Постанова

від 06.06.2019 по справі 520/988/19

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2019 р.Справа № 520/988/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Калитки О. М.,

Суддів: Калиновського В.А. , Мельнікової Л.В. ,

за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Панченко О.В., місце складання м. Харків, 61022, повний текст складено 19.03.19 року по справі № 520/988/19

за позовом ОСОБА_1

до Апеляційного суду Харківської області

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Апеляційного суду Харківської області, в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Апеляційного суду Харківської області, яка полягала в не виплаті в повному обсязі заробітної плати за січень 2019 року ОСОБА_1 судді Апеляційного суду Харківської області;

- зобов`язати Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 не доплачену заробітну плату за січень 2019 року в сумі 96309 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідачем всупереч вимогам Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року, який є базовим для встановлення заробітної плати суддям, ОСОБА_1 виплачувалась заробітна плата за січень 2019 року в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, замість законодавчо встановленого посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, з урахуванням обласного коефіцієнту у розмірі 1,1 з додаванням 80% від посадового окладу за вислугу років та 15% від окладу за науковий ступінь кандидата юридичних наук.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 у справі № 520/988/19 відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Апеляційного суду Харківської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Позивач не погодився із рішенням суду та подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та таким, що не підлягає скасуванню, просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Позивач в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив

Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Згідно ч. 4 ст. 229 у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 15.12.1974 р. і по теперішній час безперервно проходить публічну службу на посаді професійного судді.

Заявою від 21.10.2014 р. позивач порушив перед Верховною Радою України питання про звільнення у відставку.

Станом на січень 2019 р. знаходився на посаді судді Апеляційного суду Харківської області, має стаж роботи на посаді судді 39 років 11 місяців (станом на 21.11.2014 року), котрий дорівнює доплаті у розмірі 80% від посадового окладу за посадою, з 29.06.1985 р. є кандидатом юридичних наук, у порядку Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 р. №1402-VIII не проходив процедури відповідності займаній посаді та здатності здійснювати правосуддя у суді відповідності інстанції та спеціалізації.

Згідно довідки в.о. начальника фінансово-економічного відділу Апеляційного суду Харківської області, позивач за січень 2019 року отримав суддівської винагороди у сумі 31697 грн.

Не погоджуючись з порядком нарахування відповідачем заробітної плати, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у діях Апеляційного суду Харківської області відсутні порушення чинного законодавства з приводу нарахування судді, який не завершив успішно процедуру підтвердження відповідності займаній посаді, суддівської винагороди в частині посадового окладу виходячи з суми прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2019 року, що становить - 1921,00 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Згідно з ч. 1 ст.135 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02 червня 2016 року № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

За п. 22 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

Відповідно до п. 23 розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України Про судоустрій і статус суддів від 07 липня 2010 року № 2453-VI.

Розмір посадового окладу судді визначено в статті 133 Закону № 2453-VI.

За змістом пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.

Беручи до уваги приписи статті 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" від 28 лютого 2019 № 2696-VIII, розрахункова величина, яку застосувала відповідачем для нарахування суддівської винагороди позивачу (1921,00 грн.) є розміром прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого згаданим Законом з 01 січня 2019 року.

Позивач твердить, що розмір суддівської винагороди визначено у Законі № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), який є спеціальним нормативним актом для цих правовідносин, тож застосування положень іншого закону, який до того ж звужує обсяг гарантій суддівської незалежності, є порушенням норм статті 130 Конституції України.

Тобто, позивач вважає, що суддівську винагороду мали б нараховувати з розрахунку мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму.

Колегія суддів зазначає, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.

Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, такі як пункт 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.

Отож, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року .

Таким чином, законодавець встановив: по-перше, два види (розміри) мінімальної заробітної плати; по-друге, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати; по-третє, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів суддів застосовується розмір мінімальної заробітної плати у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року.

Таким врегулюванням законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався до такого врегулювання.

Вказана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 24 квітня 2019 року у справі №812/727/17.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності Апеляційного суду Харківської області, яка полягала в не виплаті в повному обсязі заробітної плати за січень 2019 року ОСОБА_1 судді Апеляційного суду Харківської області в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, замість законодавчо встановленого посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, та зобов`язання Апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити не доплачену заробітну плату за січень 2019 року, є безпідставними та необґрунтованими.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідачем всупереч вимогам Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ від 07 липня 2010 року, який є базовим для встановлення заробітної плати суддям, ОСОБА_1 виплачувалась заробітна плата за січень 2019 року в розмірі 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, замість законодавчо встановленого посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат

При цьому, колегія суддів зазначає, що Рішенням від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), зокрема, положення частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI у редакції Закону № 192-VIII.

За змістом резолютивної частини вказаного Рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року -12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат .

Крім того, вказаним Рішенням визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, за яким "суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу", для цілей застосування окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII зі змінами, а саме:

- частини першої статті 55 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неможливістю здійснення правосуддя у відповідному суді, припиненням роботи суду у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами та з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про його відрядження до іншого суду;

- частини восьмої статті 56, частин першої, другої статті 89 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з обов`язковим проходженням підготовки у Національній школі суддів України для підтримання кваліфікації;

- частини третьої статті 82, частин шостої, сьомої статті 147 щодо нездійснення суддею правосуддя у зв`язку з неприйняттям, з незалежних від судді причин, у встановлені строки рішення про переведення судді на посаду судді до іншого суду того самого або нижчого рівня у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, в якому такий суддя обіймає посаду судді.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині виплати доплат у розмірі 80% від посадового окладу за вислугу років та 15% від окладу за науковий ступінь кандидата юридичних наук, суд першої інстанції виходив з того, що Рішенням Конституційного суду України від 04.12.2018 р. по справі №11-р/2018 не надано офіційного тлумачення норм закону з приводу оплати праці професійного судді після досягнення 65-річного віку, тому у зв`язку з тим, що після досягнення 65-річного віку особа автоматично втрачає повноваження судді, проте продовжує залишатись у цьому правовому статусі аж до видання наказу про відрахування із штату суду, а також з врахуванням того, що суперечливість закону у поєднанні із тим, що інтерес особи до розміру суддівської винагороди та залежній від цього параметру величині розміру довідного щомісячного утримання судді у відставці підлягає охороні за ст. 1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав особи та основоположних свобод 1950 року, владний суб`єкт при реалізації управлінської функції має забезпечити дотримання положень діючого закону.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками виходячи з наступного.

Так, визнаючи неконституційними положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, Конституційний Суд України виходив з того, що позбавлення судді права на отримання доплат до посадового окладу може бути визнане доцільним та виправданим, зокрема, у випадку притягнення його до кримінальної чи дисциплінарної відповідальності, наслідком якого є відсторонення судді від посади чи від здійснення правосуддя, проте позбавлення судді цього права, коли він не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, як випливає зі змісту положення частини десятої статті 133 Закону № 2453 у редакції Закону № 192, є несправедливим, невиправданим та необґрунтованим.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач звернувся із заявою до Верховної Ради України 21.10.2014 про звільнення у відставку, проте станом на час розгляду справи відповідне рішення не прийнято, тому колегія суддів приходить до висновку, що у зв`язку з тим, що позивач не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто та не обумовлені його поведінкою, та з урахуванням визнання неконституційними положення частини десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, підстави для не виплати надбавки за вислугу років та доплати за звання кандидата юридичних наук відсутні.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справ

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів, приходить до висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 07.02.2019 у справі № 520/9092/18 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо врахування обласного коефіцієнту у розмірі 1,1 з додаванням 80% від посадового окладу за вислугу років та 15% від окладу за науковий ступінь кандидата юридичних наук прийнято з помилковим застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог в цій частині.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 року по справі № 520/988/19 скасувати.

Прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Апеляційного суду Харківської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Апеляційного суду Харківської області, яка полягала в невиплаті в повному обсязі заробітної плати за січень 2019 року Бородіну Михайлу ОСОБА_2 судді Апеляційного суду Харківської області.

Зобов`язати Апеляційний суд Харківської області (майдан Героїв Небесної Сотні, буд. 36,м. Харків,61001, код ЄДРПОУ 02894131) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (провулок 3-й Вербний, буд. АДРЕСА_1 ,м. Харків,61177, код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) недоплачену заробітну плату за січень 2019 року в сумі 30111 (тридцять тисяч сто одинадцять) грн. 68 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)О.М. Калитка Судді (підпис) (підпис) В.А. Калиновський Л.В. Мельнікова Повний текст постанови складено 14.06.2019 року