апеляційній скарзі, просив скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, котрим задоволити позовні вимоги Позивача, покликаючись на те, що спірне майно незаконно вибуло із володіння Позивача, котрий законно користувався та розпоряджався таким майном до цього часу, а підтвердженням його речового права на таке майно є існування державної реєстрації речового права в державному реєстрі речових прав нерухомого майна.

В судовому засіданні від 17 квітня 2019 року Відповідач заперечив проти доводів апеляційної скарги, та просив відмовити в її задоволенні при цьому залишити рішення місцевого господарського суду без змін. Вказавши, що він законно придбав спірне майно у Третіх осіб, при цьому такий правочин на даний період є чинним та ніким не оспорюється.

Дослідивши матеріали справи, апеляційну скаргу, заслухавши пояснення представника Позивача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Відповідача слід задоволити, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 17 травня 2018 року в справі № 924/109/18 скасувати, прийнявши нове рішення, котрим відмовити в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Судом апеляційної інстанції встановлено та як вбачається з матеріалів справи, та як зауважує Позивач та не заперечує Відповідач, 3 вересня 2003 року між Позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТЕРЦЕТ" укладено договір купівлі-продажу нежилого приміщення загальною площею 140,8кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 23). 4 вересня 2003 року сторонами договору підписано акт прийому-передачі приміщення (том 1, а.с.24).

Відповідно до витягу про реєстрацію права валсності на нерухоме майно за № НОМЕР_3 від 28 липня 2010 року, КП "Житомирське ОМБТІ" було зареєстровано право власності на нежиле приміщення за НОМЕР_4 за Позивачем на підставі договору купівлі-продажу від 3 вересня 2003 року (том 1, а.с. 25).

Позивач вказує, що з моменту укладення договору купівлі-продажу у 2003 році нежиле приміщення використовувалось ним для ведення господарської діяльності, в тому числі шляхом здачі його в оренду іншим суб'єктам господарювання.

Позивач зазначає, що в 2016 році ПКФ "Інтерпродукт", використовуючи підроблені документи, з приводу чого триває досудове розслідування, звернулась до Господарського суду Житомирської області з позовними вимогами про визнання укладеного у 2003 році договору купівлі-продажу недійсним.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 вересня 2017 року в справі №906/1180/16 (за позовом Приватної комерційної фірми Інтерпродукт до Позивача та Товариства з обмеженою відповідальністю Терцет про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 3 вересня 2003 року) договір купівлі-продажу від 3 вересня 2003 року визнано недійсним (том 2, а.с. 127-138).

3 жовтня 2017 року державним реєстратором Житомирської обласної філії КП "Центр державної реєстрації", на підставі вказаного рішення суду, було проведено державну реєстрацію права власності за Приватно комерційною фірмою "Інтерпродукт".

За вказаного, Позивач стверджує, що державний реєстратор, приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за третьою особою, фактично провів повторну державну реєстрацію речового права на те саме майно за наявності вже зареєстрованого за Позивачем права власності на таке майно, хоча повинен був відмовити заявнику у проведенні реєстраційної дії.

Вважає, що вибуття спірного майна з власності та фактичного володіння відбулося без волі Позивача, протиправним шляхом.

Позивач вважає себе власником спірного майна з огляду на чинну реєстрацію речового права за ним та враховуючи те, що на переконання Позивача визнання правочину недійсним без застосування наслідків недійсності, не свідчить про позбавлення права власності на набуте майно.

Також Позивач вказує, що 13 лютого 2018 року ПКФ "Інтерпродукт" укладено договір купівлі-продажу спірного майна із фізичними особами з розміром частки кожного з покупців в 1/2, які в свою чергу 2 червня 2018 року уклали договір купівлі - продажу вказаного майна з Відповідачем.

Позивач вважаючи себе законним власником спірного майна, яке вибуло з його володіння поза його волею, що на його думку є порушенням права щодо володіння даним майном, яке підлягає захисту, звернувся в суд з позовом до Відповідача про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.

Відповідно до статтей 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України, особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Як наслідок цього, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до статті 328 вказаного Кодексу: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно із статтями 319, 321, 658 Цивільного кодексу України: власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

За приписами статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо, відповідно до статті 388 цього Кодексу, майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 387 Цивільного кодексу України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Як вбачається з статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб'єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Тобто, в першу чергу, на підтвердження наявності в позивача суб'єктивного матеріального права на витребування майна з чужого незаконного володіння, він повинен надати суду відповідні належні докази, що підтверджують його право на зазначене майно.

Поза тим колегія суддів зазначає, що відповідно до положень статті 387 Цивільного кодексу України (яка, серед іншого, визначена підставою позову) власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зі змісту наведених нормативних приписів убачається, що власник майна фактично позбавлений можливості володіти і користуватися цим майном внаслідок його незаконного вибуття із володіння, має право витребувати таке майно із чужого володіння.

Зазначений засіб захисту права власності - витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація) застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.

Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

При цьому, колегія суддів констатує, що із правового аналізу статті 387 Цивільного кодексу України вбачається, що у цій нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном , про вилучення цього майна в натурі.

Віндикаційний позов захищає право власності в цілому, оскільки пред'являється у тих випадках, коли порушені права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі , який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний ).

Важливою умовою звернення із віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Під незаконним володінням розуміється фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (володіння вкраденою річчю) або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору найму), або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсного правочину).

Колегія суддів з метою дотримання основних принципів судочинства та балансу інтересів сторін, досліджує докази подані зі сторони Позивача та Відповідача, зауважує наступне.

Так, Позивач стверджує, що вибуття спірного приміщення відбулося без його волі протиправним шляхом. При цьому, зсилаючись на статтю 388 Цивільного кодексу України, просить витребувати з чужого незаконного володіння спірне приміщення.

Стаття 388 Цивільного кодексу України передбачає право власника на витребування майна від добросовісного набувача. Зокрема, за частиною 1 вказаної статті, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, необхідною умовою є встановлення факту вибуття спірного майна із володіння власника в силу обставин, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодекса України, зокрема, чи з волі власника майно вибуло із його володіння.

Водночас, колегія суддів звертає увагу, що обставини щодо права власності на спірне приміщення були встановлені та викладені у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 22 вересня 2017 року (том 2, а.с. 114-126), яка залишена в силі постановою Верховного Суду від 6 лютого 2018 року в справі №906/1180/16 (том 2, а.с. 127-138), якою визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення, укладений 3 вересня 2003 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Терцет" та Позивачем щодо нежитлового приміщення площею 140,8 м 2, яке розташоване у м. Житомирі, вул. Київська, 102, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського округу Фещенко А.С., реєстровий №3271.

При розгляді вищевказаної справи апеляційним господарським були встановлені наступні обставини: " 1 вересня 1998 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Полісся" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Терцет" уклали договір купівлі-продажу приміщення, відповідно до умов якого - ТОВ "Полісся" продало, а ТОВ "Терцет" купило нежитлове приміщення (магазин), загальною площею 140,8 кв.м., яке розташоване за адресою: м.Житомир, вул. Київська, 102. Договір купівлі-продажу підписаний директорами товариств та скріплений відтисками печаток сторін. У подальшому 8 жовтня 1998 року ТОВ "Терцет" зареєструвало право власності на зазначене приміщення у Житомирському обласному державному комунальному підприємстві по інвентаризації, про що отримано реєстраційне посвідчення №141 . В подальшому 1 жовтня 1999 року між ТОВ "Терцет" та Приватною комерційною фірмою "Інтерпродукт" було укладено договір купівлі-продажу приміщення, відповідно до умов якого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення загальною площею 140,8 м2,. Договір купівлі-продажу від 1 жовтня 1999 року підписаний директорами товариств та скріплений відтисками печаток сторін. ПКФ "Інтерпродукт" 20 жовтня 1999 року зареєструвало право власності на зазначене приміщення у Житомирському обласному державному комунальному підприємстві по інвентаризації за реєстровим №141, інвентаризаційна справа №14700, записано в реєстрову книгу №103, сторінка 144.

Судом апеляційної інстанції у справі №906/1180/16 було також встановлено, що: на виконання умов Договору купівлі-продажу від 1 жовтня 1999 року ТОВ "Терцет" передало, а ПКФ "Інтерпродукт" прийняло нежитлове приміщення магазину загальною площею 140,8 м 2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, про що складено акт приймання-передачі викупленого майна (приміщення) від 7 жовтня 1999 року. ОСОБА_6, як директор продавця, оформив розписку про отримання грошей за продаж нежитлового приміщення магазину загальною площею 140,8 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, в сумі 42 000 грн. зазначена розписка скріплена відбитком печатки ТОВ "Терцет". 22 жовтня 1999 року на підставі заяви, поданої до першої Житомирської державної нотаріальної контори, приватним нотаріусом Слюсарем В.В. було накладено заборону на відчуження об'єкта нерухомого майна (приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1). Заборона накладена на підставі договору застави №3119 від 22 жовтня 1999 року. Власником майна зазначено ПКФ "Інтерпродукт". Заборона на нерухоме майно внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 22 липня 2006 року .

Судом апеляційної інстанції у справі №906/1180/16 також було досліджено копію наказу по ТОВ "Терцет" №25 від 1 вересня 2003 року, згідно якого директор ОСОБА_6 прийняв рішення продати Позивачу за 48000 грн. приміщення магазину, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Між ТОВ "Терцет" в особі директора ОСОБА_6 та Позивачем 23 вересня 2003 року було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення загальною площею 140,8 м2, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Фещенко А.С. за №3271. Приватним нотаріусом Фещенко А.С. 3 вересня 2003 року було отримано витяг №131400 з Державного реєстру застав рухомого майна про відсутність податкової застави, на підставі якого приватний нотаріус видав довідку від 3 вересня 2003 року вих.№696386-1273, що згідно даних Єдиного реєстру заборон спірне нежиле приміщення під забороною не перебуває.

Судом встановлено, що лише 28 липня 2010 року Позивач зареєстрував право власності на спірне нежитлове приміщення магазину на підставі поданої заяви від 10 грудня 2009 року.

Окрім вищеописаного судом апеляційної інстанції у справі №906/1180/16 також було встановлено, що: станом на 3 вересня 2003 року договір купівлі-продажу від 1 жовтня 1999 року був чинним та власником нежитлового приміщення загальною площею 140,8 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 було ПКФ "Інтерпродукт", право власності якого на зазначене приміщення зареєстроване 20 жовтня 1999 року у Житомирському обласному державному комунальному підприємстві по інвентаризації за реєстровим № 141, інвентаризаційна справа №14700, записано в реєстрову книгу №103, сторінка 144 (том 1, а. с. 16, 50). Вказане також підтверджується витягом з реєстрової книги за №103, стр.144 (том 1, а. с. 77). Докази розірвання Договору від 1 жовтня 1999 року або визнання недійсним в цілому або в частині в матеріалах справи відсутні.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції у справі №906/1180/16 дійшов висновку про те, що: ТОВ "Терцет" з моменту продажу ПКФ "Інтерпродукт" втратило право розпоряджатися нежитловим приміщенням загальною площею 140,8 м2, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, а тому не мало права продавати вказане приміщення повторно 3 вересня 2003 року іншій особі - Позивачу.

Крім того, як зазначено апеляційним судом, 3 вересня 2003 року під час укладення оспорюваного Договору стосовно нерухомого майна (приміщення магазину загальною площею 140,8 м2, розташованого за адресою: м.Житомир, вул. Київська, 102) - діяла нотаріальна заборона на відчуження об'єкта, яка була накладена на підставі договору застави №3119 від 22 жовтня 1999 року. Власником майна зазначено Приватну комерційну фірму "Інтерпродукт". Заборона на нерухоме майно внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 22 липня 2006 року (том 2, а.с. 121).

З огляду на зазначене судом апеляційної інстанції у справі №906/1180/16, було зроблено висновок, що: оспорюваний договір купівлі-продажу нежилого приміщення загальною площею 140,8 м2, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - вчинений Товариством з обмеженою відповідальністю "Терцет" та Позивачем від 3 вересня 2003 року з порушеннями приписів як ЦК УРСР, так і ЦК України, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Терцет" розпорядилося майном, яке йому не належало, а тому такий договір підлягає визнанню недійсним, як такий, що укладений з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто порушує основні принципи існуючого суспільного ладу, зокрема, спрямований на використання всупереч закону чужої приватної власності з корисливою метою (том1, а.с. 121).

Дана постанова апеляційної інстанції у справі №906/1180/16 залишена без змін Постановою Верховного Суду від 6 лютого 2018 року (том 2, а.с. 127-138).

Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд констатує, що обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, Позивач зазначає про те, що встановлення судом першої інстанції преюдиції в межах розгляду даної справи є помилковим, оскільки жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. На переконання Позивача, сприймаючи обставини справи №906/1180/16 як преюдицію, місцевий господарський суд не надав оцінки аргументам Позивача, чим порушив принципи рівності та змагальності. В тому числі Позивач наголошує, що даним рішенням питання про речове право Позивача не вирішувалося.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта . Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Наведена правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 24 травня 2018 року в справі № 922/2391/16.

Як уже було зазначено вище в даному судовому акті постановою апеляційної інстанції від 22 вересня 2017 року в справі №906/1180/16 встановлені обставини що договір купівлі-продажу нежилого приміщення загальною площею 140,8 м2, на який посилається Позивач як на підтверджуючий факт володіння Позивачем спірним майном вчинений з порушеннями приписів як ЦК УРСР, так і ЦК України, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Терцет" розпорядилося майном, яке йому не належало, а тому такий договір визнано недійсним в справі № 906/1180/16 .

На переконання апеляційного господарського суду вищевказані обставини є преюдиційними фактами котрі встановлені в господарській справі № 906/1180/16.

Отже, на переконання колегія суддів дані обставини як преюдиціальні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Відтак колегія суду відхиляє вищевказані доводи апелянта та враховує вищевказані обставини ухвалюючи судове рішення в справі № 906/147/18.

При цьому колегія суддів наголошує на тому, що аналогічна правова позиція висвітлена Верховним Судом у постанові від 11 грудня 2018 року у справі №907/868/17.

Враховуючи усе вище викладене, слід зазначити, що предметом дослідження при вирішенні спору про витребування майна є встановлення обставин щодо прав Позивача на це майно на момент його вибуття з володіння останнього, дослідження обставин вибуття майна від позивача та підстав набуття його відповідачем.

При цьому питання права власності у вказаному спорі не вирішується, а лише констатується на підставі уже наявних доказів. Як зазначалося вище, однією з особливостей віндикаційного позову є відсутність спорів з приводу належності майна на праві власності чи іншому титулі.

Водночас зважаючи на пояснення, надані представником Позивачем в судовому засіданні та в площинні доказів, долученим зі сторони Позивача до матеріалів справи вбачається, що Позивач в даному судовому спорі доводить саме своє право власності на спірне майно.

Окрім того, з приводу спірного майна існує низка спорів, що розглядалися та розглядаються в порядку позовного, адміністративного та господарського судочинства, в тому числі й спір в справі № 295/15139/16-ц до вирішення котрого Позивач просив зупинити провадження по даній справі, що повністю нівелює твердження Позивача, відносно того, що даний спір носить віндикаційний характер.

Обмежившись посиланням на те, що спірне майно вибуло поза волею власника - Позивача, котре добросовісно набуто ним на підставі відплатного правочину, останнім не було доведено належними та допустимими доказами, а саме правовстановлюючими документами факт володіння та користування майном саме на момент вибуття такого майна, законність/незаконність володіння цим майном у розумінні положень статті 387 Цивільного кодексу України.

В той же час, наявність факту визнання недійсним договору (за котрим Позивач вказує щодо набуття ним спірного майна) за відповідним судовим рішенням апріорі вказує на безпідставність позовних вимог Позивача, адже вибуття даного майна за чинним судовим рішенням в будь-якому випадку не може вважатися незаконним вибуттям, а набуттям майна за чинним судовим рішенням апріорі не може вважатися незаконним набуттям (що є обов'язковим для такого виду позовних вимог та про що вказувалося вище в даній постанові).

Окрім того, що стосується посилання Позивача, як на доказ перебування спірного майна у його власності протягом 2003-2016 років, на документи про надання відповідних послуг (том 1, а.с. 94-123), то колегія суддів проаналізувавши такі докази, зауважує, що наявність таких договорів (щодо оренди житлового приміщення, надання комунальних послуг) свідчить лише про наявність зобов'язальних відносин між Позивачем та третіми особами і аж ніяким чином не є безспірними ж доказами котрі підтверджують право власності особи.

Окрім того, з даних доказів вбачається, що вони датовані 2012 роком (та укладалися лише на цей рік), а щодо останніх зобов'язальних відносин з ТОВ Малярний Двір Україна , то вони взагалі виявили бажання розірвати зобов'язальні відносини з огляду на судові спори з приводу права власності щодо такого майна (том 1, а.с. 122-123).

Що ж стосується покликання Позивача на ту обставину, що дані договори купівлі-продажу спірного майна носять фіктивний характер та містять ознаки злочину, з приводу чого ведеться розслідування слідчими органами, то колегія суддів вважає за необхідне зауважити наступне.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності встановлена судом.

Положеннями цієї статті закріплюється презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, тобто право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності не випливатиме із закону.

Дослідивши обставини справи та надавши оцінку зібраним у справі доказам, колегія суддів встановила факт припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Терцет на спірне майно внаслідок його відчуження Приватній комерційній фірмі Інтерпродукт на підставі правочину (договору купівлі-продажу, яка в подальшому перепродала йому третім особам, котрі продали спірне майно Відповідачу), правомірність яких презюмується в силу статті 204 Цивільного кодексу України.

При цьому будь-яких обставин щодо визнання цих правочинів недійсними у судовому порядку колегією суду встановлено не було, а Позивачем не доведено, що спірне рухоме майно вибуло з його володіння поза волею власника.

Окрім того, що стосується посилання апелянта в своїй апеляційній скарзі на ту обставину, що при розгляді справи № 906/1180/16 Рівненським апеляційним господарським судом не вирішувалося питання щодо речового права Позивача та не заявлялися вимоги щодо застосування реституції до даних правовідносин з приводу визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 3 вересня 2003 року, то колегія суддів зауважує наступне.

Як уже було зазначено вище в даному судовому рішенні, постановою Рівненського апеляційного господарського суду в справі № 906/1180/16 визнано недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 3 вересня 2003 року.

При цьому постановою Верховного Суду від 6 лютого 2018 року в праві № 906/1180/16 з приводу зазначеного Позивачем твердження щодо незастосування наслідків реституції до даного правочину, було зазначено:

"Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і може бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним."

Окрім цього судова колегія констатує, що статтею 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Дана норма матеріального права також повністю нівелює твердження апелянта відносно того, що Позивач був та залишається законним власником майна, незважаючи на те, що рішенням суду визнано недійсним правочин на підставі якого було ним придбано спірне майно з огляду на відсутність у позові умови про застосування наслідків реституції до даних правовідносин, оскільки в силу самої ж вказівки закону саме Позивач був зобов'язаний провести та внести відповідні зміни в державний реєстр з приводу права власності на спірне нерухоме майно.

В той же час, Позивач як на правову підставу своїх речових прав на спірне майно опирається на чинну реєстрацію речового права в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (том 2, а.с. 40), з огляду на що колегія суддів зазначає наступне.

Необхідно зазначити, що порядок внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно передбачено статтею 31-1 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень . Так, реєстраційні дії на підставі рішень судів проводяться виключно на підставі рішень, отриманих у результаті інформаційної взаємодії Державного реєстру прав та Єдиного державного реєстру судових рішень, без подання відповідної заяви заявником. Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили рішенням суду, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру прав примірника такого судового рішення.

З огляду на таку правову позицію безпідставними є твердження Позивача щодо чинності самої реєстраційної дії про реєстрацію права власності на спірне приміщення, оскільки суди не скасовують реєстрацію, а внесення змін у Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обтяжень відбувається саме на підставі рішень судів .

При цьому суд критично оцінює доводи апелянта, адже вважає некоректним виразом апелянта щодо незаконності реєстрації прав за Відповідачем з огляду на те, що ця дія вчинена на підставі чинного судового рішення.

Окрім того, колегія суддів також зазначає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (дане твердження повністю кореспондується з вимогами Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень ).

Відтак, враховуючи встановлені у справі №906/1180/16 обставини, колегія суддів прийшла висновку, що Позивач належними засобами доказування не довів вибуття спірного приміщення з його власності поза його волею протиправним шляхом, між тим такі доводи спростовані постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 22 вересня 2017 року, з якої вбачається факт вибуття майна саме з володіння ПКФ "Інтерпродукт" поза волею останньої.

Поряд з тим апеляційний господарський суд ще раз констатує, що договір котрий вчинений між ТОВ "Терцет" та Позивачем 3 вересня 2003 року визнано недійсним. Відтак останній не породжує будь-яких наслідків, у тому числі не може підтверджувати дійсність права, набутого на його підставі.

Зважаючи на усе вищеописане у даному судовому рішенні, межі та доводи позовних вимог, колегія суддів констатує, що розглядаючи позовні вимоги в правовому полі статті 388 Цивільного кодексу України, обраної Позивачем як правової підстави своїх позовних вимог, колегія суддів констатує, відсутність усіх правових елементів необхідних саме для захисту речового права в площинні віндикаційного позову, а відтак Північно-західний апеляційний господарський суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Позивача щодо витребування у Відповідача майна, а саме: нежитлового приміщення №1 загальною площею 72,5кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1; нежитлового приміщення №2 загальною площею 68,3кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_2, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1".

Дане вчинено і місцевим господарським судом, а відтак суд залишає без змін оспорюване рішення.

Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.

Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Позивача згідно статті 129 ГПК України.

Керуючись статтями 129, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити в задоволенні клопотання Фізичної особи-підприємця Сичевської Світлани Іванівни про зупинення провадження у справі.

2. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Сичевської Світлани Іванівни на рішення Господарського суду Житомирської області від 04 січня 2019 року в справі № 906/147/18 - залишити без задоволення.

3. Рішення Господарського суду Житомирської області від 04 січня 2019 року в справі № 906/147/18 - залишити без змін.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

6. Справу № 906/147/18 повернути Господарському суду Житомирської області.

Повний текст постанови складено 22 квітня 2019 року.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Грязнов В.В.

Суддя Розізнана І.В.