Постанова

від 10.07.2019 по справі 760/10666/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

10 липня 2019 року

м. Київ

справа № 760/10666/15-ц

провадження № 61-22643св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Інститут кримінально-виконавчої служби, Державна пенітенціарна служба України,

особа, яка звернулась із касаційною скаргою - Міністерство юстиції України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Інституту кримінально-виконавчої служби, Державної пенітенціарної служби України про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 січня 2016 року у складі судді Демидовської А. І. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року у складі колегії суддів Ратнікової В. М., Борисової О. В., Соколової В. В.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Інституту кримінально-виконавчої служби (далі - Інститут) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У серпні 2015 року позивач подав заяву про залучення до справи Державної пенітенціарної служби України у якості співвідповідача на підставі того, що наказ про його звільнення видано Головою Державної пенітенціарної служби України Палагнюком В. М. та Інститут підпорядковується Державній пенітенціарній службі України.

Позовна заява мотивована тим, що з 03 вересня 2012 року ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Інститутом та починаючи з 11 листопада 2013 року на підставі укладеного трудового договору, оформленого наказом № 91/ОС, обіймав посаду завідувача кафедри спеціальної підготовки.

Наказом Голови Державної пенітенціарної служби України № 57/ос-15 від 30 квітня 2015 року позивача звільнено на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України (через скорочення штату) з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

ОСОБА_1 вказував на незаконність його звільнення у зв`язку з існуванням на момент його звільнення у штатному розписі Інституту посади завідувача кафедри спеціальної підготовки, яку він обіймав. Крім цього, зазначав, що після його попередження про звільнення йому не було запропоновано жодної роботи та при звільненні письмово не повідомлено про нараховані суми, належні йому до виплати, а наказ про звільнення було доведено до його відома лише 06 травня 2015 року та цього ж дня видано трудову книжку.

Посилаючись на вищевикладене просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року, позов задоволено. Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача кафедри спеціальної підготовки Інституту з 01 травня 2015 року. Стягнуто з Інституту на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 травня 2015 року по 27 січня 2016 року у розмірі 70 072,45 грн.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що удосконалення організаційно-штатної структури та оптимізації штатної чисельності персоналу не передбачало ні зменшення навантаження, ні зменшення штату кафедри спеціальної підготовки. Так, новий штатний розпис Інституту передбачав кафедру спеціальної підготовки з кількісним складом посад - 11. В порушення вимог статті 49-2 КЗпП України, роботодавцем не було запропоновано вільну станом на день звільнення позивача посаду завідувача кафедри спеціальної підготовки, вимогам щодо зайняття якої ОСОБА_1 повністю відповідав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ звернулось Міністерство юстиції України із касаційною скаргою, посилаючись на те, що воно є правонаступником Державної пенітенціарної служби України, що підтверджується ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 13 грудня 2016 року, якою замінено боржника у виконавчому провадженні з Державної пенітенціарної служби України на правонаступника - Міністерство юстиції України. У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, вказуючи на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 листопада 2017 року цивільну справу за цією касаційною скаргою призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 Про здійснення правосуддя у Верховному Суді та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки у цій справі призначено повторний автоматизований розподіл.

06 червня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду.

На підставі ухвали Верховного Суду від 24 червня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів попередніх інстанцій залишена та обставина, що позивач не відповідав кваліфікаційним вимогам, встановленим Типовим положенням про кафедри інституту до посади завідувача кафедри, а тому, відповідно, йому не могла бути запропонована така посада. Відповідачем належним чином виконано вимоги статті 49-2 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 06 лютого 2015 року було запропоновано вакантні посади викладача кафедри спеціальної підготовки, провідного інспектора методичного відділу, методиста методичного відділу, від яких позивач відмовився, про що Інститут склав відповідний акт.

Заявник вказує, що резолютивна частина рішення місцевого суду, де зазначено суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь позивача, не містить вказівок на необхідність утримання із цієї суми податку з доходів фізичних осіб та єдиного соціального внеску, а також не зменшено цю суму на розмір вихідної допомоги, що вже була виплачена позивачу при звільненні.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

28 квітня 2017 року на адресу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло заперечення на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якій він вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій, прийнятих у відповідності до вимог законодавства.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі наказу від 31 серпня 2012 року ОСОБА_1 з 03 вересня 2012 року призначено на посаду доцента кафедри спеціальної підготовки Інституту на строк до 31 липня 2013 року.

Наказом від 29 серпня 2013 року ОСОБА_1 призначено з 01 серпня 2013 року на посаду доцента кафедри спеціальної підготовки Інституту за контрактом на строк до 31 липня 2014 року.

У відповідності до наказу від 11 листопада 2013 року позивач з 11 листопада 2013 року був призначений на посаду завідувача кафедри спеціальної підготовки Інституту.

Наказом голови Державної пенітенціарної служби України № 729/ОД-14 від 27 листопада 2014 року про організаційно-штатні питання було затверджено перелік змін у штаті Інституту, затвердженому наказом Державної пенітенціарної служби України Про затвердження штату Інституту кримінально-виконавчої служби (зі змінами) № 318 від 17 серпня 2011 року, згідно з додатком до наказу.

Додатком до цього наказузатверджено перелік змін у штаті Інституту, яким, зокрема, скорочуються всі 62 посади науково-педагогічного складу, в тому числі старший науково-педагогічний склад в кількості 56 посад та фахівці в кількості 6 посад, а також 6 кафедр Інституту, а саме: соціально-гуманітарних дисциплін, загально-юридичних дисциплін, кримінально-правових дисциплін, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології, спеціальної підготовки.

04 грудня 2014 року ОСОБА_1 під підпис попереджено про майбутнє можливе звільнення з займаної ним посади у зв`язку з наказом Голови Державної пенітенціарної служби України від 27 листопада 2014 року про затвердження переліку змін у штаті Інституту.

06 лютого 2015 року комісією Інституту було складено акт, з якого вбачається, що ОСОБА_1 було запропоновано наступні вакантні посади: викладача кафедри спеціальної підготовки, провідного інспектора методичного відділу, методиста методичного відділу. Від ознайомлення з матеріалами, у яких йому запропоновано вакантні посади, позивач відмовився, про що комісією Інституту складено акт.

20 лютого 2015 року було отримано згоду профспілкового комітету Інституту на звільнення ОСОБА_1 із займаної ним посади у зв`язку зі скороченням штату працівників.

24 лютого 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Державної пенітенціарної служби України зі скаргою на неправомірні дії керівництва Інституту щодо запропонованих йому вакантних посад, просив вирішити питання про перепризначення його на посаду завідувача кафедри спеціальної підготовки Інституту кримінально-виконавчої служби.

За результатами розгляду даної скарги 05 березня 2015 року Державна пенітенціарна служба повідомила, що керівництво Інституту зобов`язано запропонувати ОСОБА_1 наявні вакантні посади.

У зв`язку із перебуванням ОСОБА_1 на лікарняному в період з 09 лютого 2015 року по 18 березня 2015 року, комісією Інституту запропоновано позивачу 19 березня 2015 року наступні вакантні посади: викладача кафедри спеціальної підготовки та старшого викладача кафедри спеціальної підготовки. Від ознайомлення із матеріалами, де перелічені запропоновані йому посади, позивач відмовився.

20 березня 2015 року на засіданні кадрової комісії Інституту ухвалено, що, з урахуванням категоричної відмови ОСОБА_1 від запропонованих йому посад, клопотати перед керівництвом апарату Державної пенітенціарної служби України про його звільнення з Інституту, до якої направлено відповідне подання.

30 квітня 2015 року Головою Державної пенітенціарної служби України було видано наказ № 57/ос-15 про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача кафедри спеціальної підготовки Інституту (пункт 1 статті 40 КЗпП України) з виплатою вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (частина друга статті 40 КЗпП України).

У відповідності до положень статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Так, роботодавець є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Судом на підставі досліджених доказів, наявних у матеріалах справи, встановлено, що згідно переліку змін у штаті Інституту, затвердженого наказом голови Державної пенітенціарної служби України від 27 листопада 2014 року, на базі кафедри спеціальної підготовки Інституту було створено нову кафедру спеціальної підготовки та введено на цій кафедрі 11 посад, а саме: начальника кафедри (завідувача кафедри) 1 посаду (особа має мати звання полковника внутрішньої служби та/або підполковника внутрішньої служби), доцента 2 посади (особа має мати звання полковника внутрішньої служби), старшого викладача 4 посади (особа має мати полковника внутрішньої служби та/або підполковника внутрішньої служби), викладача з посади (особа має мати звання майора та/або підполковника внутрішньої служби), лаборанта 1 посада.

Інститут належними та допустимими доказами не довів, що позивачу було запропоновано усі вакантні посади, що були наявні за період з моменту попередження про його наступне вивільнення.

Апеляційним судом обґрунтовано відхилено аргумент Інституту щодо невідповідності позивача кваліфікаційним вимогам, встановленим для посади завідувача кафедри спеціальної підготовки Положенням про кафедру спеціальної підготовки Інституту, оскільки вказане положення було затверджене після звільнення позивача. При цьому, посилання у касаційній скарзі на вимоги, встановлені до цієї посади умовами Типового положення про кафедру Інституту, копія якого додана Міністерством юстиції України до касаційної скарги, Верховним Судом не приймається, оскільки в силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не має права приймати до розгляду нові докази.

Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

При обчисленні суми середнього заробітку, що підлягає виплаті на користь позивача, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року. Розмір середнього заробітку судом визначено у відповідності до законодавчих вимог із правильним врахуванням розміру середньоденної заробітної плати позивача, виходячи із поданої головним бухгалтером Інституту довідки.

При цьому справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника. Незазначення у резолютивній частині судового рішення, що сума, яка підлягала стягненню на користь відповідача, визначається судом без утримання податку й інших обов`язкових платежів, не дає підстав утримати цю суму відповідачу, враховуючи обов`язок сплати податків та інших обов`язкових платежів. У зв`язку з наведеним відповідний аргумент касаційної скарги колегією суддів не приймається.

Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Решта аргументів заявника не вказують на наявність підстав для скасування судових рішень, які передбачені статтями 411-414 ЦПК України та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Ураховуючи викладене, обґрунтованим є висновок судів про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки звільнення працівника здійснене роботодавцем з порушенням законодавчих вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду не спростовують

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 27 січня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2016 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Сердюк