Рішення

від 31.07.2019 по справі 904/1146/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.07.2019Справа № 904/1146/19 Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу

за позовом державного підприємства "Смоли"

до 1) акціонерного товариства "Банк Альянс"

2) товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Альянс Плюс"

про визнання недійсним договору №5 відступлення права вимоги від 08.06.2018р.

Представники сторін: не викликались.

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Смоли" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до публічного акціонерного товариства "Банк Альянс", товариства з обмеженою відповідальністю "ФК "Альянс Плюс" і просить суд визнати договір №5 про відступлення права вимоги від 08.06.2018р., укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "ФК "Альянс Плюс" та публічним акціонерним товариством "Банк Альянс" недійсним.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2019 року у справі №904/1146/19 матеріали позовної заяви вих.№58-01/229 від 13.03.2019 року державного підприємства "Смоли" з доданими до неї документами передано за підсудністю до Господарського суду м. Києва.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.06.2004 року між позивачем та публічним акціонерним товариством "Банк Альянс" укладено кредитний договір №011-04/1ОК.

08.06.2018 року між публічним акціонерним товариством "Банк Альянс" та товариством з обмеженою відповідальністю "ФК "Альянс Плюс" укладено договір №5 про відступлення права вимоги, який на думку позивача є недійсним.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.04.2019 вищевказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк для усунення її недоліків з дня вручення цієї ухвали, надано відповідачам строк у 15 днів з дати отримання ухвали на подання відзиву.

13.05.2019 до канцелярії суду позивач подав позовну заяву та супровідний лист з доданими документами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 17.05.2019 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, встановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (без проведення судового засідання).

07.06.2019 року до канцелярії суду відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, у якому просить суд відмовити у задоволенні позову повністю.

11.06.2019 року до канцелярії суду відповідачем 1 подано відзив на позовну заяву, в якому просить суд вжити заходів для запобігання зловживання процесуальними правами позивача та у позові позивача до відповідача 1 та відповідача 2 відмовити повністю.

19.06.2019 року до канцелярії суду позивачем подано клопотання про розгляд справи з повідомленням сторін та клопотання про витребування доказів.

Відповідно до статті 252 ГПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Суд зазначає, що відповідачем не наведено доречних заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного без виклику сторін.

Враховуючи вищезазначене, суд відмовляє в клопотанні позивача про здійснення розгляду справи в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи.

При цьому необхідно зазначити, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 161 ГПК України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження (як спрощеного так і загального) учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Згідно з ч. 1-3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 14 ГПК України).

Згідно до ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, за змістом указаних приписів закону позивач має право (і суд надає йому таку можливість) реалізувати всі свої процесуальні права та добросовісно виконати свої обов`язки, передбачені законом з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідно до ч. 1 статті 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в частинах другій та третій статті 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

Суд відмовляє в клопотанні позивача про витребування доказів у зв`язку з його необґрунтованістю.

24.06.2019 року до канцелярії суду позивачем подано відповіді на відзиви.

04.07.2019 року до канцелярії суду відповідачем 1 подана заява в порядку частини 1 статті 119 ГПК України, в якій відповідач 1 просить суд поновити строк для подачі відповідачем заперечень та прийняти заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою господарського суду міста Києва 31.07.2019 року поновлено акціонерному товариству "Банк Альянс" пропущений процесуальний строк для подання заперечень у справі № 904/1146/19. Прийнято заперечення до розгляду.

24.07.2019 року до канцелярії суду (електронний суд) ОСОБА_1 подано заяву про вступ у справу як представника, в якому просить суд залучити його у справу в якості представника позивача.

Відповідно до ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи Федіна проти України від 02.09.2010, Смірнова проти України від 08.11.2005, Матіка проти Румунії від 02.11.2006, Літоселітіс проти Греції від 05.02.2004 та інші).

З огляду на зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, проте в розумні строки.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч. 1 статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

15.06.2004 року між АКБ Альянс (банк) та державним підприємством Смоли (позичальник) укладено кредитний договір №011-04/ЮК, відповідно до умов якого банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію для поповнення обігових коштів з лімітом 1 500 000,00 грн. строком з 15 червня 2004 року до 12 червня 2008 року включно із сплатою 27% відсотків річних за користування кредитом.

В подальшому між сторонами укладено додаткові договори до кредитного договору №011-04/ЮК від 15.06.2004 року.

Зокрема, додатковим договором №26 від 26.08.2015 року сторони передбачили, що сума кредиту - 93 351,91 дол. США, кінцевий термін користування кредитними коштами по 29 липня 2019 року включно.

08.06.2018 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Альянс Плюс" (новий кредитор) та акціонерним товариством "Банк Альянс" (первісний кредитор) укладено договір №5 про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором прав за договорами забезпечення.

Відповідно до п.2.1 договру №5, у відповідності до умов цього договору первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору своє право, а новий кредитор набуває право вимоги та сплачує первісному кредитору відступлення права вимоги ціну договору у порядку та строки встановлені цим договором.

Розмір заборгованості боржника за кредитним договором №011-04/ЮК від 15 червня 2004 року, що відступається за цим договором, станом на дату укладання цього договору становиь 150 306, 66 дол. США (п.2.2 договору №5).

Відповідно до п.1 ч. 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги)

Згідно з статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору №5 про відступлення прав вимоги від 08.06.2018 року на підставі ч.3 статті 215 ЦК України, в якому зазначив що державне підприємство Смоли , засноване на державній власності відповідно до спільного наказу Фонду державного майна України та Міністерства енергетики України від 17.08.1998 № 139/1622 Про створення державного підприємства Смоли , наказу Міністерства енергетики України від 25.08.1998 № 144 Про забезпечення виконання спільного наказу Фонду державного майна України та Міністерства енергетики України від 17.08.1998 № 139/1622 на базі частини виробничих потужностей ВО Придніпровський хімічний завод і підпорядковане Міністерству енергетики та вугільної промисловості України відповідно до Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади . Підприємство здійснює свою діяльність на підставі установчого документу - Статуту, який затверджується відповідним наказом Уповноваженого органу управління - Міністерством енергетики та вугільної промисловості України.

Згідно вимог діючого на момент укладання кредитного договору Статуту підприємства, укладання договорів оренди, кредиту, застави, іпотеки, поруки та інших угод, пов`язаних з обтяженням активів підприємства потребувало попереднього погодження з Уповноваженим органом управління.

Таким чином, обов`язковою умовою укладання кредитного договору від 15.06.2004 № 011-04/ЮК між позивачем і відповідачем 1 було надання відповідного погодження з боку Уповноваженого органу управління - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.

А тому, на думку позивача, такого погодження обов`язково потребувало й укладення договору №5 від 08.06.2018 року, у зв`язку з чим це суперечить ч.1 статті 513 ЦК України.

Також, позивач зазначив, що вважає безпідставник визначений відповідачами розмір заборгованості боржника за кредитним договором.

Відповідно до ч.1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.

Цією статтею визначено перелік способів судового захисту, одним із яких є визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до статті 215 ЦК України, що кореспондуються з положеннями ст. 207 ГК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, зокрема, відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).

Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Відповідно до абз. 4 п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними № 11 від 29.05.2013 року, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником державного підприємства Смоли є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Позивачем до позовної заяви додано статут державного підприємства Смоли , затвердженого Міністреством енергетики України 02.09.1998р. та зареєстрованого виконкомом Дніпродзержинської міської ради від 07.09.1998р., в якому зазначено, зокрема:

П.3.2 підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України та цього статуту, який затверджується Органом управлінням майном за участю трудового колективу.

П.3.6 підприємство має право укладати угоди, набувати майнові права та особисті немайнові права, нести обов`язки, бути позивачем і відповідачем в суді.

Управління підприємством здійснює його керівник. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства за винятком тих випадків, що віднесені статутом до компетенції Органу управління майном. Керівний підприємства укладає договори. Органи управління майном не має права втручатися в оперативну і господарську діяльність підприємства (п.6.1, п.6.3, п.6.4).ї

Також, позивачем надано доповнення до статуту державного підприємства Смоли , погоджені Міністром енергетики від 16.03.1999р. та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 28.04.1999р., доповнення до п.2.2 статуту державного підприємства Смоли , затверджені Міністром палива та енергетики від 12.10.2000р. та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 27.10.2000р., зміни до статуту державного підприємства Смоли , затверджені Міністром палива та енергетики та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 23.01.2001р. та зміни та доповнення до статуту державного підприємства Смоли , погоджені Міністром палива та енергетики від 14.02.2003р. та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 28.02.2003р.

Дослідивши наданий позивачем статут та його доповнення, судом не виявлено пункту в якому б зазначалось, що укладення договору кредиту потребує попереднього погодження з Уповноваженим органом управління.

Також, суд звертає увагу на те, що ні в позовній заяві ні відповідях на відзив позивачем не зазначено в якому пункті статуту державного підприємства Смоли вищезазначене зазначено.

А також, не надано доказів такого погодження під час укладення кредитного договору №011-04/ЮК від 15 червня 2004 року.

Частино 2 статті 164 ГПК України передбачено, що позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Відповідно до ч. 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 статті 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ч. 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, за загальним правилом форма правочину щодо заміни кредитора має бути такою самою, що і форма правочину, на підставі якого виникло основне зобов`язання. Тобто, якщо основний правочин був вчинений в усній формі, усно може бути оформлена і заміна кредитора. Якщо основний правочин було вчинено в письмовій формі, обов`язкова письмова форма встановлюється і щодо правочину про заміну кредитора.

Таким чином, оскільки кредитний договір №011-04/ЮК від 15 червня 2004 року між позивачм та відповідачем 1 укладений у письмовій формі, то при укладені між відповідачем 1 та відповідачем 2 договору №5 про відступлення прав вимоги від 08.06.2018 року була дотримана його пиьмова форма.

Частиною 1 статті 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, в кредитному договорі №011-04/ЮК від 15 червня 2004 року не встановлено заборону заміни кредитора.

Також, посилання позивача на те, що його не було повідомлено про перехід до відповідача 2 як нового кредитора у зобов`язанні, не є підставою для визнання договору №5 про відступлення прав вимоги від 08.06.2018 року недійсним.

Отже, зважаючи на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання оскаржуваного договору №5 про відступлення прав вимоги від 08.06.2018 року, укладених між акціонерним товариством "Банк Альянс" та товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Альянс Плюс" недійсним, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Крім того, суд зазначає, що при вирішенні спору у справі господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Частиною 2 статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Відповідно до п.2 ч.2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодекс), іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

Як зазначено в п. 17 постанови пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси.

Згідно роз`яснень, викладених в п.11 постанови Пленуму Верховного України Про судове рішення у цивільній справі від 18.12.2009 року за №14, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод і інтересів, а також у разі звернення до суду органів чи осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Отже, відсутність права та охоронюваного законом інтересу у позивача або недоведеність факту його порушення є підставою для відмови у позові.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1 статті 76 ГПК України).

Відповідно до ч. 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Пунктом 1 статті 79 ГПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Судовий збір згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ч. 3,4 ст. 13, ч.1 ст. 73, ч.1 ст.74, ст.ст. 76, 77, 79, 129, 236-238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Відповідно до ч. 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.М. Мудрий