Рішення

від 01.07.2019 по справі 916/322/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"01" липня 2019 р.м. Одеса Справа № 916/322/19

Господарський суд Одеської області у складі судді Літвінова С.В.

при секретарі судового засідання Ловга І.С.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІО-Ле" (вул. Сінна, 2/49, Полтава, Полтавська область, 36039) до відповідача: Білгород-Дністровської міської ради Одеської області (вул. Михайлівська, 56, Білгород-Дністровський, Одеська область, 67701) про визнання незаконним та скасування рішення

за участю представників:

від позивача: не з`явились;

від відповідача: Голінська О.О. - по довіреності

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІО-Ле" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визнання незаконним та скасування рішення Білгород-Дністровської міської ради №74-VII від 30.03.2016 р. "Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 ".

В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що вказане рішення протирічить ухвалі господарського суду Одеської області по справі № 33-7-24-2-32/23-05-1020, яка набрала законної сили.

Ухвалою суду від 18.02.2019р. позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІО-ЛЕ" залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків вказаної позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення даної ухвали суду шляхом надання до суду: документи, які підтверджують, відправлення відповідачу копії позовної заяви і доданих до неї документів листом з описом вкладення .

04.03.2019р. позивач надав заяву про усунення недоліків позовної заяви, відповідно до якої позивачем надано суду докази, які підтверджують, відправлення відповідачу копії позовної заяви і доданих до неї документів листом з описом вкладення .

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 05.03.2018року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

01.04.2019р. відповідач до суду надав відзив на позов відповідно якого проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав викладених у відзиві.

01.04.2019р. та 29.05.2019р. відповідач звернувся до суду із заявами про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Судом протокольними ухвалами було відмовлено в задоволені вищевказаних заяв з підстав необгрунтованості.

19.04.2019р. позивач звернувся до суду з клопотанням про розгляд справи без участі представника.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.08.2019р. закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті в засіданні суду на "03" червня 2019 р.

03.06.2019року оголошено перерву до 01.07.2019року.

Позивач не скористався своїм правом та не надав до суду відповідь на відзив, відповідно до ст. 166 ГПК України.

У судовому засіданні 01.07.2019 р. було проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача, суд встановив.

Як зазначає позивач, Рішенням Білгород-Дністровської міської ради № 74-VII від 30.03.2016р. Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 прийнято у комунальну власність територіальної громади м. Б-Дністрокий гуртожиток, розташований за адресою АДРЕСА_1 , в існуючому технічному стані. Надано дозволи на приватизацію кімнат гуртожитку мешканцями, згідно затвердженому переліку мешканців гуртожитек по АДРЕСА_1 .

Позивач посилається на те, що Рішення Білгород-Дністровської міської ради № 74 -VII від 30.03.2016р. Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 протирічить рішенню господарського суду Одеської області від 04.08.2008 року по справі № 33-7-24-2-32/23-05-1020, а тому повинно бути скасовано.

Отже, позивач звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою про визнання незаконним та скасувати рішення Білгород-Дністровської міської ради № 74 -VII від 30.03.2016р. Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 .

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представника відповідача, суд дійшов наступних висновків.

При вирішенні спору у справі господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Частиною 2 статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Виходячи з системного аналізу ст. ст. 15 , 16 Цивільного кодексу України , ст. 20 Господарського кодексу України та ст. 4 Господарського процесуального кодексу України , застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р . (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Верховний Суд України у Аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України вказав наступне.

Відповідно до ст. 55 Конституції України , права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України , юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України ).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Абзацом 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України , визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України ).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 ЦК України , що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради № 74-VII від 30.03.2016р. Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 прийнято у комунальну власність територіальної громади м. Б-Дністрокий гуртожиток, розташований за адресою АДРЕСА_1 , в існуючому технічному стані. Надано дозволи на приватизацію кімнат гуртожитку мешканцями, згідно затвердженому переліку мешканців гуртожитек по АДРЕСА_1 .

Як зазначає позивач в позові, Рішення Білгород-Дністровської міської ради № 74 -VII від 30.03.2016р. Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 протирічить рішенню господарського суду Одеської області від 04.08.2008 року по справі № 33-7-24-2-32/23-05-1020, а тому повинно бути скасовано.

Предметом позову у цій справі є вимога позивача про визнання незаконним та скасування рішення Білгород-Дністровської міської ради №74-VII від 30.03.2016 року Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 .

Проте, позивач лише вказав, що оскаржуване рішення протирічить рішенню господарського суду Одеської області від 04.08.2008 року по справі №33-7-24-2-32-/23-05-1020, а тому повинно бути скасовано.

Позивачем у позовній заяві взагалі не визначено, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено відповідачем та які дії необхідно вчинити для відновлення порушеного права.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 903/857/18.

Так, підставами для визнання акта недійсним (незаконним) є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і, одночасно, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

За своєю правовою суттю рішення Білгород-Дністровської міської ради №74-УІІ від 30.03.2016 року Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 є ненормативним актом індивідуальної дії, юридична сутність якого зводиться до одноразового застосування та який вичерпує свою дію фактом його виконання.

Так, оскаржуваним рішенням, зокрема, надано дозволи на приватизацію кімнат гуртожитку мешканцями, згідно затвердженому переліку мешканців гуртожитку по АДРЕСА_1 .

Згідно відомостей у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за № 1 552 102 0000 003435 від 23.06.2016 року, проведено державну реєстрацію юридичної особи - Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку ВОК 19 А , засновниками якої є фізичні особи - співвласники будинку.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку , співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.

Вказане свідчить про те, що мешканцями гуртожитку по АДРЕСА_1 приватизовано кімнати гуртожитку, та належним чином оформлені права власності.

За таких обставин, оскаржуване позивачем рішення відповідача вичерпало свою дію фактом його виконання.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009р. №7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв`язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Таким чином позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування у вигляді ненормативного акту, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря нерухомого майна, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння нерухомим майном і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

У разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб`єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 04.10.2017 у справі №914/1128/16, від 11.11.2014 у справі №21- 405а14, постанові Верховного суду від 14.03.2019р. у справі №904/1075/17.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 04.08.2008р. по справі № 33-7-24-2-32/23-05-1020 визнано право власності товариства з обмеженою відповідальністю Віо-Ле» (36039, м. Полтава, вул. Сінна, 2/49, код ЄДРПОУ 14365573) на будівлю гуртожитку, розташованого на земельній ділянці площею 4972м 2 по АДРЕСА_1 , зазначену у технічній документації комунального підприємства „Білгород-Дністровське бюро технічної інвентаризації» під літерою „А» .

Відповідно до ст. 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державній реєстрації прав підлягає право власності.

Отже, проаналізувавши норми закони, суд зазначає, що право власності на будівлю гуртожитку, розташованого на земельній ділянці площею 4972м 2 по АДРЕСА_1 виникає з моменту реєстрації .

Позивачем не надано доказів того, що будівля гуртожитку, розташованого на земельній ділянці площею 4972м 2 по АДРЕСА_1 - АДРЕСА_1 належить товариству з обмеженою відповідальністю Віо-Ле» на праві власності так як ухвала суду від 04.08.2008р. не підтверджує того, що позивач є власником майна.

Крім того, в матеріалах справи міститься лист КП Белгород-Дністровське бюро технічної інвентаризації ВК Білгород-Дністровської міської ради №649 від 02.05.2019р., з якого вбачається, що КП Білгород-Дністровське БТІ не здійснювалась державна реєстрація права власності на будівлю гуртожитку по АДРЕСА_1 , зазначену у технічній документації під літерою А за товариством з обмеженою відповідальністю Віо-Ле» на підставі ухвали Господарського суду Одеської області від 04.08.2008р. по справі № 33-7-24-2-32/23-05-1020.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того,

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов`язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

З врахуванням вищенаведеного, заявлені ТОВ ВІО-ЛЕ позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Білгород-Дністровської міської ради №74-VII від 30.03.2016 р. "Про безоплатне прийняття до комунальної власності гуртожитку, розташованого по АДРЕСА_1 , задоволенню судом не підлягають.

Судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 79, 86, 129, ст.ст. 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволені позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІО-Ле" до Білгород-Дністровської міської ради Одеської області про визнання незаконним та скасування рішення - відмовити повністю.

2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Повне рішення складено 11 липня 2019 р.

Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Літвінов