Постанова

від 18.06.2019 по справі 812/778/17

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 червня 2019 року

Київ

справа №812/778/17

адміністративне провадження №К/9901/40292/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді-доповідача: Васильєвої І.А.,

суддів: Пасічник С.С., Юрченко В.П.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Головного управління ДФС України у Луганській області

на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 30.08.2017 (головуючий суддя: Свергун І.О.)

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 (головуючий суддя: Геращенко І.В., судді: Арабей Т.Г., Міронова Г.М.)

у справі №812/778/17

за позовом Колективного підприємства Ювелірпобутсервіс

до Головного управління ДФС у Луганській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Колективне підприємство Ювелірпобутсервіс (далі - позивач) звернулося до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Луганській області (далі - відповідач, ДПІ), в якому просило: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 18.05.2017 № 0002651203 про збільшення суми грошового зобов`язання із орендної плати за землю на 28439,38 грн. за основним платежем та на 7109,84 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 30.08.2017, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 18.05.2017 № 0002651203.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судами норм пункту 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України (далі - ПК), ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) За доводами касаційної скарги, суди попередніх інстанцій не врахували, що при нарахуванні сум податкового зобов`язання із орендної плати за земельну ділянку відповідач правомірно виходив із умов договору оренди, які є підставою для нарахування орендної плати безвідносно до рішень органу місцевого самоврядування, яким встановлюються або змінюються її розмір.

У поданому на касаційну скаргу відзиві, позивач просить залишити її без задоволення як безпідставну, а судові рішення - без змін.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Фактичною підставою для збільшення у податковому обліку позивача сум грошового зобов`язання із орендної плати за земельну ділянку та застосування штрафних (фінансових) санкцій згідно з податковим повідомленням-рішенням, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті камеральної перевірки від 28.04.2017 № 224/12-32-12-03/20171137. Згідно з цим актом підприємство порушило норми пунктів 288.1, 288.5 ст. 288 ПК, а саме: занижено податкові зобов`язання з орендної плати за земельні ділянки у податковому обліку за березень-грудень 2014 року, 2015 та 2016 роки, січень-березень 2017 року на загальну суму 28439,38 грн.

За наслідками висновків акту перевірки відповідачем відносно позивача прийняте податкове повідомлення-рішення від 18.05.2017 № 0002651203 про збільшення суми грошового зобов`язання із орендної плати за землю на 28439,38 грн. за основним платежем та на 7109,84 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та Сєвєродонецькою міською радою (орендодавець) було укладено договір оренди землі від 13.08.1996 № 107, відповідно до якого орендодавець надає орендарю в строкове платне користування земельну ділянку площею 69 кв. м. До вказаного договору між сторонами було укладено ряд додаткових угод, поміж якими додатковою угодою від 22.06.2011 було внесено зміни до договору від 13.08.1996 щодо розміру орендної плати, а також розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Так, значення нормативної грошової оцінки встановлено у 77793,36 грн., а розмір орендної плати встановлено у наступних розмірах: з 01.07.2011 по 31.12.2011 - 5601,12 грн. на рік, що складає 7,20% від нормативної грошової оцінки; з 01.01.2012 по 31.12.2012 - 6534,64 грн. на рік, що складає 8,40% від нормативної грошової оцінки; з 01.01.2013 по 31.12.2013 - 7468,16 грн. на рік, що складає 9,60% від нормативної грошової оцінки; з 01.01.2014 по 31.12.2014 - 8401,68 грн. на рік, що складає 10,80% від нормативної грошової оцінки; з 01.01.2015 - 9335,20 грн. на рік, що складає 12% від нормативної грошової оцінки.

Виходячи із вказаних розмірів орендної плати позивач здійснив самостійне декларування орендної плати за земельну ділянку. Однак 20.02.2015 та 09.11.2015 позивачем подані уточнюючі податкові декларації з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності), якими було відкориговано показники орендної плати за 2014 та 2015 роки.

Коригування показників податкових зобов`язань із орендної плати за земельну ділянку позивачем обґрунтовано визнанням протиправним та скасування рішення Сєвєродонецької міської ради Луганської області від 29.03.2011 № 431 Про затвердження нормативної грошової оцінки земель населених пунктів міста Сєвєродонецьк, селища Синецький, селища Павлоград, селища Лісова Дача, села Воєводівка постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 03.08.2012 у справі № 2а/1227/3807/2011 (набрала законної сили 01.04.2014); та рішення від 28.04.2011 № 516 Про затвердження коефіцієнтів орендної плати за земельні ділянки, які передаються в оренду з земель міської ради постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 11.12.2012 у справі № 1227/3809/2012.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою для висновку ДПІ про заниження сум податкового зобов`язання із орендної плати за землю стало те, що позивач здійснював їх розрахунок у меншому розмірі, ніж встановлено у договорі оренди від 13.08.1996 № 107 із врахуванням додаткової угоди від 22.06.2011.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, прийшов до висновку про протиправність збільшення позивачу сум грошового зобов`язання із орендної плати за земельні ділянки згідно з оспорюваним податковим повідомленням-рішенням виходячи із розмірів орендної плати, визначених додатковою угодою від 22.06.2011. Цей висновок умотивовано тим, що при укладенні додаткової угоди від 22.06.2011 не було здійснено її державну реєстрацію, а отже у силу норм ст. 18 Закону України Про оренду землі (далі - Закон № 161-XIV) та ст. 654 Цивільного кодексу України, така додаткова угода не набрала чинності та не має наслідком виникнення прав та обов`язків по ним для сторін такої угоди.

Однак із такими висновками судів можна погодитися лише частково.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.147 пункту 14.1 ст. 14 ПК (у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Після набрання законної сили змін до ПК Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII плату за землю було віднесено до місцевих податків у складі податку на майно, та підпункт 14.1.147 викладено у наступній редакції: плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Статтею 265 цього Кодексу визначено, що податок на майно складається з: 265.1.1. податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 265.1.2. транспортного податку; 265.1.3. плати за землю.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 ст. 270 ПК об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, 8встановленого цим розділом (підпункт 271.1.1 пункту 271.1 ст. 271 ПК).

Підпунктом 288.1.1 пункту 288.1 ст. 288 ПК встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Нормами пункту 288.5 цієї статті як у редакції до внесення змін Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII, після набрання цим Законом законної сили, так і у редакції, після внесення змін Законом України від 21.12.2016 № 1797-VIII, законодавцем встановлені мінімальну та максимальну граничні межі розміру орендної плати, незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі.

Частиною 1 ст. 210 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України Про оренду землі (далі - Закон № 161-XIV, у редакції. чинній на дату виникнення відносин. з приводу прав і обов`язків у яких виник спір).

Відповідно до ст. 14 Закону № 161-XIV договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (ст. 18 цього Закону).

Згідно зі ст. 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За змістом статей 18, 20 Закону № 161-XIV договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений та набирає чинності після такої реєстрації.

Частиною 3 ст. 640 ЦК (у редакції, чинній на дату укладення додаткової угоди від 22.06.2011) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації

Відповідно до частини 3 ст. 653 ЦК у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (ст. 654 ЦК).

Договір оренди землі є цивільно-правовим, а отже, йому притаманні такі ознаки, як свобода договору, обов`язковість його виконання сторонами тощо.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки по договору, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Такий зміст правового регулювання вищевказаних норм відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 18.12.2013 у справі № 6-127цс13 18.01.2017 у справі № 532/129/16-ц.

Застосовуючи вказані правові норми, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що додаткова угода до договору оренди підлягала державній реєстрації як і договір оренди земельної ділянки. За встановлення у судовому процесі обставин відсутності факту державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки у сторін цієї додаткової угоди не виникли права та обов`язки, які нею визначені. Отже нарахування позивачу податкового зобов`язання із орендної плати за землю, виходячи із умов, визначених додатковою угодою, яка не набрала чинності є неправомірним.

Доводи, наведені позивачем у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Відповідно до частини 1 ст. 350 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст. ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДФС України у Луганській області залишити без задоволення.

Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 30.08.2017 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 22.11.2017 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не підлягає оскарженню.

Головуючий суддя:І.А. Васильєва Судді: С.С. Пасічник В.П. Юрченко