Постанова

від 23.08.2019 по справі 1.380.2019.000013

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 серпня 2019 рокуЛьвів№ 857/6451/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Пліша М.А.,

Святецького В.В.

секретаря судового засідання Дідик Н.С.,

розглянувши у судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Олевського районного суду Житомирської області на рішення Львівського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Гавдик З.В.), ухвалене у відкритому судовому засіданні в м.Львові 24 квітня 2019 року, повне судове рішення складено 06 травня 2019 року, у справі №1.380.2019.000013 за позовом ОСОБА_1 до Олевського районного суду Житомирської області про визнання протиправним і скасування наказу,

В С Т А Н О В И В:

03.01.2019 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Олевського районного суду Житомирської області та просив визнати протиправним наказ Олевського районного суду Житомирської області №69-в від 27.12.2018 року про надання частини щорічної відпустки судді ОСОБА_1 та скасувати наказ Олевського районного суду Житомирської області №69-в від 27.12.2018 року про надання частини щорічної відпустки судді ОСОБА_1 у повному обсязі.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року позов задоволено повністю.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну. Суд першої інстанції погодився із аргументами позивача щодо протиправності наказу № 69-в Про надання частини щорічної основної оплачуваної відпустки судді ОСОБА_1 від 27.12.2018 року з підстав, що відповідачем жодними належними та допустимими доказами не підтверджено, що черговість надання спірної відпустки позивачу відбулось за визначеним, затвердженим графіком, який доведений в тому числі і до позивача, та що відповідачем не надано доказів узгодження між позивачем та відповідачем конкретного періоду надання спірної відпустки у межах, установлених графіком. Суд першої інстанції вважав, що усі вищенаведені факти вказують на протиправність оскаржуваного наказу, його незаконність та порушення права позивача на відпочинок, права на відпустку, а саме, вибору часу відпочинку та конкретного періоду відпустки.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Олевський районний суд Житомирської області подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року у справі №1.380.2019.000013 та закрити провадження у справі. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що при складанні графіку відпусток враховано інтереси працівника, згідно з заявою позивача про бажання йти у відпустку у січні-лютому 2019 року, крім того узгодити конкретну дату початку відпустки, так само як і ознайомити позивача з графіком відпусток, не було можливості по причині тривалої відсутності позивача на робочому місці. Скаржник звертає увагу, що при ухваленні рішення судом першої інстанції не було враховано того факту, що 09.01.2019 головою Олевського районного суду Житомирської області прийнято наказ №03-в Про скасування наказу №69-в від 27.12.2018 про надання частини щорічної основної відпустки судді Олевського районного суду Житомирської області ОСОБА_1 на його вимогу, що свідчить про відсутність предмету оскарження та повне відновлення законних прав та інтересів позивача. Скаржник вказує, що суд першої інстанції своїм рішенням від 24.04.2019 скасував наказ №69-в від 27.12.2018 Про надання частини щорічної основної відпустки судді ОСОБА_1 , який вже був скасований 09.01.2019 року Олевським районним судом Житомирської області відповідно до наказу №03-в від 09.01.2019 та при цьому не надав оцінку наказу №03-в від 09.01.2019 Про скасування наказу №69-в від 27.12.2018 . Також скаржник зазначає, що суд першої інстанції своїм рішення позбавив відповідача можливості самостійно відновлювати законні права та інтереси працівників без рішення суду, а також самостійно скасовувати свої накази.

ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу який мотивовано тим, що виданням наказу №03-в від 09.01.2019 Про скасування наказу №69-в від 27.12.2018 не усунуто наслідки протиправного оскаржуваного наказу, оскільки робочі дні 31.01.2019, 01.02.2019 та 07.02.2019 в табелях обліку робочого часу судді ОСОБА_1 обліковані як прогули, а відтак права його й по даний час залишаються порушеними.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, явку повноважних представників не забезпечили, належним чином повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Згідно з статтею 230 КАС України секретарем судового засідання забезпечено ведення протоколу судового засідання.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 12.10.2018 звернувся до Олевського районного суду із заявою вх.№ЕЛ-534/18 щодо намірів використати щорічну основну відпуску у січні-лютому 2019 року, без конкретизації днів початку та закінчення відпустки (а.с.149).

27.12.2018 Олевським районним судом Житомирської області за підписом голови суду Ковальчука М.В. видано наказ №69-в про надання частини щорічної основної оплачуваної відпустки судді ОСОБА_1 , підставою надання якої, зазначено графік надання відпусток у 2019 році суддям Олевського районного суду Житомирської області (а.с. 8).

29.12.2018 позивачем направлено вимогу про перенесення відпустки на інший період та скасування наказу №69-в від 27.12.2018, яка зареєстрована за вх.№ЕП-1/19 від 02.01.2019 та за №82/19 від 03.01.2019.

09.01.2019 року головою Олевського районного суду Житомирської області Ковальчуком М.В. видано наказ № 03-в Про скасування наказу від 27.12.2018 року № 69-в (а.с.17).

Вважаючи, що дії Олевського районного суду Житомирської області щодо видачі наказу №69-в від 27.12.2018 є протиправними, ОСОБА_1 звернувся із позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Згідно із статтею 1 Закону України Про відпустки (далі - Закон № 504/96-ВР) державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Відповідно до статті 5 Закону № 504/96-ВР тривалість відпусток визначається цим Законом, іншими законами та іншими нормативно-правовими актами України і незалежно від режимів та графіків роботи розраховується в календарних днях.

Згідно із статтею 10 Закону № 504/96-ВР, черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Статтею 11 Закону № 504/96-ВР, передбачено, що щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина десята статті 10 цього Закону).

Відповідно до ст. 74 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Відповідно до частин 4,5 статті 79 КЗпП України черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 80 КЗпП України щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі: 1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина п`ята статті 79 цього Кодексу); 2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (частина третя статті 115 цього Кодексу).

Згідно із статтею 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів , суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Таким чином, реалізацією права громадянина на відпочинок, яке гарантовано Конституцією України, є надання щорічної оплачуваної відпустки.

Аналізуючи норми законодавства, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Як це вірно зауважив суд першої інстанції, скаржником жодними належними та допустимими доказами не підтверджено, що черговість надання спірної відпустки позивачу відбулось за визначеним, затвердженим графіком, з яким було ознайомлено позивача; не надано доказів узгодження між позивачем та відповідачем конкретного періоду надання спірної відпустки у межах, установлених графіком; не надано жодних доказів того, що із зазначеним графіком відпусток було ознайомлено позивача.

Суд апеляційної інстанції також зазначає, що в матеріалах справи відсутні письмові докази, які б вказували на подання позивачем заяви про надання йому відпустки, що дає можливість дійти висновку про відсутність у позивача наміру йти у відпустку у спірний період.

Таким чином, колегія суддів констатує, що відповідач, при винесенні наказу №69-в Про надання частини щорічної основної оплачуваної відпустки судді ОСОБА_1 , порушив вимоги статті 10 Закону №504/96-ВР та частинами 4, 5 статті 79 КЗпП України, оскільки не ознайомив позивача із графіком відпусток суддів, прийняв його без письмового волевиявлення позивача, а саме без узгодження конкретної дати початку та закінчення відпустки за два тижні до її початку, а тому вірними є висновки суду першої інстанції що дії скаржника є протиправними.

Крім цього суд апеляційної інстанції зазначає, що виданий 09.01.2019 головою Олевського районного суду Житомирської області Ковальчуком М.В. наказ № 03-в Про скасування наказу від 27.12.2018 року № 69-в , який є чинним, що сторонами не заперечується, жодним чином не відновлює порушенні права позивача, оскільки такий прийнятий уже підчас дії оскаржуваного наказу.

Тому, покликання апелянта на закриття провадження у справі, на переконання суду апеляційної інстанції, є безпідставним, оскільки права позивача прийняттям наказу № 03-в від 09.01.2019 Про скасування наказу від 27.12.2018 року № 69-в жодним чином не відновленні і залишаються порушеними внаслідок обліку прогулів та невиплати заробітної плати, що підтверджується табелями обліку використання робочого часу, які долучені до матеріалів справи (ар.с.89-90).

Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції у рішенні викладено мотиви протиправності прийняття наказ Олевського районного суду Житомирської області №69-в від 27.12.2018 року про надання частини щорічної відпустки судді ОСОБА_1 , на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 230, 241, 243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Олевського районного суду Житомирської області залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 24 квітня 2019 року у справі №1.380.2019.000013 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді М. А. Пліш В. В. Святецький Повне судове рішення складено 27.08.2019 року