Постанова

від 09.10.2019 по справі 904/1146/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" жовтня 2019 р. Справа№ 904/1146/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Найченко А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Державного підприємства Смоли

на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019

у справі №904/1146/19 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом Державного підприємства Смоли

до: 1. Акціонерного товариства Банк Альянс ;

2. Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія Альянс Плюс

про визнання недійсним договору №5 відступлення права вимоги від 08.06.2018

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство Смоли (далі - ДП Смоли , позивач) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства Банк Альянс , яке в подальшому змінило найменування на Акціонерне товариство Банк Альянс (далі - АТ Банк Альянс , відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю Фінансова компанія Альянс Плюс (далі - ТОВ ФК Альянс Плюс , відповідач-2) з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором прав за договорами забезпечення №5 від 08.06.2018, укладеного між ТОВ ФК Альянс Плюс та АТ Банк Альянс (далі також - договір відступлення, оспорюваний договір).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення вимог ч. 1 ст. 513 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) оспорюваний договір укладений без відповідного погодження з боку Уповноваженого органу управління - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, надання якого було необхідним в силу того, що таке погодження було обов`язковою умовою укладення між позивачем та відповідачем-1 кредитного договору №011-04/ЮК від 15.06.2004, за яким відступлено право вимоги відповідачеві-2 згідно з вказаним договором відступлення.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 25.03.2019 у справі №904/1146/19 вказану позовну заяву ДП Смоли з доданими до неї документами передано за підсудністю до Господарського суду м. Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.05.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, встановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (без проведення судового засідання).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №904/1146/19 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що Статут ДП Смоли та його доповнення не містять положень, якими б передбачалась необхідність укладення договору кредиту за попереднього погодження з Уповноваженим органом управління; ані в позовній заяві, ані у відповідях на відзив позивачем не зазначено, в якому пункті Статуту міститься таке положення, а також позивачем не надано доказів такого погодження під час укладення кредитного договору №011-04/ЮК від 15.06.2004; оскільки кредитний договір між позивачем та відповідачем-1 було укладено у письмовій формі, то при укладенні між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору відступлення була дотримана його письмова форма; у кредитному договорі не встановлено заборону заміни кредитора; посилання позивача на те, що його не було повідомлено про перехід до відповідача-2 як нового кредитора у зобов`язанні, не є підставою для визнання договору відступлення недійсним; позивачем не доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також того, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачами.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням, ДП Смоли звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, у зв`язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

В обґрунтування скарги апелянт зазначив, що оспорюваний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, оскільки відповідачами не надано жодного доказу щодо виконання його умов, зокрема, акту приймання-передачі права вимоги; обставини укладання двох договорів відступлення в один день, з однаковими умовами та з однаковою ціною свідчить про фіктивність оспорюваного договору; судом не досліджувалися обставини реальності виконання умов договору відступлення та не встановлювалися ознаки його фіктивності; ДП Смоли засноване на державній власності та підпорядковане Міністерству енергетики та вугільної промисловості України, а тому згідно вимог діючого на момент укладання кредитного договору Статуту позивача (п.п. 5.2.2 п. 5.2), який було долучено у якості доказу до матеріалів справи, укладання договорів оренди, кредиту, застави, іпотеки, поруки та інших угод, пов`язаних з обтяженням активів підприємства потребувало попереднього погодження з Уповноваженим органом управління; передбачена у Статуті вимога щодо попереднього погодження з Уповноваженим органом управління укладання договору кредиту повністю обґрунтовує твердження позивача про необхідність отримання ідентичного погодження і для оспорюваного договору відступлення, який виник на підставі кредитного договору; при укладенні оспорюваного договору сторонами було порушено приписи ч. 4. ст. 203, ч. 1 ст. 513 ЦК України; законодавець гарантує боржнику право вимагати доказів правомочності від особи, яка пред`явила кредиторські вимоги, а тому висновок суду щодо недоведеності позивачем порушення його права з боку відповідачів не відповідає обставинам справи; відповідачі не посвідчували нотаріально договори забезпечення за кредитним договором; при ухваленні оскаржуваного рішення судом не було застосовано ч. 4. ст. 203, ч. 1. ст. 209, ч.ч. 1, 2 ст. 234, ч. 2. ст. 257, ч. 1. ст. 509, ч. 1 ст. 513 ЦК України, ч. 4 ст. 13, 16 Закону України Про заставу .

Крім того, на переконання апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про віднесення даного спору до малозначних та можливість розгляду справи за правилами спрощеного провадження без виклику учасників справи; в силу положень ст. 252 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), у суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови в задоволенні клопотання позивача про розгляд з повідомленням (виклику) сторін; вказане процесуальне порушення у відповідності до п. 7 ч. 3 ст. 277 ГПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення. Також судом було порушено вимоги ч. 1,2 ст. 74, ст. 86, ч. 5 ст. 236, ч. 1 ст. 237 ГПК України

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.08.2019 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ДП Смоли на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №904/1146/19, розгляд апеляційної скарги призначено на 09.10.2019, встановлено АТ Банк Альянс та ТОВ ФК Альянс Плюс строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.

Відповідач-1 скористався правом, наданим статтею 263 ГПК України, у встановлений у вищевказаній ухвалі строк надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва - без змін.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач-1 вказував на те, що посилання позивача на недійсність оспорюваного договору через недотримання форми договору не відповідає дійсності та спотворює положення ЦК України; відповідач-1 та відповідач-2, укладаючи оспорюваний договір, дотрималися усіх вимог, передбачених ч.ч. 1-5 ст. 215, ч. 4 ст. 203, ст. 205 ЦК України; твердження позивача про обов`язковість отримання погодження Міністерства енергетики та вугілля України на укладення відповідачами договору про відступлення права вимоги за кредитним договором є незаконним; договори забезпечення за основним договором мають похідний характер, у зв`язку з чим чинність/нечинність договорів забезпечення ніяким чином не впливає на чинність основного договору (кредитного договору); доводи, що не були викладені в позові та вказуються позивачем в апеляційній скарзі, не можуть бути прийняті до уваги апеляційним судом; суд законно відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів у зв`язку з його необґрунтованістю; доводи апелянта про порушення судом процесуального права у зв`язку із незадоволенням клопотання позивача про розгляд справи у загальному провадженні не враховує прямі норми частини 6 статті 252 ГПК України; в апеляційній скарзі апелянт не навів жодного аргументованого доводу неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права та не врахував, що вказані ним порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

У судове засідання відповідач-1 та відповідач-2 явку своїх уповноважених представників не забезпечили, про день, місце та час розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представників відповідачів, заслухавши думку представника позивача, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги за відсутності вказаних осіб.

У судовому засіданні представник позивача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

09.10.2019 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим господарським судом, 15.06.2004 між АКБ Альянс , правонаступником якого є АТ Банк Альянс (у тексті договору - банк) та ДП Смоли (у тексті договору - позичальник) було укладено кредитний договір №011-04/ЮК (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію для поповнення обігових коштів з лімітом 1 500 000,00 грн строком з 15 червня 2004 року до 12 червня 2008 року включно із сплатою 27% відсотків річних за користування кредитом.

У подальшому між сторонами було укладено ряд додаткових договорів до кредитного договору, якими вносилися зміни, зокрема, щодо розміру кредитного ліміту, відсоткової ставки, графіку погашення тіла кредиту, терміну користування кредитом, тощо.

Зокрема, додатковим договором №26 від 26.08.2015 сторони передбачили, що сума кредиту - 93 351,91 дол. США, кінцевий термін користування кредитними коштами по 29.07.2019 включно.

08.06.2018 між ТОВ ФК Альянс Плюс (у тексті договору - новий кредитор) та АТ Банк Альянс (у тексті договору - первісний кредитор) було укладено договір №5 про відступлення права вимоги грошових зобов`язань за кредитним договором прав за договорами забезпечення (далі - договір відступлення), згідно з п. 2.1 якого у відповідності до умов цього договору первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору своє право, а новий кредитор набуває право вимоги та сплачує первісному кредитору відступлення права вимоги ціну договору у порядку та строки встановлені цим договором.

Розмір заборгованості боржника за кредитним договором №011-04/ЮК від 15.06.2004, що відступається за цим договором, станом на дату укладання цього договору становить 150 306,66 дол. США (п. 2.2 договору відступлення).

Відповідно до п. 3.1.3. договору відступлення право вимоги переходить до нового кредитора з моменту зарахування коштів у розмірі ціни договору на рахунок первісного кредитора, вказаний в п. 12 цього договору, після чого новий кредитор стає новим кредитором по відношенню до боржника стосовно його заборгованості за кредитним договором та зобов`язання майнового поручителя за договорами забезпечення, про що між первісним кредитором складається акт приймання-передачі права вимоги, що є невід`ємною частиною цього договору з моменту його підписання.

Згідно з п. 3.1.5. договору відступлення з укладенням даного договору між первісним кредитором та новим кредитором здійснюється відступлення права вимоги за договорами застави, якщо такі були укладені з метою забезпечення виконання зобов`язань боржника за кредитним договором, а якщо такі договори забезпечення були посвідчені нотаріально, відступлення прав вимог за такими договорами здійснюється протягом 5 (п`яти) банківських днів на підставі нотаріально посвідчених угод.

Новий кредитор зобов`язується протягом 5 (п`яти) календарних днів з моменту переходу до нового кредитора права вимоги надіслати боржнику, права вимоги до якого відступлені новому кредитору, письмове повідомлення про відступлення новому кредитору права вимоги (п 3.1.6. договору відступлення).

Відповідно до п. 5.1. договору відступлення, в строк до 06.07.2018 первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає за актом приймання-передачі, що є невід`ємною частиною цього договору після його підписання сторонами, документи, що підтверджують право вимоги.

Як вбачається з позовної заяви, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ДП Смоли засноване на державній власності відповідно до спільного наказу Фонду державного майна України та Міністерства енергетики України від 17.08.1998 №139/1622 Про створення державного підприємства Смоли , наказу Міністерства енергетики України від 25.08.1998 № 144 Про забезпечення виконання спільного наказу Фонду державного майна України та Міністерства енергетики України від 17.08.1998 № 139/1622 на базі частини виробничих потужностей ВО Придніпровський хімічний завод і підпорядковане Міністерству енергетики та вугільної промисловості України відповідно до Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади .

ДП Смоли здійснює свою діяльність на підставі установчого документу - Статуту, який затверджується відповідним наказом Уповноваженого органу управління - Міністерством енергетики та вугільної промисловості України.

За твердженням позивача, згідно вимог діючого на момент укладання кредитного договору Статуту ДП Смоли , укладання договорів оренди, кредиту, застави, іпотеки, поруки та інших угод, пов`язаних з обтяженням активів підприємства потребувало попереднього погодження з Уповноваженим органом управління, у зв`язку з чим обов`язковою умовою укладання між позивачем та відповідачем-1 кредитного договору № 011-04/ЮК від 15.06.2004 було надання відповідного погодження з боку Уповноваженого органу управління - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.

Посилаючись на ту обставину, що укладення договору відступлення потребувало аналогічного погодження з боку вказаного органу державної влади, однак, відповідачами не було дотримано при його укладанні такої вимоги, що суперечить ч.1 ст. 513 ЦК України, а також вказуючи на безпідставно визначений відповідачами в оспорюваному договорі розмір заборгованості боржника за кредитним договором та те, що відповідач-2 як новий кредитор не повідомив позивача про перехід до нього прав у зобов`язанні та не надав доказів такого переходу, останній звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсним договору відступлення на підставі ч.ч. 1-3, 5 ст. 203, ч. 3 ст. 215 ЦК України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

У господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах.

Відповідно до вимог статті 65 ГК України управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Для вчинення правочинів органи юридичної особи не потребують довіреності, якщо вони діють у межах повноважень, наданих їм законом, іншим нормативно-правовим актом або установчими документами. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов`язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

Як встановлено судом першої інстанції, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, засновником ДП Смоли є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Позивачем в обґрунтування своїх вимог до позовної заяви додано копію Статуту ДП Смоли , затвердженого Міністерством енергетики України 02.09.1998 та зареєстрованого виконкомом Дніпродзержинської міської ради від 07.09.1998, відповідно до якого (п.п. 3.2, 3.6) підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України та цього статуту, який затверджується Органом управлінням майном за участю трудового колективу; підприємство має право укладати угоди, набувати майнові права та особисті немайнові права, нести обов`язки, бути позивачем і відповідачем в суді.

Управління підприємством здійснює його керівник. Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства за винятком тих випадків, що віднесені статутом до компетенції Органу управління майном. Керівник підприємства укладає договори. Органи управління майном не має права втручатися в оперативну і господарську діяльність підприємства (п.6.1, п.6.3, п.6.4 Статуту).

Також позивачем надано доповнення до Статуту ДП Смоли , погоджені Міністром енергетики України від 16.03.1999 та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 28.04.1999, доповнення до п. 2.2 статуту державного підприємства Смоли , затверджені Міністром палива та енергетики від 12.10.2000 та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 27.10.2000, зміни до статуту ДП Смоли , затверджені Міністром палива та енергетики та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 23.01.2001 та зміни та доповнення до Статуту ДП Смоли , погоджені Міністром палива та енергетики від 14.02.2003 та зареєстровані виконавчим комітетом Дніпродзержинської міської ради від 28.02.2003.

Дослідивши наданий позивачем Статут, з урахуванням змін та доповнень до нього, судами першої та апеляційної інстанцій не було виявлено пункту, в якому б зазначалось, що укладення договору кредиту потребує попереднього погодження з Уповноваженим органом управління.

При цьому, як правильно зауважив місцевий господарський суд, ані в позовній заяві, ані у відповіді на відзив позивачем не зазначено пункту Статуту ДП Смоли , який би передбачав обов`язок здійснювати погодження з Уповноваженим органом управління при укладенні кредитних договорів.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідний обов`язок передбачений у пп. 5.2.2 п. 5.2 Статуту ДП Смоли , колегія суддів вважає таким, що не відповідає дійсності, адже у вказаному апелянтом підпункті Статуту такого положення не міститься (а.с. 72).

Крім того, доводи позивача про те, що обов`язковою умовою укладання кредитного договору №011-04/ЮК від 15.06.2004 було надання відповідного погодження зі сторони Міністерства енергетики та вугілля України правомірно відхилені судом першої інстанції, оскільки позивачем не надано доказів такого погодження під час укладення вказаного кредитного договору.

Разом з тим, твердження позивача про те, що укладення договору відступлення потребувало аналогічного погодження з боку вказаного органу державної влади, однак, відповідачами не було дотримано при його укладанні такої вимоги, що суперечить ч.1 ст. 513 ЦК України, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Відповідно до статей 512, 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписи статті 627 ЦК України встановлюють, що відповідно до статті 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Водночас, частиною 1 статті 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, за загальним правилом форма правочину щодо заміни кредитора має бути такою самою, що і форма правочину, на підставі якого виникло основне зобов`язання. Тобто, якщо основний правочин був вчинений в усній формі, усно може бути оформлена і заміна кредитора. Якщо основний правочин було вчинено в письмовій формі, обов`язкова письмова форма встановлюється і щодо правочину про заміну кредитора.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про дотримання відповідачами письмової форми оспорюваного договору відступлення, оскільки кредитний договір укладений між позивачем та відповідачем-1 також у письмовій формі, а тому відповідає вимогам ч. 1 ст. 513 ЦК України.

Крім того, судом першої інстанції правомірно відхилені посилання позивача на те, що його не було повідомлено про перехід до відповідача-2, як нового кредитора, права вимоги у зобов`язанні за кредитним договором.

Так, частиною 1 статті 516 ЦК України передбачено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, у кредитному договорі сторонами не було встановлено заборони заміни кредитора без згоди боржника, у зв`язку з чим неповідомлення позивача про заміну кредитора, а також ненадання відповідачем-1 доказів переходу до нього прав кредитора, зокрема, виконання перед первісним кредитором грошового зобов`язання, не є підставою для визнання договору відступлення недійсним.

При цьому, як правильно зазначає відповідач-1 у відзиві на позовну заяву, приписи ч. 2 ст. 516 ЦК України передбачають настання негативних наслідків для нового кредитора у такому випадку, а саме, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Разом з тим, зважаючи на заявлені позовні вимоги та межі їх розгляду судом, встановлення вказаних обставин не є предметом дослідження у даній справі, а відтак, на переконання колегії суддів, місцевим господарським судом було правомірно відмовлено у задоволенні клопотання позивача про витребування у відповідачів доказів, що підтверджують виконання сторонами своїх обов`язків за договором відступлення, у зв`язку з його необґрунтованістю.

З огляду на встановлені обставини справи та враховуючи положення чинного законодавства, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору відступлення недійсним.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що за приписами ч. 5 ст. 269 ГПК України у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи викладене, посилання апелянта на ознаки фіктивності договору відступлення, як на підставу для визнання його недійсним, колегія суддів залишає без розгляду.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Водночас, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі №910/15148/17.

Отже, обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Однак, позивачем ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час апеляційного провадження у справі не було доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також того, що його права, за захистом яких він звернувся до суду, порушено відповідачем.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З огляду на викладене, враховуючи відсутність підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №5 від 08.06.2018, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ДП Смоли до АТ Банк Альянс та ТОВ ФК Альянс Плюс .

При цьому, судова колегія відхиляє доводи скаржника про порушення судом першої інстанції під час розгляду справи норм процесуального права, які є обов`язковою підставою скасування судового рішення, що на думку позивача проявилось, зокрема, в діях суду щодо відхилення судом його клопотання про розгляд справи з повідомленням сторін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.05.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №904/1146/19, встановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (без проведення судового засідання).

Постановляючи вказану ухвалу про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання), суд першої інстанції на підставі ч. 1 ст. 247 ГПК України виходив з малозначності справи в розумінні ч. 5 ст. 12 ГПК України, зокрема, враховуючи характер спірних правовідносин та предмет доказування.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 247 ГПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (ч. 1 ст. 250 ГПК України).

З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що господарські суди, відкриваючи провадження у справі, наділені дискреційними повноваженнями щодо можливості віднесення того чи іншого спору до категорії малозначних та, відповідно, здійснення судочинства у таких справах за правилами спрощеного провадження. Водночас, таке право суду не є абсолютним.

Так, особливості розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження визначено ст. 252 ГПК України, відповідно до ч. 5 якої суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Тобто, наведена норма дозволяє господарському суду здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Як вбачається з матеріалів справи, 19.06.2019 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання вих. №58-01/480 від 14.06.2019 про розгляд справи з повідомленням сторін (а.с. 141-142), в якому на підставі ч. 5 ст. 252 ГПК України просив здійснювати розгляд даної справи в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 252 ГПК України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Враховуючи, що предметом позову у даній справі не є стягнення грошової суми, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання безпідставно посилався в оскаржуваному рішенні на те, що позивачем не наведено доречних заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного без виклику сторін.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що за приписами ч. 7 ст. 252 ГПК України клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем разом з позовом не було заявлено відповідного клопотання, а у вищевказаному клопотанні від 14.06.2019 позивачем не зазначено про дату отримання ним відзиву на позов та доказів того, що таке клопотання подано в строк, передбачений ч. 7 ст. 252 ГПК України.

Водночас, з огляду на те, що відзив на позовну заяву, зокрема, відповідачем-1 був направлений позивачеві 10.06.2019 (а.с. 137), а вказане клопотання направлено суду та сторонам у справі 14.06.2019, колегія суддів вважає, що позивачем дотримано вимог щодо строку подання клопотання про розгляд справи з повідомленням сторін.

Однак, на переконання колегії суддів, відмова суду першої інстанції у задоволенні вказаного клопотання позивача та розгляд даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, не призвело до неправильного вирішення справи та у відповідності до ч. 3 ст. 277 ГПК України не є порушенням норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Посилання апелянта на п. 7 ч. 3 ст. 277 ГПК України, як на підставу для скасування оскаржуваного рішення, колегія суддів відхиляє, оскільки скаржником не доведено, що дана справа підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що дана справа не відноситься до категорії справ, які у відповідності до ч. 4 ст. 247 ГПК України не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження.

З огляду на викладене, доводи апелянта щодо неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду, а також стосовно невідповідності висновків суду обставинам справи не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

Колегія суддів також вважає за необхідне зауважити, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України у рішенні від 18.07.2006 та у справі Трофимчук проти України у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №904/1146/19 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ДП Смоли має бути залишена без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства Смоли на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №904/1146/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №904/1146/19 залишити без змін.

3. Матеріали справи №904/1146/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 15.10.2019.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська