Постанова

від 28.03.2019 по справі 921/377/14-г/7

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" березня 2019 р. Справа №921/377/14-г/7

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Орищин Г.В.,

суддів Галушко Н.А.,

Желіка М.Б.

секретар судового засідання Лялька Н.Р.

розглянув апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця Кукаріна Віктора Володимировича від 12.01.2019

на рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2018 (суддя Сидорук А.М., повний текст складено 18.12.2018)

у справі № 921/377/14-г/7

за позовом фізичної особи - підприємця Кукаріна Віктора Володимировича, м.Тернопіль

до відповідача-1 фізичної особи - підприємця Салипи Олега Костянтиновича, с.Остап'є, Підволочиський район, Тернопільська область

до відповідача-2 Підволочиського районного бюро технічної інвентаризації, смт.Підволочиськ, Підволочиський район, Тернопільська область

про стягнення солідарно 668 875 грн. упущеної вигоди,

представники:

від позивача - не з'явився,

від відповідача-1 - Варда П.Б.,

від відповідача-2 - не з'явився.

23.04.2014 до Господарського суду Тернопільської області надійшов позов фізичної особи - підприємця (надалі - ФОП) Кукаріна Віктора Володимировича про солідарне стягнення з ФОП Салипи Олега Костянтиновича та Підволочиського районного бюро технічної інвентаризації 668 875 грн. упущеної вигоди (а.с. 3-11, т.1; заява про уточнення позовних вимог, а.с. 115-116, т.4).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 шляхом здійснення незаконної реєстрації 26.01.2009 набув право власності на комплекс цегельного заводу, а відповідач-2, провівши реєстрацію такого права власності, позбавив позивача можливості проводити діяльність з використанням виробничих потужностей заводу. Право власності за відповідачем-1 зберігалося з 26.01.2009 по 06.12.2012, а саме до набрання чинності рішенням Підволочиського суду Тернопільської області, яким реєстрацію права власності визнано недійсною. Зазначеними вище діями відповідачів, на думку позивача, йому заподіяно збитків у вигляді упущеної вигоди - доходів, які він міг би реально одержати за звичайних обставин, якби право позивача, як власника 71/100 частки у праві власності на завод, не було порушено.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 26.09.2016 у даній справі позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з відповідача-1 на користь позивача 668 875 грн. упущеної вигоди; в решті позовних вимог відмовлено (а.с. 148-157, т.4).

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.11.2017 (а.с. 11-25, т.5), рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позову щодо відповідача-1; в цій частині прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено; в решті рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 11.04.2018 (а.с. 67-87, т.5) рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду Тернопільської області.

У своїй постанові Верховний Суд звернув увагу на наступне:

1) з матеріалів справи вбачається, що між позивачем та відповідачем-1 склалися правовідносини на підставі двох договорів купівлі-продажу і у зв'язку з порушенням зобов'язання відповідачем-1 за цими договорами, позивач вимагає стягнення з відповідачів збитків. Однак, з рішень господарських судів попередніх інстанцій не вбачається, що вони досліджували питання чи звертався позивач до відповідача-1 з вимогою про сплату коштів за цими договорами та чи позивач відмовився від цих договорів купівлі-продажу;

2) господарські суди, встановивши факт розірвання відповідних договорів купівлі-продажу у судовому порядку, не з'ясували, з якого моменту ці договори є розірваними і, як наслідок, не дослідили з якого моменту виникла упущена вигода, яку позивач просить стягнути у цій справі;

3) господарськими судами не досліджувалися обставини щодо витрат позивача у випадку, якби майно не вибуло з його володіння внаслідок реєстрації відповідачем-1 цього майна, оскільки стаття 13 Конституції України встановлює, що власність зобов'язує. Також господарськими судами не встановлено, чи сплачував відповідач-1 позивачу суму коштів на виконання договорів купівлі-продажу з урахуванням умов договору щодо розстрочки такого платежу і якщо так, то чи були повернуті ці кошти відповідачу-1 позивачем і яким чином це вплинуло на розрахунок понесених позивачем збитків;

4) при вирішенні спору суди не врахували положень ч. 4 ст. 623 ЦК України, відповідно до якої на кредитора покладений обов'язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов'язання. При цьому, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів; якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком неотримання позивачем доходу, на який він розраховував;

5) суд першої інстанції, поклавши в основу свого рішення висновки судових експертиз, а суд апеляційної інстанції - відхиливши їх як такі, що не мають обов'язкового значення для суду, тим самим ухилилися від встановлення цих збитків самостійно. Тобто, всупереч вимогам ст. 43 ГПК України, судами не досліджено, на підставі яких первинних документів позивачем доводився розмір завданих йому збитків відповідачами. Зі змісту судових рішень, ухвалених судами, вбачається, що суди не аналізували конкретні докази, наявні у матеріалах справи.

За результатами нового розгляду Господарський суд Тернопільської області 27.11.2018 прийняв рішення (а.с. 131-141, т.6), яким відмовив в позові.

Ухвалюючи рішення, місцевий господарський суд виходив, зокрема, з наступного:

1) договір купівлі-продажу комплексу цегельного заводу є розірваним з 06.12.2012, тобто з дати набрання законної сили судовим рішенням Підволочиського районного суду від 19.10.2012. В період з 01.12.2008 і аж до дати звернення з позовом до Підволочиського районного суду позивач не вживав жодних заходів та не звертався до відповідача-1 з вимогою про сплату вартості комплексу цегельного заводу за договором купівлі-продажу. При цьому, суд також встановив, що відповідач-1 не оплачував коштів за вказаним договором;

2) позивач не надав доказів того, що в період знаходження цегельного заводу у його користуванні (2005-2007 роки), він здійснював відповідну господарську діяльність з виготовлення цегли, яка б приносила прибуток. Також він не надав доказів того, що саме внаслідок незаконної реєстрації права власності на цегельний завод за відповідачем-1, він (позивач) поніс збитки у вигляді упущеної вигоди.

Тобто, всупереч ст. 76 ГПК України, позивач не довів того, що мав намір та можливість використовувати майно у господарській діяльності з використанням саме виробничих потужностей і що лише неправомірні дії відповідача-1 стали єдиною причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток за період з 26.01.2009 по 06.12.2012 в розмірі 668 875 грн. (наприклад, договори про подальшу реалізацію продукції (цегли), про наявність комерційних пропозицій та/або отримання відповідей щодо продажу цегельного заводу чи виготовленої продукції, інших заходів, вжитих позивачем з приготування до отримання певного доходу від діяльності цегельного заводу в умовах нормальної динаміки договірних відносин, за відсутності порушення зобов'язань сторін);

3) внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 15.06.2007 позивач вчинив дії, спрямовані на відчуження цегельного заводу у власність відповідачеві-1, тобто він знав про фактичну неможливість отримання ним майнової вигоди від діяльності заводу та не розраховував на неї в такому розмірі, що в свою чергу суперечить правовій природі упущеної вигоди. Окрім того, щодо спірного майна 01.04.2008 був укладений договір оренди. Вищенаведене свідчить про те, що позивач мав намір одержати вигоду від оренди, а також від реалізації майна, але не від його використання у господарській діяльності.

Дане рішення оскаржив ФОП Кукарін В.В. з підстав: 1) неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) визнання судом встановленими обставин, які є недоведеними; 3) невідповідності висновків суду обставинам справи; 4) неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У зв'язку з цим він просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задоволити.

В апеляційній скарзі скаржник покликається на наступне:

1) суд першої інстанції не звернув увагу на те, що рішення Підволочиського районного суду від 19.12.2012 у справі №2-258/12 прийнято за двома різними позовними вимогами, об'єднаними в одному провадженні: а) про розірвання договорів купівлі-продажу; б) про визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно за Салипою О.К. Внаслідок цього, задоволення другої вимоги не викликало потреби у Кукаріна В.В. заявляти окремий позов про витребування майна, оскільки Салипа О.К. автоматично перестав бути власником майна;

2) вибуття заводу із власності Кукаріна В.В. відбулося поза його волею, оскільки воно було здійснено у непередбачений договором спосіб (а саме, без здійснення оплати за майно та без складення актів приймання-передачі майна). В свою чергу це свідчить про те, що між сторонами спору відсутні відносини зобов'язального характеру;

3) не відповідає обставинам справи висновок суду про те, що після укладення договору купівлі-продажу від 15.06.2017 Кукарін В.В. не отримав доходу від реалізації цегли та будівельних матеріалів, оскільки: а) в експертному висновку від 14.09.2016 за №372/16-22, на який послався суд, не вказано цієї обставини; б) з матеріалів справи вбачається, що 17.05.2007 між позивачем та відповідачем-1 був укладений договір про спільну діяльність у сфері модернізації виробництва керамічної цегли та збільшення кількості та якості продукції;

4) суд першої інстанції не взяв до уваги того, що Салипа О.К. не був стороною договору оренди від 01.04.2008, а ОСОБА_5 діяв від свого імені, а не від імені Салипи О.К. Окрім того, предметом вказаного договору оренди було приміщення загальною площею 307 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, а не комплекс цегельного заводу з обладнанням. Термін дії цього договору був визначений до 01.04.2009. Таким чином, на думку скаржника, суд необґрунтовано поклав в основу оскаржуваного рішення висновок про те, що позивач здавав відповідачу-1 в оренду комплекс цегельного заводу;

5) висновок суду про те, що позивач знав про фактичну неможливість отримання ним майнової вигоди від діяльності заводу та не розраховував на її розмір, базується на припущеннях, оскільки: а) суд дійшов одночасно двох взаємовиключних висновків про намір позивача здавати завод в оренду та продати його; б) предметом договору оренди є приміщення, а не комплекс заводу із обладнанням; в) у зв'язку з тим, що відповідач-1 не здійснив оплату за договором купівлі-продажу до 01.12.2008, у позивача не було жодних підстав вважати, що у сезоні 2009 року він не зможе використовувати потужності заводу;

6) в матеріалах справи наявні докази, що підтверджують факт того, що позивач здійснював господарську діяльність із використанням потужностей цегельного заводу як до моменту укладення з відповідачем-1 договору купівлі-продажу, так і після повернення цього об'єкта у власність позивача після розірвання договору;

7) суд з невідомих причин не застосував до спірних правовідносин положення ч. 3 ст. 22 ЦК України, відповідно до якої розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. Водночас, виходячи із кількості витраченої електроенергії за час перебування цегельного заводу у власності Салипи О.К., було проведено експертний розрахунок розміру втраченої вигоди, у якому встановлено розмір доходів Салипи О.К. та ОСОБА_5 від використання заводу та реалізації цегли за спірний період.

Відповідачі не виконали вимог ухвали Західного апеляційного господарського суду від 04.02.2019 та не подали відзивів на апеляційну скаргу. При цьому, судова колегія не бере до уваги відзив, поданий від імені відповідача-1, оскільки вказаний документ не містить підпису особи, яка його подавала.

В судовому засіданні 28.03.2019 представник відповідача-1 усно заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Позивач (скаржник) та відповідач-2 не забезпечили явку своїх представників в судове засідання 28.03.2019, хоча належним чином були повідомлені про дату, час та місце судового розгляду за адресами, відомості про які містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Водночас, скаржник та його представник були присутніми в судовому засіданні від 14.03.2019 та надали пояснення по суті спору.

Зважаючи на те, що в матеріалах справи достатньо доказів для розгляду апеляційної скарги по суті, а також на те, що явка учасників судового процесу не визнавалася обов'язковою, враховуючи завершення процесуального строку для розгляду апеляційної скарги, встановленого ст.273 ГПК України, колегія суддів вважає, що розгляд апеляційної скарги можливо завершити без представника позивача та відповідача-2.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, судова колегія вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення, з огляду на наступне:

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зважаючи на наведене, для встановлення обставин, що мають значення для вирішення даної справи, колегія суддів використовує надані сторонами докази, а також судові рішення в інших справах, що набрали законної сили та можуть бути використані в порядку, передбаченому ч.4 ст. 75 ГПК України.

Рішенням Підволочиського районного суду у справі №2-1104 від 15.12.2003 визнано право власності за Кукаріним В.В. на компресорну піч для випічки цегли, піднавіси в кількості п'яти штук, склад з побутовими кімнатами, розташованими на території цегельного заводу в АДРЕСА_1, що раніше належали с/г ТОВ "Остап'ївське" на загальну суму 38 160 грн. Це майно було придбане Кукаріним В.В. 05.11.2003 на прилюдних торгах (а.с. 38-39, т.1).

На підставі рішення суду за Кукаріним В.В. проведено державну реєстрацію права власності на 71/100 майнового комплексу (а.с. 24, т.1).

10.06.2005 між СГ ТОВ "Лорд" (продавцем), приватним підприємцем ОСОБА_6 (покупцем-1) та приватним підприємцем Кукаріним Віктором Володимировичем (покупцем-2) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець передає у власність покупця-1 та покупця-2, а покупець-1 та покупець-2 приймають у власність у рівних частках по 1/2 частині обладнання цегельного заводу, а саме по 1/2 частині транспортера для переміщення цегли, по 1/2 частині преса для виготовлення цегли ФМК-8 та по 1/2 частині преса для виготовлення цегли ФМК-21, та сплачують за це майно по 38 500 грн, загалом - 79 000 грн.

В подальшому між Кукаріним В.В. та ОСОБА_6 з однієї сторони і Салипою О.К. з іншої сторони виникли правовідносини, предметом яких були приміщення та обладнання цегельного заводу.

А) Купівля-продаж обладнання цегельного заводу.

14.05.2007 між Кукаріним В.В. (продавцем) та Салипою О.К. від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_5 (покупцем), було укладено договір купівлі-продажу обладнання (а.с. 60-61, т.1), відповідно до якого продавець зобов'язався передати у власність покупця 1/2 частини транспортера для переміщення цегли та пресів по виготовленню цегли ФМК-8 та ФМК-21, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а покупець зобов'язався прийняти об'єкт продажу, сплатити ціну продажу у сумі 42 600 доларів США, що по курсу НБУ складає 215 130 грн, та які сплачуються з розстрочкою платежу: до 01.08.2007 - 126 250 грн (еквівалент 25 000 дол. США); до 01.12.2007 - 25 250 грн (еквівалент 5 000 дол. США); до 01.12.2008 - 63 630 грн. (еквівалент 12 600 дол. США). Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця після проведення повної оплати за майно. Майно передається на підставі акта приймання-передачі протягом п'яти днів з моменту надходження коштів.

14.05.2007 між ОСОБА_6 (продавцем) та Салипою О.К. від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_5 (покупцем) було укладено аналогічного змісту договір купівлі-продажу обладнання (а.с. 62-63, т.1), відповідно до якого продавець зобов'язався передати у власність покупця 1/2 частини транспортера для переміщення цегли та пресів по виготовленню цегли ФМК-8 та ФМК-21, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а покупець зобов'язався прийняти об'єкт продажу, сплатити ціну продажу в сумі 42 600 доларів США, що по курсу НБУ складає 215 130 грн із розстрочкою платежу до 01.12.2008. Право власності на об'єкт продажу переходить до покупця після проведення повної оплати за майно, та передається майно на підставі акту приймання-передачі протягом п'яти днів з моменту надходження коштів.

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2012 у справі №6/112-2070, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.02.2013 (а.с. 146-151, т.1):

1) розірвано договір купівлі-продажу обладнання від 14.05.2007, укладений Кукаріним В.В. та Салипою О.К., та договір купівлі-продажу обладнання від 14.05.2007, укладений ОСОБА_6 та Салипою О.К. у зв'язку з не проведенням повної оплати за обладнання в обумовлені сторонами строки;

2) зобов'язано ФОП Салипу О.К. передати ФОП Кукаріну В.В. та ФОП Салипі О.К. транспортер для переміщення цегли, прес по виготовленню цегли ФМК-8 та прес по виготовленню цегли ФМК-21.

Вказаними рішеннями було встановлено, що за період 2007 - 2008 років Салипа О.К. передав Кукаріну В.В. кошти на суму 143 675,00 грн, а ОСОБА_6 - 168 675,00 грн., у зв'язку з чим неоплаченими залишилися наступні суми: перед Кукаріним В.В. - 71 455,00 грн., перед ОСОБА_6 - 46 455,00 грн.

Також суд встановив факт перебування об'єкта продажу (обладнання) у Салипи О.К. Зважаючи на вищенаведене, із покликанням на ст. 697 ЦК України, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення обладнання Кукаріну В.В. та ОСОБА_6

Судове рішення у справі №6/112-2070 набрало законної сили 12.02.2013. Таким чином, договори купівлі-продажу обладнання є розірваними з 12.02.2013, а обов'язок Салипи О.К. передати обладнання продавцям також настав з цієї дати.

Доказів, які б свідчили про іншу дату розірвання договорів купівлі-продажу обладнання, зокрема, встановлену шляхом обміну листами чи шляхом укладення окремих угод з приводу розірвання цих договорів, сторонами не надано. Відповідні відомості відсутні і у судових рішеннях у справі №6/112-2070.

Б) Договір про спільну діяльність.

Відразу після укладення договорів купівлі-продажу обладнання, 17.05.2007 між приватним підприємцем ОСОБА_6 (сторона-1), приватним підприємцем Кукаріним В.В. (сторона-2) та ОСОБА_5, який діє від імені Салипи О.К. (сторона-3), укладено договір про спільну діяльність (а.с. 64-65, т.1), відповідно до умов якого сторони зобов'язалися шляхом об'єднання майна та зусиль, спільно діяти у сфері комерційної діяльності для досягнення спільних господарських цілей: модернізації виробництва керамічної цегли; збільшення кількості і якості продукції; отриманий прибуток від спільної діяльності розподіляти в наступному порядку: Салипа О.К. - 50%; Кукарін В.В. - 25%; ОСОБА_6 - 25%.

Термін дії договору було визначено з моменту підписання і до 05.01.2008.

Матеріали справи не містять доказів виконання сторонами даного договору.

В) Купівля-продаж комплексу цегельного заводу та оренда приміщень цегельного заводу.

Через місяць після укладення договору про спільну діяльність, а саме 15.06.2007, між Кукаріним В.В., ОСОБА_6 (продавцями) та ОСОБА_5, який діє від імені Салипи О.К. (покупцем), було укладено договір купівлі-продажу (а.с. 83-86, т.1), відповідно до умов якого продавці зобов'язалися передати у власність, а покупець зобов'язався прийняти у власність комплекс цегельного заводу під №1а, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 307, 1 м 2 , що складається із (цегляної) печі для випалу цегли, загальною площею - 307,1 м 2 , зазначеної у генплані під літ. "А", (цегляної) компресорної, зазначеної в генплані під літ. "Б", (цегляного) складу з побутовими кімнатами, зазначеного в генплані під літ. "В", піднавісів (дер. стовпи), зазначених під цифрами "1-2-3-4-5-6", піднавісу (мет. стовпи), зазначеного в генплані під цифрою "7", яке належить на праві власності Кукаріну В.В. - 71/100 частини майна та ОСОБА_6 - 29/100 частини майна.

Покупець зобов'язався сплатити до 01.12.2008 вартість майна в сумі 99 099 грн. (еквівалент 19 800 дол. США). Передача відчужуваного майна мала б здійснитися протягом 5-ти робочих днів з моменту надходження коштів, що засвідчується актом приймання-передачі майна.

У п. 11 договору купівлі-продажу комплексу міститься застереження, що право власності на комплекс, що відчужується, виникає у покупця з моменту державної реєстрації договору після повного розрахунку за комплекс, при цьому факт повного розрахунку підтверджується нотаріально посвідченою заявою продавця про розрахунок. Договір нотаріально посвідчений 15.06.2007 за №215274 серії ВЕР.

З матеріалів даної справи та пояснень сторін вбачається, що умови договору купівлі-продажу комплексу цегельного заводу від 15.06.2017 в частині оплати Салипою О.К. не виконувалися, а продавцем не складалося нотаріально посвідченої заяви про розрахунок, як це передбачено п.11 договору. Аналогічний висновок слідує з обставин, встановлених в судових рішеннях у цивільній справі №2-258/12.

Однак, за заявою Салипи О.К., на підставі вказаного договору купівлі-продажу комплексу від 15.06.2007 серії ВЕР №215274, 26.01.2009 Підволочиським РБТІ проведено реєстрацію права власності на нерухоме майно (комплекс) за Салипою О.К (а.с. 87, т.1).

Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що 01.04.2018, тобто менш, ніж через рік після укладення договору купівлі-продажу комплексу цегельного заводу, Кукаріним В.В., ОСОБА_6 (орендодавцями) та ОСОБА_5 (орендарем) було укладено договір оренди № 1 від 01.04.2008, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду приміщення загальною площею 307,1 м 2 за адресою: АДРЕСА_1 та сплачує орендну плату в розмірі 50 000 грн з ПДВ за рік. Згідно з п. 5.1 договору оренди, він діє з моменту його підписання і до 01.04.2009.

На виконання вказаного договору Кукарін В.В. та ОСОБА_6 передали вказане приміщення у користування ОСОБА_5, який його використовував за призначенням, наймав працівників та випалював цеглу, однак не сплачував орендної плати. Вказані обставини встановлені рішенням Підволочиського районного суду від 19.10.2012 у цивільній справі № 2-258/12.

В подальшому між сторонами виник судовий спір з приводу розірвання договору купівлі-продажу комплексу цегельного заводу, визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно та стягнення орендної плати.

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27.10.2010, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 23.12.2010, відмовлено у задоволенні позовних вимог про: розірвання договору купівлі-продажу від 15.06.2007; визнання недійсною реєстрації права власності спірного майна за Салипою О.К.; стягнення штрафних санкцій за неналежне виконання цього договору купівлі-продажу; стягнення орендної плати за договором оренди від 01.04.2008, за необґрунтованістю позовних вимог (а.с. 119-122, т.1).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.04.2012 скасовано рішення Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27.10.2010 та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 23.12.2010, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 126-128, т.1).

За наслідками нового розгляду справи, ухвалою Підволочиського суду від 18.10.2012 роз'єднано позовні вимоги, і вимоги до ОСОБА_5 про стягнення орендної плати виділено у самостійне провадження.

Рішенням Підволочиського районного суду від 19.10.2012 та додатковим рішенням від 26.10.2012 у справі № 2-258/12, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 06.12.2012 (а.с. 130-138, т.1), розірвано договір купівлі-продажу комплексу цегельного заводу у зв'язку з несплатою вартості комплексу у встановлені строки та визнано недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме на комплекс цегельного заводу по АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 15.06.2007, укладеним між ОСОБА_6, Кукаріним В.В. та Салипою О.К. в особі його представника ОСОБА_5, як здійсненої з порушенням вимог чинного законодавства.

Судове рішення у справі №2-258/12 набрало законної сили 06.12.2012. Таким чином, договір купівлі-продажу приміщення є розірваним з 06.12.2012. Доказів, які б свідчили про іншу дату розірвання договору купівлі-продажу приміщення, зокрема, встановлену шляхом обміну листами чи шляхом укладення окремої угоди про розірвання цього договору, сторонами не надано. Відповідні відомості відсутні і у судових рішеннях у справі №2-258/12.

В той же час, зі змісту вказаного договору та обставин, встановлених в судовому рішенні у справі №2-258/12 вбачається, що Салипа О.К. права власності на приміщення заводу не набував.

Рішенням Підволочиського районного суду Тернопільської області від 13.03.2013 у справі №2/604/12/13, зміненого ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 03.06.2013 (а.с. 154-157, т.1), стягнуто з ОСОБА_5 на користь Кукаріна В.В. заборгованість в розмірі 30 619,09 грн, з яких: 23 343,10 грн боргу по орендній платі за договором оренди від 01.04.2008 за період з 01.04.2008 по 26.01.2009 (дата реєстрації права власності за Салипою О.К.), 4 878,71 грн інфляційних втрат та 2397,28 грн 3% річних. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь на користь ОСОБА_6 заборгованість в розмірі 12 506,38 грн, з яких: 9 534,50 грн боргу по орендній платі по договору оренди від 01.04.2008 за період з 01.04.2008 по 26.01.2009, 1 992,71 грн інфляційних втрат та 979,17 грн 3% річних. Рішення набрало законної сили 30.06.2013.

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки і упущена вигода.

Реальні збитки - це втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода - це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 ГК України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, збитки - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов'язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати. Відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

Відповідно до ч. 1 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Упущена вигода - це доход або прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності в разі здійснення зовнішньоекономічної операції і який він не одержав внаслідок дії обставин, що не залежать від нього, якщо розмір його передбачуваного доходу або прибутку можна обґрунтувати.

Отже, для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

За правилами господарського процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог і заперечень (ст. 74 ГПК України).

Виходячи з цього, позивач повинен довести факт спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та шкодою потерпілої сторони.

Враховуючи норми ч. 4 ст. 623 ЦК України, на кредитора покладений обов'язок довести розмір збитків, заподіяних йому порушенням зобов'язання. При цьому кредитор повинен не тільки точно підрахувати розмір збитків, але і підтвердити їх документально. При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином.

Крім того, законодавець встановлює, що при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягатиме відшкодуванню. Тобто підставою для відшкодування упущеної вигоди є протиправні дії, які мали наслідком не отримання позивачем доходу, на який він розраховував.

Обґрунтовуючи свою вимогу про солідарне стягнення з відповідачів упущеної вигоди, позивач стверджує, що в результаті протиправної поведінки відповідачів, що виявилася у незаконній реєстрації права власності на приміщення цегельного заводу за Салипою О.К., Кукарін В.В. не мав змоги здійснювати господарську діяльність з використанням цього майна, внаслідок чого він зазнав збитків.

При цьому, період стягнення упущеної вимог визначений позивачем з 26.01.2009 (дати прийняття Підволочиським РБТІ рішення про реєстрацію права власності за Салипою О.К.) по 06.12.2012 (дата набрання законної сили рішенням Підволочиського районного суду від 19.10.2012 про визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно).

В обґрунтування розміру упущеної вигоди позивач посилається на висновок експерта Тернопільського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення додаткової судово-економічної експертизи від 14.06.2016 № 372/16-22, з якого вбачається, що сума упущеної вигоди Кукаріна В.В. складає 668 875 грн. (а.с. 78-89, т.4).

Колегія суддів погоджується з твердженнями апелянта про те, що внаслідок порушення відповідачем-1 встановленого порядку реєстрації нерухомого майна, позивач у період з 26.01.2009 по 06.12.2012 фактично був позбавлений прав на володіння, користування та розпорядження належним йому комплексом цегельного заводу.

Водночас, з матеріалів справи вбачається, що між позивачем та відповідачем-1 виникли окремі правовідносини щодо комплексу цегельного заводу та щодо обладнання, яке використовувалося у виробництві цегли та знаходиться за тією ж адресою, що й цегельний завод. Вказане підтверджується як змістом відповідних договорів, так і обставинами, що встановлені в судових рішеннях у цивільних справах №2/604/12/13, №2-258/12 та господарській справі №6/112-2070. Договори купівлі-продажу комплексу цегельного заводу та обладнання мають різні дати укладення, порядок врегулювання оплати, обставини виконання, тощо. Як було зазначено вище, вони також мають відмінні дати розірвання та неоднакові обставини щодо поновлення порушених прав ОСОБА_7

Так, внаслідок повного невиконання відповідачем-1 умов договору купівлі-продажу комплексу цегельного заводу, вказаний договір був розірваний 06.12.2012 на підставі рішення суду, а рішення відповідача-2 про реєстрацію права власності за Салипою О.К. було визнане недійсним. В той же час, договір купівлі-продажу обладнання був частково виконаний відповідачем-1, а саме обладнання знаходилося в його користуванні. Однак, у зв'язку з неповним виконанням цього договору з вини відповідача-1, він був розірваний 12.02.2013 на підставі рішення суду, яким також було зобов'язано відповідача-1 повернути обладнання позивачу.

Колегія суддів наголошує на тому, що виробництвом є процес створення певних матеріальних і суспільних благ (у спірному випадку - цегли), для чого необхідно мати як певне приміщення, так і відповідне обладнання та інші спеціальні умови. Покликання позивача лише на факт незаконної реєстрації комплексу заводу за відповідачем-1 у період з 26.01.2009 по 06.12.2012 не є достатнім для висновку про збитки позивача, які полягають у відсутності прибутку від виготовлення цегли за вказаний період.

З матеріалів справи вбачається, що для виробництва цегли необхідна наявність відповідного обладнання, частина з якого перебувала у користуванні відповідача-1 на законних підставах до 12.02.2013 (момент розірвання договорів купівлі-продажу обладнання). Так, на підставі договорів купівлі-продажу обладнання, у користуванні відповідача-1 перебували три одиниці обладнання: 1) транспортер для переміщення цегли; 2) прес по виготовленню цегли ФМК-8; 3) прес по виготовленню цегли ФМК-21.

Висновком судової технічної експертизи від 10.11.2014 (а.с. 194-199, т.2) встановлено, що: 1) прес ФМК-8 (СМ-8) не працював і не міг бути використаний в існуючій технологічній лінії; 2) без транспортера для переміщення цегли можна проводити діяльність по виробництву цегли, однак він використовувався у виробничому процесі. При цьому, щодо преса по виготовленню цегли ФМК-21 (СМК-21) відповідних обставин не встановлено та, більше того, в досліджувальній частині висновку зазначено, що він входить до складу технологічної лінії з виготовлення цегли.

Також, у позовній заяві позивач вказав на те, що для виробництва цегли необхідні відповідні дозвільні та погоджувальні документи, однак, в той же час, визнав факт їх відсутності в себе (а.с. 10, т.1).

З огляду на це, колегія суддів вважає, що позивач не довів реальної можливості (в розумінні ст. 22 ЦК України) одержання ним доходів від підприємницької діяльності з виготовлення цегли у період з 26.01.2009 по 06.12.2012 у тому випадку, коли би відповідач-1 не вчинив порушення та не зареєстрував за собою право власності на комплекс заводу.

Окрім того, на думку колегії суддів, для визначення розміру заподіяних збитків не може бути використаний висновок експерта Тернопільського відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз від 14.06.2016 №372/16-22 (а.с. 78-89, т.4), на який покликається позивач.

У вказаному висновку суму упущеної вигоди визначено виходячи з виробничої потужності заводу у період з 26.01.2009 по 06.12.2012, що виражена у кількості виготовленої цегли. Вказана виробнича потужність визначена на підставі іншого висновку додаткової судово-технічної експертизи від 05.03.2016 у даній справі (а.с. 1-5, т.4), у якому цей показник обчислено виходячи виключно з кількості використаної заводом електричної енергії.

Натомість, в експертних висновках не встановлено розмір доходу ФОП Салипи О.К. при здійсненні господарської діяльності з виготовлення цегли на спірному заводі за період з 26.01.2009 по 06.12.2012. При цьому, саме цей показник, виходячи із змісту ч.2 та ч.3 ст.22 ЦК України, міг бути обґрунтовано покладений в основу розрахунку позивача. Твердження скаржника, про те, що нібито, в експертному висновку від 14.06.2016 №372/16-22 встановлено такий - безпідставні, оскільки у цьому висновку зафіксовано лише суму виручки ФОП Салипи О.К. згідно звіту суб'єкта малого підприємництва за 3-4 квартал 2009 року, 1 та 4 квартали 2010 року та суму зального оподаткованого доходу згідно податкової декларації за 2012 рік.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріали справи свідчать про те, що у спірний період позивач мав намір одержувати прибуток від відчуження майна заводу чи від здачі його в оренду, проте не від використання цього майна у господарській діяльності.

Як було зазначено вище, вказаний висновок підтверджують наступні факти: укладення між позивачем та відповідачем-1 договору купівлі-продажу обладнання від 14.05.2007 (який виконувався сторонами), укладення між позивачем та відповідачем-1 договору купівлі-продажу комплексу заводу від 15.06.2017, укладення між позивачем та ОСОБА_5 договору оренди приміщення заводу від 01.04.2008 (який виконувався сторонами). При цьому, перші два договори були розірвані в судовому порядку 12.02.2013 та 06.12.2012, а строк дії останнього сплив 01.04.2009. Водночас, в судовому рішенні у цивільній справі №2/604/12/13 встановлено, що Кукарін В.В., як один із позивачів, при поданні позову до Підволочиського районного суду Тернопільської області покликався на те, що ОСОБА_5 фактично продовжував користуватися орендованим приміщенням заводу станом на момент подання позову у вказаній справі (липень 2010 року).

Згідно з частинами 1 та 3, 4 статті 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. У разі прострочення оплати товару продавець має право вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.

Якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару (майнових прав) в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (ч. 3 ст. 692 ЦК України), або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 ЦК України.

Згідно з ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Як було зазначено вище, матеріали даної справи не містять жодних доказів, які б свідчили про інші дати розірвання договорів купівлі-продажу обладнання та комплексу цегельного заводу. Матеріали справи також не містять доказів звернення Кукаріна В.В. до Салипи О.К. з приводу сплати товару за цими договорами чи відмови Кукаріна В.В. від цих договорів.

Колегія суддів відхиляє покликання скаржника на договір про спільну діяльність від 17.05.2007 як на доказ, який, нібито, свідчить про намір Кукаріна В.В. використовувати цегельний завод у своїй господарській діяльності, оскільки: а) в матеріалах справи відсутні докази виконання цього договору; б) після укладення цього договору, позивач уклав договори купівлі-продажу комплексу цегельного заводу (15.06.2017) та оренди приміщення цегельного заводу (01.04.2018).

Як було вірно зазначено судом першої інстанції, позивач не довів тієї обставини, що він мав намір і можливість отримати доходи і лише неправомірні дії відповідача-1 стали єдиною причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток за період з 26.01.2009 по 06.12.2012. Вказана обставина могла би бути підтверджена, зокрема, договорами про реалізацію продукції (цегли), доказами наявності комерційних пропозицій та/або отримання відповідей щодо продажу цегельного заводу чи виготовленої продукції, інших заходів, вжитих позивачем з приготування до отримання певного доходу від діяльності цегельного заводу в умовах нормальної динаміки договірних відносин, за відсутності порушення зобов'язань сторін.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, як такого, що ухвалено відповідно до обставин та матеріалів справи з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. 129, 269, 273, 275, 276, 282, 284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Тернопільської області від 27.11.2018 у справі №921/377/14-г/7 залишити без змін, а апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця Кукаріна Віктора Володимировича - без задоволення.

Судовий збір за перегляд рішення в апеляційному порядку покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку згідно ст.ст. 287, 288 ГПК України.

Справу повернути в Господарський суд Тернопільської області.

Повний текст постанови складено 22.04.2019.

Головуюча суддя Г.В. Орищин

суддя Н.А. Галушко

суддя М.Б. Желік