Постанова

від 24.07.2019 по справі 520/16686/14-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/4251/19

Номер справи місцевого суду: 520/16686/14-ц

Головуючий у першій інстанції Пучкова І. М.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.07.2019 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Черевка П.М.,

при секретарі: Півнєві Д.С.,

за участю: адвоката позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,

представників відповідачів Одеської міської ради та Виконавчого

комітету Одеської міської ради - Лапчинської О.В.,

представника відповідача Департаменту комунальної власності

Одеської міської ради - Доброва Р.М.,

адвоката відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Приватного підприємства Крафт Трейдінг , ОСОБА_3 , треті особи Комунальне підприємство Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради, Реєстраційна служба Головного управління юстиції в Одеській області про визнання частково недійсним рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради, рішення Одеської міської ради, визнання свідоцтв про право власності недійсними, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, -

В С Т А Н О В И В:

04 грудня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, який у подальшому був нею уточнений, до Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, ПП Крафт Трейдінг , ОСОБА_3 , треті особи КП Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради, Реєстраційна служба Головного управління юстиції в Одеській області про визнання частково недійсним рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради, рішення Одеської міської ради, визнання свідоцтв про право власності недійсними, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що згідно договору купівлі - продажу від 21 жовтня 2005 року нею було набуто право власності на об`єкт нерухомості у вигляді житлового будинку, за адресою АДРЕСА_1 , та розташований на земельній ділянці, площею 1 099 кв.м..

Разом з тим, договором купівлі-продажу від 21 жовтня 2010 року, що був укладений між Територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради та приватним підприємством Крафт Трейдінг , останнє придбало у власність індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходиться по АДРЕСА_2 , який є ідентичним з об`єктом нерухомості, який перебуває у володінні ОСОБА_1 на праві приватної власності з 2005 року.

У зв`язку із тим, що в подальшому вказаний об`єкт нерухомості було передано ОСОБА_3 у вигляді виплати належного вкладу у зв`язку з виходом зі складу учасників підприємства, одне і теж майно перебуває одночасно у власності позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_3 ..

Таким чином, позивач стверджує, що Територіальна громада міста Одеси незаконно набула права власності на майно у вигляді нежитлових будівель та споруд по АДРЕСА_2 , а згодом безпідставно та незаконно відчужила вказаний об`єкт нерухомості ПП Крафт Трейдінг , яке передало право власності ОСОБА_3 , на підставі зазначеного ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом та просила його задовольнити з наведених у позовній заяві правових підстав.

В судовому засіданні представник відповідача Одеської міської ради та виконавчого комітету Одеської міської ради заперечила щодо задоволення позовних вимог, надала письмові пояснення, просила у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача Департаменту комунальної власності Одеської міської ради заперечував щодо заявлених позовних вимог, надав письмові пояснення на позовну заяву, у яких просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Разом з тим, від представника Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надійшло клопотання про застосування строків позовної давності, обґрунтоване пропуском позивачем строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Представники відповідача ПП Крафт Трейдінг та третьої особи КП Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради у судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, причини неявки у судове засідання не повідомив.

Представник відповідача ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, надав суду письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог, просив суд у задоволенні позовної заяви відмовити в повному обсязі, посилаючись на їх недоведеність та необґрунтованість.

Представник третьої особи Реєстраційної служби Головного управління юстиції в Одеській області до судового засідання не з`явився, про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, надав суду письмові пояснення, в яких просив відмовити у позові в частині позовних вимог щодо скасування державної реєстрації на нерухоме майно.

Однак, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надала до суду заяву в якій просила позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації не розглядати (т. 4 а. с. 155-157).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_3 , представник відповідача ПП Крафт Трейдінг , а також представники третіх осіб КП Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради, Реєстраційної служби ГУЮ в Одеській області не з`явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджується поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток.

Крім того, інтереси позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_3 представляють їх адвокати.

Відповідачу ПП Крафт Трейдінг судові повістки надсилались на адресу його реєстрації відповідно до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак уся судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою за закінченням встановленого терміну зберігання . Відповідно до даних Кур`єрської служби доставки, то вказана організація за вказаною адресою не знаходиться.

Згідно ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи та у доступі до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної у позові вимоги такої особи може визначити в своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частини 2 статті 16 ЦК України.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Статтею 387 та частиною 1 статті 388 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У абзаці 1 пункту 5 та пункті 23 постанови Пленуму Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав №5 від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз`яснив, що, вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема, на підставі правочинів. При цьому, діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України, особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 , який в цілому складається з однієї житлової будівлі, загальною житловою площею 20,9 кв.м., та надвірних споруд літ. Г - льох, літ. Д - вбиральня, №1-3 - огорожа, що розташований на земельній ділянці, площею 1 099 кв.м., на підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2005 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Колмаковою Н.В., зареєстрованого в реєстрі за №4605, право власності на майно зареєстровано відповідно до чинного на той час законодавства.

На підставі договору купівлі-продажу від 21 жовтня 2010 року, укладеного між Територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради та приватним підприємством Крафт Трейдінг , останнє придбало у власність індивідуально визначене майно комунальної власності у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , та в цілому складається з будівель під літ. А , Б , загальною площею 16,1 кв.м., та споруд літ. В , Г , Д , Е , Ж , огорожі №1, 2, вимощення І, II, що розташовані на земельній ділянці площею 905 кв.м..

Ці будівлі та споруди належали Територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на підставі свідоцтва про право власності на нежитлові будівлі та споруди, виданого 15 квітня 2010 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23 березня 2010 року №119 Про реєстрацію об`єктів комунальної власності міста Одеси , зареєстрованого у Комунальному підприємстві Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості 26 квітня 2010 року, номер запису 2520 в книзі 11ог-162, реєстраційний номер 30285610, номер витягу 25971452.

Підставою виникнення у Одеської міської ради прав на спірне майно у вигляді нежитлових приміщень по АДРЕСА_2 було рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991р. №266-1, прийнятого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною власністю) .

Відчуження цього об`єкта комунальної власності у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , здійснювалося на підставі рішення Одеської міської ради від 13 липня 2010 року №5953 Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році .

Згодом, ПП Крафт Трейдінг у зв`язку з виходом ОСОБА_3 зі складу учасників підприємства, виплату належного їй вкладу було здійснено у натуральній формі шляхом передачі у власність спірних нежитлових будівель та споруд по АДРЕСА_2 , реєстрація права власності на вказане майно було здійснено на підставі рішення про державну реєстрацію прав за №17957682 від 12 грудня 2014 року та на підставі свідоцтва про право власності №30916445 від 12 грудня 2014 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою ОСОБА_1 не підтверджено право власності на об`єкт нерухомості у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , що в цілому складаються з будівель літ. А , Б , загальною площею 16,1 кв.м., споруд: літ. В , літ. Г , літ. Д , літ. Е , та літ. Ж , огорожі 1, 2, мощення І, ІІ, відображених у технічному паспорті від 17.02.2010р., що розташовані на земельній ділянці площею 905 кв.м., та те, що спірний об`єкт нерухомості у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , є тотожним та ідентичним з об`єктом нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який в цілому складається з однієї житлової будівлі, загальною житловою площею 20,9 кв.м., та надвірних споруд літ. Г - льох, літ. Д - вбиральня, №1-3 - огорожа, що розташовані на земельній ділянці площею 1 099 кв.м.

Спірні об`єкти нерухомості є різними об`єктами, цим самим, спростовуються доводи позивача щодо наявності у нього права власності саме на нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-ІV зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статті 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи "рівності вихідних умов", дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

Так у пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як роз`яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції , якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач була зобов`язана довести в судовому засіданні ті обставини, на які вона посилалися як на підставу своїх вимог, а саме, правомірність набуття прав на об`єкти нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 та неправомірність набуття Одеською міською радою права власності на об`єкти нерухомості на земельній ділянці, площею 905 кв.м., яким в порушення вимог законодавства присвоєна адреса: АДРЕСА_2 , та які згодом відчужені ПП КрафтТрейдінг , а потім ОСОБА_3 , фактично повне співпадіння місця розташування, конфігурації та меж земельних ділянок, що перебувають у володінні ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову, а саме, правомірність набуття права власності на спірний об`єкт нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , та те, що спірні об`єкти нерухомості є різними об`єктами.

У відповідності до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У статті 328 ЦК України зазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності у спірних правовідносинах передбачені нормами статей 16 , 203, 215, 387 , 388ЦК України.

У пунктах 5, 23 - 26 постанови №5 Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав від 07 лютого 2014 року Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних прав роз`яснив, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Відповідно до статті 387 ЦК та частини третьої статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

Факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння.

Під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно статті 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.

Під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства.

Разом із тим відплатність придбання майна сама по собі не свідчить про добросовісність набувача.

Набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.

Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.

Обґрунтовуючи позов, позивачка ОСОБА_1 стверджувала, що спірним об`єктом нерухомості є майно у вигляді земельної ділянки та житлового будинку з надвірними спорудами, які належать їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 21.10.2005р., за яким вона придбала житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 1 099 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Саме вказана земельна ділянка у тих самих межах та з тією самою конфігурацією, проте індивідуалізована за іншою адресою як земельна ділянка АДРЕСА_2 з розташованими на ній будовами незаконно перейшла спочатку у володіння Територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради за рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 23.03.2010р. №119 Про реєстрацію об`єктів комунальної власності міста Одеси та свідоцтвом про право власності на нежитлові будівлі та споруди, виданого 15.04.2010р. виконавчим комітетом Одеської міської ради, потім за договором купівлі-продажу від 21.10.2010р. до Приватного підприємства Крафт Трейдінг , а згодом на підставі свідоцтва про право власності №30916445 від 12.12.2014р. та рішенням про державну реєстрацію прав за №17957682 від 12.12.2014р. до ОСОБА_3 . Виходячи із зазначених підстав, дізнавшись випадково про факт порушення своїх прав лише у вересні 2012 року, позивачка ОСОБА_1 просила суд позов задовольнити.

Підстави позову позивачка ОСОБА_1 підтверджувала матеріалами інвентаризаційних справ, наданих КП БТІ ОМР, (т. 4, а. с. 24-71) та висновком судової земельно-технічної експертизи №3533 від 31 жовтня 2017 року, проведеної судовими експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Ярован В.М. та Станкевич С.С. (т. 4, а. с. 74-86).

Як вбачається з рішення суду першої інстанції, воно ґрунтується в основному на письмовому доказі виданого зацікавленої у вирішенні спору на користь відповідачів особи (підлегле підприємство), а саме довідкою від 03.06.2018р. за №5893-11/2227, виданою Комунальним підприємством Бюро технічної інвентаризації Одеської міської ради, про те що спірні об`єкти нерухомості знаходяться за різними адресами, на різних земельних ділянках, мають різну площу, що свідчить про те, що дані об`єкти нерухомості є різними об`єктами. До таких висновків КП БТІ ОМР дійшло шляхом порівняння технічного паспорту від 17 лютого 2010 року на домоволодіння АДРЕСА_2 та технічного паспорту від 06 травня 2004 року на домоволодіння АДРЕСА_1 (т. 4, а. с. 159).

В матеріалах справи повністю відсутня первинна документація з відведення земельної ділянки, площею 905 кв.м. та на нежитлові об`єкти нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , що була оформлена на Одеську міську раду у 2010 році з присвоєнням адреси вказаному об`єкту, а згодом відчужена ПП Крафт Трейдінг та ОСОБА_3 ..

Навпаки, наявність первинної документації з відведення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , поступовий її перехід від одного володільця (власника) до іншого, наявність правовстановлюючої та технічної документації свідчить про правомірність набуття позивачкою ОСОБА_1 права власності на будови та земельну ділянку за вказаною адресою.

Так, з наявних у томі 4 на аркушах справи 24-71 матеріалів інвентаризаційних справ, наданих КП БТІ ОМР, вбачається, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 загальною площею 2 276 кв.м. рішенням виконкому Приморської районної ради депутатів трудящих №692 від 28.08.1959р. у результаті поділу домоволодіння була поділена між ОСОБА_5 з 7/8 частками в домоволодінні АДРЕСА_3 та ОСОБА_6 з 1/8 часткою у вказаному домоволодінні (т. 4, а. с. 36).

До поділу ОСОБА_6 набув прав власності на 1/8 частину домоволодіння АДРЕСА_3 на підставі договору дарування, укладеного між ним та

ОСОБА_7 , посвідченого державним нотаріусом Шостої Одеської державної нотаріальної контори 18.02.1958р. за реєстровим номером 1-354 (т. 4, а. с. 35).

Вказаним рішенням від 28.08.1959р. №692 за ОСОБА_8 було закріплено земельну ділянку площею 1 177 кв.м., а за ОСОБА_6 площею 643 кв.м. та надлишку 456 кв.м., а разом 1 099 кв.м., у вказаному рішенні прізвище ОСОБА_8 було вказано як ОСОБА_9 , про що згодом рішенням Київської районної ради народних депутатів від 08.12.1995р. було виправлено помилку та видано на ім`я ОСОБА_8 нове свідоцтво про право власності на домоволодіння АДРЕСА_3 .

Зазначеним рішенням виконкому Приморської районної ради депутатів трудящих №692 від 28.08.1959р. у результаті поділу домоволодіння АДРЕСА_3 , було присвоєно нові адреси: ОСОБА_10 на виділений будинок літ. А на земельній ділянці площею 1 177 кв.м. - АДРЕСА_3 , а ОСОБА_6 на виділений будинок літ. Б на земельній ділянці площею 1 099 (643 +456) кв.м. - вул АДРЕСА_4 .

Згодом, ОСОБА_8 здійснила будівництво на виділеній їй земельній ділянці площею 1 177 кв.м. по АДРЕСА_1 та 15 березня 1996 року подарувала незакінчений будівництвом будинок літ. Б ОСОБА_11 , за яким на підставі розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 20.08.2002р. №1441 було визнано право власності на 29/50 часток домоволодіння АДРЕСА_3 .

За ОСОБА_8 залишилось 21/50 частка вказаного домоволодіння, на яку після її смерті, ОСОБА_12 набув право власності за рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29.01.2003р. будинок літ. А , що розташований на земельній ділянці площею 771 кв.м. за адресою АДРЕСА_5 , він згодом добудував, та 06.08.2007р. отримав свідоцтво про право власності на будинки літ. А, В та господарські побудови Г, Е, Ж, З, М .

Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 24.01.2006р. №39, ОСОБА_11 виділив належні йому 59/100 частин домоволодіння АДРЕСА_3 , які складалися з літ. Б та літньої кухні літ. Д та отримав свідоцтво про право власності від 21.06.2010р. на вказане майно з присвоєнням нової адреси: АДРЕСА_5 та площею земельної ділянки 378 кв.м..

Таким чином, станом на 2010 рік у власності ОСОБА_11 перебувало

домоволодіння по АДРЕСА_5 на підставі свідоцтва про право власності від 06.08.2007р. та домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 21.06.2010р..

08 лютого 2008 року 66/100 частин домоволодіння АДРЕСА_5 ОСОБА_11 подарував ОСОБА_13 , 19 лютого 2008 року 24/100 частин у цьому домоволодінні подарував ОСОБА_14 , а 10/100 часток ОСОБА_14 успадкувала за заповітом після його смерті.

Таким чином, матеріали інвентаризаційної справи свідчать, що в результаті поділу на підставі рішення виконкому Приморської районної Ради депутатів трудящих №692 від 28.08.1959р. домоволодіння АДРЕСА_3 , домоволодінню ОСОБА_6 було присвоєну адресу: АДРЕСА_6 ), так як адреса АДРЕСА_5 було закріплена за домоволодінням ОСОБА_11 ..

ОСОБА_6 , отримавши за результатами поділу з

ОСОБА_7 будинок літ. Б у власність з присвоєнням адреси: АДРЕСА_4 , розташований на земельній ділянці площею 643 кв.м., та надлишку ділянці у розмірі 456 кв.м., 17 січня 1961 року подарував вказаний будинок ОСОБА_15 , змінивши інвентаризаційну літеру будинку на літ. А (т. 4, а. с. 38).

За рішенням Київського районного суду м. Одеси від 01.06.2001р. по справі №2-181/2001, право власності на будинок АДРЕСА_1 було визнано за ОСОБА_16 та встановлено, що до цього будинок по АДРЕСА_1 раніше був частиною АДРЕСА_7 АДРЕСА_5 та належав ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 18 лютого 1958 року с присвоєнням адреси Дача АДРЕСА_8 . У зв`язку з засудженням ОСОБА_6 , вказаний будинок було у нього конфісковано та передано у володіння Слідчого ізолятора №1 та 16 лютого 1999 року його було продано ОСОБА_16 (т. 1, а. с. 21-23, т. 4, а. с. 43-44).

На підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 11.03.2004р. по справі №2-2061/04 право власності на будинок АДРЕСА_1 було визнано за спадкоємицею ОСОБА_16 - ОСОБА_17 (т. 4, а. с. 42), яка на підставі договору купівлі-продажу від 21.10.2005р. продала його ОСОБА_1 , позивачу у даній справі.

Отже, матеріалами інвентаризаційної справи підтверджується те, що будинок по АДРЕСА_1 був частиною домоволодіння по АДРЕСА_5 та через допущену помилку в документах рахувався як Дача АДРЕСА_8 , 1-А та АДРЕСА_1 . Амундсена 3-А в м. Одесі, якому спочатку було помилково присвоєну адресу АДРЕСА_9 , розташований на тій самій земельній ділянці площею 1 099 кв.м. у тій же конфігурації та лінійними розмірами, яка відображена у технічному паспорті від 05.11.1960р. на ім`я ОСОБА_6 та технічному паспорті від 06.05.2004р. на ім`я ОСОБА_17 , що також підтверджується висновком судової земельно-технічної експертизи №3533 від 31.10.2017р. у відповіді на 5 питання: лінійні розміри, конфігурація та площі земельних ділянок, що перебувала у володіння ОСОБА_6 (техпаспорт від 02.05.1953р.) повністю співпадають з ділянкою, що потім перейшла у володіння ОСОБА_17 (т. 4, а. с. 81).

З матеріалів справи вбачається, що згідно рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23.03.2010р. №119 Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси до об`єктів, що підлягали реєстрації за Одеською міською радою було включено нежитлові будівлі та споруди загальною площею 16,1 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (т. 4, а. с. 33-33зв.).

Підставою прийняття вказаного рішення від 23.03.2010р., Одеська міська рада

зазначила юридичний факт розмежування державного майна між власністю обласної

ради, міст обласного підпорядкування та районів області, що виник на підставі рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991р. №266-ХХІ, прийнятого відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991р. №311 Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) (т. 4, а. с. 176-193).

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року №311 Про розмежування майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю) затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність областей, міст Києва і Севастополя та зазначено, що подальше розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами за участі виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Відповідно рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року №266-ХХІ Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області , було затверджено Перелік державного майна, що передається у власність міст обласного підпорядкування, зокрема, у власність міста Одеси.

Згідно додатку №2 вказано перелік майна, яке було передано у власність до міста Одеси. Вказаний перелік містить перелік визначеного майна за окремою предметною відомчістю (торгівля, житлово-комунальне господарство, дорожнє господарство тощо) (т. 4, а. с. 177-193).

Враховуючи, що оскаржуване рішення Одеської міської ради від 23 березня 2010 року №119 посилається саме на рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від №266-ХХІ, передбачається, що майном територіальної громади міста Одеси

рахується тільки те майно, яке було передано їй Одеською обласною радою до 1996

року. З урахуванням положень п. 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , якщо майно, до 1996 року не було передано обласною радою до місцевої ради, воно рахується спільною власністю

територіальних громад та права на розпорядження цим майном має власник.

З прийняттям Закону Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 року, отримання територіальною громадою міста права власності на майно можливе на підставах, встановлених законом (стаття 60), у тому числі у разі безоплатної передачі з державної власності, іншими суб`єктами права власності.

Статтею 60 Закону України Про місцеве самоврядування передбачено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі, банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону, як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Отже, застосовувати як підставу оформлення у власність територіальної

громади міста Одеси рішення Одеської обласної Ради народних депутатів від 25 листопада 1991 року №266-ХХІ, Одеська міська рада мала можливість лише до 1996 року, тим більше що у вказаному рішенні взагалі відсутнє посилання на об`єкти нерухомості по АДРЕСА_2 . Після 1996 року, відповідного рішення про безоплатну передачу державного майна у комунальну власність компетентними органами не приймалося.

Таким чином, Територіальна громада міста Одеси набула права власності на вказане спірне майно не тільки усупереч процедурі, передбаченої вимогами постанови Одеською обласною Радою народних депутатів від 25 листопада 1991 року №266-ХХІ Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області , та через пряме порушення Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , тобто неправомірно й рішення органу місцевого самоврядування є незаконними і підлягають скасуванню.

Нежитлові будівлі та споруди по АДРЕСА_2 , оформлені у власність Одеської міської ради, отримали свій статус нерухомого майна лише під час їх оформлення у власність в 2010 році шляхом складання КП БТІ ОМР єдиного технічного паспорту на таке майно.

З матеріалів інвентаризаційної справи вбачається, що це право у Одеської міської ради виникло на підставі технічного документу абрису від 17 люто 2010 року, де відображені деревинні літні будівлі та споруди: кам`яні сараї, вбиральня та льох (т. 4, а. с. 28).

Під час розгляду справи, відповідач, Одеська міська рада, не надала суду першої інстанції первинні правовстановлюючі документи на вказане майно, які б свідчили про

правомірність виділення земельної ділянки, будівництва зазначених нежитлових будов, здачі їх до експлуатації тощо, на що суд не звернув уваги, тому не має достовірних доказів наявності взагалі на вказаній земельній ділянці нежитлових будівель площею 16,1 кв.м., адже згідно декларації про початок будівельних робіт 2014 року було заявлено реконструкцію вказаних нежитлових будівель у житлових будинок без зміни геометричних розмірів площею 210 кв. м. (т. 1, а. с. 227-228).

Відповідно до п. 2.1. Положення про адресний реєстр, затвердженого рішенням

виконавчого комітету Одеської міської ради від 28 липня 2009 року №809, кожний об`єкт нерухомого майна повинен мати не повторювану у межах міста адресу.

Присвоєння адреси АДРЕСА_10 Бабушкіна АДРЕСА_1 A незаконно оформленому Одеською міською радою об`єкту нерухомості відбулося в порушення п. 2.1. Положення про адресний реєстр, що вбачається з інвентаризаційної справи на домоволодіння АДРЕСА_2 , наданої КП БТІ ОМР, яка містить відомості про перше виділення земельної ділянки по АДРЕСА_2 , її забудову та зміну власників (т. 4, а. с. 47-71).

Так, відповідно до договору про право забудови від 05 березня 1945 року земельна ділянка площею 1 630 кв.м. по АДРЕСА_2 була виділена ОСОБА_18 (т. 1, а. с. 195-196).

28 квітня 1978 року за ОСОБА_19 рішенням Київського районного суду м. Одеси було визнано право власності на 1/15 частину будинку, побудованого на вказаній земельній ділянці по АДРЕСА_2 та ОСОБА_19 було виділено у

власність житлову будову літ. Б та літню кухню літ. Ш , гараж та вбиральню. Інша

частина домоволодіння в розмірі 14/15, що складалася з літ. А згодом перейшла у власність ОСОБА_20 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 25 липня 2000 року.

На підставі розпорядження Київської районної адміністрації виконавчого комітету

Одеської міської ради від 16.08.2002р. №1361, домоволодіння по АДРЕСА_2 було поділено в натурі між ОСОБА_19 та ОСОБА_20 : ОСОБА_19 отримала у власність житлові будови літ. Б, К , господарські літ. В, М, Ш, Щ, Ф з виділенням їй земельної ділянки, площею 581 кв.м., та присвоєнням адреси ОСОБА_21 3 АДРЕСА_11 A, а ОСОБА_20 отримала у власність житлову будову літ. А , господарчі літ. Д, И, Р з виділенням їй земельної ділянки, площею 902 кв.м., з присвоєнням адреси Бабушкіна АДРЕСА_1 (т АДРЕСА_12 , а. с. 48).

На підставі розпорядження УЖКГ Одеського міськвиконкому від 27.08.2002р.,

ОСОБА_22 отримала свідоцтво про право власності на вказані будівлі по АДРЕСА_2 (т. 4, а. с. 47).

Згодом ОСОБА_19 продала 2/5 частини належного їй майна по АДРЕСА_2 - ОСОБА_23 (договір купівлі-продажу від 31.08.2002р. (реєстр №13927)) (т. 4, а. с. 49), а 3/5 частини ОСОБА_24 , ОСОБА_25 у рівних частках (договір купівлі-продажу від 23.05.2006р. (реєстр №6-841)) - (т. 4, а. с. 54).

ОСОБА_23 , приватизувавши ділянку розміром 385 кв.м. (т. 4, а. с. 58), продала належні їй 2/5 частини на по АДРЕСА_2 3-A - ОСОБА_26 (договір купівлі-продажу від 03.06.2010р. (реєстр 733)) - (т. 4, а. с. 66), а ОСОБА_24 подарувала належні 3/10 частини по АДРЕСА_13 A ОСОБА_25 (договір дарування від 20.04.2007р. (реєстр 3214)) - (т. 4, а. с. 65).

На теперішній час житловий будинок літ А с господарчими будівлями та спорудами на земельній ділянці площею 902 кв.м. за адресою АДРЕСА_13 належить ОСОБА_20 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 25 липня 2000 року, а житлові будинки літ. Б, К с господарчими будівлями та спорудами по АДРЕСА_14 частинах ОСОБА_26 на земельній ділянці площею 385 кв.м., а 3/5 ОСОБА_25 на земельній ділянці площею 196 кв.м. Площа земельної ділянки по АДРЕСА_13 складає АДРЕСА_15 . АДРЕСА_16 ..

Територіальна громада міста Одеси оформила у власність нежитлові будови на земельній ділянці площею 905 кв.м. по АДРЕСА_2 , проте фактично за вказаною адресою знаходиться інша земельна ділянка з іншою площею та

розташованими на ній будовами, що підтверджується вказаними матеріалами про

закріплення адреси ОСОБА_27 за ОСОБА_26 та ОСОБА_25 , назва вулиця Бабушкіна не змінювалося з 1940 років.

Висновком судової земельно-технічної експертизи №3533 від 31 жовтня 2017 року у відповіді на питання №2 та №3 також встановлено, що ці ділянки мають зовсім різні геометричні характеристики, площі та на ділянках розташовані два різні об`єкти нерухомості - домоволодіння (ділянка площею 681 кв.м.) та нежитлові будівлі і

споруди (ділянка площею 902 кв.м.), ці ділянки та розташовані на них будови є окремими об`єктами нерухомості (т. 4, а. с. 74-81).

Відхиляючи наявний в матеріалах справи висновок №3533 судової земельно-технічної експертизи від 31 жовтня 2017 року, суд першої інстанції вважав, що висновок не містить встановлених експертом фактів, які безпосередньо впливають на предмет спору у цій цивільній справі.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Частинами 1 та 2 статті 102 ЦПК України визначено, що висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

Висновком судової земельно-технічної експертизи №3533 від 31 жовтня 2017 року, проведеної судовими експертами Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Ярован В.М. та Станкевич С.С., шляхом дослідження технічної документації, правовстановлюючої документації, розмірів та меж зіставляємих земельних ділянок, було однозначно встановлено, що конфігурація зовнішніх меж земельних ділянок, що належала ОСОБА_16 - ОСОБА_17 (технічний паспорт від 06.05.2004р.), а згодом ОСОБА_1 , співпадає з фактичними межами земельної ділянки, що була набута у володіння разом з побудовами ОСОБА_3 (технічний паспорт від 17.02.2010р.), що свідчить, що місце розташування будов та ділянки, якою володіє ОСОБА_3 та будов і ділянки, якою володіє ОСОБА_1 , за межами та конфігурацією практично повністю (за виключенням невеликої частини ділянки) співпадають, тобто є ідентичними.

Таким чином, обставини встановлені висновком судової земельно-технічної експертизи №3533 від 31 жовтня 2017 року стосуються предмету позову у даній цивільній справі.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17.03.2011р. (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, в тому числі вище приведених, керуючись критерієм поза розумним сумнівом, колегія суддів вважає докази, надані позивачкою належними та допустимими, приймає їх до уваги й вважає, що з достовірністю підтверджується, що місце розташування будов та ділянки, якою володіє ОСОБА_3 , та будов і ділянки, якою володіє ОСОБА_1 , за межами та конфігурацією практично повністю (за виключенням невеликої частини ділянки) співпадають, тобто є ідентичними, що суттєво порушує права позивачка як власника спірного нерухомого майна.

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

За правилами частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України роз`яснив, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно статей 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

В абзаці 5 пункту 5 постанови Пленуму Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України роз`яснив, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

В судовому засіданні з достовірністю встановлено, що Одеська міська рада набула права власності на спірне нерухоме майне неправомірно, тому міська рада не є власником цього майна й відчужила його ПП Крафт Трейдінг з порушенням положень статей 203, 215 та 655, 658 ЦК України

За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що спірний договір купівлі-продажу вчинений з порушенням вказаних вимог закону та повинен бути визнаний недійсним за позовом заінтересованої особи - позивачки ОСОБА_1 , права якої порушено вченням цього правочину.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі передбачено статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13 січня 2011 року (остаточне) по справі Чуйкіна проти України (Case of Chuykina v. Ukraine, Заява 28924/04) констатував, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд , в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975р. у справі Голдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18).

Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах Мултіплекс проти Хорватії (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та Кутіч проти Хорватії (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II) .

Таким чином, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005р. у справі Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000р. у справі Кудла проти Польщі (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013р. у справі Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

Отже, керуючись положеннями ст. ст. 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає, що з метою ефективного забезпечення поновлення порушеного права, позивачка ОСОБА_1 обґрунтовано звернулась до суду із вказаним позовом.

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя у цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що в судовому засіданні з достовірністю та об`єктивністю доведено те, що неправомірним набуттям Одеською міською радою, а згодом ПП Крафт Трейдінг та ОСОБА_3 права власності на нежитлові об`єкти нерухомості за адресою: АДРЕСА_2 , з присвоєнням адреси вказаному об`єкту, позбавило позивачку ОСОБА_1 права на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її порушене право підлягає судовому захисту шляхом:

визнання рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23.03.2010 року №119 Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси незаконним та скасування в частині включення до переліку майна, що підлягає реєстрацію за Одеською міською радою будівель загальною площею 16,1 кв.м та споруд, що розташовані за адресою: м АДРЕСА_3 . АДРЕСА_13 ,

визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нежитлові будівлі та споруди (бланк серії НОМЕР_1 ), видане 15.04.2010 року виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23.03.2010 року №119 Територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради,

визнання рішення Одеської міської ради від 13 жовтня 2010 року №5953-У Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню в 2010 році недійсним та скасування в частині включення до об`єктів, що підлягають приватизації та відчуженню в 2010 році будівель загальною площею 16,1 кв.м та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 ,

визнання недійсним договору купівлі-продажу індивідуально визначеного майна комунальної власності у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та в цілому складаються з будівель літ. А , Б загальною площею 16,1 кв.м та споруд літ. В , Г , Д , Е , Ж , огорожі №1,2, вимощення І, II, розташованих на земельній ділянці площею 905 кв.м., укладений 21.10.2010 року між Територіальною громадою міста Одеси від імені якої діяло Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та приватним підприємством Крафт Трейдінг ,

визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності №30916445 від 12.12.2014 року на нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та в цілому складаються з будівель ліг. А , Б загальною площею 16,1 кв.м та споруд літ. В , Г , Д , Е , Ж , огорожі №1.2, вимощення І, II, розташованих на земельній ділянці площею 905 кв.м., видане ОСОБА_3 ,

витребування з незаконного володіння ОСОБА_3 майно, що знаходиться в АДРЕСА_1 та складається в цілому з однієї житлової будівлі, загальною площею 20,9 кв.м. та надвірних споруд Г - погреб, Д - вбиральня, №1-3 огорожа, розташовані на земельній ділянці розміром 1 099 кв.м..

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Тому, з урахуванням вищенаведеного позовні вимоги позивачки ОСОБА_1 підлягають задоволенню.

Відповідач, Департамент комунальної власності Одеської міської ради, звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування строків позовної давності, у якій просив суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що спірні правовідносини виникли 23 березня 2010 року у зв`язку з прийняттям рішення виконавчого комітету Одеської міської ради №119 від 23 березня 2010 року Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси , а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася 02 грудня 2014 року, тобто з пропуском встановленого законом трирічного строку (т. 4, а. с. 152-154).

Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами норм матеріального права, а саме, частини 1 статті 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-7цс14 дійшов до наступного правового висновку: згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти .

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму Про судове рішення у цивільній справі №14 від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦК України).

Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Верховного Суду України щодо початку перебігу строку позовної давності, з`ясовуючи вище зазначені обставини, що мають суттєво значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, які досліджені судом апеляційної інстанції, колегія суддів приймає їх до уваги й вважає, що право на позов об`єктивно виникло у позивачки ОСОБА_1 лише у вересні 2012 року, коли вона дізналася про порушення своїх прав, тобто вона звернулася до суду з позовом в межах встановленого законом строку позовної давності.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 16, 203, 215, 387, 388 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову частково, в решті рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При подачі апеляційної скарги позивачка понесла та документально підтвердила сплату судового збору в сумі 3 657 грн. (т. 5, а. с. 12), тому з відповідачки ОСОБА_3 на користь позивачки ОСОБА_1 слід присудити судовий збір в сумі 3 657 гривень.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 375, 382-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суду в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 грудня 2018 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23 березня 2010 року №119 Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси незаконним та скасувати в частині включення до переліку майна, що підлягає реєстрацію за Одеською міською радою будівель загальною площею 16,1 кв.м та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнати недійсним та скасувати Свідоцтво про право власності на нежитлові

будівлі та споруди (бланк серії НОМЕР_1 ), видане 15 квітня 2010 року виконавчим

комітетом Одеської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 23 березня 2010 року №119 Територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Визнати рішення Одеської міської ради від 13 липня 2010 року №5953-У Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню в 2010 році» в недійсним та скасувати в частині включення до об`єктів, що підлягають приватизації та відчуженню в 2010 році будівель загальною площею 16,1 кв.м та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу індивідуально визначеного майна

комунальної власності у вигляді нежитлових будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та в цілому складаються з будівель літ. А , Б загальною площею 16,1 кв.м та споруд літ. В , Г , Д , Е , Ж , огорожі №1,2, вимощення І, II, розташованих на земельній ділянці площею 905 кв.м., укладений 21.10.2010 року між Територіальною громадою міста Одеси від імені якої діяло Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради та приватним підприємством Крафт Трейдінг .

Визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності №30916445 від

12.12.2014 року на нежитлові будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та в цілому складаються з будівель ліг. А , Б загальною площею 16,1 кв.м та споруд літ. В , Г , Д , Е , Ж , огорожі №1.2, вимощення І, II, розташованих на земельній ділянці площею 905 кв.м., видане ОСОБА_3 .

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 майно, що

знаходиться в АДРЕСА_1 та складається в цілому з однієї житлової будівлі, загальною площею 20,9 кв.м. та надвірних споруд Г - погреб, Д - вбиральня, №1-3 огорожа, розташовані на земельній ділянці розміром 1099 кв.м..

Стягнути з ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , витрати по сплаті судового збору в розмірі 3657,00 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може буди оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 01 серпня 2019 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М. М. Драгомерецький

А.І. Дрішлюк

П.М. Черевко