Рішення

від 13.06.2019 по справі 357/10749/18

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/10749/18

2/357/790/19

Категорія 20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 червня 2019 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді - Кошель Б. І. ,

при секретарі - Тодосієнко О. А.,

за участі:

позивачів - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника позивачів - ОСОБА_3 ,

відповідачів - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

представника відповідачів - ОСОБА_6 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 6 міста Біла Церква за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Шкарівська сільська рада Білоцерківського району Київської області про визнання приватизації незаконною, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И В :

Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області із цивільним позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Шкарівська сільська рада Білоцерківського району Київської області про визнання приватизації незаконною, визнання недійсним свідоцтва про право власності та договору дарування, визнання права власності на нерухоме майно, посилаючись на те, що з 26.01.1989 року по 10.07.2018 року позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина - позивача ОСОБА_2 час сім`я проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Однак, після розлучення колишній чоловік почав вимагати, щоби позивачка ОСОБА_1 звільнила зазначену квартиру, оскільки він є єдиним її власником. На даний час позивачам стало відомо, що згідно договору дарування від 06.02.1998 року відповідачу ОСОБА_5 належить вищевказана квартира, яку йому подарувала його мати, відповідачка ОСОБА_4 , якій вказана квартира належала на підставі свідоцтва про право власності, що видане Шкарівською сільською радою 27.10.1997 року. Позивачам, також стало відомо, що 27.10.1997 року ОСОБА_4 одноосібно приватизувала спірну квартиру, однак позивачі вважають її незаконною, оскільки на час приватизації, вони також проживали в спірній квартирі та за законом також мали право брати участь в її приватизації.

А тому, просили суд визнати незаконною та скасувати приватизацію квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане Шкарівською сільською радою народних депутатів; визнати недійсним договір дарування спірної квартири від 06.02.1998 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; визнати за позивачами право власності по ? частині спірної квартири за кожним, а також стягнути з відповідачів на користь позивачів судові витрати по справі.

Відповідач ОСОБА_5 надав відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечував та зазначив, що на момент приватизації спірної квартири він був повнолітнім, одруженим чоловіком та зі своєю сім`єю проживав в м. Рівне. Зазначає, що жодним чином не приймали участь в оплаті житлово-комунальних послуг та не може достеменно стверджувати, що до 2000 року він з позивачами постійно проживав в зазначеній квартирі, оскільки то реєструвались в ній, то знімались з реєстрації в силу життєвих обставин. На спірну квартиру претендувати не збирався, як і проживати в ній. Тож, вважає, що ОСОБА_4 правомірно звернулась до приватизаційної комісії та приватизувала квартиру, що знаходиться по АДРЕСА_1 . Крім того, зазначає, що позивачам було достеменно відомо про те, що квартиру було приватизовано, а потім подаровано ОСОБА_4 , та жодних претензій з 2000 року зі сторони позивачів не було. А тому, просив суд застосувати строки позовної давності та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_4 надала відзив на позовну заяву, який мотувала тим, що з 1989 року проживала в спірній квартирі одна та була її одноособовим наймачем. Членів сім`ї, які постійно мешкають в спірній квартирі не було, а тому Шкарівською сільскою радою народних депутатів 27.10.1997 року видано свідоцтво на право власності на квартиру на ім`я ОСОБА_4 , яке видане на підставі рішення від 14.05.1996 року. Разом з тим, зазначає, що відповідно до ст. 12 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду власник приватизованого житла має право розпорядитися квартирою (будинком) на свій розсуд, зокрема подарувати. Та, враховуючи зазначене, 06.02.1998 року вона подарувала спірну квартиру своєму сину ОСОБА_5 . Разом з тим, вказує, що за 20 років шлюбу позивачки ОСОБА_1 з відповідачем ОСОБА_7 позивачі знали про власника квартири, в якій вони тривалий час проживають, однак, за захистом своїх порушених прав звернулись лише 2018 року. А тому просила суд, застосувати строки позовної давності та відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Третя особа Шкарівська сільська рада в судове засідання свого представника не направила, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, направила до суду клопотання, в якому просила розгляд справи проводити без участі її представника та просила задоволити позов.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 направили до суду клопотання про застосування строків позовної давності.

Суд, вислухавши пояснення сторін, повно та всебічно з`ясувавши всі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та надавши їм належну правову оцінку, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Так, судом встановлено, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 26.01.1989 року було зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 .

Від шлюбу сторони мають сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 06.07.2018 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 розірвано /а.с. 24/.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_8 з 20.08.1987 року по 29.09.1990 року навчались в Національному університеті водного господарства та природокористування (Український Орден дружби народів інститут інженерів водного господарства), що підтверджується виписками з наказу № 268 від 24.08.1987 року та копією наказу №470 від 29.09.1990 року.

Відповідно до карточки прописки ОСОБА_9 , остання була прописана з 04.09.1987 року в гуртожитку по АДРЕСА_2 та виписана 15.03.1989 року в село Шкарівка.

Згідно карточки прописки ОСОБА_5 , останній був прописаний з 13.11.1987 року в гуртожитку по АДРЕСА_2 та виписаний ІНФОРМАЦІЯ_2 в село Шкарівка.

Відповідно даних паспорта позивачки вбачається, що позивачка з 25.01.1991 року зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 .

Як вбачається з матеріалів справи, 27.10.1997 року відповідачкою ОСОБА_4 було подано заяву керівнику Органу приватизації Шкарівської сільської Ради народних депутатів Білоцерківського району Київської області ОСОБА_10 про оформлення передачі у приватну спільну власність квартири АДРЕСА_3 а.с. 30/. В заяві, зокрема зазначено, що ОСОБА_4 просить передати у приватну власність квартиру, яку вона займає разом з членами своєї сім`ї на умовах найму та при оформленні квартири у спільну часткову власність просить передбачити розподіл долі власності між членами сім`ї в рівних долях вартості.

Згідно погосподарських книг, членами сім`ї ОСОБА_4 є син ОСОБА_5 , дочка ОСОБА_11 , онук ОСОБА_2 та невістка ОСОБА_1 /а.с. 35-38/.

Відповідно до довідки Шкарівської сільської ради Білоцерківського району Київської області №02-33-950 від 09.08.2018 року, при перезакладенні по господарських книг села Шкарівка, в написанні прізвища жителів квартири за АДРЕСА_3 допущено помилку, а саме прізвище ОСОБА_12 записано ОСОБА_13 /а.с. 29/.

На підставі рішення від 14.05.1996 року Органом приватизації Шкарівської сільської Ради народних депутатів Білоцерківського району Київської області 27.10.1997 року було видано свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого квартира АДРЕСА_3 належить на праві приватної власності відповідачці ОСОБА_4 /а.с. 25/.

З матеріалів справи вбачається, що 06.02.1998 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_3 , що підтверджується договором дарування серії ААК №741043.

Позивачі, звертаючись до суду з вказаним позовом, просять суд визнати незаконною та скасувати приватизацію спірної квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру, видане Шкарівською сільською радою народних депутатів; визнати недійсним договір дарування спірної квартири від 06.02.1998 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Свої вимоги позивачі мотивують тим, що на момент приватизації вони постійно проживали у спірній квартирі, були членами сім`ї наймача, а тому відповідачами було повідомлено органу приватизації неправдиву інформацію щодо кола осіб, які мають право на участь у приватизації квартири. Враховуючи наведене, позивачі вважають, що приватизація квартири була проведена з порушенням чинного законодавства.

Так, вирішуючи питання про обґрунтованість позову, суд керується нормами законодавства, чинними на час винесення оскаржуваних розпорядження та свідоцтва, тобто станом на 27.10.1997 року.

У відносинах приватизації положення Закону України Про приватизацію державного житлового фонду є спеціальними, тоді як відповідні положення ЖК УРСР в таких правовідносинах є нормами загальної дії.

Так, ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 року (тут і далі по тексту в редакції від 09.04.1994 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

Відповідно до ст.1 ЗУ Про приватизацію державного житлового фонду", приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Статтею 3 ЗУ Про приватизацію державного житлового фонду передбачено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю; продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Згідно ч.11 ст. 8 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду", спори, що виникають при приватизації квартир (будинків) державного житлового фонду, вирішуються судом або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

На підставі ч. 1 ст. 5 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду , якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно.

До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Відповідно до ст. 1, 4, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду , наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Така ж вимога зазначена в п. 5 Положення про порядок передачі квартир у власність громадян, яке було дійсним на час приватизації, затвердженого наказом № 56 від 15.09.1992 Державного комітету України по житлово-комунальному господарству (далі за текстом - Положення), передача займаних квартир здійснюється у приватну та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири.

Згідно з п. 20 Положення, при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім`ї та займані приміщення (додатки 4, 5).

У відповідності до п. 21 Положення, у довідці вказуються члени сім`ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду

Як вбачається з пояснень сторін та підтверджується матеріалами справи, на момент приватизації спірної квартири позивач були прописані (зареєстровані) в ній. Даний факт підтверджується карточкою прописки ОСОБА_1 та копіями паспортів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 /а.с. 17-18/. Крім того, вказані обставини не заперечуються відповідачами.

При цьому, як ствердили сторони в судовому засіданні, позивачі мешкали у вказаній квартирі, ще до її приватизації відповідачкою, як члени сім`ї наймача.

Відповідно до пункту 1 статті 2 Закону України від 19.06.1992 року Про приватизацію державного житлового фонду (в чинній на час приватизації спірної квартири редакції Законів № 3981-ХІІ від 22.02.1994 року, №40/97-ВР від 05.02.1997 року) до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Згідно з пунктом 5 статті 5 та пунктом 1 статті 7 Закону України від 19.06.1992 року Про приватизацію державного житлового фонду , кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз. За громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму.

Отже, право на приватизацію житла пов`язується не лише із фактом родинних відносин члена сім`ї наймача вказаного жилого приміщення, а і з наявністю встановлених законом правових підстав на зайняття вказаного жилого приміщення чи вселення у нього у встановленому порядку.

Під час розгляду цивільної справи № 6-60цс12 від 11.07.2012 року Верховний Суд України сформулював правову позицію, зміст якої полягає в наступному:

У осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (ч. ч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

З аналізу зазначених правових норм слідує висновок, що закон розмежовує поняття право члена сім`ї на користування житловим приміщенням та право такої особи на приватизацію житлового приміщення, оскільки перше виникає безпосередньо при вселенні, якщо тільки не було угоди про інший порядок користування жилим приміщенням, а друге, безпосередньо пов`язане із фактом постійного проживання в житловому приміщенні.

Відтак, право на приватизацію житлового приміщення безпосередньо залежить від того, чи було таке житлове приміщення постійним місцем проживання особи, що узгоджується з положеннями ст. 5 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду .

У відповідності з ст. 64 ЖК України, члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Позивачами під час судового розгляду доведено належними та допустимими доказами факту їх постійного проживання у спірній квартирі на момент її приватизації, а також того, що їх було визнано членами сім`ї наймача ОСОБА_4 .

Однак, позивачі не скористались своїм правом приватизувати спірне житло, хоча знали про приватизацію квартири одноособово відповідачкою ОСОБА_4 , та не звернулись до суду за захистом своїх прав в межах строку позовної давності.

Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частина 1 ст.20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд вважає необхідним зауважити на наступне.

Згідно з статтею 71 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 1 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до статей 71, 75 ЦК УРСР, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено позовна давність, встановлюється в три роки і позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Статтею 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Також, відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічна Правова позиція викладена також і у постанові Верховного Суду України у справі за № 6-2469цс16.

Однак також, відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Крім цього, за ст.ст. 260, 261 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. За регресними зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов`язання. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Також згідно ст. 267 ЦК України, особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Окрім наведеного, слід вказати, що одним із елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності.

Відповідно до 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно із ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За положеннями вищевказаних норм суди мають належним чином обґрунтовувати свої рішення.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Про вказане, зокрема, йдеться у ряді правових позицій Верховного Суду України, що висловлені за наслідками розгляду цивільних справ, в порядку ст. 355 ч.1 .п.1 та є обов`язковими до застосування, зокрема, у справах №6-2469цс16 від 16.11.2016 року; №6-832цс15 від 28.09.2016 року; №6-2165цс15 від 14.09.2016 року; №6-152цс14 від 29.10.2014 року; №6-1503цс16 від 21.12.2016 року; №6-3029цс16 від 8.06.2016 року та ін.

Судом установлено, що позивачі, звертаючись до суду з вказаним позовом, посилалися на те, що в силу приховування відповідачами факту приватизації квартири та відсутності можливості ознайомитися з документами про приватизацію спірної квартири, які знаходились у них, вони не володіли інформацією, що спірна квартира була приватизована без їхньої участі.

Позивачі зазначили, що про порушення свого права на приватизацію вони дізналися лише 2018 році.

Суд критично ставиться до даних тверджень позивачів, з огляду на наступне.

Слід зауважити, що позивачі, не навели достатніх поважних причин, які б позбавляли їх можливості встановити та ознайомитись із правовстановлюючими документами на спірну квартиру.

Натомість, як ствердили сторони в судовому засіданні та підтверджується дослідженими судом письмовими доказами, що вказані вище, сторони з 1989 року по 2018 рік перебували у шлюбі, мали близькі довірительні стосунки, всі сімейні документи, в тому числі і на спірну квартиру, зберігались в одному місці і кожен мав вільних доступ до них. Крім того, в судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 ствердила, що всі рахунки з житлово-комунальних послуг сплачувала вона особисто, а також особисто підписувала договори на житлово-комунальні послуги від імені власника квартири - її чоловіка відповідача по справі, а тому знала і мала реальну можливість дізнатись про власника спірного житла.

Також, як встановлено в судовому засіданні, протягом 2005 року в сім`ї Петровських активно обговорювалась можливість вчинення відповідачем ОСОБА_5 дарування спірної квартири позивачу ОСОБА_2 на його 16 річчя.

Отже, позивачі знали або повинні були знати як про приватизацію спірної квартири в 1997 році відповідачкою ОСОБА_4 , так і про її дарування в 1998 році відповідачу ОСОБА_5 , але ж, достовірно знаючи про всі зазначені обставини, не звертались до суду з приводу порушених чи оспорюваних прав щодо спірної квартири до розірвання шлюбу в 2018 році між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

За таких обставин, зважаючи на все вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість та достовірність кожного доказу як окремо, так і в їх сукупності, враховуючи заяви про застосування строку позовної давності, суд вважає, що вимоги позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання приватизації незаконною, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на нерухоме майно задоволенню не підлягають.

Оскільки суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, то, відповідно до ст.141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачами, відшкодуванню не підлягають.

На підставі ст.ст. ст.ст. 4, 5, 12, 13, 141, 263, 265, 268 ЦПК України, ЗУ Про приватизацію державного житлового фонду , ст.ст. 64, 65 ЖК України, ст.ст. 12, 15, 16, 20, 260, 261, 267 ЦК України, суд, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяБ. І. Кошель