Рішення

від 16.07.2019 по справі 826/5982/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 липня 2019 року № 826/5982/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Мазур А.С., суддів: Літвінової А.В., Вєкуа Н.Г., при секретарі судового засідання Узерчук О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

за позовом Полтавської обласної ради професійних спілок до треті особи Кабінету Міністрів України Фонд державного майна України Генеральна прокуратура України Прокуратура Полтавської області про визнання протиправним та скасування розпорядження №13-р від 11.01.2018 , за участі представників сторін:

від позивача - Стасовський М.В., Фесенко Ю.О., Багатченко Ю.В., керівник Вергнигора Л.М.

від відповідача - Шокун О.В.

від третьої особи 1 - Демиденко О.А.

від третьої особи 2 - Бузницька Г.М.

від третьої особи 3 - Пономаренко А.Є.,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася Полтавська обласна рада професійних спілок з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просить суд (з урахуванням уточнення позовних вимог) визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України Про передачу будівлі у м. Полтаві Генеральній прокуратурі України №13-р від 11.01.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.04.2018 залишено позовну заяву без руху та надано строк на усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2018 відкрито загальне провадження у справі та призначено справу до розгляду у підготовчому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.11.2018 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівля загальною площею 2330, 1 кв. м., що знаходиться за адресою м. Полтава, вул. Ляхова, 1 перебувала на праві власності у Полтавської обласної ради професійних спілок, як майно громадських організацій колишнього Союзу СРСР. Однак, рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.01.2016 по справі №917/555/15 визнано недійсними п. 2-4 рішення виконавчого комітету Полтавської міської ради №166 від 20.05.2009 Про оформлення права власності на об'єкт нерухомості по вул. Ляхова, 1 . Згодом, оскаржуваним розпорядженням вищевказаний майновий комплекс було передано із сфери управління Фонду державного майна України та закріплено на праві оперативного-управління за Генеральною прокуратурою України. На думку позивача, прийняття вищевказаного розпорядження відбулося з порушенням вимог чинного законодавства. Вказував на те, що на законодавчому рівні не визначено правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР та колишніх профспілкових організацій. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР від 04.02.1994 №3943-ХІІ визначено, що до законодавчого закріплення правонаступників майна, суб'єктом управління є Фонд державного майна України лише в процесі приватизації та повноважень орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів). Отже, вищевказане свідчить про відсутність у Фонду державного майна України повноважень передавати майно на праві оперативного управління Генеральній прокуратурі України. Крім того, позивач зауважив, що при розгляді господарської справи №917/555/15 прокуратурою та Фондом державного майна України не було заявлено позовних вимог про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння, а рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015 по справі №917/555/15, в свою чергу, не було встановлено факту відсутності у Полтавської обласної ради професійних спілок правових підстав на володіння та користування державним майном або неправомірність такого володіння і користування, що свідчить про перебування майна на балансі позивача. У зв'язку з цим, відповідачем в порушення вимог п. 7 параграфу 33 Регламенту Кабінету Міністрів України було протиправно не погоджено проект розпорядження із позивачем. Також позивач зазначив, що проект розпорядження, як акт, який стосується соціально-економічної сфери громадян підлягав обов'язковому проведенню консультацій з громадськістю.

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позовних вимог заперечив, посилаючись на те, що за рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015 по справі №917/555/15 власником майнового комплексу загальною площею 2330,1 кв. м., вартістю 43 106 850, 00 грн., що розташована за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова, 1 стала Держава Україна в особі Фонду державного майна України. Відповідач, як уповноважений орган виконавчої влади здійснює управління об'єктами державної власності, у зв'язку з чим, останнім було прийнято розпорядження про передачу майна у спосіб, що відповідає вимогам Конституції України та діючому законодавству, до того ж оскаржуване розпорядження не порушує прав позивача. Крім того, відповідач зазначив, що проект оскаржуваного розпорядження було погоджено без зауважень Генеральною прокуратурою України, Фондом державного майна України, Міністерством фінансів України та Міністерством юстиції України із зауваженнями, що виключає порушення процедури прийняття акту індивідуальної дії.

У відповіді на відзив позивач зазначив, що рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015 по справі №917/555/15 дійсно передано майновий комплекс у власність Держави України, що в свою чергу не оспорюється позивачем, однак вказаним судовим рішенням не встановлено факту неправомірного користування вказаним об'єктом з боку позивача, а відтак, останній є балансоутримувачем такого майна. Враховуючи вказаний факт, відповідач був зобов'язаний погодити проект оскаржуваного розпорядження із позивачем та Федерацією професійних спілок України, що в свою чергу здійснено не було. Також, позивач посилався на порушення Фондом державного майна України процедури затвердження складу комісії по інвентаризації державного майна.

У запереченнях на відповідь на відзив відповідач спростував твердження позивача про порушення останнім процедури прийняття оскаржуваного акту.

У своїх письмових поясненнях Генеральна прокуратура України проти позовних вимог заперечила, зазначивши, що 27.09.2016 за Фондом державного майна України зареєстровано право власності на адміністративну будівлю, що знаходиться за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова, 1. Оскаржуваним розпорядженням Кабінет Міністрів України, як уповноважений орган, передав вказане майно із сфери балансоутримувача на баланс оперативного управління третьої особи - Генеральної прокуратури України, що підтверджується також актом приймання-передачі від 15.03.2018, а до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено інформацію про реєстрацію права власності за державою в особі Генеральної прокуратури України 21.03.2018. На думку третьої особи, оскаржуваним розпорядженням не було порушено прав позивача, оскільки майно перебувало у власності держави України в особі Фонду державного майна України, яке на виконання вимог акту індивідуальної дії правомірно передало майновий комплекс в управління прокуратурі.

Прокуратура Полтавської області у запереченнях проти позовних вимог зазначила, що встановлені обставини у рішенні Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015 по справі №917/555/15 мають преюдиційне значення, що в свою чергу свідчить про правомірність набуття Фондом державного майна України нерухомого майна. Враховуючи те, що останній здійснював розпорядження майном в інтересах та від імені держави, то права позивача не можуть бути порушеними, у зв'язку з чим, позовні вимоги задоволенню не підлягають. Крім того, оскаржуване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання.

Суд всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані учасниками справи докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

Рішенням виконавчого комітету Полтавської міської ради від 20.05.2009 №166 "Про оформлення права власності на об'єкт нерухомості по вул. Ляхова,1" вирішено оформити право власності на об'єкт нерухомого майна адміністративну будівлю під літ. А-5 по вул. Ляхова, 1 в м. Полтава за Полтавською обласною радою професійних спілок.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.06.2015, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.01.2016 по справі №917/555/15 визнано недійсними пункти 2,3,4 рішення виконавчого комітету Полтавської міської ради №166 від 20.05.2009 р. "Про оформлення права власності на об'єкт нерухомості по вул. Ляхова,1"; визнано недійсним свідоцтво про право власності від 07.04.2010 видане Полтавській обласній раді професійних спілок Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Полтавської міської ради на будівлю загальною площею 2330,1 кв.м. вартістю 43106850, 00 грн. за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова,1; визнано за державою Україна в особі Фонду державного майна України право власності на нерухоме майно - окремо розташовану адміністративну п'ятиповерхову будівлю загальною площею 2330,1 кв.м., розташованою в м. Полтаві по вул. Ляхова,1, вартістю 43106850,00 грн.

Задовольняючи позов господарський суд виходив з того, що питання щодо суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, на законодавчому рівні не врегульовано, а тому майно колишніх профспілкових організацій на теперішній час залишається державною власністю і не може перебувати у приватній власності Полтавської обласної ради професійних спілок України.

Під час розгляду справи господарським судом встановлено, що спірний об'єкт належав громадській організації колишнього Союзу РСР та розташований на території України.

Згідно з п.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, нерухоме майно з приводу якого виник спір у даній справі, а саме будівля по вул. Ляхова, 1, у м. Полтаві (спірне майно), є майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованим на території України.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 27.09.2016 зареєстровано право власності на нерухоме майно за Фондом Державного майна України.

Листом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України вих. №3213-08/10492-06 від 11.04.2016 до Генеральної прокуратури України на виконання Порядку визначення суб'єкта управління об'єктами, що повернуті у власність держави та іншим майном, суб'єкт якого не визначений, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.10.2015 №817 запропоновано нерухоме майно за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова,1 віднести до сфери управління Генеральної прокуратури з урахуванням потреб у забезпеченні.

Листом від 29.04.2016 №18-203/вих.16 Прокуратура Полтавської області звернулася до Генерального прокурора України з посиланням на вимоги ст. 5 Закону України Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності у якому просила останнього віднести вищевказане приміщення на баланс Прокуратури Полтавської області.

Листом від 16.05.2016 №18-240-вих 16 Прокуратура Полтавської області звернулася до Голови Полтавської державної адміністрації з проханням погодити передачу нерухомого майна за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова,1 до сфери управління Генеральної прокуратури України на баланс Прокуратури Полтавської області.

Листом від 30.09.2016 №18-1070вих.16 Генеральна прокуратура України звернулася до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України із проханням віднести до сфери управління останньої нерухоме майно за адресою: м. Полтава, вул. Ляхова,1.

Листом від 13.07.2017 №10-24-13676 Фонд державного майна України звернувся до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України із проектом розпорядження Про віднесення будівлі у м. Полтаві із закріпленням її за Генеральною прокуратурою України .

На підставі звернення Генеральної прокуратури України, Мінекономрозвитку було розроблено та подано на розгляд до Кабінету Міністрів України проект розпорядження Про віднесення будівлі у м. Полтаві із закріпленням її за Генеральною прокуратурою України .

Із пояснювальної записки до проекту розпорядження Кабінету Міністрів України Про передачу будівлі у м. Полтаві Генеральній прокуратурі України вбачається, що останній розроблено Мінекономрозвитку за пропозицією Генеральної прокуратури України. Крім того, проект розпорядження погоджено без зауважень Генеральною прокуратурою України, Фондом державного майна України, Міністерством фінансів України. Також в проекті зазначено, що проект розпорядження не стосується соціально-трудової сфери та не потребує погодження з уповноваженими представниками від всеукраїнських профспілок, їх об'єднань та всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців.

Згідно довідки про погодження розпорядження Кабінетом Міністрів України погоджено із зауваженнями щодо невідповідності вимогам нормопроектувальної техніки. Згідно протоколу узгодження позицій, вищевказані зауваження були враховані.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від Про передачу будівлі у м. Полтаві Генеральній прокуратурі України від 11.01.2018 №13-р передано Генеральній прокуратурі України будівлю по вул. Ляхова,1 у м. Полтаві із сфери управління Фонду державного майна України із закріпленням її на праві оперативного управління за Генеральною прокуратурою України.

Наказом Генеральної прокуратури України Про приймання-передачу нерухомого майна до оперативного управління Генеральної прокуратури України від 06.03.2018 створено комісію приймання-передачі майна по вул. Ляхова,1 у м. Полтаві.

Згідно акту приймання-передачі майна від 15.03.2018 на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України Про передачу будівлі у м. Полтаві Генеральній прокуратурі України від 11.01.2018 №13-р та наказу Генеральної прокуратури України Про приймання-передачу нерухомого майна до оперативного управління Генеральної прокуратури України від 06.03.2018 прийнято із сфери управління Фонду державного майна України окремо розташовану адміністративну будівлю площею 2330,1 кв. м., розташовану в м. Полтаві по вул. Ляхова,1 в оперативне управління Генеральної прокуратури України (на баланс Прокуратури Полтавської області) без зміни форми державної власності.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 21.03.2018 право власності на адміністративну будівлю площею 2330,1 кв. м., розташовану в м. Полтаві по вул. Ляхова,1, зареєстровано за Державою Україною в особі Генеральної прокуратури України.

Вважаючи вказане розпорядження протиправним, таким, що прийнято з порушенням законодавчо визначеної процедури, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.

В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно постанови Верховної Ради України Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України від 10.04.1992 №2268-XII до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передано тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій.

Згідно п. 3 постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 №3943-XII Про майно загальносоюзних організацій колишнього Союзу РСР до законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).

На виконання зазначеної постанови Верховної ради України від 04.02.1994 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову Про визначення органів управління майном загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР від 13.01.1995 №18, якою визначено органи управління майном окремих загальносоюзних профспілкових організацій колишнього Союзу РСР. Однак, органу, який би був уповноважений здійснювати управління майном професійних спілок, визначено не було.

Отже, з аналізу наведених вище чинних правових актів вбачається, що майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності на майно, з метою його збереження в інтересах громадян України, віднесено до загальнодержавної власності, а повноваження на розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів) тимчасово надано Фонду державного майна України.

Тобто, майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, тимчасово, до визначення його правового режиму, зокрема правонаступників, є державною власністю і перебуває в управлінні держави в особі Фонду державного майна України з певними особливостями - з виключним правом розпорядження.

Розпорядженням Президента України від 24.05.1996 №123/96-рп Про заходи щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР зобов'язано Кабінет Міністрів України провести у двомісячний строк за участю спеціалістів органів державної виконавчої влади, фахівців та вчених науково-правовий аналіз питання щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР та підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо вирішення питання права власності на майно громадських організацій колишнього Союзу РСР.

Як зазначає позивач, з метою досудового врегулювання питань, пов'язаних з визначенням статусу та використання майна, що перебувало в користуванні профспілкових організацій колишнього Союзу РСР, на виконання пункту 13 витягу з протоколу №9 засідання Урядового комітету з питань економічноі?, фінансовоі? та правовоі? політики, розвитку паливно-енергетичного комплексу, інфраструктури, оборонноі? та правоохоронноі? діяльності від 01.03.2018 створено Робочу групу за участю представників Мінекономрозвитку, Мінсоцполітики, Секретаріату Кабінету Міністрів Украі?ни та Федераціі? професіи?них спілок Украі?ни. Робочу групу створено для опрацювання питань щодо маи?на, яке перебувало у володінні, користуванні загальносоюзних громадських об'єднань (організаціи?) колишнього Союзу РСР та розташовано на територіі? Украі?ни у межах, визначених законодавством Украі?ни, для задоволення державних і суспільних потреб. Станом на дату прийняття рішення робота робочої групи не завершена та відсутні будь-які прийняті рішення зі спірних питань.

На засіданні вказаної робочої групи було вирішено надати пропозиції щодо основних підходів до законодавчого врегулювання питань визначення статусу вказаного майна, що оформлено протоколом №1 від 14.03.2018.

Суд зазначає, що як станом на дату прийняття відповідачем спірного розпорядження, так і станом на дату розгляду даної справи у суді та ухвалення рішення по суті, питання визначення суб'єктів права власності (правонаступників) майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, на законодавчому рівні не визначено. Відповідного закону про правовий режим майна загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР не прийнято.

Основним Законом України встановлено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права; людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (ст.ст.1, 3, 8 Конституції України)

Відповідно до ст.36 Конституції України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Відповідно до ст.13 Закону України Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності від 15.09.1999 № 1045-XIV держава забезпечує реалізацію права громадян на об'єднання у професійні спілки та додержання прав та інтересів профспілок.

Згідно зі ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

За змістом п.7 ч.1 ст.92 Конституції України виключно законами України визначається правовий режим власності.

Як вбачається з наведеного вище, свій обов'язок щодо забезпечення додержання прав та інтересів профспілок, зокрема шляхом законодавчого врегулювання питання права власності на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, яке перебуває у їх володінні та користуванні, держава в особі органів виконавчої та законодавчої влади належним чином не виконала, тобто допустила бездіяльність, яка свідчить про недотримання конституційних принципів законності та верховенства права, проявом якого є, зокрема, загальноєвропейський принцип належного урядування .

Приписами ст.8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

За змістом ст.117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

В той же час, відповідно до ст. 1 Закону України Про Кабінет Міністрів України від 27.02.2014 № 794-VII (далі - Закон № 794-VII) Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 2 Закону № 794-VII, до основних завдань Кабінету Міністрів України належать, зокрема забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 цього Закону).

Положеннями ст. 3 Закону № 794-VII визначено принципи діяльності Кабінету Міністрів України, зокрема встановлено, що діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості (ч.1). Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2).

На підставі ст. 49 Закону № 794-VII Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №950 затверджено Регламент Кабінету Міністрів України, відповідно до п.2 § 30 якого розпорядження Кабінету Міністрів видаються, зокрема, з питань передачі майна.

Згідно з п.7 § 33 цього Регламенту до розроблення проекту акта Кабінету Міністрів можуть залучатися за згодою народні депутати України, науковці та інші фахівці, а також представники об'єднань громадян. Під час підготовки проекту акта Кабінету Міністрів з питань, що стосуються формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин, відповідний проект акта в обов'язковому порядку надсилається уповноваженому представнику всеукраїнських профспілок, їх об'єднань та уповноваженому представнику всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців.

Як встановлено судом, оскаржуване у даній справі розпорядження Кабінету Міністрів України стосується передачі майна, яке перебуває у фактичному володінні та користуванні Полтавської обласної ради професійних спілок України, а отже зачіпає майнові інтереси профспілки, як організації, метою створення якої відповідно до чинного законодавства про професійні спілки є здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

За наведених обставин справи, з урахуванням обов'язку держави зебезпечувати додержання прав та свобод профспілок, а також задля утвердження дії конституційного принципу верховенства права при здійсненні органами влади управлінських функцій, суд вважає, що проект оскаржуваного у даній справі розпорядження повинен був бути надісланий для узгодження уповноваженому представнику всеукраїнських профспілок чи їх об'єднань, чого, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем здійснено не було.

Тобто, при прийнятті спірного розпорядження Кабінетом Міністрів України допущено порушення правової процедури, яке в свою чергу призвело до недотримання принципу верховенства права в прояві належного урядування та позбавлення позивача, як заінтересованої особи, права на участь при прийнятті спірного рішення.

Правові основи управління об'єктами державної власності визначає Закон України Про управління об'єктами державної власності від 21.09.2006 №185-V (далі - Закон №185-V).

Відповідно до положень ст.ст.1, 2, 4 Закону №185-V управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (ст.1).

Законодавство про управління об'єктами державної власності складається з цього Закону, Господарського кодексу України, Закону України "Про захист економічної конкуренції", інших законів України, якими можуть бути встановлені особливості управління окремими об'єктами державної власності або їх видами, та інших нормативно-правових актів з питань управління об'єктами державної власності

Згідно з ст. 4 Закону № 185-V, суб'єктами управління об'єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об'єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури); Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Отже, з аналізу вказаних законодавчих норм вбачається, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, Кабінет Міністрів України та Фонд державного майна України (ч.1 ст. 4 Закону №185-V).

Приписами ст. 5 Закону № 185-V визначено, що Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України, серед іншого, визначає органи виконавчої влади та державні колегіальні органи, які здійснюють функції з управління об'єктами державної власності; встановлює порядок передачі об'єктів державної власності суб'єктам управління, визначеним цим Законом.

За правилами ч. 1 ст. 6 Закону № 185-V уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема: передають функції з управління об'єктами державної власності господарським структурам та здійснюють контроль за діяльністю господарських структур; ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів; дають згоду Фонду державного майна України на передачу об'єктів державної власності до статутних капіталів господарських товариств, у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями, що створюються за участю держави; погоджують передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також передачу об'єктів комунальної власності в державну власність; у випадках, передбачених законодавством, приймають рішення про передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; виконують інші передбачені законодавством функції з управління об'єктами державної власності.

Положеннями п.2 ст. 7 Закону №185-V визначено повноваження Фонду державного майна України, згідно з якими щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна Фонд державного майна України відповідно до законодавства: а) виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна; ї) здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного; й) погоджує (приймає) рішення про передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління або Національній академії наук України, галузевим академіям наук.

Згідно з ст. 1 Закону України Про Фонд державного майна України від 09.12.2011 №4107-VI (далі - Закон №4107-VI) Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Положеннями п.9 ч.1 ст. 5 Закону №4107-VI до повноважень Фонду державного майна України віднесено погодження (прийняття) відповідно до законодавства рішення про передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління. Згідно з ч.2 цієї ж статті Фонд державного майна України здійснює інші повноваження, визначені законами України та пов'язані з виконанням покладених на нього Президентом України завдань.

Отже, чинним законодавством визначено, що суб'єктом управління майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного, зокрема суб'єктом, наділеним правом розпорядження таким майном, є саме Фонд державного майна України.

З наведеного слідує, що оскаржуване у даній справі розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу зі сфери управління Фонду державного майна України до сфери управління Генеральної прокуратури України будівлі по вул. Ляхова, 1 у м. Полтава, яка відноситься до майна загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, та яка перебуває на балансі та у користуванні позивача, є таким, що прийняте поза межами наданих законом повноважень, тобто із порушенням визначених ст.3 Закону України Про Кабінет Міністрів України принципів законності та верховенства права.

У ст. 1 Закону України Про управління об'єктами державної власності від 21.09.2006 № 185-V (далі - Закон № 185-V) визначено, що управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до ст. 3 Закону № 185-V, об'єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій (далі - корпоративні права держави); державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Згідно ч. 1 ст. 7 Закону №185-V Фонд державного майна України відповідно до законодавства серед іншого, погоджує (приймає) рішення про передачу об'єктів державної власності: 2) щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна: ї) здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного.

Таким чином, за відсутності спеціального Закону щодо статусу майна, яке перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР законодавство передбачає можливість Фонду розпоряджатися майном як державною власністю.

Відповідно до статей 5 і 6 Закону № 185-V та з метою забезпечення єдиного підходу під час визначення суб'єктів, які виконуватимуть функції з управління стосовно об'єктів, що повернуті у власність держави, Кабінет Міністрів України прийняв постанову Про затвердження Порядку визначення суб'єкта управління об'єктами, що повернуті у власність держави, та іншим майном, суб'єкт управління якого не визначений від 07.10.2015 № 817 (далі - Порядок № 817).

Так, Порядок №817 встановлює механізм визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності, якому передаються повноваження щодо управління майном, що повернуте у власність держави, та іншим державним майном, суб'єкт управління якого не визначений, зокрема: майном загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР, яке розташоване на території України і повернуте у власність держави за рішенням суду, що набрало законної сили.

Пунктом 2 Порядку №817 передбачено, що ініціатором визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності можуть бути суб'єкти управління об'єктами державної власності, визначені статтею 4 Закону України Про управління об'єктами державної власності .

Згідно пункту 3 Порядку №817 ініціатор подає Мінекономрозвитку пропозицію щодо визначення його суб'єктом управління, до якої додаються: загальна характеристика майна, суб'єкт управління якого не визначений (місцезнаходження, цільове призначення, балансова вартість активів, загальна площа об'єктів нерухомості); пропозиції щодо шляхів подальшого використання майна; інформація щодо прогнозованої суми надходження коштів від приватизації майна (у разі коли уповноваженим органом визначається Фонд державного майна з метою подальшої приватизації); копія відповідного рішення суду, що набрало законної сили, у разі повернення майна у власність держави за рішенням суду.

Якщо майно повернуте за рішенням суду, що набрало законної сили, у власність держави в особі суб'єкта управління об'єктами державної власності, відповідний суб'єкт у місячний строк подає Мінекономрозвитку документи, визначені в абзаці другому цього пункту.

Мінекономрозвитку у місячний строк з дня подання документів, визначених пунктом 3 цього Порядку, звертається до суб'єктів управління об'єктами державної власності з метою отримання пропозицій щодо шляхів подальшого використання такого майна для виконання завдань, покладених на відповідний суб'єкт (пункт 4 Порядку №817).

Відповідно до пункту 5 Порядку №817 Мінекономрозвитку протягом місяця з дня надходження від ініціатора пропозицій щодо шляхів подальшого використання майна готує проект рішення Кабінету Міністрів України, який погоджується із суб'єктом управління об'єктами державної власності, до сфери управління якого передбачається віднести майно, Мінфіном та Фондом державного майна.

Пунктом 6 Порядку №817 визначено, що у разі відсутності протягом місяця пропозицій суб'єкта управління об'єктами державної власності Мінекономрозвитку за результатами звернення відповідно до пункту 4 цього Порядку готує за погодженням з Фондом державного майна та Мінфіном проект рішення Кабінету Міністрів України про визначення суб'єктом управління: Фонду державного майна - у разі подальшої приватизації чи передачі в оренду майна (якщо законодавством не встановлено обмеження щодо приватизації чи передачі в оренду такого майна) або іншого суб'єкта управління об'єктами державної власності, сфера повноважень якого забезпечує цільове використання державного майна, що відповідно до законодавства не підлягає приватизації. У такому разі проект рішення Кабінету Міністрів України погоджується із зазначеним суб'єктом.

У разі коли у позиціях заінтересованих суб'єктів управління об'єктами державної власності є розбіжності, Мінекономрозвитку в установленому законодавством порядку проводить узгоджувальні процедури для їх урегулювання .

При цьому, згідно вимог вказаного Порядку №817 ініціатором визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності можуть бути суб'єкти управління об'єктами державної власності, визначені статтею 4 Закону України Про управління об'єктами державної власності , а саме: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об'єктами державної власності; міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління); Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі - господарські структури); Національна академія наук України, галузеві академії наук. Державна керуюча холдингова компанія має статус уповноваженого органу управління щодо об'єктів управління державної власності, що передані до її статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Як вбачається з матеріалів справи, треті особи, а саме: Прокуратура Полтавської області та Генеральна прокуратура України виступили безпосередніми ініціаторами передачі майнового комплексу до сфери їх управління, про що свідчить лист-звернення Генеральної прокуратури України до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 30.09.2016 №18-1070вих.16.

В той же час, суд звертає увагу, що органи прокуратури згідно вимог Порядку №817 не можуть бути ініціатором визначення суб'єкта управління об'єктами державної власності, у зв'язку з чим, суд вбачає порушення процедури визначення суб'єкта управління об'єктами, що повернуті у власність держави, та іншим майном, суб'єкт управління якого не визначений.

Крім того, суд зазначає, що питання щодо передачі майна до сфери управління прокуратури було ініційовано останніми раніше, ніж вказаний об'єкт було зареєстровано на праві власності за Державою України в особі Фонду державного майна України, про що також свідчать наявні у справі листи від 29.04.2016 №18-203/вих.16, від 16.05.2016 №18-240-вих 16.

При цьому суд зазначає, що враховуючи той факт, що станом на момент прийняття відповідачем спірного розпорядження, так і станом на дату розгляду даної справи у суді, питання визначення суб'єктів права власності (правонаступників) майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, на законодавчому рівні не визначено, що також не заперечувалося учасниками справи, а відповідного закону про правовий режим майна загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР не прийнято, то у Кабінету Міністрів України не було компетенції (повноважень) розпоряджатися майном загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, оскільки такими повноваженнями наділений саме Фонд державного майна України, як орган з виключним правом розпорядження, що, в свою чергу, свідчить про недотримання відповідачем процедури передачі майнового комплексу до сфери управління Генеральної прокуратури України, а відтак прийняття відповідачем спірного розпорядження є незаконним.

Конституційний Суд України у рішенні від 27.02.2018 № 1-р/2018 вказує на те, що конституційний принцип верховенства права слід розглядати через такі його складові як правова визначеність, правова передбачуваність, правомірні очікування та справедливість. Правову визначеність, зокрема, слід розуміти як обов'язок держави дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб тих законів, які вона ввела в дію, та як необхідність у цілому дотримуватися державою зобов'язань або обіцянок, які вона взяла на себе перед людьми (поняття законних очікувань ).

З огляду на викладене вище та з урахуванням встановлених обставин справи, доводи позивача з приводу наявності у нього підстав для звернення до суду за захистом порушеного законного інтересу внаслідок прийняття спірного розпорядження суд вважає обґрунтованими. Встановлені судом обставини є достатніми для висновку про наявність у позивача легітимних очікувань як фактичного користувача спірного приміщення, який мав і має правомірні сподівання на вирішення на законодавчому рівні питання щодо правового режиму спірного майна та його подальше використання, а оскаржуваним розпорядженням фактично унеможливлюється подальше використання позивачем зазначеного майна та здійснення профспілкою своєї статутної діяльності.

За юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України; справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права; у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Конституційний Суд України в абзаці другому пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11.10.2005 № 8-рп/2005 зазначив, що діяльність правотворчих і правозастосовчих органів держави має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів.

З огляду на викладене та виходячи зі встановлених у даній справі обставин, суд зазначає, що тривале невизначення на законодавчому рівні правового режиму майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, свідчить про те, що має місце невиконання органами виконавчої та законодавчої влади України своїх зобов'язань перед громадянами України через допущену бездіяльність та як наслідок порушення вимог принципу правової визначеності в прояві такого елементу, як принцип належного урядування (встановлення процедури і її дотримання), який за європейськими стандартами частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до якості закону).

Разом з тим, суд зазначає, що за встановлених у даній справі обставин, підстави вважати, що відповідачем, як правозастосовчим органом держави, дотримано при прийнятті спірного розпорядження принципу справедливості щодо позивача, відсутні.

Що стосується доводів відповідача, що оскаржуване розпорядження не порушує прав позивача, то суд вважає такі доводи необґрунтованими з огляду на наступне.

Відповідно до положень ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

За приписами ч. 3 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Конституційний Суд України у рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 зазначив, що виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. І суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. При цьому, інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, поняття "охоронюваний законом інтерес" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Таким чином, законний (охоронюваний законом) інтерес виражається у можливостях суб'єкта права користуватися певним соціальним благом, не вимагаючи певних дій від інших осіб і лише за певних умов маючи можливість звертатися за захистом цього інтересу до суду з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб'єкта відповідно до заснованого на законі дозволу.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом оскарження у даній справі є розпорядження Кабінету Міністрів України, яким урядом вирішено питання щодо передачі майна, а саме будівлі по вул.Ляхова,1 у м. Полтава, зі сфери Управління Фонду державного майна України до сфери управління Генеральної прокуратури України, тобто предметом оскарження є акт індивідуальної дії.

Позивач, в обґрунтування позову, зазначає, що оскаржуване розпорядження від 11.01.2018 прийнято відповідачем із порушенням правової процедури, а його реалізація безпосередньо зачіпає права, свободи та інтереси членів як Полтавської обласної ради професійних спілок, так і в цілому безпосередньо членів профспілки, які здійснюють свою статутну діяльність в будівлі по вул. Ляхова, 1 в м. Полтава.

За твердженням позивача, на сьогоднішній день спірне майно знаходиться на балансі Полтавської обласної ради професійних спілок і використовується останньою для здійснення статутної діяльності, відтак Полтавська обласна рада професійних спілок є фактичним володільцем та користувачем спірного майна. Зазначена обставина не заперечувалась сторонами під час розгляду справи та підтверджується матеріалами справи.

При цьому, позивач зазначає, що оскаржуване у даній справі розпорядження Кабінету Міністрів України було прийняте без участі позивача та без врахування жодних інтересів та прав позивача як фактичного користувача спірним приміщенням, а його прийняття фактично призводить до неможливості використання позивачем спірного майна, тобто порушує його законний інтерес на користування спірним майном на підставі наданого раніше державою дозволу.

Як було встановлено судом, позивач протягом тривалого часу користувався майном та ніс тягар на його утримання, протягом певного часу також був власником майна, право на яке згодом було скасовано за рішенням господарського суду, та водночас сподівався на законодавче вирішення питання власності на зазначене майно відповідними органами влади, проте, за наслідком прийняття спірного розпорядження фактично останній був позбавлений можливості подальшого користування цим майном без жодної запропонованої альтернативи, а відтак твердження відповідача та третіх осіб про те, що оскаржуване розпорядження не зачіпає прав та обов'язків позивача не знайшли свого обґрунтованого підтвердження та не приймаються судом до уваги.

Доводи представника відповідача відносно того, що даний спір є спором про право користування об'єктом нерухомості між органами державної влади і не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства не приймаються судом до уваги, оскільки підставою для звернення до суду із зазначеним позовом є саме порушення процедури прийняття оскаржуваного розпорядження суб'єкта владних повноважень, відсутність повноважень у зазначеного суб'єкта приймати таке рішення, що і встановлювалося судом під час розгляду даної справи по суті.

Положеннями ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (щодо захисту власності) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 20.10.2011 у справі Рисовський проти України (Заява № 29979/04) ЄСПЛ підкреслює особливу важливість принципу належного урядування . Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах Беєлер проти Італії [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, Онер'їлдіз проти Туреччини [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, Megadat.com S.r.l. проти Молдови (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах Лелас проти Хорватії (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і Тошкуце та інші проти Румунії (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах Онер'їлдіз проти Туреччини (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та Беєлер проти Італії (Beyeler v. Italy), п. 119).

У рішенні від 09.01.2019 у справі Фонд Батьківська турбота проти України (Заява № 5876/15) (щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР ) Європейський суд з прав людини констатує, що основна умова для того, щоб втручання вважалося сумісним зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, полягає у тому, що воно має бути законним. Говорячи про закон , стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підґрунтя у національному законодавстві. Вона також стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був доступним, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні для зацікавлених осіб (див., наприклад, згадане рішення у справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine), пункт 51). Хоча саме національні органи повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд зобов'язаний перевірити, чи призводить спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, до наслідків, які відповідають принципам Конвенції з точки зору їхнього тлумачення у світлі практики Суду (там само, пункт 52). У п. 57 цього рішення суд констатує, що на національному рівні не визначено єдиного підходу щодо статусу майна колишніх профспілок, що контролювалися державою та розташовувались на території Української РСР. Вбачається, що така ситуація виникла внаслідок відсутності в Україні закону, який би регулював правовий статус майна всесоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу, розташованого на території України, та передбачав інвентаризацію майна таких організацій. Відсутність такого законодавства, у свою чергу, призвела до різного розуміння національними судами того, яке майно належало таким організаціям та чи входила до цього майна також власність профспілкових організацій. Загалом з огляду на відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості з цього питання, яка призводить до різного тлумачення судами, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи відповідало оскаржуване втручання вимогам законності відповідно до Конвенції (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine), пункт 56; Серков проти України (Serkov v. Ukraine), пункт 42; та рішення у справі Чумак проти України (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункт 48, від 06 березня 2018 року). За змістом п.64 рішення за результатом розгляду зазначеної справи Суд дійшов висновку, що втручання у майнові права заявника, на додаток до серйозних сумнівів щодо його законності, як це зазначено у пункті 57, поклало на заявника непропорційний тягар з огляду на визнання недійсним його права власності на майно за наведених обставин. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідач правомірності прийняття оскаржуваного розпорядження не довів, натомість доводи позивача про його протиправність знайшли своє підтвердження та обґрунтування, у зв'язку з чим, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

Згідно з ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно вимог ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Позов Полтавської обласної ради професійних спілок (код ЄДРПОУ 02607976, м. Полтава, вул. Ляхова, буд. 1, 36014) задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати Розпорядження Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) від 11.01.2018 № 13- р "Про передачу будівлі у м. Полтаві Генеральній прокуратурі України".

Стягнути на користь Полтавської обласної ради професійних спілок (код ЄДРПОУ 02607976, м. Полтава, вул. Ляхова, буд. 1, 36014) з Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору у розмірі 1762 (одна тисяча сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства.

Повний текст складено:29.07.2019

Головуючий суддя А.С. Мазур

Суддя Н.Г. Вєкуа

Суддя А.В. Літвінова