Постанова

від 30.05.2019 по справі 910/23654/17

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" травня 2019 р. Справа№ 910/23654/17

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Хрипуна О.О.

Чорногуза М.Г.

Секретар судового засідання: Мельничук О.С.,

за участю представників сторін:

від позивача - не з`явились;

від відповідач 1 - Яценко О.В.;

від відповідач 2 - Яценко О.В.,

Горгуз О.О.;

розглянувши апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго"

на рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 (повний текст рішення складено 18.03.2019)

у справі №910/23654/17 (суддя Ярмак О.М.)

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго"

до:

1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЛ-ГРУП"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "АЛЕГО"

про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

У 2017 році Товариство з обмеженою відповідальністю "РА Арго" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЛ-ГРУП" та Товариства з обмеженою відповідальністю "АЛЕГО" про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтований тим, що директором Позивача (Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго") укладено Договір купівлі-продажу рекламних засобів №2002/1 від 20 лютого 2015 року з перевищенням повноважень за відсутності рішення загальних зборів товариства, в зв`язку з чим даний договір має бути визнано недійсним, а відчужені рекламні засоби за договором купівлі-продажу рекламних засобів №2002/1 від 20 лютого 2015 року підлягають витребуванню з чужого незаконного володіння

Рішенням господарського суду міста Києва від 24.05.2018 року у справі № 910/23654/17, позов вирішено задовольнити повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.08.2018 року скасовано рішення господарського суду міста Києва від 24.05.2018 року у справі №910/23654/17 та відмовлено в позові.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31.10.2018 року у справі №910/23654/17 Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.08.2018 року та рішення господарського суду міста Києва від 24.05.2018 року у справі № 910/23654/17 скасовано, справу №910/23654/17 направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що відчужене майно станом на час укладення договору № 2002/1 від 20.02.2015 року було основними засобами товариства, і становило 50 і більше відсотків від вартості перелічених у статуті об`єктів права власності товариства та його відчуження безумовно пов`язане із наявністю рішення загальних зборів учасників товариства відповідно до п.9.3.8 Статуту.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго" подало до Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року у справі №910/23654/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції не досліджено зібраних у справі доказів наявності у позивача на день укладення оспорюваного правочину рекламних засобів, які є засобами виробництва та відносяться до матеріальних активів, перелічених в п.п. х п. 9.3.8. Статуту позивача. Також на думку апелянта місцевий господарський суд не дослідив річні та проміжні фінансові звіти позивача та не досліджено подальшої поведінки відповідачів після укладення оспорюваного правочину.

Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.04.2019 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Хрипун О.О, Чорногуз М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.04.2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року у справі №910/23654/17, розгляд справи призначено на 30.05.2019 року та зупинено дію рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 у справі №910/23654/17.

11.05.2019 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від відповідача 1 та відповідача 2 надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

В судовому засіданні 30.05.2019 року представники відповідача 1 та відповідача 2 надали усні пояснення по справі, відповіли на запитання суду, просили відмовити у задоволення апеляційної скарги. Представник позивача в судове засідання не з`явився, про дату та час судового засідання повідомлений належним чином.

Відповідно до п. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представника позивача.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з рішенням Загальних зборів засновників (учасників) товариства з обмеженою відповідальністю "РА АРГО" від 24 червня 2004 року (протокол №1 Загальних зборів учасників товариства від 24 червня 2004 року) створено товариство з обмеженою відповідальністю "РА АРГО".

У позовній заяві позивач вказує, що основним видом його діяльності є посередництво в розміщенні реклами в засобах масової інформації, з метою здійснення якої його підприємство володіло основними засобами - носіями зовнішньої реклами, рекламними щитами, які розміщувало та використовувало у місті Києві на підставі відповідних дозволів, оформлених в установленому порядку. Інших об`єктів права власності, в т.ч. будинків, споруд, іншого нерухомого майна, продукції власного виробництва, транспортних засобів, інвентарю, сировини та матеріальних цінностей у позивача на праві власності не перебувало.

Згідно з протоколом №1 Загальних зборів учасників товариства від 24 червня 2004 року на посаду генерального директора товариства було призначено ОСОБА_1 .

20 лютого 2015 року між позивачем, Товариством з обмеженою відповідальністю "РА АРГО", в особі генерального директора ОСОБА_1, та відповідачем 1, Товариством з обмеженою відповідальністю "ВЛ-ГРУП", в особі директора ОСОБА_2, укладено договір №2002/1 купівлі-продажу відповідно умов до якого продавець, позивач у справі, зобов`язався передати у власність покупця, відповідача 1, товар - об`єкти основних засобів - "рекламні засоби" продавця у кількості 21 одиниця з відповідними дозволами на їх розміщення, які розташовані у м.Києві, та перелічені в Додатку №1 до цього договору, що є його невід`ємною частиною, а покупець, відповідач 1 у справі, зобов`язався прийняти та оплатити отриманий товар в порядку та на умовах, зазначених у цьому договорі. (т.1, а.с. 27-29).

Відповідно до п. 2.1. договору №2002/1 купівлі-продажу загальна сума цього договору (тобто загальна вартість (ціна) усього товару, поставленого за цим договором) визначається на підставі фактично поставленого (переданого у власність) товару та узгодженої на нього ціни, відповідно до актів приймання-передачі і складає 80 640, 00 грн.

Відповідно до п. 2.2. договору оплата ціни (вартості) товару здійснюється покупцем у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на банківський поточний рахунок продавця протягом трьох днів з дати підписання сторонами цього договору та Акту приймання-передачі.

Згідно з п. 3.1 договору продавець зобов`язується передати товар покупцеві за Актом приймання-передачі в розмірі, визначеному у п.1.1 цього договору.

Пунктом 7.1 договору встановлено, що останній набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до моменту виконання сторонами своїх зобов`язань за договором.

Згідно акту приймання-передачі товару від 20 лютого 2015 року за договором купівлі-продажу №2002/1 від 20 лютого 2015 року позивачем було передано відповідачу 1 наступні рекламні засоби та дублікати дозволів на них, розміщені за адресами в місті Києві: 1) пр-т Перемоги, 109 між підземними переходами, розміром 3x6 м., дозвіл №10479-05; 2) вул. Саксаганського, 73, розміром 2x4 м., дозвіл №10491-05; 3) пр-т Академіка Глушкова, 55, розміром 3x6 м., дозвіл №13246-06; 4) вул. Шолуденка, 5/25, розміром 3x6 м., дозвіл №13250- 06; 5) вул. Академіка Заболотного, 1500 м. після повороту до музею народної архітектури, навпроти, розміром 3x6 м., дозвіл №13253-06; 6) вул. Академіка Заболотного, 1250 м. після повороту до музею народної архітектури, навпроти, розміром 3x6 м., дозвіл №13254-06; 7) вул. Жилянська, 55, розміром 2x4 м., дозвіл №13256-06; 8) пр-т Перемоги, 66, розміром 3x6 м., дозвіл №09879-05; 9) вул. Сирецька, 2, розміром 3x6 м., дозвіл №10129-05; 10) Вознесенський узвіз, 26 навпроти (пров. Вознесенський), розміром 3x6 м., дозвіл №13243-06; 11) вул. Ванди Василевської, 24, розміром 3x6 м., дозвіл №13244-06; 12) пр-т Повітрофлотський,/Ернста, розміром 3x6 м., дозвіл №13245-06; 13) пр-т Повітрофлотський, 92, проти заводу 410, розміром 3x6 м., дозвіл №13249-06; 14) Вознесенський узвіз, 13, розміром 3x6 м., дозвіл №13251-06; 15) пр-т Повітрофлотський, проти будинку 55/8, розміром 3x6 м., дозвіл №13255-06; 16) вул. Солом`янська, 30, розміром 3x6 м., дозвіл №13258-06; 17) пр-т Червонозоряний, проти буд.94, розміром 3x6 м., дозвіл №12574-06; 18) вул. Борщагівська/проти Політехнічного пров., розміром 3x6 м., дозвіл №12575-06; 19) вул. Солом`янська, 19, розміром 3x6 м., дозвіл №10273- 05; 20) пр-т Червонозоряний, 96, розміром 3x6 м., дозвіл №10609-05; 21) Кільцева дорога, поворот на дорогу до Повітрофлотського просп., розміром 3x6м., дозвіл №13252-06, а всього в кількості 21 одиниця, загальною вартістю 80 640 грн. (т.1, а.с. 32-33).

В подальшому, 06.05.2015 року між відповідачем ТОВ "ВЛ ГРУП" (продавець) та відповідачем - 2 ТОВ "АЛЕГРО" був укладений договір № 0605/1 купівлі-продажу, за умовами якого рекламні засоби продавця за місцем їх розташування у м.Києві згідно додатку № 1 у кількості 21 одиниця з відповідними дозволами на їх розміщення були передані на підставі Акту приймання-передачі товару від 31.05.2015 року відповідачу 2. (т.1, а.с. 34-36).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався, зокрема, на те, що директор ТОВ РА АРГО ОСОБА_1, укладаючи оспорюваний правочин, не мав на це відповідних повноважень, оскільки пунктом 9.3.8. Статуту встановлені обмеження повноважень виконавчого органу товариства, а покупець ТОВ ВЛ-ГРУП , від імені якого діяв директор ОСОБА_2 , за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження.

При цьому, позивач вказує на те, що після укладення оспорюваного правочину у нього не залишилось об`єктів основних засобів рекламні засоби , що підтверджується листом № 196 від 13.11.2017 року Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) Київреклама , яким надано відповідь на адвокатський запит адвоката позивача вих.№0711/1-з від 07.11.2017 (т.1, а.с. 53-54).

Водночас, позивач звертає увагу на те, що 06.11.2017 року на Загальних зборах учасників ТОВ РА АРГО було прийнято рішення, оформлене Протоколом № 13, згідно з яким відмовлено у схваленні протиправно укладених від імені ТОВ РА АРГО колишнім генеральним директором товариства ОСОБА_1 з ТОВ ВЛ-ГРУП правочинів, зокрема, договору купівлі-продажу № 2002/1 від 20.02.2015 року. (т. 1, а.с. 57-58).

Крім того, як стверджує позивач, від вчинення оспорюваного правочину ТОВ РА АРГО не отримало жодних вигод, оскільки втратило об`єкти основних засобів - рекламні засоби , що позбавило його в подальшому можливості отримувати прибуток внаслідок комерційного використання свого майна.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах.

Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Згідно з абзацом 1 частини 3 статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно виступає від імені юридичної особи не може перевищувати своїх повноважень.

Водночас, саме лише порушення цього обов`язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац 2 частини 3 статті 92 ЦК України).

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

У зв`язку з викладеним господарському суду слід виходити з того, що контрагент юридичної особи знає (або повинен знати) про обмеження повноважень цієї особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзац 2 частини 2 статті 98 ЦК України), про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника ЄДРПОУ.

Частиною 2 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

В матеріалах справи наявний Статут ТОВ РА АРГО , затверджений рішенням Загальних зборів учасників товариства від 24.11.2006 року, Протокол №3. (далі Статут; т.1, а.с. 84-98).

Пунктом 9.1. Статуту передбачено, що управління товариством здійснюють:

- вищий орган товариства - збори учасників товариства;

- виконавчий орган товариства - Дирекція товариства;

- контролюючий орган - Ревізійна комісія товариства.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний договір зі сторони ТОВ РА АРГО було підписано директором ОСОБА_1 , який діє на підставі Статуту.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 було призначено на посаду директора ТОВ РА АРГО рішенням Загальних зборів учасників товариства, оформленим Протоколом № 2 від 09.08.2004 (т.1, а.с. 100).

Згідно з Протоколом Загальних зборів учасників товариства № 10 від 04.11.2015 року було припинено повноваження (відкликано з посади) генерального директора ТОВ РА АРГО ОСОБА_1 та призначено на посаду генерального директора товариства ОСОБА_3 (т. 1, а.с. 63-64).

У Розділі 9.5. Статуту передбачено, що керівництво поточною діяльністю товариства здійснює виконавчий орган товариства - дирекція. Роботою виконавчого органу товариства керує генеральний директор, який призначається зборами учасників (п.п. 9.5.1.- 9.5.2. Статуту).

Пунктом 9.5.5 Статуту визначено, що дирекція вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, що віднесені до виключної компетенції зборів учасників. Дирекція не вправі приймати рішення обов`язкові для учасників товариства. Збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції дирекції.

Дирекція діє від імені товариства в межах, встановлених чинним законодавством та цим Статутом. Генеральний директор має право без довіреності виконувати всі дії від імені товариства, крім тих, що віднесені до компетенції Загальних зборів (п.п. 9.5.8-9.5.9 Статуту).

Відповідно до пп. х п. 9.3.8. Статуту, на який посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, до виключної компетенції Загальних зборів учасників належить прийняття рішення про продаж, передачу безоплатно, обмін, передачу в оренду й у заставу юридичним і фізичним особам належних товариству на праві власності засобів виробництва, будинків, споруд продукції власного виробництва, включаючи житло, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, використання і відчуження їх іншими способами, списання їх з балансу згідно чинному законодавству України, на суму 50 і більше відсотків.

Колегія суддів звертає увагу, що Статутом позивача чітко не визначено, відносно чого на суму 50 і більше відсотків до виключної компетенції зборів учасників належить прийняття рішення про продаж юридичним і фізичним особам належних товариству на праві власності засобів виробництва, а відтак, обов`язкова необхідність рішення Загальних зборів учасників позивача для укладення оспорюваного договору є недоведеною, оскільки відсутній грошовий показник, з яким можна було б порівняти ціну договору на предмет перевищення 50 відсотків розміру такого показника.

Майно товариства формується за рахунок: статутного капіталу; майна, переданого йому засновниками; доходів від цінних паперів; кредитів банків і інших кредиторів; спонсорських, добродійних внесків і пожертвувань вітчизняних і іноземних юридичних і фізичних осіб; відрахувань від прибутку підприємств, що мають з товариством відповідні договірні відносини; продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності; іншого майна, придбаного на основах, не заборонених чинним законодавством (п.7.2 Статуту).

Позивачем на підтвердження своїх доводів про те, що питання відчуження спірного майна та укладення оспорюваного договору потребувало рішення загальних зборів учасників товариства, були надані суду першої інстанції копії фінансових звітів (балансів) суб`єкта малого підприємництва - ТОВ РА АРГО станом на 31.12.2011 року, 31.03.2013 року, 31.12.2014 року, 31.03.2015 року, 30.06.2015 року, 30.09.2015 року, 31.12.2015 року. (т.1, а.с. 216-218, 220-221, 223-230, 111-112), а також Довідки ТОВ РА АРГО № 5/12 від 22.12.2011 року щодо залишкової вартості основних засобів станом на 01.12.2011 року. (т.1, а.с. 219).

Відповідно до ст. 13 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні звітним періодом для складання фінансової звітності є календарний рік. Проміжна звітність складається щоквартально наростаючим підсумком з початку звітного року в складі балансу та звіту про фінансові результати. Баланс підприємства складається за станом на кінець останнього дня кварталу (року).

Перевіривши долучені позивачем докази колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідно до балансу товариства за 2014 рік, станом на 31.12.2014 року основні засоби відсутні, також відповідно до балансу товариства станом на 31.03.2015 року - також основні засоби відсутні.

Тобто, виходячи із щоквартальної звітності товариства, вбачається, що станом на 20.02.2015 року (дата укладення оспорюваного правочину), основні засоби у товариства були відсутні.

При цьому, відповідно до Фінансових звітів станом на 31.12.2014 року, 31.03.2015 року у графі "ІІІ.Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи вибуття" за кодом рядку 1200 зазначено про кількість 251,9 на початок та на кінець звітного періоду".

Отже, на переконання колегії суддів, місцевим господарським судом обґрунтовано відхилено посилання позивача на наявні у матеріалах справи фінансові звіти (баланси) та довідку щодо залишкової вартості основних засобів станом на 01.12.2011, з огляду на те, що такі документи не дають можливості достеменно визначити вартість матеріальних активів позивача, перелік яких зазначено у п. 9.3.8. Статуту, станом на дату укладання спірного договору, та дійти беззаперечного висновку про необхідність прийняття Загальними зборами учасників ТОВ РА АРГО рішення про відчуження рекламних засобів.

Колегією суддів враховані доводи апелянта з посиланням на Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 27 Необоротні активи, утримувані для продажу, та припинена діяльність , затверджене наказом Міністерства фінансів України 07.11.2003 №617 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 03.10.2007 №1100) (надалі - Положення), про те, що відсутність в складі необоротних активів - основних засобів, у фінансовому звіті позивача станом на кінець того чи іншого кварталу 2015 року не вказує на те, що основні засоби були відчужені позивачем до дати укладення оспорюваного договору, оскільки в разі визнання їх раніше утримуваними для продажу, саме з цього періоду вони припиняють визнаватися у складі оборотних активів.

Так, відповідно до п. 1 вказаного Положення, останнє визначає методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про необоротні активи, утримувані для продажу, та групу активів, що належить до вибуття в результаті операції продажу, а також припинену діяльність та розкриття такої інформації у фінансовій звітності.

Відповідно до п. 4. вищезазначеного Положення група вибуття - сукупність активів, які плануються до продажу або відчуження в інший спосіб однією операцією, та зобов`язання, які прямо пов`язані з такими активами, що будуть передані (погашені) в результаті такої операції.

Згідно з п. 6. Положення необоротні активи, група вибуття, які визнані утримуваними для продажу, припиняють визнаватися у складі необоротних активів. На необоротні активи, утримувані для продажу, у т.ч. необоротні активи, що входять до групи вибуття, амортизація не нараховується.

Відповідно до п.1. Положення необоротний актив та група вибуття визнаються утримуваними для продажу у разі, якщо: економічні вигоди очікується отримати від їх продажу, а не від їх використання за призначенням; вони готові до продажу у їх теперішньому стані; їх продаж, як очікується, буде завершено протягом року з дати визнання їх такими, що утримуються для продажу; умови їх продажу відповідають звичайним умовам продажу для подібних активів; здійснення їх продажу має високу ймовірність, зокрема, якщо керівництвом підприємства підготовлено відповідний план або укладено твердий контракт про продаж, здійснюється їх активна пропозиція на ринку за ціною, що відповідає справедливій вартості. Період завершення продажу може бути продовжено на строк більше одного року в разі, якщо це обумовлено обставинами, які перебувають поза контролем підприємства, яке продовжує тонувати план продажу.

Таким чином, відповідно до норм Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 27 Необоротні активи, утримувані для продажу, та припинена діяльність відсутність в складі необоротних активів - основних засобів, у фінансовому звіті позивача станом на кінець того чи іншого кварталу 2015 року не вказує на те, що основні засоби були відчужені позивачем до дати укладення спірного договору, оскільки в разі визнання їх раніше утримуваними для продажу, саме з цього періоду вони припиняють визнаватися у складі необоротних активів.

Враховуючи наведені приписи Положення, апелянт вважає, що в разі, якщо на підприємстві прийнято рішення здійснити відчуження основних засобів, то такі основні засоби починають обліковуватись не в графі Основні засоби фінансового звіту (рядок 030 балансу станом на 2013 рік та рядок 1005 станом на 2015 рік), а в графі Необоротні активи та групи вибуття розділу IV активу балансу (рядок 275 балансу станом на 2013 рік та рядок 1200 станом на 2015 рік).

Однак, доводи апелянта про те, що вартісне значення відчуження основних засобів на суму 50 і більше відсотків має бути визначене саме від вартості матеріальних активів товариства, яка вказана у фінансових звітах у графі Необоротні активи, утримувані для продажу, та групи вибуття за кодом рядку 1200, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки п.п. х п. 9.3.8 Статуту саме такого формулювання не містить.

Як було зазначено вище, предметом оспорюваного договору було відчуження позивачем на користь відповідача рекламних засобів, всього в кількості 21 одиниць, загальною вартістю 80 640, 00 грн.

В силу положень ст. 6, ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Виходячи з принципу свободи договору, сторони оспорюваного договору добровільно погодили саме таку ціну, яка склала 80 640, 00 грн.

Крім того, відповідно до 5.1 Статуту встановлено, що розмір статутного капіталу ТОВ РА АРГО становить 400 000, 00 грн.

Відповідно до протоколу загальних зборів учасників товариства № 1 від 24.06.2004, при створенні товариства, затвердження статутного капіталу та статуту, його засновниками було визначено, що статутний капітал формується виключно із грошових внесків учасників.

З огляду на вказане, колегія суддів також критично ставиться до обставин визначення повноважень директора товариства позивача станом на час укладення оспорюваного договору, при оцінці передбаченого у п. 9.3.8 Статуту формулювання на суму 50 і більше відсотків , як з вартості рекламних засобів у розмірі 80 640, 00 грн., так і виходячи з суми статутного капіталу товариства.

За таких обставин, доводи позивача, про те що відчужене майно станом на час укладення оспорюваного договору було основними засобами товариства, і становило 50 і більше відсотків від вартості перелічених у статуті об`єктів права власності товариства та його відчуження безумовно пов`язане із наявністю рішення загальних зборів учасників товариства відповідно до п. 9.3.8 Статуту, не підтверджені належними засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, з огляду на те, що Статутом позивача не передбачено визначення порядку застосування показника виходячи з суми, яка складає 50 і більше відсотків, а довільне трактування як сторонами, так і судом положень п. 9.3.8 Статуту є недопустимим, колегія суддів вважає необґрунтованими та недоведеними доводи позивача про те, що оспорюваний договір було укладено директором товариства з перевищенням повноважень, за відсутності рішення Загальних зборів позивача на відчуження майна.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним, як такого, що укладений за відсутності рішення загальних зборів учасників позивача на відчуження майна відповідно до п. 9.3.8 Статуту, у зв`язку з чим вказана позовна вимога задоволенню не підлягає.

Крім того, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог в частині витребування з чужого незаконного володіння та передання на користь позивача рекламних засобів та дублікатів дозволів на них, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння, закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

Колегія суддів звертає увагу, що наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише стосовно сторін даного правочину, тому на особу, яка не брала участі в правочині, не може бути покладено обов`язок повернення майна за цим правочином. У зв`язку з цим не підлягають задоволенню позови власників (володільців) майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження майна, які були вчинені після правочину, визнаного недійсним. У відповідних випадках майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, позовів відповідно до статей 387 - 390 або глави 83 ЦК України, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. При цьому необхідно мати на увазі, що добросовісність набувача майна в силу частини п`ятої статті 12 названого Кодексу презюмується.

Відповідно до частини 3 статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК України) та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати.

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до пункту 3 частини 1 статті 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

Виходячи з змісту статей 387, 388 ЦК України, власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності шляхом витребування свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Предмет доказування у справах за таким позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Власник вправі витребувати своє майно від особи, в якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні.

Отже, під час розгляду віндикаційного позову позивач повинен підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб`єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено під час розгляду даної справи судом першої інстанції, спірні рекламні засоби відповідачем-2 придбані на підставі договору купівлі-продажу №0605/1 від 06.05.2015 року, укладеного з відповідачем-1, який, у свою чергу, придбав їх за оспорюваним правочином, у визнанні недійсним якого судом відмовлено.

За таких обставин, враховуючи, що відповідач-1 придбав рекламні засоби позивача у кількості 21 одиниць на правовій підставі, колегія суддів зазначає, що відповідач-1 вправі був здійснити його подальше відчуження іншим особам, в даному випадку відповідачеві-2, який є законним кінцевим набувачем майна.

Разом з тим, враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що відповідач-2 є законним кінцевим набувачем спірного майна та позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідач-2 володіє таким майном без належної правової підстави, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість позовних вимог про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння ТОВ АЛЕГО .

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Водночас, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі №910/15148/17.

Однак, позивачем ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час апеляційного провадження у справі не було доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також того, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачем-1 та відповідачем-2.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на викладене, враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу №2002/1 від 20.02.2015 року, укладеного між позивачем та відповідачем-1, а також для витребування з чужого незаконного володіння відповідача-2 та передання на користь позивача рекламних засобів та дублікатів дозволів на них, колегія суддів погоджується з рішенням місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ РА АРГО до ТОВ ВЛ-ГРУП та ТОВ АЛЕГО .

При цьому, колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України у рішенні від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, позивачем не було надано суду апеляційної інстанції.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційних скарг покладаються на заявників.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "РА Арго" на рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року у справі №910/23654/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року у справі № 910/23654/17 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 року у справі № 910/23654/17.

4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/23654/17.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 03.06.2019 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді О.О. Хрипун

М.Г. Чорногуз